Постанова 4803 № 213/136/21

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/6905/21 Справа № 213/136/21 Суддя у 1-й інстанції - Нестеренко О. М. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 вересня 2021 року м.Кривий Ріг Справа №213/136/21 Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Зубакової В.П. суддів - Барильської А.П., Бондар Я.М. сторони: позивач - Департамент патрульної поліції Національної поліції України, відповідач - ОСОБА_1 , розглянувши у спрощеному позовному провадженні, у порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами, апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Сидоренко Володимир Вікторович, на рішення Інгулецького районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 25 травня 2021 року, яке ухвалено суддею Нестеренком О.М. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 25 травня 2021 року, - В С Т А Н О В И В: У січні 2021 року Департамент патрульної поліції Національної поліції України (надалі Департамент патрульної поліції) звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів. Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 з 07 листопада 2015 року по 26 червня 2018 року проходив службу в Управлінні патрульної поліції в Дніпропетровській області Департаменту патрульної поліції, інспектором роти № 6 батальйону № 2, мав звання лейтенант поліції. Відповідача звільнено зі служби в поліції з 26 червня 2018 року, на підставі п. 4 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію». Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 26.06.2019 року ОСОБА_1 поновлено на службі в поліції з 26 червня 2018 року, стягнуто з Департаменту патрульної поліції на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час вимушеного прогулу у сумі 122 529 грн. 68 коп. за виключенням обов`язкових податків та зборів. На виконання зазначеного судового рішення, Департаментом патрульної поліції видано наказ від 16.08.2019 року про поновлення ОСОБА_1 на посаді інспектора роти № 6 батальйону № 2 Управління патрульної поліції в Дніпропетровській області з 26.06.2018 року. При цьому, на всі відомі адреси відповідача та Первинної професійної спілки «Правозахисники країни», членом якої є відповідач та яка також приймала участь у розгляді справи про оскарження наказу про звільнення в якості третьої особи, були направлені листи з повідомленням про поновлення на посаді на виконання судового рішення та необхідність з`явитись до відділу кадрового забезпечення УПП в Дніпропетровській області Департаменту патрульної поліції. Будучи належним чином поінформованим про прийняття судом рішення про поновлення на посаді, відповідач ОСОБА_1 до місця несення служби не прибув. За фактом відсутності ОСОБА_1 на службі без поважних причин в період з 10.03.2020 року по 08.05.2020 року, наказом ДПП № 401 о/с від 17.06.2020 року, відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» (у зв`язку із реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби, накладеного відповідно до Дисциплінарного статуту Національної поліції України), звільнено зі служби в поліції з 17.06.2020 року. За період відсутності на службі без поважних причин, відповідач ОСОБА_1 отримував грошове забезпечення. Було вплачено: за серпень 2019 року 6 245 грн. 16 коп.; за вересень 2019 року 12 100 грн. 00 коп.; за жовтень 2019 року 12 100 грн. 00 коп.; за листопад 2019 року 8 177 грн. 67 коп.; за грудень 2019 року 2 188 грн. 86 коп.; (всього за 2019 рік 40 811 грн. 69 коп.) за березень 2020 року 3 704 грн. 24 коп.; за квітень 2020 року 5 219 грн. 59 коп.; (всього за 2020 рік 8 923 грн. 83 коп.). Всього було сплачено 49 735 грн. 52 коп. Враховуючи вищенаведене, позивач вважає, що відповідачем, шляхом вчинення недобросовісних дій та обману (що виразилось у поданні позовної заяви про поновлення на службі, мотивуючи це бажанням проходити службу в поліції, що в подальшому підтверджувалось відповідачем в судових засіданнях; уникненням від контактів з посадовими особами за місцем несення служби після поновлення на посаді; відсутності на службі без поважних причин, що встановлено проведеними службовими розслідуваннями), були безпідставно набуті грошові кошти, які є державною власністю. Положення ст. 1212 ЦК України встановлюють, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Ці положення застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Отже, враховуючи безпідставність набуття та збереження позивачем грошових коштів у вигляді грошового забезпечення, а також той факт, що таке набуття відбулось внаслідок недобросовісних дій позивача, про які зазначено раніше, останній має зобов`язання повернути позивачеві безпідставно набуту грошову суму в розмірі 49 735 грн. 52 коп. Також, позивач просять стягнути з відповідача нараховані 3% річних та втрати від інфляції за користування відповідачем безпідставно одержаних грошей відповідно до ст. ст. 536, 625, 1214 ЦК України, посилаючись на правові позиції зазначені у постанові ВСУ від 24.01.2006 року у справі №14/130, та у постанові ВГСУ від 10.06.2008 року у справі №22/249. Крім того, позивач просять стягнути судові витрати у вигляді сплати судового збору в розмірі 2 102 грн. 00 коп. Рішенням Інгулецького районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 25 травня 2021 року позовні вимоги Департаменту патрульної поліції до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Департаменту патрульної поліції Національної поліції України безпідставно набуту грошову суму в розмірі 49735 гривень 52 коп.; відсотки за користування чужими грошовими коштами, три відсотки річних та інфляційні втрати в сумі 13357 56 коп.; а також витрати по сплаті судового збору у розмірі 2102 грн. 00 коп. В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Сидоренко В.В., просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду. Так, зазначає, що із наказом про поновлення на посаді, на виконання постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 26.06.2019 року, відповідача не ознайомлювали та такий наказ відсутній в матеріалах справи. Позивачем не було надано суду жодного належного та допустимого доказу, який підтверджує недобросовісність набувача коштів, натомість, надано докази про те, що при виплаті коштів він діяв добровільно, у зв`язку з чим відсутні правові підстави для задоволення позову. У відзиві на апеляційну скаргу, до якого додано докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, позивач Департамент патрульної поліції зазначає, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, в процесі розгляду справи суд не порушив норм ні матеріального, ні процесуального права, а тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Справа розглядається без повідомлення учасників справи, в порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, оскільки ціна позову менше 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та відзиву на неї, за наявними матеріалами справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , з 07 листопада 2015 року по 26 червня 2018 року, проходив службу в Управління патрульної поліції в Дніпропетровській області Департаменту патрульної поліції. Наказом від 23.06.2018 року № 623 о/с ОСОБА_1 звільнено зі служби в поліції з 26 червня 2018 року ,на підставі п. 4 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію». Відповідач оскаржив вищезазначений наказ у судовому порядку. Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 26.06.2019 року, яка набула законної сили 26.06.2019 року, ОСОБА_1 поновлено на посаді (а.с.28). На виконання Постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 26.06.2019 року, ДПП НП України видано наказ 626 о/с, яким скасовано пункт наказу про звільнення зі служби в поліції ОСОБА_1 з 26 червня 2018 року та поновлено на посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу на суму 122529 грн. 68 коп. за виключенням обов`язкових податків та зборів (а.с.30). На адресу відповідача ОСОБА_1 , позивачем направлялись листи з пропозицією прибути до УПП ДПП НП України (а.с. 30-41). Департаментом патрульної поліції було призначено та проведено, в установленому порядку, службове розслідування, під час якого вживались заходи для встановлення обставин невиходу на службу ОСОБА_1 , шляхом направлення листів за адресами його мешкання. В ході службового розслідування встановлено що, ОСОБА_1 08.08.2019 року виїхав з території України через прикордонний пункт перетину в м. Ужгород, 12.10.2019 року в`їхав в Україну, а 14.11.2019 року знов покинув територію країни. Інформація про перетин державного контролю після 14.11.2019 року з метою в`їзду на територію України відсутня. Відповідач ОСОБА_1 був відсутній на службі починаючи з 26.06.2019 року, без поважних причин, до Управління патрульної поліції в Дніпропетровській області Департаменту патрульної поліції не з`являвся, отримуючи при цьому грошове забезпечення, на загальну суму 49 735 грн. 52 коп. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, враховуючи безпідставність набуття та збереження позивачем грошових коштів у вигляді грошового забезпечення, а також той факт, що таке набуття відбулось внаслідок недобросовісних дій відповідача, які виразились в нез`явлення на службу після поновлення на посаді, дійшов висновку, що останній має зобов`язання повернути позивачеві безпідставно набуту грошову суму в розмірі 49 735 грн. 52 коп. При цьому, суд дійшов висновку про стягнення з відповідача 3% річних, втрат від інфляції та відсотків за користування чужими грошовими коштами в сумі 13357 грн. 52 коп., на підставі статті 625 ЦК України. Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись не можна. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття «суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Сокуренко і Стригун проти України» від 20 липня 2006 року вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Zand v. Austria» (заява № 7360/76, доповідь Європейської комісії з прав людини від 12 жовтня 1978 року), висловлено думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з [...] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів [...]». Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Згідно із частиною другою ст. 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Відповідно до частини другої ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Частиною третьою ст.6 КАС України передбачено, що суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, передбачених Конституцією та законами України. Відповідно до частини першої ст.20 Закону № 565-XII працівник міліції є представником державного органу виконавчої влади, а тому його служба є публічною. Пунктом 1, 15 частини першої ст. 3 КАС України визначено, що справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Згідно зі ст. 59 Закону України «Про Національну поліцію» служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 року №826/3985/17 критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Тобто спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб`єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій. Крім того, зі змісту постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 року №804/285/16 слідує, що спори про відшкодування коштів особою, яка перебуває або перебувала на посадах, віднесених до державної або публічної служби, за позовом суб`єкта владних повноважень підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов`язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, навіть якщо подання відповідного позову відбувається після її звільнення з державної служби. У рамках цивільного процесу суд не може досліджувати та встановлювати правомірність дій, рішень чи бездіяльності службовця або посадовця, оскільки така можливість передбачена лише в адміністративному процесі В даному випадку, хоч позивач і вважає сплачені відповідачу кошти безпідставно набутими останнім, відповідно до ст. 1212 ЦК України, проте, вказані кошти нараховувались відповідачу у зв`язку з його перебуванням на публічній службі в органах Національної поліції, тобто, нараховувались відповідачу, як учаснику публічно-правових відносин та таке нарахування стосувалось саме таких публічно-правових відносин. Велика Палата Верховного Суду дійшла у своїх постановах, зокрема, від 14 березня 2018 року в справі № 461/5577/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 820/5761/15. Спори у цих справах також стосувалися стягнення витрат, пов`язаних з утриманням особи під час навчання у вищому навчальному закладі МВС, яка у подальшому перебувала на публічній/державній службі, і суд дійшов висновку, що спір не стосується проходження відповідачем публічної служби в органах внутрішніх справ, а пов`язаний з невиконанням ним умов цивільно-правової угоди і вимогою позивача відшкодувати понесені витрати на навчання у вищому навчальному закладі. За таких підстав зазначена категорія спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, а має вирішуватися судами за правилами ЦПК України. Проте, Велика Палата Верховного Суду після цього відступила від цього правового висновку з огляду на таке. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Chapman v. the United Kingdom», заява № 27238/95, Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може або повністю відмовитися від свого висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначається, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. З метою встановлення чіткого критерію визначення юрисдикції спорів щодо відшкодування вартості навчання особою, яка перебуває або перебувала на посадах, віднесених до державної або публічної служби, за позовом суб`єкта владних повноважень Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, викладених у постановах від 14 березня 2018 року в справі № 461/5577/15-ц, 31 жовтня 2018 року у справі № 820/5761/15, оскільки указані спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов`язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за невиконання договору підготовки фахівця, що призвели до відшкодування фактичних витрат, пов`язаних з утриманням у навчальному закладі, навіть якщо подання відповідного позову про відшкодування витрат відбувається після її звільнення з державної служби. Водночас слід зазначити, що у рамках цивільного процесу суд не може досліджувати та встановлювати правомірність дій, рішень чи бездіяльності службовця або посадовця, оскільки така можливість передбачена лише в адміністративному процесі в силу приписів статті 19 КАС України, у редакції Закону № 2147-VIII, якою охоплюється питання прийняття на публічну службу, її проходження та звільнення. На підтвердження викладеного висновку слід зауважити, що 5 грудня 2018 року у справі № 818/1688/16 Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, викладених у постановах від 10 квітня 2018 року у справі №533/934/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі №815/5027/15, 3 жовтня 2018 року у справі №755/2258/17, та вказала, що спори пов`язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди/збитків, навіть якщо притягнення її до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди/збитків відбувається після її звільнення з державної служби - підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства. Виходячи з положень вищезазначених норм права, суд першої інстанції, розглянувши справу за позовом Департаменту патрульної поліції про стягнення з ОСОБА_1 , як безпідставно збереженого майна, грошової суми нарахованого та виплаченого грошового забезпечення, у період його перебування на посаді інспектора роти № 6 батальйону № 2 Управління патрульної поліції в Дніпропетровській області, у порядку цивільного судочинства, діяв не як суд, встановлений законом. Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанцій дійшов помилкового висновку про можливість вирішення даного спору у порядку цивільного судочинства, адже спір, який виник між сторонами, віднесено до юрисдикції адміністративного суду, і такий спір підлягає розгляду в порядку, передбаченому КАС України. Також, слід зазначити, що прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких не допустити судовий процес у безладний рух. У зв`язку з наведеним, закриття провадження в справі з підстав, передбачених законом, не є порушенням права на справедливий судовий захист. За правилами частини четвертої статті 367 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно статті 377 ЦПК України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги. Згідно п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Оскільки суд першої інстанції не встановив природу правовідносин, які виникли між сторонами, неправильно застосував норми процесуального права, судове рішення підлягає скасуванню, а провадження у справі - закриттю. При цьому, згідно ч. 4 ст. 377 ЦПК України, у разі закриття судом апеляційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 цього Кодексу суд, за заявою позивача, в порядку письмового провадження постановляє ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. У разі наявності підстав для підсудності справи за вибором позивача у його заяві має бути зазначено лише один суд, до підсудності якого відноситься вирішення спору. Згідно статті 256 ЦПК України, якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі. У разі надходження до суду справи, що підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства, після закриття провадження Верховним Судом чи судом апеляційної інстанції в порядку господарського чи адміністративного судочинства, провадження у справі не може бути закрите з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу. На підставі викладеного, колегія суддів роз`яснює Департаменту патрульної поліції його право, протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови, звернутися до Дніпровського апеляційного суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Керуючись ст. ст. 255, 367, 369, 374, 377, 381, 382 ЦПК України, суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Сидоренко Володимир Вікторович, задовольнити частково. Рішення Інгулецького районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 25 травня 2021 року скасувати. Провадження у справі за позовом Департаменту патрульної поліції Національної поліції України до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів - закрити. Повідомити Департамент патрульної поліції Національної поліції України, що розгляд справ такої категорії віднесено до юрисдикції адміністративного суду. Роз`яснити Департаменту патрульної поліції Національної поліції Українийого право, протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови, звернутися до Дніпровського апеляційного суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному поряду безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повне судове рішення складено 15 вересня 2021 року. Головуючий: Судді: