Постанова 4857 № 140/1122/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 вересня 2021 рокуЛьвівСправа № 140/1122/21 пров. № А/857/10622/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого-судді - Мікули О. І., суддів - Гінди О. М., Кушнерика М. П., з участю секретаря судового засідання Ратушної М. І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові в залі суду апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 12 квітня 2021 року у справі № 140/1122/21 за адміністративним позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Управління Держпраці у Волинській області про визнання протиправною та скасування постанови,- суддя в 1-й інстанції Плахтій Н. Б., час ухвалення рішення 12.04.2021 року, місце ухвалення рішення м. Луцьк, дата складання повного тексту рішення 22.04.2021 року, в с т а н о в и в: Позивач ФОП ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до відповідача Управління Держпраці у Волинській області, в якому просив визнати протиправною та скасувати постанову про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами №ВЛ-1819/1645/АВ/ТД-ФС від 21 січня 2021 року. Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 12 квітня 2021 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення прийняте з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального права та підлягає скасуванню, покликаючись на те, що оскаржувана постанова про накладення штрафу є протиправною та такою, що підлягає скасуванню, оскільки оскаржувана постанова винесена за формою, що втратила чинність, а згідно з Наказом №2161 від 27 жовтня 2020 року, з 06 січня 2021 року уповноваженими органами Держпраці виноситься рішення щодо розгляду справи про накладення штрафу. Зазначає, що висновки суду першої інстанції про те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були звільнені з роботи, але фактично продовжували працювати у ФОП ОСОБА_1 без оформлення трудового договору є безпідставними та не підтверджені жодними належними та допустимими доказами. Звертає увагу, що вищезазначені працівники здійснювали трудову діяльність на території ринків у м. Луцьку в орендованих контейнерах, однак у 2020 році ФОП ОСОБА_1 не орендував контейнерів в силу того, що попит на замовлення пам`ятників у зимові місяці є дуже низьким у зв`язку з численними святковими та вихідними днями, а з березня 2020 року ринки не працювали через введений карантин. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити. Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що усі доводи, обґрунтування своєї правової позиції та докази, якими вони обґрунтовуються, Управління вже надало у відзиві на позовну заяву ФОП ОСОБА_1 та запереченні на письмові пояснення, які містяться у матеріалах справи, разом з тим, апеляційна скарга повністю повторює доводи, які зазначалися апелянтом у позовній заяві і в повній мірі розглянуті судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення. При цьому, звертає увагу, що формальні неточності щодо оформлення постанови про застосування штрафу в нечинній редакції, не можуть бути самостійною підставою для скасування по суті правомірного рішення суб`єкта владних повноважень, спрямованого на забезпечення законності та захист інтересів працівників у процесі реалізації ними конституційного права на працю. Також, вказує, що пояснення допитаних у судовому засіданні свідків та інші письмові доказі, які долучені Управлінням до відзиву на позовну заяву і зібрані в ході проведення інспекційного відвідування апелянта є достатніми для підтвердження допуску ФОП ОСОБА_1 до роботи ОСОБА_2 та ОСОБА_3 без укладення трудового договору. Таким чином, вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, який ухвалив законне та обґрунтоване рішення, а тому просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін. Представник позивача (апелянта) Максимчук Ю. В. у судовому засіданні підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі, вважає висновки суду першої інстанції неправильними та необґрунтованими. Просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити. Представник відповідача у судове засідання не з`явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином, відповідач у відзиві на апеляційну скаргу зазначив про розгляд справи без його участі, тому суд вважає можливим проведення розгляду справи у відсутності представника відповідача за наявними у справі матеріалами, та на основі наявних у ній доказів. Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представника позивача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзив на апеляційну скаргу у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено, що на підставі наказу Управління Держпраці від 10 листопада 2020 року №463-і Про проведення заходу державного нагляду (контролю) у формі інспекційного відвідування та направлення від 10 листопада 2020 року №463 (а.с.55-56) головним державним інспектором праці Солодухою В. Ю. з 13 листопада 2020 року по 16 листопада 2020 року проведено інспекційне відвідування ФОП ОСОБА_1 за адресою здійснення господарської діяльності: АДРЕСА_1 з питань додержання законодавства про працю в частині оформлення трудових відносин, про що складено акт інспекційного відвідування фізичної особи, яка використовує найману працю від 16 листопада 2020 року №ВЛ 1819/1645/АВ (а.с.57-66). Вищезазначеним актом зафіксовано такі порушення: ОСОБА_2 (період з 03 грудня 2019 року по 15 березня 2020 року) та ОСОБА_3 (період з 17 грудня 2019 року по 30 серпня 2020 року) допускалися до роботи у ФОП ОСОБА_1 без укладення трудових договорів, оформлення наказів власника та повідомлення ДФС про прийняття працівників на роботу (ч.1 ст. 21, ч.3 ст. 24 КЗпП України, Постанови КМУ № 413); виплата заробітної плати працівникам проведена один раз у місяць (ч. 1, 2 ст. 115 КЗпП України, ч.1 ст.24 ЗУ Про оплату праці); при звільненні працівників їм не виплачена грошова компенсація за всі не використані ними дні щорічної відпустки (ч.1 ст.83 КЗпП України); відсутність відомостей про день звільнення працівників в табелі обліку робочого часу (абз.2 п. 2.27 глави 2 Інструкції №58); ненарахування заробітної плати звільненим працівникам за останній робочий день (ч.1 ст.94 КЗпП, ч.1 ст.1 ЗУ Про оплату праці); ненарахування коштів звільненим працівникам за останній робочий день та не проведення нарахування компенсації за всі дні невикористаної відпустки (ч.1 ст.116 КЗпП України). Копію акту інспекційного відвідування від 16 листопада 2020 року №ВЛ 1819/1645/АВ позивач отримав особисто, про що власноручно зазначив у цьому акті, вказавши, що з актом не згоден, заперечення будуть пред`явлені у встановлені законодавством строки (а.с.63). За результатами розгляду матеріалів інспекційного відвідування постановою Управління Держпраці від 21 січня 2021 року №ВЛ-1819/1645/АВ/ТД-ФС на позивача накладено штраф у розмірі 100000,00 грн (а.с.77). Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем правомірно прийнято постанову про накладення штрафу від 21 січня 2021 року №ВЛ-1819/1645/АВ/ТД-ФС, оскільки під час розгляду справи підтверджено факт допуску працівників до роботи без належного оформлення трудового договору (контракту), чим порушено ч.3 ст.24 КЗпП України. Також зазначає, що формальні неточності, як оформлення постанови про застосування штрафу в нечинній редакції, не можуть бути самостійною підставою для скасування по суті правомірного рішення суб`єкта владних повноважень, спрямованого на забезпечення законності та захист інтересів працівників у процесі реалізації ними конституційного права на працю. Такий висновок суду першої інстанції, на думку колегії суддів, відповідає нормам матеріального права та фактичним обставинам справи і є правильним, законним та обґрунтованим, виходячи з наступного. Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Згідно з ч.2 ст.2 КЗпП України працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Ч.1 ст.3 КЗпП України передбачає, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Згідно з ч.1 ст.21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. П.6 ч.1 ст.24 КЗпП України передбачає, що трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов`язковим, зокрема, при укладенні трудового договору з фізичною особою. Відповідно до ч.3 ст.24 КЗпП України працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Згідно з ч.5 ст.50 Закону України Про зайнятість населення роботодавцям забороняється, зокрема, застосовувати працю громадян без належного оформлення трудових відносин, вчиняти дії, спрямовані на приховування трудових відносин. На виконання вимог ч.3 ст.24 КЗпП Кабінет Міністрів України прийняв постанову №413 від 17 червня 2015 року Про порядок повідомлення Державній податковій службі та її територіальним органам про прийняття працівника на роботу. Відповідно до вищезазначеної Постанови №413 повідомлення про прийняття працівника на роботу подається власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом (особою) чи фізичною особою (крім повідомлення про прийняття на роботу члена виконавчого органу господарського товариства, керівника підприємства, установи, організації) до територіальних органів Державної податкової служби за місцем обліку їх як платника єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за формою згідно з додатком до початку роботи працівника за укладеним трудовим договором […]. Інформація, що міститься у повідомленні про прийняття працівника на роботу, вноситься до реєстру страхувальників та реєстру застрахованих осіб відповідно до Закону України Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що аналіз наведених вище правових норм дає підстави для висновку про те, що допущення працівника до роботи можливе за наявності укладеного трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та подання повідомлення про прийняття працівника на роботу до територіальних органів Державної податкової служби за місцем обліку їх як платника єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування до початку роботи працівника за укладеним трудовим договором. При цьому, підставою для притягнення до відповідальності є виявлення контролюючим органом факту фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту). Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 з 25 березня 2019 року була прийнята позивачем на посаду продавець-консультант, що підтверджується наказом №1 від 22 березня 2019 року та цього ж числа з нею був укладений трудовий договір. 02 грудня 2019 року на підставі письмової заяви ОСОБА_2 звільнена із займаної посади, що підтверджується наказом №8 від 02 грудня 2019 року (а.с.12-17). Крім того, наказом №5 від 31 травня 2019 року підтверджується, що ОСОБА_3 з 03 червня 2019 року прийнята ФОП ОСОБА_1 на посаду продавця-консультанта та з нею 03 червня 2019 року укладено трудовий договір, а з 16 грудня 2019 року остання звільнена позивачем із посади на підставі поданої заяви відповідно до наказу №9 від 16 грудня 2019 року (а.с.18-23). Разом з тим, у ході інспекційного відвідування ФОП ОСОБА_1 працівниками управління Держпраці встановлено, що ОСОБА_2 у період з 03 грудня 2019 року по 15 березня 2020 року та ОСОБА_3 в період з 17 грудня 2019 року по 30 серпня 2020 року були допущені до роботи без укладення трудових договорів, оформлення наказів власника та повідомлення Державної податкової служби про прийняття працівників, чим порушено ч.1 ст.21, ч.3 ст.24 КЗпП України та вимоги постанови КМУ №413 від 17 червня 2015 року. У матеріалах справи містяться пояснення вищезазначених працівників та зазначається наступне. ОСОБА_2 у своїх поясненнях зазначила, що працювала у підприємця ОСОБА_1 в період з 25 березня 2019 року по 15 березня 2020 року, її обов`язки полягали у здійсненні продажу та консультації клієнтів гранітних пам`ятників, складанні договорів та проектів пам`ятників. Графік роботи з вівторка по суботу з 09:00 до 15:00 год, неділя-понеділок вихідний. Контролював робочий графік підприємець ОСОБА_1 , виплата заробітної плати була обумовлена у відсотках від продажу замовлень. ОСОБА_3 у своїх поясненнях зазначила, що працювала продавцем-консультантом у підприємця ОСОБА_1 у період з 03 червня 2019 року по 30 серпня 2020 року, її обов`язки полягали у розробці індивідуальних проектів, продажі і оформленні замовлень, за які брала завдатки із замовників, кошти перераховувала на картку або віддавала власнику ОСОБА_1 . Графік роботи - вівторок-неділя з 09.00 до 15.00 год, понеділок вихідний. Заробітна плата була обумовлена у розмірі спочатку 5000,00 грн, а з серпня 2019 року 6000,00 грн, яка виплачувалась на руки із завдатків. В магазині працювала одна, у випадку хвороби мінялася з власником. Контролював роботу, графік, замовлення, фінанси ОСОБА_1 . Крім того, як встановлено судом першої інстанції, допитані в судовому засіданні як свідки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 підтвердили факт роботи у підприємця ОСОБА_1 без укладення трудового договору. Зокрема, свідок ОСОБА_3 пояснила, що працювала у підприємця ОСОБА_1 з 03 червня 2019 року по 30 серпня 2020 року продавцем-консультантом, окрім періоду локдауну з 15 березня 2020 року по 15 травня 2020 року, на Варшавському ринку в контейнері №777 з 9 год до 15 год. На вимогу підприємця при прийомі на роботу писала також заяву на звільнення без дати. 01 вересня 2020 року підприємець у телефонному режимі повідомив про закриття магазину, з огляду на що надала йому трудову книжку для внесення до неї запису про звільнення. ФОП ОСОБА_1 віддав трудову книжку з відкритою датою звільнення і сказав, що узгодить зі своїм бухгалтером дату звільнення. Звернувшись в Центр зайнятості, їй відмовили в оформленні допомоги по безробіттю, оскільки в трудовій книжці відсутня дата звільнення. Після цього звернулась в Управління Держпраці та за наслідками перевірки виявилось, що датою звільнення є 16 грудня 2019 року, тобто була звільнена заднім числом, відтак вісім місяців працювала неофіційно. Підприємець зарплату по відомостях не виплачував. Кошти в рахунок зарплати забирала із завдатку за замовлення, попередньо узгоджуючи з підприємцем суму, яку можна було забрати. В подальшому виявилось, що підприємець взагалі не сплачував за неї ЄСВ. У заяві на звільнення дата, з якої просить звільнити, написана не нею, також у трудовому договорі підпис про його розірвання не її. Свідок ОСОБА_2 пояснила, що дійсно працювала у підприємця у період з 25 березня 2019 року по 15 березня 2020 року. При цьому, вказала, що працювала на Центральному ринку продавцем-консультантом, в обов`язки входило прийняття замовлень пам`ятників, ваз. При прийнятті на роботу за бажанням підприємця писала заяву на звільнення без дати. Заробітну плату підприємець виплачував у формі відсотків від замовлень, забирала кошти із завдатків. У січні 2020 року не ходила на роботу, оскільки ОСОБА_1 не платив заробітної плати, а у зв`язку з початком локдауну з 15 березня 2020 року були закриті ринки. Про закриття продажів на Центральному ринку повідомив у Viber. Також ОСОБА_2 вказала, що була звільнена заднім числом, при цьому запис у її трудовій книжці роботодавець проставив значно пізніше, проте дати не пам`ятає. Свідок зазначила, що у заяві на звільнення дата звільнення проставлена не нею та в трудовому договорі підпис про його розірвання не її. Таким чином, показаннями свідків підтверджується факт допуску підприємцем ОСОБА_1 до роботи працівників без оформлення трудового договору, при цьому вказані показання повністю відповідають наданим у ході інспекційного відвідування поясненням, є послідовними та сумнівів у їх правдивості не викликають. Крім того, як встановлено судом першої інстанції, 13 листопада 2020 року інспектором Управління Держпраці були відібрані пояснення у ОСОБА_4 , яка засвідчила, що працює продавцем у контейнері №747 навпроти контейнера 777 (Варшавський ринок), в якому брали замовлення на виготовлення пам`ятників, де продавцем була ОСОБА_5 , яка працювала протягом 2020 року до кінця серпня місяця (а.с.71), що в свою чергу також підтверджує встановлені обставини справи. Таким чином, як правильно зазначив суд першої інстанції, всупереч вимогам чинного трудового законодавства ФОП ОСОБА_1 використовував найману працю без оформлення трудового договору (контракту) з ОСОБА_2 в період з 03 грудня 2019 року по 15 березня 2020 року та ОСОБА_3 в період з 17 грудня 2019 року по 30 серпня 2020 року. Враховуючи вищенаведені фактичні обставини справи, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідачем доведено факт порушення позивачем вимог ч.3 ст.24 КЗпП та постанови КМУ №413 від 17 червня 2015 року. Відповідно до ч.1, 2, 4 ст.265 КЗпП України посадові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, винні у порушенні законодавства про працю, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством. Юридичні та фізичні особи - підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у виді штрафу в разі: фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), оформлення працівника на неповний робочий час у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, та виплати заробітної плати (винагороди) без нарахування та сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та податків - у десятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, щодо якого скоєно порушення. Штрафи, зазначені у частині другій цієї статті, накладаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2013 року №509 затверджено Порядок накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, який визначає механізм накладення на суб`єктів господарювання та роботодавців штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, передбачених ч.2 ст.265 КЗпП України та ч.2-7 ст.53 Закону України Про зайнятість населення. Згідно з п.2 вищезазначеного Порядку штрафи накладаються Головою Держпраці, його заступниками, керівниками територіальних органів Держпраці та їх заступниками, зокрема, на підставі акта, складеного за результатами заходу державного контролю за додержанням законодавства про працю, у ході якого виявлено факти використання праці неоформлених працівників. Таким чином, правовою підставою для винесення постанови про накладення штрафу є встановлений та зафіксований в акті перевірки фактичний допуск працівника до роботи без належного оформлення трудового договору (контракту). Аналізуючи вищенаведені законодавчі приписи та фактичні обставини справи у їх сукупності, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про безпідставність позовних вимог, оскільки належними та допустимими доказами встановлено допуск позивачем до роботи без укладеного трудового договору та повідомлення до Державної податкової служби України про прийняття працівника на роботу ОСОБА_2 період з 03 грудня 2019 року по 15 березня 2020 року та ОСОБА_3 період з 17 грудня 2019 року по 30 серпня 2020 року, чим порушено ч.3 ст.24 КЗпП, а тому оскаржувана постанова про накладення штрафу від 21 січня 2021 року №ВЛ-1819/1645/АВ/ТД-ФС прийнята правомірно. Щодо доводів апелянта про те, що відповідачем винесено постанову, а не рішення щодо розгляду справи та те, що постанова про накладення штрафу винесена за формою, що втратила чинність, то колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що будь-які процедурні порушення, пов`язані із самим процесом оформлення результатів діяльності суб`єктів владних повноважень по фіксації недотримання суб`єктом приватного права вимог законодавства, оцінюються судом з урахуванням всіх обставин справи та необхідністю досягнення балансу, зокрема між інтересами особи правопорушника, публічними інтересами, які проявляються у забезпеченні дотриманні роботодавцями трудового законодавства та захисті інтересів працівників, а тому такі формальні неточності, як оформлення постанови про застосування штрафу в нечинній редакції, не можуть бути самостійною підставою для скасування по суті правомірного рішення суб`єкта владних повноважень, спрямованого на забезпечення законності та захист інтересів працівників в процесі реалізації ними конституційного права на працю. Щодо доводів апелянта в частині прийняття до уваги пояснень свідків ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , оскільки такі зацікавлені особи, то колегія суддів такі відхиляє, оскільки свідки попереджалися про кримінальну відповідальність в судовому засіданні за дачу завідомо неправдивих показань, а також такі узгоджуються з іншими доказами у справі. Враховуючи наведене вище, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи. Крім того, колегія суддів зазначає, що інші зазначені позивачем в апеляційній скарзі обставини, крім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування. Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі Серявін та інші проти України (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29). Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості в межах відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. З врахуванням вищенаведеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про безпідставність позовних вимог, правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому відповідно до ст.316 КАС України апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. Оскільки колегія суддів залишає без змін рішення суду першої інстанції, то відповідно до ч.6 ст.139 КАС України понесені сторонами судові витрати новому розподілу не підлягають. Керуючись ст.139, 242, 243, 250, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,- п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 12 квітня 2021 року у справі № 140/1122/21 без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Головуючий суддя О. І. Мікула судді О. М. Гінда М. П. Кушнерик Повне судове рішення складено 13 вересня 2021 року.