Постанова 4851 № 520/16530/2020

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 вересня 2021 р.Справа № 520/16530/2020 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Бартош Н.С., Суддів: Подобайло З.Г. , Григорова А.М. , за участю секретаря судового засідання Щеглової Г.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , Головного управління Держпраці у Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду (головуючий І інстанції Кухар М.Д.) від 07.04.2021 року (повний текст рішення складено 16.04.21 року) по справі № 520/16530/2020 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держпраці у Харківській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і моральної шкоди, ВСТАНОВИВ: Позивач, ОСОБА_1 , звернулася до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом, в якому просила: визнати протиправним та скасувати наказ №08-03/313 від 21.10.2020 Про звільнення ОСОБА_2 (зі змінами, внесеними на підставі наказу №08-03/324 від 27.10.2020) Головного управління Держпраці у Харківській області; поновити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаді державної служби Завідувач сектору документального забезпечення та контролю управління бухгалтерського обліку, фінансово-господарського, організаційно-аналітичного та документального забезпечення Головного управління Держпраці у Харківській області (39779919); стягнути з Головного управління Держпраці у Харківській області на користь Позивача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу; стягнути з Головного управління Держпраці у Харківській області на користь Позивача відшкодування завданої моральної шкоди у розмірі 10000,0 (десять тисяч) грн.; допустити негайне виконання рішення суду у цій справі про присудження виплати середнього заробітку у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді публічної служби. Також просила стягнути витрати на правничу допомогу у розмірі 29400,00 грн. В обґрунтування позовних вимог зазначила, що відповідачем не дотримано законодавчо передбаченої процедури встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді, оскільки відсутність завдань унеможливлює контроль за їх виконанням. Позивач вважає, що відповідачем порушено процедуру попередження позивача про прийняття рішення про припинення державної служби, та як наслідок винесено протиправний наказ № 08-03/313 від 21.10.2020 "Про звільнення ОСОБА_1 " (зі змінами, внесеними на підставі наказу № 08-03/324 від 27.10.2020). Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 07.04.2021 року по справі №520/16530/2020 позовні вимоги задоволено частково: визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Держпраці у Харківській області №08-03/313 від 21.10.2020 Про звільнення ОСОБА_2 (зі змінами, внесеними на підставі наказу №08-03/324 від 27.10.2020); поновлено ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаді Завідувача сектору документального забезпечення та контролю управління бухгалтерського обліку, фінансово-господарського, організаційно-аналітичного та документального забезпечення Головного управління Держпраці у Харківській області; стягнуто з Головного управління Держпраці у Харківській області на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ) на посаді Завідувача сектору документального забезпечення та контролю управління бухгалтерського обліку, фінансово-господарського, організаційно-аналітичного та документального забезпечення Головного управління Держпраці у Харківській області. Допущено до негайного виконання рішення суду в частині присудження ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 ) виплати середнього заробітку у межах суми стягнення за один місяць. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Стягнуто на користь ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держпраці у Харківській області (вул. Алчевських, буд. 40, м. Харків, 61002, код ЄДРПОУ 39779919) судовий збір у розмірі 840,80 грн. (вісімсот сорок гривень 80 копійок). Відповідач не погодився з рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог та подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати в цій частині та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Позивач також не погодився з рішенням суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог та подав апеляційну скаргу в якій просить його скасувати в цій частині та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на обставини, викладені в апеляційній скарзі. Позивач подав відзив на апеляційну скаргу відповідача, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення. Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу позивача, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. В судовому засіданні представник позивача підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити. В задоволенні апеляційної скарги відповідача просив відмовити. Представник відповідача підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити. В задоволенні апеляційної скарги позивача просив відмовити. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін у судовому засіданні, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційних скарг та відзиви на них, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що 21.09.2020 між ОСОБА_1 та Головним управлінням Держпраці у Харківській області було укладено Контракт про проходження державної служби на період карантину, установленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої короновірусом SARS-CoV-2 (далі - Контракт) (а.с. 9-13). Наказом № 08-03/284 від 21.09.2020 ОСОБА_1 було призначено на посаду державної служби - завідувача сектору документального забезпечення та контролю Головного управління Держпраці у Харківській області з 22.09.2020 р. (а.с. 58). У зв`язку з призначенням позивача на посаду державної служби вперше, відповідно до п. 4 Контракту, ОСОБА_1 було встановлено випробування строком на один місяць. Також судом першої інстанції встановлено, що 01 жовтня 2020 року між ОСОБА_1 та Головним управлінням Держпраці у Харківській області було укладено Додаткову угоду № 1 про внесення змін до контракту у зв`язку з введенням в дію 01.10.2020 штатного розпису на 2020 рік, слова завідувач сектору документального забезпечення та контролю в усіх відмінках замінено словами завідувач сектору документального забезпечення та контролю управління бухгалтерського обліку, фінансово-господарського, організаційно-аналітичного та документального забезпечення (а.с. 14). Листом Головного управління Держраці у Харківській області № 08-31/10839 від 15.10.2020 попереджено ОСОБА_1 про наступне звільнення 22.10.2020 року. Наказом № 08-03/313 від 21.10.2020 (зі змінами, внесеними на підставі Наказу № 08- 03/324 від 27.10.2020) ОСОБА_1 було звільнено з посади 22.10.2020 у зв`язку з встановленням невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування відповідно до пункту 2 частини першої статі 87 Закону України Про державну службу (а.с. 29). З 22.10.2020 року ОСОБА_1 перебувала на лікарняному та 27.10.2020 прибула на робоче місце, де згодом їй було вручено Наказ №08-03//324 від 27.10.2020 про внесення змін до Наказу №08-03//313 від 21.10.2020, яким у Наказі про звільнення було змінено лише дату звільнення та замінено її на 27.10.2020. Не погодившись з виданим відповідачем наказом, позивач звернулася до суду першої інстанції із вищевказаними позовними вимогами. Частково задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції дійшов до висновку, що відповідачем на підтвердження правомірності оскаржуваного наказу про звільнення ОСОБА_1 не надано до суду належних та допустимих доказів правомірності звільнення позивача на підставі п. 2 ч. 1 ст. 87 Закону України "Про державну службу", які б спростовували твердження позивача справі про неправомірність оскаржуваного наказу. У зв`язку з цим, суд першої інстанції також дійшов до висновку про наявність підстав для поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Відмовляючи в задоволенні іншої частини позовних вимог та у стягненні витрат на правничу допомогу, суд першої інстанції послався на відсутність наданих позивачем відповідних підтверджуючих документів, а також на відсутність доведеності наявності самої шкоди, не надано жодних доказів які би підтверджували погіршення психоемоційного стану позивача на який він посилається у своєму позові, а також не доведено позивачем причинний зв`язок між протиправним діянням та так званою шкодою про яку зазначає позивач. Також суд зазначив, що відсутня змога встановити дійсність понесених позивачем витрат, оскільки позивачем не надано необхідне коло підтверджуючих доказів для визначення розміру витрат на правничу допомогу адвоката, зокрема не надано доказів оплати за послуги професійної правничої допомоги у сумі 29400,00 грн. Колегія суддів погоджується із загальними висновками суду першої інстанції щодо наявності підстав для часткового задоволення позовних вимог, з огляду на наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 року № 889-VIII (далі Закон № 889-VIII), державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо: 1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; 2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; 3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; 4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; 5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; 6) управління персоналом державних органів; 7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством. Згідно із ч. 2 ст. 1 Закону № 889-VIII державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби. Положеннями ч. 1 ст. 3 Закону № 889-VIII визначено, що цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця. Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 3 Закону № 889-VIII дія цього Закону поширюється на державних службовців, зокрема, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, інших державних органів. Згідно із ч. 1 ст. 5 Закону № 889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Положеннями ч. 2 ст. 5 Закону № 889-VIII передбачено, що відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Відповідно до ч. 3 ст. 5 Закону № 889-VIII дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом. Отже, до правовідносин, пов`язаних з проходженням державної служби, можуть застосовуватися загальні положення трудового законодавства у частині, що не суперечить спеціальним нормам та/або в тій частині, де ці правовідносини спеціальним законодавством не врегульовано. Згідно із ч. 1 ст. 34 Закону № 889-VIII призначення на посаду державного службовця здійснюється безстроково, крім випадків, визначених цим та іншими законами України. Положеннями ч. 2 ст. 34 Закону № 889-VIII передбачено, що строкове призначення на посаду здійснюється у разі: 1) призначення на посаду державної служби категорії «А» - на п`ять років, якщо інше не передбачено законом, з правом повторного призначення без обов`язкового проведення конкурсу на ще один строк або переведення на рівнозначну або нижчу посаду до іншого державного органу; 2) заміщення посади державної служби на період відсутності державного службовця, за яким відповідно до цього Закону зберігається посада державної служби; 3) необхідності забезпечення організації та виконання завдань, що мають тимчасовий характер, з укладанням контракту про проходження державної служби (на посади державної служби категорій «Б» і «В»). Відповідно до ч. 1 ст. 41 Закону № 889-VIII державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійних компетентностей може бути переведений без обов`язкового проведення конкурсу: 1) на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби або суб`єкта призначення; 2) на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець. Державний службовець, призначений на посаду без конкурсу, не може бути переведений на вищу посаду державної служби без проведення конкурсу. Згідно із ч. 2 ст. 41 Закону № 889-VIII переведення здійснюється лише за згодою державного службовця. Статтею 83 Закону № 889-VIII передбачено, що державна служба припиняється: 1) у разі втрати права на державну службу або його обмеження (стаття 84 цього Закону); 2) у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби (стаття 85 цього Закону); 3) за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону); 4) за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону); 5) у разі настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін (стаття 88 цього Закону); 6) у разі незгоди державного службовця на проходження державної служби у зв`язку із зміною її істотних умов (стаття 43 цього Закону); 7) у разі досягнення державним службовцем 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом; 8) у разі застосування заборони, передбаченої Законом України "Про очищення влади"; 9) з підстав, передбачених контрактом про проходження державної служби (у разі укладення) (стаття 88-1 цього Закону). Відповідно до ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є: 1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу; 1-1) ліквідація державного органу; 2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування; 3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності; 4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення. Судовим розглядом встановлено, що підставою для звільнення ОСОБА_1 , що визначено в оскаржуваному наказі про звільнення № 08-03/313 від 21.10.2020 (зі змінами, внесеними на підставі Наказу № 08- 03/324 від 27.10.2020) визначено п. 2 ч. 1 ст. 87 Закону України Про державну службу, а саме встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування. Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», при розгляді справ про звільнення за пунктом 2 статті 40 КЗпП України суд може визнати правильним припинення трудового договору в тому разі, якщо встановить, що воно проведено на підставі фактичних даних, які підтверджують, що внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров`я (стійкого зниження працездатності) працівник не може належно виконувати покладених на нього трудових обов`язків чи їх виконання протипоказано за станом здоров`я або небезпечне для членів трудового колективу чи громадян, яких він обслуговує, і неможливо перевести, за його згодою, на іншу роботу. З цих підстав, зокрема, може бути розірваний трудовий договір з керівником підприємства, установи, організації або підрозділу у зв`язку з нездатністю забезпечити належну дисципліну праці у відповідній структурі. Висновки атестаційної комісії щодо кваліфікації працівника підлягають оцінці у сукупності з іншими доказами по справі. Таким чином, суд може визнати звільнення працівника правильним, якщо встановить, що воно здійснене на підставі фактичних даних, які підтверджують, що через недостатню кваліфікацію працівник не може належним чином виконувати покладених на нього трудових обов`язків. Судовим розглядом встановлено, що положенням п. 2 Контракту на позивача покладено обов`язок виконувати обов`язки, визначені у Положенні про Головне управління Держпраці у Харківській області, затвердженого наказом Державної служби України з питань праці 03.08.2018 № 84, Положенні про сектор документального забезпечення та контролю, посадовій інструкції завідувача сектору документального забезпечення та контролю, та цього контракту. Наказом Головного управління Держпраці у Харківській області № 01.01-07/213 від 22.12.2018 року введено в дію Положення про сектор документального забезпечення та контролю Головного управління Держпраці у Харківській області, в якому закріплені основні завдання зазначеного сектору. 22.09.2020 р. позивача було ознайомлено з посадовою інструкцією завідувача сектору документального забезпечення та контролю Головного управління Держпраці у харківській області. 01.10.2020 р. між ОСОБА_1 та Головним управлінням Держпраці у Харківській області було укладено Додаткову угоду № 1 про внесення змін до контракту у зв`язку з введенням в дію 01.10.2020 штатного розпису на 2020 рік, слова завідувач сектору документального забезпечення та контролю в усіх відмінках замінено словами завідувач сектору документального забезпечення та контролю управління бухгалтерського обліку, фінансово-господарського, організаційно-аналітичного та документального забезпечення. У зв`язку з цим, позивача 01.10.2020 р. ознайомлено з посадовою інструкцією завідувача сектору документального забезпечення та контролю управління бухгалтерського обліку, фінансово-господарського, організаційно-аналітичного та документального забезпечення Головного управління Держпраці у Харківській області. Як було правильно встановлено судом першої інстанції, позивачу в контракті було визначено завдання, зміст та обсяг яких відповідає посадовим обов`язкам останнього та які є обов`язковими до виконання. В обґрунтування прийнятого наказу відповідач по справі посилався на те, що згідно службової записки начальника управління нагляду у промисловості і на об`єктах підвищеної небезпеки Головного управління Держпраці у Харківській області ОСОБА_3 від 01.10.2020 та від 08.10.2020, на ім`я Т.в.о. Начальника Головного управління Держпраці у Харківській області ОСОБА_4 , а також згідно службової записки Начальника управління нагляду у промисловості і на об`єктах підвищеної небезпеки Головного управління Держпраці у Харківській області ОСОБА_3 від 15.10.2020 на ім`я начальника Головного управління Держпраці у Харківській області ОСОБА_5 , згідно яких позивач систематично порушувала режим робочого часу (неодноразово запізнювалася на роботу та залишала робоче місце раніше закінчення робочого дня). Також відповідач посилався на те, що наказом Головного управління Держпраці у Харківській області № 01.01-07/213 від 22.12.2018 року введено в дію Положення про сектор документального забезпечення та контролю Головного управління Держпраці у Харківській області, в якому закріплені основні завдання зазначеного сектору. Вказує, що із вищезазначених службових записок вбачається, що позивачем завідувач сектору документального забезпечення та контролю Головного управління Держпраці у Харківській області в усній формі зобов`язала всіх працівників передавати їй накази про проведення планових та позапланових перевірок для власноручної реєстрації цих наказів. Разом з тим зазначив, що у вищезгаданому положенні та у посадовій інструкції завідувача сектору документального забезпечення та контролю Головного управління Держпраці у Харківській області відсутня функція завідувача сектору щодо здійснення реєстрації наказів з основної діяльності Головного управління Держпраці у Харківській області. Відповідач також вказав, що завідувача сектору