Постанова КЦС ВС № 461/5094/16-ц

Постанова Іменем України 08 вересня 2021 року м. Київ справа № 461/5094/16 провадження № 61-19670св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , державний реєстратор прав на нерухоме майно управління державної реєстрації Львівської міської ради, треті особи: приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Гриценко Наталія Олександрівна, Орган опіки та піклування Галицької районної адміністрації Львівської міської ради, розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4 , підписану адвокатом Гелемей Юрієм Миколайовичем, на рішення Галицького районного суду від 02 листопада 2017 року в складі судді Лялюк Є. Д. та на постанову Львівського апеляційного суду від 10 вересня 2019 року в складі колегії суддів Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У серпні 2016 року ОСОБА_1 в інтересах своєї неповнолітньої дочки ОСОБА_2 звернулась з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , державного реєстратора прав на нерухоме майно управління державної реєстрації Львівської міської ради, треті особи: приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Гриценко Наталія Олександрівна, Орган опіки та піклування Галицької районної адміністрації Львівської міської ради, про скасування запису про право власності та визнання недійсним договору дарування. В обґрунтування позовних вимог указувала, що 31 січня 2014 року неповнолітня ОСОБА_2 набула право власності на Ѕ частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору дарування, співвласником іншої Ѕ частини квартири була ОСОБА_3 . Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 14 лютого 2015 року у справі № 461/7070/13, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 01 жовтня 2015 року, визнано за ОСОБА_3 право власності на вказану квартиру, проте, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року вказані судові рішення скасовано та направлено справу на новий апеляційний розгляд, за результатами якого рішенням апеляційного суду Львівської області від 04 серпня 2016 року скасовано рішення Галицького районного суду м. Львова від 14 лютого 2015 року та залишено на праві власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 по Ѕ частині вказаної квартири. Вказує, що під час перебування справи № 461/7070/13 в провадженні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, який ухвалою від 29 грудня 2015 року відкрив касаційне провадження та зупинив виконання рішення Галицького районного суду м. Львова від 14 лютого 2015 року, залишеного без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 01 жовтня 2015 року, ОСОБА_3 зареєструвала за собою право власності на вказану квартиру на підставі оскаржених в касаційному порядку судових рішень та відчужила її ОСОБА_4 на підставі договору дарування квартири, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Грищенко Н. О. 01 лютого 2016 року. Позивач вважає вказаний договір дарування недійсним на підставі частини першої статті 203 ЦК України, оскільки на момент його укладення ОСОБА_3 було відомо про відкриття судом касаційної інстанції касаційного провадження та зупинення виконання рішення суду першої інстанції, а також про накладення арешту на спірну квартиру та заборону здійснювати будь-яку перереєстрацію (перехід) права власності на неї, вжиті в порядку забезпечення позову ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 22 січня 2016 року в справі №461/452/16 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Зазначені обставини свідчать, що метою укладення оспорюваного договору дарування було уникнення ОСОБА_3 від виконання в подальшому судових рішень та порушення прав неповнолітньої ОСОБА_2 . Позивач, маючи рішення апеляційного суду Львівської області від 04 серпня 2016 року та з метою відновлення прав неповнолітньої ОСОБА_2 , звернулась до державного реєстратора прав на нерухоме майно Управління державної реєстрації Львівської міської ради із заявою про скасування запису про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на квартиру, вчиненого на підставі рішення Галицького районного суду м. Львова від 14 лютого 2015 року, проте, їй було відмовлено. Позивач вважає, що у зв`язку із скасуванням рішення Галицького районного суду м. Львова від 14 лютого 2015 року запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на квартиру, вчинений на підставі цього рішення суду, підлягає скасуванню, а спірне майно - Ѕ частка в квартирі, яке вибуло з володіння ОСОБА_2 поза її волею та без її відома, підлягає витребуванню з чужого незаконного володіння нового власника квартири - ОСОБА_4 із скасуванням запису про державну реєстрацію його права власності на цю квартиру. З урахуванням уточнених позовних вимог ОСОБА_1 просила: - зобов`язати державного реєстратора прав на нерухоме майно Управління державної реєстрації Львівської міської ради скасувати запис про право власності за номером 12042996 розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, за яким зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_3 ; - скасувати запис про право власності за номером 13107143 розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, за яким зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_4 ; - визнати недійсним договір дарування квартири, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Грищенко Н. О. 01 лютого 2016 року та зареєстрований в реєстрі за № 271; - витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 Ѕ частину квартири АДРЕСА_2 на користь ОСОБА_2 . Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 02 листопада 2017 року позов задоволено частково; скасовано запис про право власності за номером 13107143 розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, за яким зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_4 ; визнано недійсним договір дарування квартири, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Грищенко Н. О. 01 лютого 2016 року та зареєстрований в реєстрі за № 271; витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 Ѕ частку квартири АДРЕСА_2 на користь ОСОБА_2 ; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що у ОСОБА_3 не було законних підстав укладати договір дарування квартири, оскільки на час його укладення існувала заборона відчуження спірного нерухомого майна. Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги про зобов`язання Державного реєстратора прав на нерухоме майно Управління державної реєстрації Львівської міської ради скасувати запис про право власності за номером 12042996 розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, за яким зареєстровано право власності на квартиру за ОСОБА_3 , суд першої інстанції виходив із того, що право власності на квартиру за ОСОБА_3 за номером 12042996 припинено 10 листопада 2015 року внаслідок відчуження квартири ОСОБА_4 згідно договору дарування. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Львівського апеляційного суду від 10 вересня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково; рішення Галицького районного суду м. Львова від 02 листопада 2017 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 задоволено частково; - скасовано запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_2 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, проведену 13 листопада 2015 року державним реєстратором прав на нерухоме майно Львівського міського управління юстиції Пелип І. Б., номер запису про право власності: 12042996; - витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 у власність ОСОБА_2 Ѕ частину квартири АДРЕСА_2 ; - скасовано запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_2 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, проведену 01 лютого 2016 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Грищенко Н. О., номер запису про право власності: 13107143. - в задоволенні решти вимог відмовлено. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_5 перед відчуженням спірної квартири ОСОБА_4 набула права власності на належну неповнолітній ОСОБА_2 Ѕ частину квартири на підставі рішення суду, яке в подальшому було скасоване за наслідками його перегляду в апеляційному порядку, а тому ОСОБА_3 безпідставно набула право власності на належну неповнолітній ОСОБА_2 Ѕ частину квартири, у зв`язку з чим належним способом захисту порушеного права неповнолітньої ОСОБА_2 є витребування належного їй майна від ОСОБА_4 на підставі статей 387, 388 ЦК України та скасування запису про державну реєстрацію права власності, а тому необхідності визнавати недійсним договір дарування для відновлення порушеного права неповнолітньої немає. Аргументи учасників справи У листопаді 2019 року ОСОБА_4 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Галицького районного суду від 02 листопада 2017 року та постанову Львівського апеляційного суду від 10 вересня 2019 року й закрити провадження у справі, посилаючись на порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що з позовом ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 звернулася до суду в серпні 2016 року під час редакції ЦПК України від 01 серпня 2016 року, де частиною другою статті 31 ЦПК України передбачено, що позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитись від позову. До початку розгляду справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову. Проте, позивач 29 вересня 2016 року подала до суду заяву про уточнення позовних вимог, якою одночасно збільшила кількість позовних вимог та змінила підставу позову. Вказує, що нормами ЦПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, не передбачена одночасна зміна предмету па підстав позову, а тому оскаржені рішення підлягають скасування із закриттям провадження у справі. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 19 листопада 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_4 залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги. Ухвалою Верховного Суду від 13 грудня 2019 року продовжено ОСОБА_4 строк для усунення недоліків касаційної скарги. Ухвалою Верховного Суду від 31 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 31 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини Суди встановили, що квартира АДРЕСА_2 належала ОСОБА_1 та ОСОБА_3 - кожній по Ѕ частині у праві спільної часткової власності. 31 січня 2014 року ОСОБА_1 подарувала належну їй Ѕ частину квартири своїй малолітній дочці ОСОБА_2 на підставі договору дарування ВТР № 952155. Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 14 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 01 жовтня 2015 року, в справі № 461/7079/13-ц у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про припинення права власності на частку квартири, визнання права власності на частку квартири - відмовлено; у задоволенні позову третьої особи, що заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, ОСОБА_1 в інтересах малолітньої ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про припинення права власності на частку квартири, визнання права власності на частку квартири - відмовлено, а зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 про припинення права власності на частку в квартирі та визнання права власності на квартиру - задоволено; припинено право власності ОСОБА_2 на Ѕ частку квартири АДРЕСА_2 ; стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 , що діє в інтересах малолітньої ОСОБА_2 , грошову компенсацію за належну їй Ѕ частку цієї квартири в розмірі 134 015 грн; визнано за ОСОБА_3 право власності на вказану квартиру. На підставі вказаного рішення 13 листопада 2015 року державним реєстратором прав на нерухоме майно Львівського міського управління юстиції Пелип І. Б. проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_2 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності: 12042996. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 грудня 2015 року відкрито касаційне провадження у справі №461/7079/13-ц за касаційною скаргою ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 14 лютого 2015 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 01 жовтня 2015 року і зупинено виконання вказаних судових рішень до закінчення касаційного провадження. 01 лютого 2016 року між ОСОБА_3 (дарувальником) та ОСОБА_4 (обдаровуваним) укладено договір дарування квартири, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Грищенко Н. О. та зареєстрований в реєстрі за № 271, відповідно до якого дарувальник передав безоплатно у власність, а обдаровуваний прийняв у дарунок квартиру АДРЕСА_2 . На підставі цього договору дарування, за ОСОБА_4 зареєстровано право власності на вказану квартиру та внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про право власності за номером 13107143. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року у справі № 461/7079/13-ц касаційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 задоволено частково; ухвалу апеляційного суду Львівської області від 01 жовтня 2015 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. За результатами нового апеляційного перегляду справи № 461/7079/13-ц рішенням апеляційного суду Львівської області від 04 серпня 2016 року рішення Галицького районного суду м. Львова від 14 лютого 2015 року в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_3 про припинення права власності ОСОБА_2 на Ѕ частку спірної квартири, визнання за ОСОБА_3 права власності на цю частку квартири та стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 грошової компенсації за належну їй Ѕ частку в квартирі в розмірі 134 015 грн скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні вказаних позовних вимог відмовлено. Позиція Верховного Суду Касаційна скарга подана до набрання чинності Закону України № 460-ІХ від 15 січня 2020 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», тому відповідно до пункту 2 прикінцевих та перехідних положень вищезазначеного закону розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності цим законом. Згідно з положеннями статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 (провадження № 12-173гс18) вказано, що «як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18) зроблено висновок, що: «за наявності державної реєстрації права власності за певною особою державна реєстрація права власності на це ж майно за іншою особою може бути здійснена за згодою цієї особи або за судовим рішенням, що набрало законної сили, щодо права власності на нерухоме майно. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи». У пункті 46.1 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19) вказано, що: «відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вважаються правильними, доки не доведено протилежне (пункт 6.30 постанови від 2 липня 2019 року у справі № 48/340). Однією із загальних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до загальних засад державної реєстрації прав належить гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження. Тому суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц)». У пункті 80 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19) зазначено, що: «однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 115, 116), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 98)». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц (провадження № 14-636цс18) вказано, що «за змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року (провадження № 6-251цс15). Цей висновок також був неодноразово підтриманий і Великою Палатою Верховного Суду, зокрема у постановах від 05 грудня 2018 року (провадження № 14-247цс18 та № 14-179цс18)». У постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17 зроблено висновок, що «право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Крім того, витребувати можна лише індивідуально визначене майно, однак апеляційний суд витребував 1/2 частину спірної квартири з володіння ОСОБА_3 у власність ОСОБА_6, не з`ясувавши, чи це майно виділене в натурі». У пунктах 142, 146, 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18) зроблено висновок, що «метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника». У постанові Верховного Суду у складі колегії судді Другої судової палати Касаційного цивільного Суду від 18 листопада 2020 року в справі № 635/1216/16 (провадження № 61-5421св19) зроблено висновок про те, що «у справі, що переглядається: апеляційний суд не врахував, що оскільки витребувати можна індивідуально визначену річ, а не частку в праві спільної часткової власності, а тому зробив неправильний висновок про витребування Ѕ спадкового майна, як наслідок постанова апеляційного суду в цій частині підлягає скасуванню. Суд першої інстанції відмовив в задоволенні цієї частини позову з інших мотивів, а тому рішення про відмову у витребування Ѕ спадкового майна слід змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови; апеляційний суд задовольнив позовну вимогу про скасування державної реєстрації як похідну від витребування Ѕ спадкового майна. Оскільки позивач є спадкоємцем, а рішення суду, на підставі якого право власності на ці об`єкти зареєстровано за ОСОБА_3 скасовано, то скасування державної реєстрації права власності відповідача, з урахуванням встановлених у цій справі обставин, є ефективним способом захисту права позивача». Враховуючи характер спірних правовідносин, висновок апеляційного суду про застосовування положень статей 387, 388 ЦК України є помилковими, оскільки витребувати можна індивідуально визначену річ, а не частку в праві спільної часткової власності. На підставі викладеного колегія суддів вважає, що апеляційний суд зробив правильний висновок про те, що оскільки ОСОБА_3 стала власником квартири на підставі рішення суду, яке скасоване, безпідставно відчужила спірну квартиру, право власності на яку зареєстроване за новим власником у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, то скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_2 , за встановлених у цій справі обставин, є ефективним способом захисту права власності ОСОБА_2 . У справі, що переглядається, оскарженим судовим рішенням апеляційного суду задоволено, зокрема, позовну вимогу про скасування державної реєстрації права власності на спірну квартиру за ОСОБА_3 . При цьому, ОСОБА_3 не скористалася своїм правом подачі касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги. Така процесуальна поведінка відповідача свідчить про їх згоду з постановою апеляційного суду. Аналіз аргументів касаційної скарги свідчить, що ОСОБА_4 не навів переконливих доводів того, яким чином оскаржене судове рішення в частині скасування державної реєстрації права власності за ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_2 порушує його права та інтереси за умови, що ОСОБА_3 не оскаржила постанову апеляційного суду, тобто погодилася з судовим рішенням. Разом з тим, вирішуючи спір у частині позовних вимог про скасування реєстрації права власності на квартиру, суд апеляційної не врахував, що державний реєстратор не може бути відповідачем у такій категорії справ. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року в справі № 520/13067/17 зроблено висновок, що «позовна вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на квартиру не може бути звернена до приватного нотаріуса, яку позивачка визначила співвідповідачем. Державний реєстратор, зокрема і приватний нотаріус, зобов`язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18) зазначено, що «спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано». У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, підтверджують, що спір виник між ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 та ОСОБА_3 і ОСОБА_4 . Тому державний реєстратор прав на нерухоме майно управління державної реєстрації Львівської міської ради, є неналежними відповідачами, у зв`язку з чим у задоволенні позовних вимог, пред`явлених до державного реєстратора прав на нерухоме майно управління державної реєстрації Львівської міської ради необхідно відмовити із цієї підстави. За таких обставин постанова апеляційного суду в частині позовних вимог, пред`явлених до державного реєстратора прав на нерухоме майно управління державної реєстрації Львівської міської ради, підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині. Аргумент касаційної скарги про те, що суд першої інстанції з порушенням норм процесуального права прийняв заяву від 29 вересня 2016 року, підписану представником позивача, про збільшення позовних вимог та зміну підстави позову до розгляду та безпідставно вирішив спір за позовними вимогами, викладеними в редакції вказаної заяви, не заслуговує на увагу з огляду на таке. Відповідно до частини другої статті 31 ЦПК України 2004 року позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково. До початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову, а відповідач -пред`явити зустрічний позов. Позивач скористалася своїм правом та 29 вересня 2016 року звернулася до суду першої інстанції із заявою про уточнення позовних вимог, що не суперечить статті 31 ЦПК України 2004 року щодо права позивача на збільшення або зменшення позовних вимог. Зазначена заява представника ОСОБА_1 прийнята судом першої інстанції та долучена до матеріалів справи. Подана представником ОСОБА_1 заява про уточнення позовних вимог не свідчить про одночасну зміну і предмета, і підстав позову, оскільки як первісні, так і уточнені позовні вимоги позивач заявила на підставі статті 182 ЦК України та Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і просила скасувати записи про право власності за № 12042996 за ОСОБА_3 та № 13107143 за ОСОБА_4 , визнати недійсним договір дарування квартири, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 Ѕ частину квартири АДРЕСА_2 на користь ОСОБА_2 , оскільки вона вибула з володіння власника поза її волею. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу необхідно задовольнити частково; оскаржену постанову апеляційного суду у частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , про витребування Ѕ частини спірної квартири та в частині позовних вимог пред`явлених до державного реєстратора прав на нерухоме майно управління державної реєстрації Львівської міської ради скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог; оскаржену постанову апеляційного суду у частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , про скасування державної реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_4 змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови, а в іншій частині залишити без змін. ОСОБА_4 сплачено 1102,4 грн за подання касаційної скарги. Враховуючи часткове задоволення вимог касаційної скарги з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 підлягають стягненню 551,2 грн за подання касаційної скарги. Керуючись статтями 400 та 410, 412, 413 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_4 , підписану адвокатом Гелемей Юрієм Миколайовичем, задовольнити частково. Постанову Львівського апеляційного суду від 10 вересня 2019 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 про витребування Ѕ частини квартири АДРЕСА_2 та в частині позовних вимог, пред`явлених до державного реєстратора прав на нерухоме майно управління державної реєстрації Львівської міської ради, скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог. Постанову Львівського апеляційного суду від 10 вересня 2019 року у частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 про скасування державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_4 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Постанову Львівського апеляційного суду від 10 вересня 2019 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 про скасування державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_3 залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 551,2 грн за подання касаційної скарги. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Львівського апеляційного суду від 10 вересня 2019 року в скасованій частині втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат Судді Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук М. Ю. Тітов