Постанова 4809 № 398/3610/20

ПОСТАНОВА Іменем України 05 серпня 2021 року м. Кропивницький справа № 398/3610/20 провадження № 22-ц/4809/1120/21 Кропивницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого судді: Черненка В.В. суддів: Єгорової С.М., Чельник О.І. секретар Гончар В.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кропивницький без участі сторін цивільну справу за апеляційною скаргою Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» на заочне рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 12.04.2021, суддя Нерода Л. М., по справі за позовом Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, ВСТАНОВИВ: Акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» (далі - Банк) звернувся у суд із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. На обґрунтування позовних вимог зазначив, що ОСОБА_1 звернулася до Банку з метою отримання банківських послуг, у зв`язку з чим підписав анкету-заяву №б/н від 20.03.2015. Відповідач підтвердив свою згоду на те, що ця заява разом з «Умовами та правилами надання банківських послуг», «Тарифами» складає між ними договір про надання банківських послуг, що підтверджується підписом у заяві. Позивач зазначив, що відповідач належним чином не виконує зобов`язання за кредитним договором, в результаті чого станом на 11.08.2020 має заборгованість у розмірі 10291,84 грн., яка складається: 9133 грн. заборгованість за тілом кредиту, 9133 грн. заборгованість за простроченим тілом кредиту, 1108,81 грн. заборгованість за простроченими відсотками, 50 грн. пеня, яку просив стягнути з відповідача на свою користь. Заочним рішенням Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 12.04.2021 у задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції у зв`язку з порушенням норм процесуального та матеріального права. Зазначено, що позивачем надані належні та допустимі докази, зокрема виписку про рух коштів, яка є первинним документом та підтверджує отримання відповідачем кредитних коштів Банку. Ухвалою Кропивницького апеляційного суду від 26.05.2021 по справі відкрито апеляційне провадження. Ухвалою Кропивницького апеляційного суду від 04.06.2021 справу призначено до розгляду. Ухвалою Кропивницького апеляційного суду від 05.08.2021 продовжено строк розгляду справи. Перевіривши доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що зазначені доводи не спростовують висновків суду першої інстанції. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції встановив, що 20.03.2015 року відповідач підписав анкету-заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг в Приватбанку. Своїм підписом на анкеті-заяві відповідач підтвердив факт ознайомлення з договором про надання банківських послуг до його укладення, та погодилася з його умовами, а також з Умовами та Правилами надання банківських послуг, Тарифами Приватбанку. Таке приєднання відповідачем вчинено у письмовій формі, що ґрунтується на положеннях ст. 634 ЦК України. Позивачем на підтвердження позову надано Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна», який містить розмір базової процентної ставки на місяць, розмір пені за несвоєчасне погашення кредиту та процентів, та розмір штрафів за порушення строків платежів для відповідної кредитної картки. Вказаний Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» не містить підпису відповідача. Довідкою, виданою АТ КБ «Приватбанк» засвідчено факт видачі ОСОБА_1 кредитної картки, термін якої закінчується 04/22. Відповідно до довідки АТ КБ «Приватбанк» про зміну умов кредитування та обслуговування кредитної картки, оформленої на ОСОБА_1 вбачається, що 20.03.2015 року на кредитну картку відповідача встановлено кредитний ліміт у розмірі 1400,00 грн., з 22.01.2016 року кредитний ліміт збільшився до 5000,00 грн, а з 04.06.2019 року кредитний ліміт був зменшений до 00,00 грн. Факт користування відповідачем кредитними коштами та факт здійснення ним часткового погашення кредитної заборгованості підтверджується випискою по договору, укладеному з ОСОБА_1 , та розрахунком заборгованості, що надані суду позивачем. Згідно з розрахунком заборгованості, що наданий суду, зобов`язання за кредитним договором відповідач не виконував, в зв`язку з чим станом на 11.08.2020 року у нього виникла заборгованість в розмірі 10291,84 грн., яка складається з: 9133,03 грн. - заборгованості за тілом кредиту; 1108,81 грн. - заборгованість за простроченими відсотками; 50,00 грн. - нарахована пеня. Суд першої інстанції зазначив, що дійсно між сторонами було укладено кредитний договір від 20.03.2015 року, відповідно до якого відповідачу було надано кредитну карту, та яку було встановлено максимальний кредитний ліміт у розмірі 5 000,00 грн. Вказаним кредитним лімітом відповідач користувалася, про що свідчить виписка по рахунку, відкритому на її ім`я, а також розрахунок заборгованості, наданий позивачем. Крім того, з даних документів також вбачається, що відповідач здійснював погашення кредиту. З розрахунку заборгованості за період з 20.03.2015 року по 31.05.2015 року вбачається, що заборгованість відповідач за кредитом станом на 31.05.2015 складає 1284,13 грн, тобто в межах встановлено кредитного ліміту. З розрахунків за період з 01.06.2015 року по 11.08.2020 року вбачається, що відповідачем за вказаний період отримано грошові кошти в загальній сумі 963,18 грн (колонка №3 «Витрати клієнтом кредитних коштів» в розрахунках станом на 30 вересня 2019 року та на 11 серпня 2020 року). Отже, з 20.03.2015 року по 11.08.2020 року відповідачем всього отримано кредитних коштів у сумі 2247,31 грн (1284,13 грн (за розрахунком за період з 20.03.2015 року по 31.05.2015 року) + 963,18 грн (колонка №3 «Витрати клієнтом кредитних коштів» в розрахунках станом на 30 вересня 2019 року та на 11 серпня 2020 року) = 2247,31 грн). При цьому, за вказаний період відповідачем в рахунок погашення кредиту сплачено кошти у розмірі 19850,23 грн (колонка №21 «Сума коштів внесена клієнтом на погашення заборгованості» в розрахунку станом на 30 вересня 2019 року та колонка №30 «Сума коштів внесена клієнтом на погашення заборгованості» в розрахунку станом на 11 серпня 2020 року). З розрахунку заборгованості вбачається, що вказану сплачену відповідачем суму позивач зараховував на погашення тіла кредиту, відсотків за користування кредитом та пені. Крім того, з розрахунку заборгованості також вбачається, що за період з 01.06.2015 року по 30.09.2019 року банком нараховувалися відсотки за користування кредитом та збільшувалося тіло кредиту за рахунок несплачених відповідачем відсотків (колонка №4 «Відсотки погашені за рахунок кредиту» в розрахунках станом на 30 вересня 2019 року), і розмір вказаних нарахованих відсотків склав 17500,65 грн. Тобто саме на вказану суму позивач збільшив тіло кредиту, та сплачені відповідачем кошти на погашення кредиту зараховував не лише на погашення тіла кредиту, а й на погашення відсотків за користування кредитом та пені. Суд першої інстанції зазначив, що нарахування відсотків за користування кредитом, які частково погашені відповідачем, пені, а також погашення несплачених відсотків за рахунок кредиту є неправомірним, оскільки у заяві позичальника від 20 березня 2015 року процентна ставка не зазначена та не передбачено погашення нарахованих відсотків за рахунок кредиту, та стягнення пені. В даному випадку сплачені відповідачем кошти, які позивач безпідставно зарахував на погашення процентів при відсутності домовленості про їх сплату в підписаній відповідачем заяві-анкеті підлягають зарахуванню на погашення тіла кредиту. Суд першої інстанції зазначив, що відповідачем фактично отримано кредитні кошти, за вирахуванням відсотків, погашених за рахунок кредиту, в розмірі 2247,31 грн. При цьому, відповідачем в рахунок погашення кредитної заборгованості сплачено 19850,23 грн., що значно перевищує суму фактично отриманих кредитних коштів. Крім того, у заяві позичальника від 20.03.2015 року процентна ставка не зазначена. Суд першої інстанції дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню у зв`язку з недоведеністю позивачем наявності у відповідача заборгованості за тілом кредиту, а також у зв`язку з безпідставністю позовних вимог в частині стягнення прострочених відсотків, нарахованих за користування кредитом та пені, через відсутність передбаченого обов`язку відповідача по їх сплаті позивачу в анкеті-заяві від 20 березня 2015 року, оскільки Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» «Універсальна, 30 днів пільгового періоду» та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в Приватбанку, розміщених на сайті https://privatbank.ua/terms/ не можуть вважатися складовою частиною спірного кредитного договору. Матеріали справи не містять підтверджень, що саме ці Витяг з Тарифів та Витяг з Умов розумів відповідач та ознайомився і погодився з ними, підписуючи заяву-анкету про приєднання до умов та Правил надання банківських послуг Приватбанку, а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачем кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами та щодо сплати неустойки (штрафів), та, зокрема саме у зазначеному в цих документах, що додані банком до позовної заяви розмірах і порядках нарахування. Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування, що підтверджено й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження №6-16цс15). Справа розглядалась судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження з викликом учасників справи. Згідно ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом. За загальними положеннями ЦПК України на суд покладено обов`язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст. 129 Конституції України. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів. Частиною 4 ст. 10 ЦПК України і ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і докази не збирає. Перевіряючи доводи апеляційної скарги суд апеляційної інстанції встановив, що звертаючись у суд із позовом позивач зазначив, що відповідно до частини другої статті 1054, частини другої статті 1050 ЦК України, наслідками порушення Боржником зобов`язання щодо повернення чергової частини суми кредиту є правом заявника достроково вимагати повернення всієї суми кредиту. Зазначено, що оскільки відповідач не виконав умови договору то відповідно станом на 11.08.2020 має заборгованість у розмірі 10291,84 грн., яка складається: 9133 грн. заборгованість за тілом кредиту, 9133 грн. заборгованість за простроченим тілом кредиту, 1108,81 грн. заборгованість за простроченими відсотками, 50 грн. пеня. Відповідно статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Статтею526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку АТ КБ «Приватбанк»). Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв`язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений. Згідно зі статтею 1049 згаданого Кодексу позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Таким чином, в разі укладення кредитного договору, проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі). Позивач, обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, в тому числі їх розмір і порядок нарахування, крім самого розрахунку кредитної заборгованості, посилався на Умови та Правила надання банківських послуг як невід`ємні частини спірного договору. При цьому, матеріали справи не містять підтверджень, що саме ці Умови та Правила надання банківських послуг розумів відповідач та ознайомився і погодився з ними, підписуючи заяву-анкету про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг Приватбанку, а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачем кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо порядку сплати процентів за користування кредитними коштами, збільшення процентної ставки в односторонньому порядку та щодо сплати неустойки (пені, штрафів), комісії та, зокрема саме у зазначеному в цих документах, що додані банком до позовної заяви розмірах і порядках нарахування. Банк не довів, що саме надані ним Умови є складовою кредитного договору і що саме ці Умови відповідач мав на увазі, підписуючи, та відповідно брав на себе саме на цих Умовах зобов`язання зі сплати винагороди та неустойки в разі порушення зобов`язання з повернення кредиту. Такі висновки відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, провадження № 14-131цс19. Суд апеляційної інстанції встановив, що в матеріалах справи знаходяться: копія анкети - заяви позичальника, Витяг з Умов та правил надання банківських послуг, копія документу, що посвідчує особу відповідача, виписка за договором станом на 12.08.2020 (а.с. 68-70), довідка про зміну кредитування та обслуговування кредитної картки оформленої на ОСОБА_1 (а.с. 15), довідка про видані картки (а.с. 16) надані позивачем на підтвердження позову. Суд апеляційної інстанції перевірив зазначені докази і встановив, що у заяві - анкеті, яку нібито підписав відповідач зазначено, що ця заява разом з Пам`яткою клієнта «Умовами та правилами надання банківських послуг», «Тарифами Банку» становить між ним та Банком Договір про надання банківських послуг. Встановлено, що Заява-анкета не містить інформації відносно того, що відповідач підписуючи анкету визначився із видом платіжної картки і отримав її, а також, що сторонами узгоджувався термін дії надання банківських послуг, зокрема термін дії картки, а також визначався бажаний кредитний ліміт. Крім того, у заяві позичальника від 20.03.2015 року процентна ставка не зазначена. Встановлені обставини свідчать, що зазначений доказ не може бути визнаний як належний та допустимий на підтвердження позову. З копії довідки про зміну умов кредитування та обслуговування кредитної картки оформленої на ОСОБА_1 , вбачається, що старт карткового рахунку розпочався 19.08.2014. Кредитний ліміт в подальшому змінювався (а.с.15). Суд апеляційної інстанції перевірив зазначений доказ і дійшов висновку, що зазначена довідка не є належним та допустимим доказом, оскільки в матеріалах справи відсутні докази, що сторони узгодили умови збільшення кредитного ліміту. Крім того, зазначена копія не завірена відповідно до норм діючого законодавства. Позивач приєднав до позовної заяви довідку про те, що між АТ КБ «Приватбанк» та відповідачем був підписаний кредитний договір № б/н, за яким було надано картку 19.08.2014 р. (а.с. 16). Суд апеляційної інстанції перевірив зазначений доказ і дійшов висновку, що зазначена довідка не є належним та допустимим доказом на підтвердження позову. Вбачається, що анкета-заява про приєднання підписана 20.03.2015, картка видана 19.08.2014 за № 5168755510643410 з терміном дії до 08/18, перші витрати кредитних коштів здійснені відповідачем 23.03.2015 року. Встановлені обставини свідчать, що відповідно до виписки за договором станом на 12.08.2020 р. та розрахунку заборгованості за договором, відповідач почав користуватись коштами майже через рік після того, як отримав картку. На підтвердження позову позивач надав розрахунок заборгованості. Суд апеляційної інстанції перевірив зазначений доказ дійшов висновку, що зазначений розрахунок не є належним та допустимим доказом на підтвердження позову. Розрахунок не є документом первинного бухгалтерського обліку, а є одностороннім арифметичним розрахунком стягуваних сум, який повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку). В матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження, що сторонами узгоджувалась відсоткова ставка за надані банківські послуги. Крім того позивач по справі в односторонньому порядку змінив початкову відсоткову ставку за користування кредитними коштами, відповідно розрахунок не відповідає тим умовам договору на який посилається позивач. Висновок щодо оцінки односторонніх документів банку відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду в постанові від 03.07.2019 у справі №342/180/17 та Верховного Суду України в постанові від 11.03.2015 р. № 6-16цс15. У постанові Верховного Суду від 16.09.2020 (справа №200/5647/18) касаційний суд зазначив, що виписка по картковому рахунку, що міститься в матеріалах справи, може бути належним доказом щодо заборгованості відповідача за тілом кредиту, яка повинна досліджуватися судом апеляційної інстанції у сукупності з іншими доказами. Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач згідно виписки за його рахунком користувався кредитними коштами, колегія суддів не приймає у сукупності з іншими доказами, оскільки відсутні підстави вважати, що рахунок, виписка, які надані позивачем, відкритий саме на підставі анкети-заяви від 20.03.2015. Суд апеляційної інстанції зазначає, що в постанові Верховного Суду у справі № 595/290/17 від 16.08.2019 звертається увага на те, що відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не може бути перешкодою для неврахування інтересів позичальника при вирішення справи за позовом банку до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором. Встановлені обставини дають підстави зробити висновок, що позивачем не надано належні та допустимі докази на підтвердження доводів викладених в апеляційній скарзі. Приймаючи до уваги встановлені обставини, суд апеляційної інстанції зробив висновок, що доводи викладені в апеляційній скарзі висновків суду першої інстанції не спростовують, оскільки не підтверджуються належними та допустимими доказами та суперечать фактичним обставинам справи та вимогам закону. Підстави для скасування або зміни рішення суду першої інстанції відсутні. Апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, рішення суду першої інстанції відповідно до ч.1 ст. 375 ЦПК України залишається без змін. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, статті 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, тому судові витрати понесені у зв`язку з апеляційним переглядом справи слід залишити за особою, яка звернулась із апеляційною скаргою. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 382, 383, 384 ЦПК України, Кропивницький апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк», залишити без задоволення. Заочне рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 12.04.2021, залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках передбачених ст..389 ЦПК України. Головуючий: Судді: