Постанова 4807 № 333/5555/19

Дата документу 17.08.2021 Справа № 333/5555/19 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний № 333/5555/19 Головуючий у 1 інстанції:Піх Ю.Р. Провадження № 22-ц/807/1813/21 Суддя-доповідач: Кочеткова І.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 серпня 2021 року м. Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Кочеткової І.В., суддів: Кримської О.М., Дашковської А.В., секретар: Волчанова І.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до комунального некомерційного підприємства «Обласний клінічний заклад з надання психіатричної допомоги» Запорізької обласної ради, ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Комунарського районного суду м.Запоріжжя від 03 лютого 2021 року, ВСТАНОВИВ: У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до комунальної установи «Обласна клінічна психіатрична лікарня», правонаступником якої є комунальне некомерційне підприємство «Обласний клінічний заклад з надання психіатричної допомоги», ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди. Зазначала, що вона є матір`ю хворої дитини ОСОБА_3 , 1985 року народження, якому встановлено два діагнози: таксоплазмоз та шизофренія, внаслідок чого його було визнано обмежено дієздатним та її призначено його опікуном. 26 березня 2013 року із листа головного лікаря КУ «Обласна психіатрична лікарня» Паталаха Ф.В. вона дізналась, що 23 квітня 2012 року вона була оглянута комісією лікарів психіатрів, за висновком якої їй було поставлено діагноз хронічний маячний розлад. Вказаний огляд, на переконання ОСОБА_1 , був зумовлений тим, що, здійснюючи лікування сина, вона неодноразово зверталась до ЗОБ СМЕ, правоохоронних органів, Міністерства охорони здоров`я України, інших державних органів щодо надання належної медичної допомоги її сину, уточнення діагнозу та призначення відповідного лікування. Вважаючи дії щодо її огляду та постановки діагнозу протиправними, позивачка у грудні 2015 року звернулась до суду з позовом до відповідачів у цій справі про визнання дій неправомірними. Рішенням Комунарського районного суду міста Запоріжжя у справі № 333/9060/15-ц у задоволені позову відмовлено. Проте, рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 13 листопада 2017 року, яке залишено без змін Постановою Верховного суду від 08 травня 2019 року, її апеляційну скаргу задоволено частково. Визнано дії КУ «Обласна клінічна психіатрична лікарня» щодо заведення 27 квітня 2012 року медичної картки амбулаторного хворого ОСОБА_1 , проведення оглядів та складення у зв`язку із цим рапорту, психостатусу бесіди, які знаходяться у медичній картці та щодо встановлення ОСОБА_1 діагнозу «Хронічний маячний розлад» неправомірними. Визнано дії завідувача кафедри психіатрії, психотерапії, загальної і медичної психології, наркології і сексології Запорізького державного медичного університету ОСОБА_2 зі складання 27 квітня 2012 року протоколу психіатричного огляду ОСОБА_1 , за яким встановлено діагноз «Хронічний маячний розлад», неправомірними. На переконання ОСОБА_1 неправомірні дії відповідачів призвели до повної зміни її життя, психологічних стресів, втрати роботи, неможливості працювати у родині із дітьми та заробляти достойні кошти для утримання себе і свої родини. Тривалий час вона перебувала в стані тривожності та підвищеної нервозності, замість належного розгляду її звернень обласна психіатрична лікарня надсилала на її адресу запрошення на психіатричне лікування, що включає прийом нейролептиків. Вона побоювалася, що її у примусовому порядку без її згоди буде госпіталізовано до психіатричної лікарні, де утримуються тяжко психічно хворі люди. Також ОСОБА_1 у період з 2013 по 2019 роки була змушена доводити неправомірність дій відповідачів у судовому порядку, вимушена була витрачати грошові кошти на правову допомогу, сплату судового збору тощо. Внаслідок неправомірних дій відповідачів ОСОБА_1 зазнала приниження честі і гідності, оскільки широке коло осіб вважали її хворою на тяжку психіатричну хворобу, у тому числі лікарі, які здійснювали лікування її сина. Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просила стягнути по 150 000,00 гривень моральної шкоди із кожного відповідача. Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 03 лютого 2021 року відмовлено у задоволені позову. Судове рішення мотивовано тим, що позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження наявності заподіяної їй шкоди, причинного зв`язку між шкодою і протиправними діяннями відповідачів. Факт наявності рішення суду, яким визнано протиправними дії відповідачів, не є достатньою підставою для відшкодування моральної шкоди. Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати, постановити нове, про задоволення позовних вимог. В обґрунтування апеляційної скарги зазначала, що рішення суду має суперечності, а саме відмову у задоволені позову аргументує недоведеністю, при цьому зазначає, що неправомірні дії відповідачів є доведеними. Окрім того, суд не звернув уваги на доводи позову щодо розповсюдження відповідачами поставленого позивачці діагнозу широкому колу осіб, вказано завдало їй моральної шкоди. У відзиві на апеляційну скаргу директор КНП «Обласний клінічний заклад з надання психіатричної допомоги» Запорізької обласної ради зазначив, що апеляційна скарга є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню. Доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу. Дослідивши докази по справі та надавши їм оцінки, суд першої інстанції пришов до правильного висновку щодо відмови у задоволені позову. ОСОБА_2 у своєму відзиві на апеляційну скаргу зазначив, що її доводи не відповідають дійсним обставинам справи і не спростовують висновків суду першої інстанції, просив відмовити у її задоволені. Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна підлягає частковому задоволенню з огляду на такі обставини. Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Зокрема, до них належить ратифікована Верховною Радою України Конвенція, яка, як і інші міжнародні договори, підлягає застосуванню при розгляді справ судами. Стаття 2 Конвенції передбачає, що право кожного на життя охороняється законом, а згідно зі статтею 13 кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, були порушені, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь та гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Статтею 49 Конституції України передбачено, що кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров`я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних i оздоровчо-профiлактичних програм. Держава створює умови для ефективного i доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних i комунальних закладах охорони здоров`я медична допомога надається безкоштовно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів ycix форм власності. Відповідно до пункту «е» частини першої статті 7 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» держава згідно з Конституцією України гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у сфері охорони здоров`я шляхом встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у сфері охорони здоров`я. Згідно зі статтею 80 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» особи, винні у порушенні законодавства про охорону здоров`я, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законодавством. У частині четвертій статті 8 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» вказано, що у разі порушення законних прав і інтересів громадян у сфері охорони здоров`я відповідні державні, громадські або інші органи, підприємства, установи та організації, їх посадові особи і громадяни зобов`язані вжити заходів щодо поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної шкоди. Статтею 4 Закону України «Про психіатричну допомогу» передбачено, що психіатрична допомога надається на основі принципів законності, гуманності, додержання прав людини і громадянина, добровільності, доступності та відповідно до сучасного рівня наукових знань, необхідності й достатності заходів лікування, медичної, психологічної та соціальної реабілітації, надання освітніх, соціальних послуг. Забороняється визначати стан психічного здоров`я особи та встановлювати діагноз психічних розладів без психічного огляду особи, крім випадків проведення судово-психіатричної експертизи посмертно (частина третя статті 7 Закону України «Про психіатричну допомогу». Відповідно до частини першої статті 11 Закону України «Про психіатричну допомогу» психіатричний огляд проводиться з метою з`ясування: наявності чи відсутності в особи психічного розладу, потреби в наданні їй психіатричної допомоги, а також для вирішення питання про вид такої допомоги та порядок її надання. За загальним правилом, визначеним частиною другою статті 11 Закону України «Про психіатричну допомогу», психіатричний огляд проводиться лікарем-психіатром на прохання особи або за її усвідомленою письмовою згодою. Вказані норми статей 4, 11 Закону України «Про психіатричну допомогу» конкретизують положення цього закону про презумпцію психічного здоров`я (стаття 3) і про те, що психіатрична допомога надається на основі принципів законності, гуманності, додержання прав людини і громадянина, добровільності, доступності та відповідно до сучасного рівня наукових знань, необхідності й достатності заходів лікування з мінімальними соціально-правовими обмеженнями (стаття 4), а також статей 3, 8 Конституції України, які визначають принцип верховенства права і обов`язок держави з утвердження і забезпечення прав і свобод людини, та частини другої статті 9 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» про те, що обмеження прав громадян у вигляді примусового медичного огляду допускається тільки на підставах і в порядку, передбачених законами України. Статтею 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» передбачено, що для застосування методів діагностики, профілактики та лікування необхідна згода інформованого відповідно до статті 39 цих Основ пацієнта. Основами захисту осіб, які страждають на психічні розлади, та покращення психіатричної допомоги, прийнятими резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 17 грудня 1991 року № 46/119, закріплено принцип добровільності медичного огляду з метою визначення того, чи страждає особа на психічне захворювання: жодна особа не може бути примушена до проходження медичного огляду з метою визначення того, чи страждає вона на психічне захворювання, крім як у відповідності до процедури, передбаченої внутрішнім законодавством держави (Принцип 5). Встановлено, що син ОСОБА_1 ОСОБА_3 , 1985 року народження, має діагноз «токсоплазмом» та «шизофренія». З метою працевлаштування ОСОБА_1 звернулася до КУ «Обласна психіатрична лікарня» для отримання довідки про свій психічний стан. Із листа головного лікаря КУ «Обласна клінічна психіатрична лікарня» Паталаха Ф.В. від 20 березня 2012 року ОСОБА_1 дізналася, що 23 квітня 2012 року її було оглянуто комісією лікарів-психіатрів та їй встановлено діагноз «хронічний маячний розлад» та заведено її медичну картку як амбулаторного хворого. 21 травня 2012 року ОСОБА_1 отримала відповідь КУ «Обласна клінічна психіатрична лікарня» за підписом головного лікаря Паталаха Ф.В. на її звернення до Президента України та Управління охорони здоровя Запорізької обласної державної адміністрації, в якому, серед іншого, зазначалося, що викладені нею факти носять хворобливий характер. ОСОБА_1 запропоновано у зручний час звернутися до обласної психіатричної лікарні для надання медичної допомоги за бюджетні кошти. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 13 листопада 2017 року, залишеним без змін Постановою Верховного від 08 травня 2019 року, визнано дії КУ «Обласна клінічна психіатрична лікарня» щодо заведення 27 квітня 2012 року медичної картки амбулаторного хворого ОСОБА_1 , проведення оглядів та складення у зв`язку із цим рапорту, психостатусу бесіди, які знаходяться у медичній картці та щодо встановлення ОСОБА_1 діагнозу «Хронічний маячний розлад» неправомірними. Визнано дії завідувача кафедри психіатрії, психотерапії, загальної і медичної психології, наркології і сексології Запорізького державного медичного університету ОСОБА_2 зі складання 27 квітня 2012 року протоколу психіатричного огляду ОСОБА_1 , за яким встановлено діагноз «Хронічний маячний розлад», неправомірними. В ході розгляду справи КУ «Обласна клінічна психіатрична лікарня» рішенням Запорізької обласної ради від 12 грудня 2019 року №7 була реорганізована в комунальне некомерційне підприємство «Обласний клінічний заклад з надання психіатричної допомоги», яке є правонаступником майна та усіх прав і обов`язків лікарні. Установивши, що медичний огляд ОСОБА_1 був проведений відповідачами без її відома і згоди і що такі дії визнані судом неправомірними, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність правових підстав для відшкодування моральної шкоди. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено принцип доступу до правосуддя. Статтею 13 Конвенції гарантовано, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ вважають здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції», заява № 23805/94). З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. При цьому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Надаючи правову оцінку належності обраного заінтересованою особою способу захисту, суди повинні зважати і на його ефективність в контексті статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави- учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Оскільки положення Конституції України мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушене цивільне право чи інтерес підлягає судовому захисту у спосіб, який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням. Захист цивільних прав це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають ураховувати його ефективність. Це означає лише те, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 04 червня 2019 року в справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18). Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, відповідно до якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. Частинами першою та другою статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Положеннями частини третьої статті 23 ЦК України визначено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. У пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»судам роз`яснено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Прецедентною практикою Європейського суду з прав людини і на законодавчому рівні в України, у тому числі частиною другою статті 1166 ЦК України, згідно з якою особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини, закріплено дію презумпції моральної шкоди. Тобто, моральна шкода вважається завданою позивачу, якщо відповідачем не доведено належними доказами відсутність його вини у завданні такої шкоди. Обґрунтовуючи свої вимоги про відшкодування моральної шкоди, ОСОБА_1 зазначала, щонеправомірні дії відповідачів призвели до повної зміни її життя, психологічних стресів, втрати роботи, неможливості працювати у родині із дітьми та заробляти достойні кошти для утримання себе і свої родини. Тривалий час вона перебувала в стані тривожності та підвищеної нервозності, замість належного розгляду її звернень обласна психіатрична лікарня надсилала на її адресу запрошення на психіатричне лікування, що включає прийом нейролептиків. Вона побоювалася, що її у примусовому порядку без її згоди буде госпіталізовано до психіатричної лікарні, де утримуються тяжко психічно хворі люди. У період з 2013 по 2019 роки ОСОБА_1 була змушена доводити неправомірність дій відповідачів у судовому порядку, витрачала грошові кошти на правову допомогу, сплату судового збору тощо. Внаслідок неправомірних дій відповідачів ОСОБА_1 зазнала приниження честі і гідності, оскільки широке коло осіб вважали її хворою на тяжку психіатричну хворобу, у тому числі лікарі, які здійснювали лікування її сина. Вказані обставини відповідають фактичним обставинам справи і є безумовною підставою для висновку про наявність у позивачки моральних страждань. Визначаючи розмір морального відшкодування, суд враховує характер і обсяг душевних і психічних страждань, яких зазнала позивачка, можливість відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у її життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі, та визнає за можливе стягнути на її користь з медичного закладу 10 000 грн. Вимоги про відшкодування моральної шкоди за рахунок ОСОБА_2 суд вважає необхідним залишити без задоволення з огляду на таке. Відповідно до частини першої статті 1172 ЦК України у тих випадках, коли шкоди завдано працівниками під час виконання ними своїх трудових (службових) обов`язків, зобов`язання щодо її відшкодування покладаються на роботодавця. Як встановлено судом, 23 квітня 2012 року завідувачем кафедри психіатрії, психотерапії, загальної і медичної психології, наркології і сексології Запорізького державного медичного університету Чугуновим В.В. було проведено психіатричний огляд ОСОБА_1 у зв`язку з отриманням відомостей (усні повідомлення лікарів-психіатрів ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ), що дають достатні підстави для обґрунтованого припущення про наявність у особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона вчиняє та виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, а саме, розправитися з лікарями та посадовими особами та лікувати сина у ветеринарів. Як вказано у протоколі психіатричного огляду ОСОБА_1 від 23 квітня 2012 року, його було проведено у приміщенні кафедри психіатрії, психотерапії, загальної і медичної психології, наркології і сексології Запорізького державного медичного університету завідуючим кафедрою, професором Чугуновим В.В. при самозверненні ОСОБА_1 з вимогою «снять мальчишку с психонаркотического препарата Зипрекса» Зважаючи на те, що неправомірні дії вчинені ОСОБА_2 під час виконання ним своїх трудових (службових) обов`язків, відповідальність за такі діє згідно зі ст.1172 ЦК України покладається на роботодавця, а не на лікаря, який оглядав позивачку. За вказаних обставин відсутні підстави для притягнення відповідача ОСОБА_2 до цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування моральної шкоди, завданої при виконанні ним своїх трудових (службових) обов`язків. Аналіз фактичних обставин справи і зібраних у справі доказів свідчить про те, що судом першої інстанції при вирішення спору порушені норми матеріального і процесуального права, висновки суду першої інстанції не відповідають вимогам закону і зібраним у справі доказам, а тому оскаржуване рішення на підставі ст.376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового про часткове задоволення позову і стягнення з медичного закладу на користь ОСОБА_1 10 000 грн. на відшкодування моральної шкоди. На підставі ст. 141 ч.13 ЦПК України на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню 250 грн. компенсації судових витрат зі сплати судового збору у суді першої і апеляційної інстанцій пропорційно частці задоволених позовних вимог. Керуючись ст.ст.374,375,381-384 ЦПК України, апеляційний суд,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 03 лютого 2021 року у цій справі скасувати. Позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Стягнути з Комунального неприбуткового підприємства «Обласний клінічний заклад з надання психіатричної допомоги» Запорізької обласної ради на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 10 000 грн. (десять тисяч гривень) У задоволенні решти позовних вимог відмовити. Стягнути з Комунального неприбуткового підприємства «Обласний клінічний заклад з надання психіатричної допомоги» Запорізької обласної ради на користь ОСОБА_1 компенсацію судових витрат зі сплати судового збору у суді першої і апеляційної інстанцій у розмірі 250 грн. (двісті п`ятдесят гривень). Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови, лише у випадку якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково. Повний текст постанови складено 19 серпня 2021 року. Головуючий: І.В. Кочеткова Суді: А.В. Дашковська О.М. Кримська