Постанова 4818 № 646/934/21

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ «31» серпня 2021 року м. Харків справа № 646/934/21 провадження № 22ц/818/3504/21 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Бурлака І.В. (суддя-доповідач), суддів - Котелевець А. В., Хорошевського О.М., за участю секретаря - Колосовської А. Р., учасники справи: позивач ОСОБА_1 , представник позивача ОСОБА_2 відповідач ОСОБА_3 розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу судді Червонозаводського районного суду м. Харкова від 17 березня 2021 року в складі судді Білінської О.В. в с т а н о в и в: У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання договорів доручення недійсними, в якому просив визнати недійсним договір доручення від 08 квітня 2019 року, сторонами якого вказано його ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ; визнати недійсним договір доручення від 08 квітня 2019 року, сторонами якого вказано його ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ; визнати недійсним договір доручення від 16 травня 2019 року, сторонами якого вказано його ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ; визнати недійсним договір доручення від 24 травня 2019 року, сторонами якого вказано його ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ; визнати недійсним договір доручення від 10 липня 2019 року, сторонами якого вказано його ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ; визнати недійсним договір доручення від 18 вересня 2019 року, сторонами якого вказано його ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Ухвалою судді Червонозаводського районного суду м. Харкова від 17 березня 2021 року позовну заяву ОСОБА_1 визнано неподаною та повернуто позивачу. Не погоджуючись з ухвалою судді Передерій В.Є. подав апеляційну скаргу, в якій просив ухвалу судді скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції та вирішення питання про відкриття провадження у справі. Апеляційна скарга мотивована тим, що при постановленні ухвали суд першої інстанції не звернув увагу на те, що додані до позовної заяви відомості з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків, що видані ГУ ДФС у Луганській області від 17 жовтня 2020 року підтверджують те, що розмір судового збору значно перевищує 5% розміру його річного доходу за попередній рік. Відзивів на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції від учасників справи не надходило. В судове засідання учасники справи не з`явилися. Матеріали справи містять відомості про належне повідомлення учасників справи. 30 серпня 2021 року до суду апеляційної інстанції від представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 надійшла заява про розгляд справи за відсутності позивача та його представника. Зазначив, що вимоги апеляційної інстанції підтримують. Заяв про відкладення розгляду справи від учасників справи до суду апеляційної інстанції не надходило. Частиною 2 статті 372 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Виходячи з вимог закону, обставин справи, судова колегія вважає за можливе розглянути справу за відсутністю учасників справи. Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно задовольнити, ухвалу судді скасувати. Ухвала судді суду першої інстанції мотивована тим, що недоліки, вказані в ухвалі судді Червонозаводського районного суду м. Харкова від 16 лютого 2021 року, позивачем не усунуто, у зв`язку з чим на підставі статті 185 ЦПК України позов вважається неподаним і повертається позивачу. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов`язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, наданих сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду. Європейський суд з прав людини у справі «Zand v. Austria» у рішенні від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів». Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом (стаття 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Відповідно до статей 55, 124 Конституції України та частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності, які передбачають рівність прав сторін щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості та обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 10 ЦПК України). Вимоги до форми та змісту позовної заяви визначені статтями 175, 177 ЦПК України. Згідно частини 1 статті 187 ЦПК України, за відсутності підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви чи відмови у відкритті провадження, суд відкриває провадження у справі протягом п`яти днів з дня надходження позовної заяви або заяви про усунення недоліків, поданої в порядку, передбаченому статтею185 ЦПК України. Частини 1, 2, 3 статті 185 ЦПК України передбачають, що суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу, в якій зазначає недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десять днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 175 і 177 цього Кодексу, сплатить суму судового збору, позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається позивачеві. Як вбачається з матеріалів справи в провадженні суду першої інстанції перебувала цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання договорів доручення недійсними, в якому просив визнати недійсним договір доручення від 08 квітня 2019 року, сторонами якого вказано його ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ; визнати недійсним договір доручення від 08 квітня 2019 року, сторонами якого вказано його ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ; визнати недійсним договір доручення від 16 травня 2019 року, сторонами якого вказано його ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ; визнати недійсним договір доручення від 24 травня 2019 року, сторонами якого вказано його ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ; визнати недійсним договір доручення від 10 липня 2019 року, сторонами якого вказано його ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ; визнати недійсним договір доручення від 18 вересня 2019 року, сторонами якого вказано його ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . При цьому, в позовній заяві міститься клопотання про звільнення його від сплати судового збору, яке мотивовано скрутним майновим станом, оскільки наразі позивач не працює та зазначив, що розмір судового збору значно перевищує 5% розміру його річного доходу за попередній рік. На підтвердження свого скрутного майнового стану ОСОБА_1 надав відомості з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків, що видані ГУ ДФС у Луганській області від 17 жовтня 2020 року за період з 3 кварталу 2019 року по 3 квартал 2020 року, згідно яких він отримав лише одноразову суму страхової виплати в розмірі 8789,56 грн. Як вбачається з позовної заяви ОСОБА_1 заявив 6 вимог немайнового характеру, тому до суду першої інстанції йому необхідно було сплатити судовий збір в розмірі 5044,80 грн (840,80 грн х 6). Ухвалою судді Червонозаводського районного суду м. Харкова від 16 лютого 2021 року ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні заяви про звільнення від сплати судового збору, позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху та надано строк 5 днів для сплати судового збору з дня отримання цієї ухвали (а. с. 6-7). 01 березня 2021 року копію вказаної ухвали судді отримав представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 (а.с.11). Ухвалою судді Червонозаводського районного суду м. Харкова від 17 березня 2021 року позовну заяву ОСОБА_1 визнано неподаною та повернуто позивачу. Відповідно до частини 1 статті 136 ЦПК України суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на визначений строк у порядку, передбаченому законом, але не більше як до ухвалення судового рішення у справі. Частиною 3 статті 136 ЦПК України передбачено, що з підстав, зазначених у частині першій цієї статті, суд у порядку, передбаченому законом, може зменшити розмір належних до сплати судових витрат, пов`язаних з розглядом справи, або звільнити від їх сплати. Пунктом 1 частини 1 статті 8 Закону України «Про судовий збір» визначено, що, враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі за таких умов: розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача - фізичної особи за попередній календарний рік. Частиною 2 цієї статті передбачено, що суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати на підставі, зазначеній у частині першійцієї статті. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права. Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Європейський суд з прав людини неодноразово вказував, що вимога сплатити судовий збір не обмежує право заявників на доступ до правосуддя. Це пов`язано з тим, що, на думку суду, судовий збір є таким собі обмежувальним заходом, який попереджає подання необґрунтованих та безпідставних позовів та перенавантаження судів. Разом з тим, Європейський суд з прав людини виходить з того, що судовий збір має бути «розумним», тобто таким, що, з урахуванням фінансового положення заявника, може бути ним сплачений. Адже невиправдано великий їх розмір, який не враховує фінансове положення заявників, а розраховується на основі певного відсотка від суми, що є предметом розгляду справи, може бути розцінений як такий, що непропорційно обмежує право на доступ до правосуддя. Зокрема така позиція була викладена у справі «Георел і Георгетта Стоїческу проти Румінії». У рішенні у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» від 13 січня 2000 року Європейський суд з прав людини зазначив, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнано порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Європейський суд з прав людини зауважує, що «сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету» («Креуз проти Польщі» (Kreuz v. Poland), № 28249/95, ЄСПЛ, від 19 червня 2001 року). При розгляду справ Європейський суд з прав людини встановлює, чи був, з однієї сторони, дотриманий баланс між інтересом держави у стягненні судового збору за розгляд справи, та з іншої правом заявника на доступ до правосуддя, зокрема, правом представити свою позицію по суті та захистити інтереси в суді. Для того, щоб гарантувати такий справедливий баланс, та, власне зберегти безперебійне функціонування судової системи, суди мають можливість звільнити від судового збору тих заявників, які можуть довести свою фінансову ситуацію. Крім того, на переконання суду, при оцінюванні розміру судового збору слід обов`язково враховувати питання фінансової спроможності заявника його сплатити. У зв`язку із цим у справі «ФК Мретебі проти Грузії» Європейський суд з прав людини, розглядаючи питання законності відмови Верховного Суду Грузії від звільнення від сплати судового збору заявника (футбольного клубу), відмітив, що Верховний Суд неналежним чином дослідив аргументи заявника, не вказав, чи достатньо наданих йому доказів на підтвердження фінансової неможливості сплатити судовий збір та не витребував доказів, яких, на його думку, не вистачало. Верховний Суд просто зазначив, що ніяких підстав для надання звільнення від сплати судового збору не існувало. За таких обставин Європейський суд з прав людини назвав відмову Верховного Суду звільнити заявника від сплати судового збору, без відповідного обґрунтування «безпідставним» обмеження права останнього на доступ до правосуддя та зазначив, що, на його переконання, відмова у звільненні була зумовлена виключно бажанням Верховного Суду поповнити державний бюджет. Виходячи з процитованого рішення Європейського суду з прав людини, національним судам слід належним чином обґрунтовувати свої рішення про задоволення чи відмову у розстроченні, відстроченні, зменшенні чи взагалі звільненні від сплати судового збору. Як вбачається з практики Європейського суду з прав людини, вимога про сплату державного мита є стримуючою мірою для потенційних позивачів від пред`явлення безрозсудних і необґрунтованих позовів. Для того, щоб гарантувати справедливий баланс між підтримкою нормального функціонування судової системи і захистом інтересів заявника при поданні позову до суду, внутрішньодержавні суди звільняють від сплати державного мита заявників, які можуть підтвердити свій поганий фінансовий стан (пункт 111 рішення ЄСПЛ від 20 лютого 2014 року у справі «Шишков проти Росії» («Shishkov v. Russia»). Оцінюючи фінансове становище особи, яка звертається до суду з вимогою про звільнення її від сплати судового збору, зменшення його розміру, надання відстрочки чи розстрочки в його сплаті, національні суди повинні встановлювати наявність у такої особи реального доходу (розмір заробітної плати, стипендії, пенсії, прибутку тощо), рухомого чи нерухомого майна, цінних паперів, можливості розпорядження ними без значного погіршення фінансового становища (п. 44 рішення ЄСПЛ від 26 липня 2005 року у справі «Kniat v. Poland»; пункти 6364 рішення ЄСПЛ від 26 липня 2005 року у справі «Jedamski and Jedamska v. Poland»). Положення статей ЦПК України та Закону України «Про судовий збір» не містять вичерпного й чітко визначеного (чіткого) переліку документів, які можна вважати такими, що підтверджують майновий стан особи. У кожному конкретному випадку суд встановлює можливість особи сплатити судовий збір на підставі поданих нею доказів щодо її майнового стану за своїм внутрішнім переконанням. Водночас підстави для відмови суду у подібних клопотаннях мають бути достатньо аргументовані. Отже, скрутний майновий стан, на підтвердження якого заявником надані відповідні документи, може бути підставою для задоволення судом клопотання про звільнення його від сплати судового збору, зменшення розміру судового збору, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору. Суд повинен вирішувати питання, пов`язані з судовими витратами, у чіткій відповідності до ЦПК України, Закону України «Про судовий збір», а також інших нормативно-правових актів України, забезпечуючи при цьому належний баланс між інтересами держави у стягненні судового збору за розгляд справ, з одного боку, та інтересами позивача (заявника) щодо можливості звернення до суду, з другого боку. Зазначені висновки викладено у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року, справа № 686/114/16-ц, провадження № 61-16723св18; від 04 березня 2020 року, справа № 644/5099/16-ц, провадження № 61-12772св19; від 18 листопада 2020 року, справа № 753/22049/16, провадження № 61-2446св20. Судом першої інстанції не надано належну оцінку доводам позивача щодо його скрутного майнового стану та не обґрунтовано підстав для відмови у звільненні його від сплати судового збору за подачу позовної заяви. Судом не враховано, що 5% від річного доходу ОСОБА_1 , зокрема, за період з 3 кварталу 2019 року по 3 квартал 2020 року складає 8789,56 грн, тоді як розмір судового збору, що підлягає сплаті за подачу позову становить 5044,80 грн. Відмовляючи у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору і залишаючи позовну заяву без руху у зв`язку з несплатою судового збору, суд першої інстанції не надав належної фактичної та правової оцінки наданим позивачем доказам щодо його майнового стану, обмежився загальним формулюванням щодо відсутності підстав для такого звільнення, не надавши будь-якої оцінки доводам на підтвердження обставин незадовільного майнового стану. Питання про можливість відстрочення або розстрочення сплати судового збору судом також не вирішувалось. Сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету. Із практики Європейського суду з прав людини вбачається, що, реалізуючи положення Конвенції необхідно уникати надто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним. Надмірний формалізм при вирішенні питання щодо прийняття (розгляду) позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист. Повертаючи позовну заяву ОСОБА_1 , суд першої інстанції не встановив його можливість сплатити судовий збір на підставі поданих доказів щодо майнового стану, не забезпечив дотримання розумного балансу між інтересами держави та особи і необґрунтовано обмежив його у праві на доступ до правосуддя. Ураховуючи, що однією із засад судочинства визначено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, та беручи до уваги, що при вирішенні питання щодо сплати судового збору майновий стан сторони має визначатися судом у світлі конкретних обставин певної справи, включаючи спроможність заявника сплатити судовий збір, висновок суду про повернення позовної заяви у зв`язку з несплатою судового збору не може бути визнаний достатньо аргументованим, а оскаржувана ухвала не є законною та обґрунтованою. Аналізуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права, що призвело до постановлення помилкової ухвали. За таких обставин відповідно до пункту 4 частини 1 статті 379 ЦПК України ухвала підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду. Пунктом 37 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року визначено, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції, яка перешкоджає розгляду справи, з передачею справи на розгляд до суду першої інстанції, то розподіл сум судового збору, пов`язаного з розглядом відповідної апеляційної та/або касаційної скарги, здійснюється судом першої інстанції за результатами розгляду ним справи згідно із загальними правилами ЦПК України. Оскільки наразі вирішується лише процесуальне питання, а не розглядається справа по суті спору, підстав для розподілу судового збору за розгляд справи апеляційним судом не вбачається. Керуючись ст. ст. 367, 368, ст.374, п.4 ч.1 ст.376, п.4 ч.1 ст.379, ст. ст. 381 384, 389 ЦПК України п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу судді Червонозаводського районного суду м. Харкова від 17 березня 2021 року скасувати. Справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня набрання законної сили. Головуючий І.В. Бурлака Судді А. В. Котелевець О.М. Хорошевський Повний текст постанови складено 31 серпня 2021 року.