документального забезпечення та контролю Головного управління Держпраці у Харківській області лише у перший день отримавши від Управління нагляду в промисловості і на об`єктах підвищеної небезпеки Головного управління Держпраці у Харківській області 10 наказів не змогла вчасно їх зареєструвати, що значно ускладнило роботу Управління нагляду у промисловості і на об`єктах підвищеної небезпеки Головного управління Держпраці у Харківській області. Також, начальника управління нагляду у промисловості і на об`єктах підвищеної небезпеки Головного управління Держпраці у Харківській області ОСОБА_3 , повідомив, що з 22.09.2020 завідувач сектору документального забезпечення та контролю Головного управління Держпраці у Харківській області грубо порушує умови службової дисципліни. Вищезазначені факти знайшли своє підтвердження під час спілкування Начальника Головного управління Держпраці у Харківській області із працівниками головного управління Держпраці у Харківській області, які за основним місцем роботи знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 . У зв`язку з цим вважає, що завідувач сектору документального забезпечення та контролю Головного управління Держпраці у Харківській області фактично перевищила свої повноваження, передбачені Положенням про сектор документального забезпечення та контролю Головного управління Держпраці у Харківській області. З приводу наведених вище доводів відповідача колегія суддів зазначає, що відповідно до посадової інструкції ОСОБА_1 , до її посадових обов`язків включено контроль за дотримання єдиних вимог щодо підготовки документів та організації роботи з ними відповідно до Інструкції з діловодства і номенклатури справ в умовах електронного документообігу; контроль за здійсненням попереднього розгляду та реєстрації вхідних документів, опрацюванням та відправкою вихідних документів; здійснення інших повноважень, передбачених положенням про сектор та визначених чинним законодавством. Відповідно до ст.ст. 162-164 Інструкції з діловодства в Державній службі України з питань праці, затвердженої Наказом № 61 від 07.06.2018 р. Держпраці, в Держпраці реєстрація документів всіх категорій полягає у створенні запису облікових даних про документ та оформлення реєстраційно-моніторингової картки в електронній формі у системі електронного документообігу Держпраці із зазначенням обов`язкових реквізитів, за допомогою яких фіксується факт створення, відправлення або одержання документа шляхом проставлення ньому реєстраційного індексу з подальшим внесенням до реєстраційно-моніторингової картки необхідних відомостей. Реєстрація документів проводиться з метою забезпечення їх обліку, моніторингу стану виконання і оперативного використання наявної в документах інформації. Реєстрація документів проводиться централізовано службою діловодства. Документи реєструються за групами залежно від назви виду, автора і змісту документів. В Держпраці окремо реєструються накази з основної діяльності Держпраці - службою діловодства. визначеною для цього особою. Реєстрація вихідних документів за підписом керівника структурного підрозділу відповідно до його повноважень - у службі діловодства. Таким чином, вказівка ОСОБА_1 про надання їй для реєстрації наказів з основної діяльності ГУ Держпраці у Харківській області, а саме з питань проведення планових та позапланових перевірок, повністю узгоджується з метою її посади, посадовими обов`язками та законодавчо наданими їй повноваженнями. Що стосується посилання відповідача на службові записки ОСОБА_3 , колегія суддів зазначає, що доказів стосовно того, яким чином зафіксовані такі порушення, відповідачем до матеріалів справи не надано, зокрема, не надано складених актів з цього приводу. Також, за період службової діяльності ОСОБА_1 до неї ніхто не звертався з приводу надання будь-яких пояснень з приводу порушення службової (трудової) дисципліни, будь-яких пояснень від неї з цього приводу не вимагалось. Крім того, як було встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_3 , який писав службові (доповідні) записки щодо порушення службової (трудової) дисципліни не входить до переліку осіб, який уповноважений ініціювати питання про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності, а ОСОБА_1 не є підлеглою йому особою. Також, як встановив суд першої інстанції та відповідачем цю обставину не спростовано, з витягу з табелю обліку використання робочого часу ОСОБА_3 за жовтень 2020 року вбачається, що вказана посадова особа в проміжок часу з 12.10.2020 по 26.10.2020 перебувала у відпустці, а тому, відсутність ОСОБА_3 на робочому місці свідчить про недостовірність доказу, а саме - службової записки ОСОБА_3 , датованої 15.10.2020 р. з позначкою про її реєстрацію 15.10.2020 р. та накладення відповідної резолюції Начальника управління у вказаний день. Колегія суддів також зазначає, що порушення позивачем правил робочого часу, навіть якщо вони мали місце, є підставою для притягнення її до дисциплінарної відповідальності, але ця обставина, сама по собі, не може безумовно свідчити про невідповідність займаній посаді. Також суд зазначає, що під час судового засідання 18.03.2021 року в суді першої інстанції у якості свідка було опитано т.