Постанова Чернівецький апеляційний суд № 725/1824/20

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 16 серпня 2021 року м. Чернівці справа № 725/1824/20 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Одинака О. О. суддів: Кулянди М.І., Перепелюк І.Б. секретар Тодоряк Г.Д. позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в інтересах яких діє ОСОБА_5 , на рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 5 квітня 2021 року головуючий в суді першої інстанції суддя Скуляк І.А. ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог В квітні 2020 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом. Просили: - визнати спільною частковою власністю подружжя (по 1/2 частки кожного) ОСОБА_1 та ОСОБА_2 нежитлові приміщення, загальною площею 65,8 кв.м., які знаходяться по АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 70760073101; - витребувати у ОСОБА_3 на користь позивачів вказане вище нерухоме майно. Посилалися на те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 9 жовтня 1982 року перебувають у шлюбі. В період шлюбу ОСОБА_2 набув право власності на нежитлові приміщення, загальною площею 65,8 кв.м., які знаходяться по АДРЕСА_1 , які в подальшому без згоди ОСОБА_2 було відчужено на користь третіх осіб. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівці від 5 квітня 2021 року позов задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право спільної часткової власності по 1/2 частці нежитлових приміщень, які знаходяться по АДРЕСА_1 . В решті позову відмовлено. Суд виходив з того, що спірне нерухоме майно було набуто у власність ОСОБА_2 у період шлюбу, а тому є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Нежитлові приміщення, перебуваючи у володінні відповідачки ОСОБА_3 видозмінилися та були переробленими, а тому позов в частині витребування майна задоволенню не підлягає. Короткий зміст вимог апеляційної скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_4 подали апеляційну скаргу. Просять рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в позові. ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу. Просить рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу Апелянти посилаються на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення в частині, яка оскаржується, з порушенням норм матеріального та процесуального права. ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зазначають, що спірне майно вибуло з володіння ОСОБА_2 з його волі, внаслідок його свідомих дій, спрямованих на продаж майна, що унеможливлює задоволення позову про витребування такого майна. Спірні нежитлові приміщення були набуті ОСОБА_2 внаслідок обміну на іменні цінні папери, які є особистою приватною власністю особи. ОСОБА_2 при видачі довіреності на укладення договору купівлі-продажу спірного майна діяв недобросовісно та вказав, що він не перебуває у шлюбі, а тому ОСОБА_6 , який укладав такий договір, був добросовісним набувачем, оскільки не знав і не міг знати, що майно належить на праві спільної сумісної власності позивачам. ОСОБА_1 зазначає, що право законного власника підлягає захисту судом, незважаючи на поділ, реконструкцію чи вчинення незаконним набувачем інших дій, які спрямовані на видозміну нерухомого майна. Якщо набувачем жодного нового майна не створювалось, а лише було поділено в реєстрі вже існуюче майно, то створені внаслідок такого поділу об`єкти не можуть вважатися новоствореними. Збільшення площі, реконструкція та добудова приміщень не свідчать про створення нового об`єкта нерухомого майна. Право власності на спірне майно не набуто та не зареєстровано з новими площами за відповідачем. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи ОСОБА_1 подала відзив на апеляційну скаргу. Зазначає, що спірні нежитлові приміщення вибули з володіння ОСОБА_2 внаслідок шахрайських дій ОСОБА_7 , про що позивачем було повідомлено правоохоронні органи. Позивачі є співвласниками нежитлових приміщень, які знаходяться по АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 не знала про укладення будь-яких правочинів з майном, яке їй належало на праві спільної сумісної власності. Судовим рішення в іншій справі встановлено, що договір купівлі-продажу від 10 січня 2015 року спірних нежитлових приміщень є недійсним, а тому всі договори, які укладені в подальшому щодо вказаного майна не відповідають вимогам закону.

Мотивувальна частина Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій 9 жовтня 1982 року зареєстровано шлюб між позивачами ОСОБА_2 та ОСОБА_8 , що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 (а.с. 19). ОСОБА_2 на підставі договору обміну від 31 грудня 2003 року, посвідченого Іщенко А.В., приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу за реєстровим № 9726, із додатком актом прийому-передачі нежилого приміщення від 14 грудня 2004 року, обміняв належні йому іменні цінні папери в кількості 51 184 штуки, із них 18 016 штук номінальною вартістю 4 504 гривень, а 33 168 штук номінальною вартістю 8 292 гривень та набув у власність 1/100 ідеальної частки нежитлових приміщень, які розташовані по АДРЕСА_1 (а.с.16-17). Відповідно до акту прийому-передачі нежилого приміщення від 14 грудня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Іщенко А. В., зареєстрованого в реєстрі за № 9287, 9288, складеного ОСОБА_2 та ВАТ «Чернівці-Елекстронсервіс» на підставі договору обміну №042049 від 31 грудня 2003 року, ОСОБА_2 передав ВАТ «Чернівці-Електронсервіс» 51 184 штуки іменних цінних паперів, а ВАТ «Чернівці-Електронсервіс» передало ОСОБА_2 частину нежилого приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 65 кв.м. (а.с. 17). Постановою Верховного Суду від 7 серпня 2019 року у справі №725/3829/16-ц встановлено, що 10 січня 2015 року між ОСОБА_2 , від імені якого діяв ОСОБА_7 , та ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, які знаходяться по АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Куніциною І.Є. та зареєстрований в реєстрі за №

425. Оскільки договір купівлі-продажу від 10 січня 2015 року укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_1 , яка є співвласником відчуженого нерухомого майна в силу вимог статті 60 СК України і така обставина не спростована, то оскаржуваний договір відповідно до вимог статей 203, 205, 215 ЦК України має бути визнаний судом недійсним. З інформаційної довідки №183246384 від 2 жовтня 2019 року вбачається, що на підставі договору купівлі продажу від 10 січня 2015 року право власності на нежитлові приміщення, які знаходяться по АДРЕСА_1 перейшло до ОСОБА_6 . На підставі договору купівлі-продажу від 31 травня 2016 року право власності на нежитлові приміщення, які знаходяться по АДРЕСА_1 перейшло до ОСОБА_9 . На підставі договору про розірвання договору купівлі-продажу від 31 травня 2016 року право власності на нежитлові приміщення, які знаходяться по АДРЕСА_1 перейшло до ОСОБА_6 . На підставі договору дарування від 18 жовтня 2016 року право власності на нежитлові приміщення, які знаходяться по АДРЕСА_1 перейшло до ОСОБА_10 . На підставі договору купівлі-продажу від 17 січня 2018 року право власності на нежитлові приміщення, які знаходяться по АДРЕСА_1 перейшло до ОСОБА_3 (а.с.13-15). Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги слід задовольнити частково. Так, відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Статтею 264 ЦПК України визначено питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду. Щодо позову ОСОБА_2 , ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання права власності на нерухоме майно Апеляційний суд вважає помилковим висновок суду про можливість задоволення позову про визнання за позивачами права часткової власності на нерухоме майно. Так, статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. За положеннями статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Разом з тим відповідно до положень статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо згідно зі статтею 388 цього кодексу майно не може бути витребуване в нього. Згідно з положеннями статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Розглядаючи спори щодо витребування такого майна, суди повинні мати на увазі, що у позові про витребування майна може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у статті 388 ЦК України. Під час розгляду спорів про витребування майна суди мають установити всі юридичні факти, визначені статями 387 та 388 ЦК, зокрема чи набуто майно з відповідних правових підстав, чи є підстави набуття майна законними, чи є набувач майна добросовісним набувачем тощо. У разі встановлення, що відповідач є добросовісним набувачем, суд повинен установити, чи вибуло майно з володіння власника поза його волею. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження 14-144цс18). Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Подібний за змістом правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18. Отже, позов в частині визнання права власності на спірне нерухоме майно задоволенню не підлягає, оскільки позивачі просять застосувати неналежний спосіб захисту. Такий висновок суду апеляційної інстанції узгоджується з правовою позицією, яку Верховний Суд виклав в постанові від 4 червня 2019 року у справі № 916/3156/17. Суд апеляційної інстанції також враховує, що постановою Верховного Суду від 7 серпня 2019 року у справі №725/3829/16-ц встановлено, що спірне майно належало позивачам на праві спільної сумісної власності. Спір щодо розміру часток у справі спільної сумісної власності на майно повинен вирішуватись між співвласниками такого майна. Щодо позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння Апеляційний суд вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що оскільки нежитлові приміщення, перебуваючи у володінні відповідачки ОСОБА_3 видозмінились та були переробленими, то їх неможливо витребувати від власника. З довідки Чернівецького міського комунального бюро технічної інвентаризації від 22 лютого 2021 року №368 вбачається, що на час формування довідки площа приміщень 76-1 76-7, які розташовані в житловому будинку АДРЕСА_1 складає 64,4 кв.м. Площа та нумерація приміщень змінилась за рахунок внутрішнього перепланування, що не потребує дозвільних документів (а.с.179). З інформаційної довідки від 2 жовтня 2019 року №183246384 вбачається, що ОСОБА_3 є власником нежитлових приміщень, які розташовані по АДРЕСА_1 (а.с.13). Колегія суддів вважає, що внутрішнє перепланування спірних нежитлових приміщень та зміна площі таких приміщень не змінює статус об`єкта нерухомого майна, яке вибуло з володіння ОСОБА_1 . Такий висновок узгоджується з правовою позицією, яку Верховний Суд виклав у постанові від 30 вересня 2020 року у справі №405/1873/14-ц. Позовна вимога ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння не підлягає задоволенню виходячи з наступного. Статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У разі, коли відчуження майна мало місце два і більше разів після укладення правочину, який у подальшому визнано недійсним, таке майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, як від добросовісного набувача шляхом подання віндикаційного позову на підставі частини першої статті 388 ЦК України. Витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника майна - відчужувача за першим договором. Положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном». Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Втручання держави у право на мирне володіння майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм та не суперечити принципам верховенства права. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу держави у право на мирне володіння майном, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України»). Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності», як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, ЄСПЛ визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. Заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. ОСОБА_3 набула у власність спірне нежитлове приміщення як четвертий власник після укладення між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 договору-купівлі продажу спірного майна, не могла знати про те, що це майно вибуло з власності ОСОБА_1 поза її волею. Придбаваючи спірне майно, ОСОБА_3 правомірно очікувала, що ОСОБА_10 мала право ним розпоряджатися, а вона після отримання цього майна матиме змогу мирно ним володіти. Конструкція, за якою добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Факт незаконного відчуження та допущення продажу майна не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача. Зважаючи на обставини цієї справи, враховуючи всі наведені вище принципи, апеляційний суд дійшов висновку, що задоволення вимог про витребування з володіння ОСОБА_3 нежитлових приміщень становитиме непропорційне втручання у право на мирне володіння майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Згідно копії технічного паспорту нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 та довідки Чернівецького міського комунального БТІ, вказане нежитлове приміщення, під час перебування у власності добросовісного набувача ОСОБА_3 , було перебудоване, а саме: площа та нумерація приміщень змінилась за рахунок внутрішнього перепланування та загальна площа становить 64,40 кв.м. (а.с. 173-181). Згідно кошторисної документації, вартість перепланування вищезазначеного нежитлового приміщення становить 421 802 гривень. (а.с. 180-181). Враховуючи ту обставину, що спірне нежитлове приміщення було переплановано, вартість такого перепланування, апеляційний суд вважає, що дотримання права ОСОБА_3 на мирне володіння майном, яке гарантовано статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка законним шляхом за відповідну плату добросовісно набула у власність майно, покладаючись на добросовісність дій продавця є більш важливим ніж позитивні наслідки вилучення спірного майна для захисту інтересів ОСОБА_1 . Перекладення на третіх осіб наслідків недійсності договору купівлі-продажу від 10 січня 2015 року, який укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , та задоволення позову у цій справі матиме наслідком порушення справедливого балансу та покладатиме надмірний індивідуальний тягар на ОСОБА_3 , а отже, буде непропорційним. Тому задоволення віндикаційного позову і витребування у ОСОБА_3 як добросовісного набувача спірного нежитлового приміщення призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Такий висновок узгоджується з правовими позиціями, які Верховний Суд виклав у постановах від 14 липня 2021 року у справі №522/14452/15-ц та від 29 липня 2021 року у справі №338/157/18. Суд апеляційної інстанції також враховує, що при розгляді спорів про витребування майна у третіх осіб з підстав його відчуження без письмової згоди одного з подружжя суд має виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна. Отже, за відсутності згоди ОСОБА_1 на відчуження спірного майна вона має право на відповідну компенсацію вартості відчуженого ОСОБА_2 не в інтересах сім`ї майна. Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією, яку Верховний Суд виклав у постанові від 3 травня 2018 року у справі № 755/20923/14-ц. Щодо позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння Постановою Верховного Суду від 7 серпня 2019 року у справі №725/3829/16-ц встановлено, що ОСОБА_2 відчужив нежитлові приміщення, які знаходиться по АДРЕСА_1 з його волі внаслідок укладення договору купівлі-продажу від 10 січня 2015 року з ОСОБА_6 . З огляду на вказане підстави передбачені статтями 387, 388 ЦК України для витребування у ОСОБА_3 спірного нерухомого майна на користь ОСОБА_2 відсутні. Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому його слід в частині задоволення позову ОСОБА_2 , ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання права власності на нерухоме майно скасувати та відмовити в позові в цій частині. Рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 5 квітня 2021 року в частині відмови в позові ОСОБА_2 , ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про витребування майна з чужого незаконного володіння слід змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В решті рішення слід залишити без змін. Щодо судових витрат Згідно частини 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. З мотивувальної частини постанови вбачається,що суд приходить до висновку про відмову в позові. З договору купівлі-продажу від 17 січня 2018 року вбачається, що ОСОБА_3 придбала нежитлові приміщення, загальною площею 65,8 кв.м., які знаходиться по АДРЕСА_1 за ціною 142 766 гривень, що складає ціну позову. З квитанції від 26 травня 2021 року вбачається, що ОСОБА_4 за подання до суду апеляційної скарги сплатив судовий збір в сумі 1261 гривня 21 копійка, хоча мав сплатити відповідно до вимог Закону України «Про судовий збір» 2141 гривень 49 копійок (а.с.214). З квитанції від 17 червня 2021 року вбачається, що ОСОБА_1 за подання до суду апеляційної скарги сплатила судовий збір в сумі 1261 гривні 20 копійок, хоча мала сплатити відповідно до вимог Закону України «Про судовий збір» 2141 гривень 49 копійок (а.с.240). Отже, з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 слід стягнути по 630 гривень 60 копійок в рахунок відшкодування судових витрат, понесених на оплату судового збору за подання до суду апеляційної скарги. З ОСОБА_2 слід стягнути 440 гривень 15 копійок судового збору в дохід держави, які ОСОБА_4 , ОСОБА_3 не сплатили за подання до суду апеляційної скарги. З ОСОБА_1 слід стягнути 440 гривень 15 копійок судового збору в дохід держави, які ОСОБА_4 , ОСОБА_3 не сплатили за подання до суду апеляційної скарги та 880 гривень 29 копійок, яку вона не сплатила за подання до суду апеляційної карги, а всього 1320 гривень 44 копійки судового збору. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в інтересах яких діє ОСОБА_5 , задовольнити частково. Рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 5 квітня 2021 року в частині задоволення позову ОСОБА_2 , ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання права власності на нерухоме майно скасувати. В позові ОСОБА_2 , ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання права власності на нерухоме майно відмовити. Рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 5 квітня 2021 року в частині відмови в позові ОСОБА_2 , ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В решті рішення залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 по 630 (шістсот тридцять) гривень 60 копійок в рахунок відшкодування судових витрат, понесених на оплату судового збору за подання до суду апеляційної скарги. Стягнути з ОСОБА_2 440 (чотириста сорок) гривень 15 копійок судового збору в дохід держави. Стягнути з ОСОБА_1 1320 (одну тисячу триста двадцять) гривень 44 копійки судового збору в дохід держави. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повна постанова складена 18 серпня 2021 року. Головуючий О.О. Одинак Судді: М.І. Кулянда І.Б. Перепелюк