Постанова 4824 № 753/21789/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження № 22-ц/824/12645/2021 Справа 753/21789/20 П О С Т А Н О В А Іменем України 08 вересня 2021 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Кашперської Т.Ц., суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А., за участю секретаря Мороз Н.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 , на ухвалу Дарницького районного суду м. Києва, постановлену у складі судді Колесника О.М. в м. Київ 10 лютого 2021 року про забезпечення позову у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення 3 % річних, заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, - в с т а н о в и в : У грудні 2020 року позивач ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_5 звернувся до суду із позовом про стягнення 3 % річних. Позов мотивував тим, що 08 липня 2020 року Дарницьким районним судом м. Києва ухвалено рішення у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики, яким задоволено позов, стягнуто з відповідача на користь позивача 16 368 970,06 грн. Постановою Київського апеляційного суду від 09 листопада 2020 року ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_4 на його користь 34535 доларів США, що становить суму 3 % річних за прострочення грошового зобов`язання, в задоволенні решти позову відмовлено. Як було встановлено судами, між сторонами було укладено п`ять договорів процентної позики, позивач взяті на себе зобов`язання щодо передачі грошових коштів, що складає предмет договору, виконав в повному обсязі, доказом чого є підписані між сторонами акти прийому-передачі грошових коштів до договорів процентної позики. В зв`язку з тим, що відповідач ухиляється від оплати боргу тривалий час, позивач вважає за необхідне звернутися з позовом про стягнення 3 % річних за період з 03 листопада 2018 року по 04 грудня 2020 року. На підставі вищевикладеного просив стягнути з ОСОБА_4 на свою користь суму грошових коштів в загальному розмірі 487323,60 грн. Також в січні 2021 року ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_5 подав до суду заяву про забезпечення позову, посилаючись на те, що за наявними у нього відомостями, відповідачу належить будинок АДРЕСА_1 , та будинок АДРЕСА_2 ; у разі відчуження відповідачем зазначеного вище нерухомого майна у порядку задоволення позову рішення суду неможливо буде виконати, оскільки не залишиться майна, право власності на яке було б зареєстроване за відповідачем. На підставі вищевикладеного, ст. 149, 150, 151, 153 ЦПК України, постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 "Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову", просив накласти арешт на майно, яке належить на праві власності ОСОБА_4 , а саме будинок АДРЕСА_1 , та будинок АДРЕСА_2 . Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 10 лютого 2021 року заяву про забезпечення позову задоволено, накладено арешт на нерухоме майно, що належить ОСОБА_4 , а саме будинок АДРЕСА_1 та будинок АДРЕСА_2 . Особа, яка не брала участі в справі ОСОБА_1 , не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції та вважаючи, що його права порушено, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 10 лютого 2021 року в частині вирішення питання про накладення арешту на будинок АДРЕСА_1 . В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказував, що спір у справі № 753/21789/20 виник між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з приводу стягнення 3 % річних; ОСОБА_1 не є стороною договірних правовідносин між учасниками цієї справи, не є учасником справи № 753/21789/20, не є поручителем, або заставодавцем, або іпотекодавцем за договірними зобов`язаннями і не має жодного відношення до правовідносин, які виникли між учасниками справи. Незважаючи на це, ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 10 лютого 2021 року безпідставно накладено арешт на його майно, одноосібним власником якого він є з 06 вересня 2013 року, а саме будинок за вказаною адресою. Отже, при постановленні оспорюваної ухвали суд першої інстанції припустився помилки, забезпечуючи позов шляхом накладення арешту на майно, що не належало відповідачеві ні на момент виникнення спірних правовідносин, ні на момент вирішення спору судом. Посилався на те, що Київським апеляційним судом уже двічі в інших справах знімався арешт, що був накладений на це саме майно у інших справах за аналогічних обставин, зокрема постановою від 16 березня 2021 року у справі № 753/23427/19 та постановою від 04 лютого 2021 року у справі № 753/16751/17. В обох цих справах апеляційний суд досліджував питання, чи може бути забезпечено зобов`язання ОСОБА_4 за рахунок будинку, що є власністю ОСОБА_1 , та дійшов беззаперечних і однозначних висновків, що не може. Наголошував, що на час постановлення Дарницьким районним судом м. Києва ухвали від 10 лютого 2021 року про накладення арешту, в тому числі, на власність ОСОБА_1 , позивачеві у справі, який просив забезпечити позов у такий спосіб, було достеменно відомо про незаконність такої вимоги, оскільки 04 лютого 2021 року апеляційний суд постановою в іншій справі уже визнав незаконними аналогічні вимоги ОСОБА_3 про накладення арешту сам на це майно ОСОБА_1 . Відзивів на апеляційну скаргу не надійшло. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Оскільки відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а ОСОБА_1 ухвала Дарницького районного суду м. Києва від 10 лютого 2021 року про забезпечення позову оскаржується лише в частині накладення арешту на будинок АДРЕСА_1 , в іншій частині ухвала суду першої інстанції не є предметом апеляційного перегляду. Задовольняючи заяву про забезпечення позову, суд першої інстанції виходив з положень ст. 149, 150 ЦПК України та вважав, що обраний позивачем вид забезпечення позову у вигляді накладення арешту на будинок відповідає вимогам процесуального законодавства, є повністю співмірним з позовними вимогами, і невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду. Апеляційний суд не може погодитися з такими висновками, виходячи із наступного. Так, звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_5 посилався на те, що 08 липня 2020 року Дарницьким районним судом м. Києва ухвалено рішення у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики, яким задоволено позовні вимоги в повному обсязі, стягнуто з відповідача на користь позивача 16 368 970,06 грн., постановою Київського апеляційного суду від 09 листопада 2020 року ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_4 на його користь 34535 доларів США, що становить суму 3 % річних за прострочення грошового зобов`язання, в задоволенні решти позову відмовлено. Як було встановлено судами, між сторонами було укладено п`ять договорів процентної позики, позивач взяті на себе зобов`язання щодо передачі грошових коштів, що складає предмет договору, виконав в повному обсязі, доказом чого є підписані між сторонами акти прийому-передачі грошових коштів до договорів процентної позики. В зв`язку з тим, що відповідач ухиляється від оплати боргу тривалий час, позивач вважає за необхідне звернутися з позовом про стягнення 3 % річних за період з 03 листопада 2018 року по 04 грудня 2020 року, що становить 487323,60 грн. До позовної заяви ОСОБА_3 додано копію рішення Дарницького районного суду м. Києва від 08 липня 2020 року, копію постанови Київського апеляційного суду від 09 листопада 2020 року, копії п`яти договорів процентних позик та копії п`яти актів прийому-передачі грошових коштів до договорів процентних позик. В заяві про забезпечення позову представник позивача ОСОБА_5 зазначала, що у випадку відчуження нерухомого майна, яке належить відповідачу та на яке він просить накласти арешт, рішення суду буде неможливо виконати, оскільки іншого майна, право власності на яке було б зареєстроване за відповідачем, у нього не залишиться. Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами. Крім того, до апеляційної скарги ОСОБА_1 додано інформацію з Державних реєстрів від 06 липня 2021 року № 264491859, згідно якого з 06 вересня 2013 року ОСОБА_1 є одноосібним власником будинку АДРЕСА_1 . (а. с. 97 зворот); копію запиту ОСОБА_1 на ім`я приватного нотаріуса Вижницького нотаріального округу Чернівецької області Штефюк Н.В. (а. с. 99), копію відповіді приватного нотаріуса Вижницького нотаріального округу Чернівецької області Штефюк Н.В. на запит ОСОБА_1 , згідно якого у його випадку дублюється інформація про об`єкт права власності та наявна відмітка про перенесення з Реєстру прав власності на нерухоме майно у Державний реєстр речових прав на нерухоме майно за номером запису про право власності: 2394782 з датою реєстрації 06 вересня 2013 року о 13:20:34 годині, і відповідно до якого він, ОСОБА_1 , є власником житлового будинку АДРЕСА_1 (а. с. 100 - 101), копію витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 06 вересня 2013 року (а. с. 102 - 103), копію договору дарування від 06 вересня 2013 року, укладеного ОСОБА_4 та ОСОБА_1 (а. с. 104). Відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Враховуючи, що заяву про забезпечення позову розглянуто судом першої інстанції за відсутності ОСОБА_1 , який не є учасником справи, у останнього не було можливості подати зазначені докази до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього, надані заявником докази приймаються апеляційним судом. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду Відповідно до ст. 150 ЦПК України позов забезпечується зокрема накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб. Заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, у тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів. Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення. Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року № ETS № 005 (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»). Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. При цьому ЄСПЛ у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» ЄСПЛ зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні ЄСПЛ, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) вказано, що співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. У постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі № 909/835/18 зазначено, що повинен бути наявним зв`язок між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги. Обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу до забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу до забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, наслідок ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу. Як вбачається з матеріалів справи, відповідач ОСОБА_4 був власником будинку АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 28 квітня 2012 року, проте, відповідно до договору дарування від 06 вересня 2013 року відповідач ОСОБА_4 подарував вказаний будинок ОСОБА_1 . Відповідно до змісту вказаного договору, Інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта, на підставі вказаного договору дарування ОСОБА_1 06 вересня 2013 року зареєстрував своє право власності на будинок АДРЕСА_1 . Представником позивача в судовому засіданні апеляційної інстанції зазначені обставини не заперечувалися, щодо задоволення апеляційної скарги вона покладалася на розсуд суду. Оскільки право власності на будинок АДРЕСА_1 ., із 06 вересня 2013 року зареєстровано за ОСОБА_1 , який не є відповідачем у даній справі, вимог до даної особи не заявлено, підстави набуття ним права власності позивачем не оспорюються, із урахуванням вимог щодо співмірності заходів забезпечення арешт накладатися не може, а отже в частині вказаного майна заява про забезпечення позову задоволенню не підлягала. Аналогічні правові висновки підтримуються Верховним Судом, зокрема в постановах від 12 червня 2019 року в справі № 307/1057/16-ц (провадження № 61-36891св18), від 08 квітня 2020 року в справі № 335/6144/19 (провадження № 61-3093св20). Крім того, суд першої інстанції не звернув уваги, що позивачем до заяви про забезпечення позову додано Інформацію з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта, а саме щодо ОСОБА_3 (а. с. 48 - 53), тобто відносно себе, а не відповідача ОСОБА_4 , і зазначені докази жодним чином не підтверджують належність ОСОБА_4 на праві власності будинку АДРЕСА_1 . На вказані обставини суд першої інстанції не звернув, обґрунтованість вимог заяви про забезпечення позову не з`ясував, належності відповідачу майна, на яке позивач просив накласти арешт, не перевірив і безпідставно наклав арешт на майно, яке належить іншій особі. Апеляційний суд приймає до уваги, що суд першої інстанції не здійснив оцінки обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів, не оцінив рівноцінності заходів забезпечення позову зі змістом заявлених позовних вимог, жодним чином не обґрунтував необхідності вжиття таких заходів, пославшись лише на загальні норми процесуального права. Всупереч вимогам ст. 151 ЦПК України судом не зазначені причини, у зв`язку з якими потрібно забезпечити позов, та обґрунтування вжиття заходів забезпечення позову, не вказано підстави, і наведено лише абстрактні висновки без аналізу спірних правовідносин, що накладення арешту на спірне майно є співмірним із заявленими позовними вимогами і невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду. Разом із тим, апеляційний суд відхиляє як необґрунтовані доводи апеляційної скарги, що на час постановлення Дарницьким районним судом м. Києва ухвали про накладення арешту, в тому числі, на майно ОСОБА_1 , позивачеві було відомо про незаконність такої вимоги, оскільки заява про забезпечення позову подана в січні 2021 року і розглянута судом першої інстанції без участі сторін, а зазначена в апеляційній скарзі постанова Київського апеляційного суду, якою встановлено, що будинок, на який накладено арешт, не є власністю відповідача, прийнята 04 лютого 2021 року. Виходячи із наведеного, апеляційний суд приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування ухвали суду першої інстанції в частині задоволення заяви про накладення арешту на будинок АДРЕСА_1 . із прийняттям нової постанови про відмову в задоволенні заяви в цій частині про забезпечення позову. В частині накладення арешту на будинок за адресою АДРЕСА_2 ухвала суду першої інстанції ніким не оскаржена і не є предметом апеляційного перегляду. За таких обставин апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала суду відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України - скасуванню в оскаржуваній частині, оскільки викладені у ній висновки не відповідають обставинам справи, та оскільки вона постановлена з порушенням норм процесуального права, з прийняттям нової постанови про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову. Керуючись ст. 367, 374, 376, 381, 382, 389 ЦПК України, суд, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , задовольнити. Ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 10 лютого 2021 року в частині задоволення заяви про накладення арешту на будинок АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_4 , скасувати та відмовити представнику позивача ОСОБА_3 ОСОБА_5 в задоволенні заяви про забезпечення позову в частині накладення арешту на будинок АДРЕСА_1 . Стягнути із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 454 грн. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено 09 вересня 2021 року. Головуючий: Кашперська Т.Ц. Судді: Фінагеєв В.О. Яворський М.А.