в.о. Начальника Управління ОСОБА_4 , яка у період роботи ОСОБА_1 була її безпосереднім керівником, яка, зокрема, повідомила суд про те, що в ході конкурсного відбору на вакантну посаду завідувача сектору документального забезпечення та контролю управління бухгалтерського обліку, фінансово-господарського, організаційно-аналітичного та документального забезпечення Головного управління Держпраці у Харківській області було обрано позивача. Вказала, що ОСОБА_1 виконувала покладені на неї посадовими інструкціями завдання. Свідок також повідомила суд про те, що вранці ОСОБА_1 отримувала від ОСОБА_4 пошту та йшла на своє робоче місце, виконувала покладені на неї відповідні завдання та обов`язки. Що стосується посилання апелянта на те, що про невідповідність позивача займаній посаді свідчитать також ті обставини, що позивачем не було доведено до структурних підрозділів необхідність підготовки та надання доступу до документів номенклатурних справ відділів, на те, що не надано методичної допомоги структурним підрозділам Управління Держпраці з питань складання індивідуальних номенклатур справ, а також на те, що не здійснено до 08.10.2020 впорядкування ведення діловодства та затвердження номенклатурних справ на 2021 Головного управління Держпраці у Харківській області, колегія суддів зазначає, що про існування вказаних обставин відповідач не повідомляв у своїх заявах по суті справи та численних поясненнях, поданих до суду першої інстанції. Колегія суддів зазначає, що Кодексом законів про працю України та Законом України "Про державну службу" не визначені обставини, за наявності яких може йти мова про невідповідність працівника займаній посаді, тобто передбачається право роботодавця на власний розсуд визначати певні обставини такими, що свідчать про невідповідність працівника займаній посаді. Питання відповідності або невідповідності займаній посаді особи, яка прийнята на державну службу, є оціночним і застосовується суб`єктом призначення у межах наданих йому дискреційних повноважень, тобто таких повноважень, які залишають державному органу чи його посадовій особі свободу розсуду після з`ясування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення. Термін "дискреційне повноваження" відповідно до Рекомендації Комітету ради Європи N R (80)2, прийнятої 11.03.80 на 316-му засіданні заступників міністрів означає повноваження, яке надає певний адміністративному органу ступінь свободи під час прийняття рішення, таким чином даючи йому змогу вибрати з кількох юридично допустимих рішень те, яке буде найбільш прийнятним. Вирішуючи спірні правовідносини, колегія суддів зазначає, що суд не втручається та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) відповідача поза межами перевірки за критеріями відповідності прийняття ним рішень (вчинення дій), передбаченими ст. 2 КАС України. В свою чергу, з`ясуванню судом підлягає питання наявності чи відсутності такого виконання позивачем посадових обов`язків, які відповідач оцінив як невідповідність працівника займаній посаді. Адже при застосуванні п. 2 ч. 1 ст. 87 Закону України Про державну службу, обов`язковому з`ясуванню підлягають наступні обставини: коли працівник не справляється з дорученою йому роботою (обов`язками), фіксування самого факту того, що працівник не впорався зі своїми посадовими обов`язками або неналежним чином поставився до них саме в результаті недостатності своєї кваліфікації; і, по-друге, визначення конкретних претензій роботодавця, разом із письмовими поясненнями працівника про причини допущених ним порушень. Дослідивши надані сторонами у справі докази, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідачем на підтвердження правомірності оскаржуваного наказу про звільнення ОСОБА_1 не надано до суду належних та допустимих доказів правомірності звільнення позивача на підставі п. 2 ч. 1 ст. 87 Закону України "Про державну службу", які б спростовували твердження позивача справі про неправомірність оскаржуваного наказу. На підставі цього, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що наказ Головного управління Держпраці у Харківській області № 08-03/313 від 21.10.2020 Про звільнення ОСОБА_2 (зі змінами, внесеними на підставі наказу № 08-03/324 від 27.10.2020) є неправомірним, а тому підлягає скасуванню. У зв`язку з цим, правомірним є також висновок суду про наявність підстав для поновлення позивача на посаді, а також стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, тобто за період з 27.10.2020 р. (дата звільнення позивача із займаної посади) по 07.04.2021 р. (дата ухвалення судом першої інстанції свого рішення). Доводи апеляційної скарги відповідача зазначених вище висновків суду попередньої інстанції в цій частині не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Що стосується доводів та вимог апеляційної скарги позивача, колегія суддів зазначає наступне. Так, в доводах апеляційної скарги позивач по справі послалася на те, що оскільки в ході судового розгляду було встановлено факт порушення прав позивача, наявність вини відповідача, а також факт докладання нею додаткових зусиль по відновленню становища та організації свого життя, висновок суду про відмову в позові в частині стягнення моральної шкоди є помилковим. Положеннями ст. 56 Конституції України визначено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Згідно з ч. 1 ст. 22 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Відповідно до ст. 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Згідно зі ст. 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом. Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Разом з тим, судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Тобто, для відшкодування шкоди обов`язково необхідна наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Колегія суддів погоджується висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не було надано до суду жодних доказів, які б підтверджували факт заподіяння їй моральних та фізичних страждань або втрат немайнового характеру, обґрунтування розміру заявленої моральної шкоди. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про те, що судом першої інстанції правомірно було відмовлено у задоволенні позову в цій частині. Що стосується висновку про суду першої інстанції про відсутність підстав для стягнення витрат на правничу допомогу, колегія суддів зазначає наступне. Так, судом першої інстанції встановлено, що на підтвердження витрат сплати правової допомоги позивачем надано до матеріалів справи: договір про надання правової допомоги № 3 від 06.09.2019 р., додаткову угоду № 1 від 01.11.2020 до договору № 3 від 06.09.2019 р., акт № 1 від 25.03.2021 прийому-передачі виконаних робіт (послуг) до додаткову угоду № 1 від 01.11.2020 до договору № 3 від 06.09.2019 року. Разом з тим, досліджуючи надані документи, суд першої інстанції зазначив, що позивачем взагалі не надано до матеріалів справи доказів оплати за послуги професійної правничої допомоги у сумі 29400,00 грн., а з наданого детального опису робіт (наданих послуг), наданих до суду 25.03.2021 року не підтверджується факту сплати позивачем на користь адвоката Сеника С.Г. витрат на правову допомогу, тобто позивачем не доведений факт сплати витрат на правничу допомогу на суму 29400,00 грн. Відтак, у суду відсутня змога встановити дійсність понесених позивачем витрат, оскільки позивачем не надано необхідне коло підтверджуючих доказів для визначення розміру витрат на правничу допомогу адвоката. Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що розмір витрат на оплату послуг адвоката не є співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, ціною позову, не надано належних доказів понесених позивачем витрат на ці послуги, а тому у суду відсутні правові підстави для задоволення вимог про стягнення з відповідачів витрат на правничу допомогу в розмірі 29400,00 грн. Колегія суддів зазначає, що за змістом ч. 1 ст. 132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. На підставі ч.ч. 1-4 ст. 134 КАС України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Відповідно до ч. 5 ст. 134 КАС України, законодавцем запроваджено принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката. Так розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. За правилами ч. 7 ст. 139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Згідно з ч. 9 ст. 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись. Відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України від 05.07.2012 № 5076-VІ "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. За змістом ст. 30 Закону України від 05.07.2012 № 5076-VІ "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови поверненню тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Верховний Суд в постанові від 05.06.2018 у справі № 904/8308/17 дійшов висновків про те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/WestAllianceLimited" проти України", заява № 19336/04). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. Верховний Суд в додатковій постанові від 08.05.2018 у справі № 810/2823/17 зробив висновок, що надані позивачем первинні документи на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу повинні: відповідати вимогам первинного документа встановленим вимогам частини другої статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", зокрема, містити посаду особи, відповідальної за здійснення господарської операції і правильність її оформлення та інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції; зміст послуг (зазначених в договорі про надання правової допомоги та актах) повинен мати посилання на конкретні дії та/або документи вчинені/складені адвокатом; платіжний документ має утримувати в собі належне, повне призначення платежу та відмітки банку його проведення відповідно до пунктів 1.22, 2.3, 2.24 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої Постановою Національного банку України від 21 січня 2004 №

22. Також, в постанові від 22.05.2018 у справі № 826/8107/16 Верховний Суд прийшов до висновків про те, що склад та розміри витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку. Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 21 березня 2018 року у справі № 815/4300/17, від 11 квітня 2018 року у справі № 814/698/16. При цьому, колегія суддів також звертає увагу на те, що відсутність доказів сплати понесених витрат також не є перешкодою для їх присудження (така позиція викладена в постанові Верховного Суду від 21.01.2021 р. у справі № 280/2635/20). Наведена вище обставина свідчить про помилковість висновків суду першої інстанції про те, що відсутність доказів оплати понесених витрат на правничу допомогу є безумовною підставою для відмови у стягненні таких витрат. Разом з тим, колегія суддів зазначає, що 25.03.2021 р. представником позивача адвокатом Сеником С.Г. було подано до суду першої інстанції детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатським об`єднанням та здійснення ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги до якого були додані копії акту № 1 від 25.03.2021 р. прийому-передачі виконаних робіт (наданих послуг) до додаткової угоди № 1 від 01.11.2020 р. до договору № 3 від 06.09.2019 р., в якому представник позивача просив суд стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 29400,00 грн. Відповідно до ч. 7 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Як вказувалося вище, склад та розміри витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Згідно з ч. ч. 1, 9 ст. 79 КАС України учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. З матеріалів справи судом встановлено, що при поданні представником позивача до суду першої інстанції детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатським об`єднанням та здійснення ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги до якого були додані копії акту № 1 від 25.03.2021 р. прийому-передачі виконаних робіт (наданих послуг) до додаткової угоди № 1 від 01.11.2020 р. до договору № 3 від 06.09.2019 р., адвокатом не було надано підтвердження надсилання (надання) їх копій відповідачу у справі, що в свою чергу, перешкоджало реалізації його права на заявлення клопотання про зменшення витрат, які підлягають розподілу між сторонами та доведення неспівмірності витрат. Таким чином, надані адвокатом документи на підтвердження понесення витрат на правничу допомогу не є належними доказами у справі та не можуть братися судом до увагу, в силу приписів ч. 9 ст. 79 КАС України. У зв`язку з цим, колегія суддів погоджується із загальним висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для стягнення витрат на правничу допомогу. Доводи апеляційної скарги позивача зазначених вище висновків суду попередньої інстанції в цій частині не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Згідно ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а тому підстави для його скасування або зміни відсутні. Керуючись ст. ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 326, 327 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційні скарги ОСОБА_1 , Головного управління Держпраці у Харківській області залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 07.04.2021 року по справі №520/16530/2020 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя (підпис)Н.С. Бартош Судді(підпис) (підпис) З.Г. Подобайло А.М. Григоров Повний текст постанови складено 16.09.2021 року