Постанова 4822 № 716/1261/20

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 4 серпня 2021 року м. Чернівці справа № 716/1261/20 провадження №22-ц/822/722/21 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Половінкіна Н. Ю. суддів: Кулянди М.І., Перепелюк І.Б. секретаря Паучек І.І. з участю позивача ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2 , представника відповідача ОСОБА_3 учасники справи: позивач ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_4 апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 19 травня 2021 року, головуючий у першій інстанції Сірик І.С. ВСТАНОВИВ Описова частина Короткий зміст позовних вимог ОСОБА_1 у серпні 2020 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення. Зазначав про набуття права власності на будинок АДРЕСА_1 на підставі договору між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 дарування житлового будинку, посвідченого приватним нотаріусом Заставнівського районного нотаріального округу Чернівецької області Малітовською Т.М. 12 березня 2015 року, зареєстрованого в реєстрі за номером

402. Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , зареєстрований виконавчим комітетом Малокучурівської сільської ради Заставнівського району Чернівецької області 27 вересня 2007 року актовим записом №12, розірваний 14 вересня 2009 року. Колишня дружина ОСОБА_4 вселилися до будинку АДРЕСА_1 зі згоди попереднього власника та залишилася проживати. Посилався на те, що ОСОБА_4 самовільно проживає у будинку АДРЕСА_1 , договір найму з ОСОБА_4 не укладався, остання чинить перешкоди у здійсненні права власності, відмовляється звільнити житловий будинок. Вказував, що ОСОБА_4 не є членом його сім`ї, спільним побутом не пов`язана, тому її право користування чужим майном підлягає припиненню. Просив усунути йому перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження майном шляхом виселення ОСОБА_4 з житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходяться по АДРЕСА_1 . Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Заставнівського районного суду Чернівецької області від 19 травня 2021 року у позові відмовлено. Короткий зміст вимог апеляційної скарги ОСОБА_1 в апеляційній скарзі просить рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 19 травня 2021 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення задовольнити. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу Зазначає про неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, права власності ОСОБА_4 на інше житло квартиру АДРЕСА_2 та здійснення договору дарування квартири під час розгляду справи 24 листопада 2020 року, що свідчить про зловживання парвом та недобросовісну поведінку ОСОБА_4 . Судом першої інстанції не застосовано висновки Великої палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17, за якими втрата сімейних зв`язків є підставою для виселення колишнього члена сім`ї та припинення сервітуту на житлове приміщення. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи У відзиві ОСОБА_4 просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Мотивувальна частина Позиція апеляційного суду Колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню з наступних підстав. Відмовляючи у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для захисту права власності ОСОБА_1 у спосіб усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення ОСОБА_4 з житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходяться по АДРЕСА_1 . На обґрунтування таких висновків суд першої інстанції зазначив, що ОСОБА_4 була вселена до спірного житлового будинку у 2015 році як член сім`ї ОСОБА_1 співмешканка, зі згоди власника ОСОБА_1 у 2017 році зареєстровано її місце проживання, іншого житла ОСОБА_4 немає. Водночас суд першої інстанції вважав недоведеним чинення ОСОБА_4 перешкод ОСОБА_1 у користуванні та володінні належним йому житловим будинком. Відповідно до частин 1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення наведеним нормам не відповідає. Фактичні обставини, встановлені судом першої та апеляційної інстанції Судом першої інстанції встановлено, що шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , зареєстрований виконавчим комітетом Малокучурівської сільської ради Заставнівського району Чернівецької області 27 вересня 2007 року актовим записом №12, розірваний 14 вересня 2009 року відповідно свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 від 07 жовтня 2009 року. ОСОБА_5 та ОСОБА_1 вчинено договір дарування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходяться по АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Заставнівського районного нотаріального округу Чернівецької області Малітовською Т.М. 12 березня 2015 року, зареєстрований в реєстрі за номером

402. ОСОБА_1 та ОСОБА_4 є батьками ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_3 . За довідкою Малокучурівської сільської ради Заставнівського району Чернівецької області від 3 вересня 2020 року №556 ОСОБА_4 зареєстрована і проживає по АДРЕСА_1 з 23 липня 2017 року. Відповідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно №230146094 від 29 жовтня 2020 року ОСОБА_4 має на праві власності 1/3 частину квартири АДРЕСА_2 . Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права при прийнятті постанови Відповідно до вимог ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Як роз`яснив Пленум Верховного Суду у п.3 постанови від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», відповідно до положень статей 10 і 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин. Відповідно до ст.19 Конституції України, ст.1 ЦПК та з урахуванням положення ч.4 ст.10 ЦПК вийти за межі заявлених вимог (вирішити незаявлену вимогу, задовольнити вимогу позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено) суд має право лише у випадках, прямо передбачених законом. За змістом статей 43 та 49 ЦПК України позивач самостійно визначає предмет позову та на власний розсуд розпоряджається своїми правами щодо предмета позову. При цьому згідно зі п.5 ч.3 ст.175 ЦПК України підставами позову є обставини, якими позивач обґрунтовує вимоги, а не саме по собі посилання на певну норму закону. Відповідно до правил, встановлених п. 3 ч.2 ст.197 ЦПК України, суд заслуховує уточнення позовних вимог та заперечень проти них. Предметом позову ОСОБА_1 , тобто матеріально-правовою вимогою, стосовно якої останній просив ухвалити судове рішення, є усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном шляхом виселення ОСОБА_4 з житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходяться по АДРЕСА_1 . Підставою позову, тобто обставинами, якими ОСОБА_1 обґрунтовував позовні вимоги, зазначав вселення колишньої дружини ОСОБА_4 до будинку АДРЕСА_1 зі згоди попереднього власника, самовільне проживання у будинку, чинення ОСОБА_4 перешкод у здійсненні права власності, яка не є членом його сім`ї, спільним побутом не пов`язана, право користування якої чужим майном підлягає припиненню. За змістом абз1, 4 п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року №5 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду», уточнюючи позовні вимоги або заперечення проти позову, суд визначає характер спірних правовідносин сторін, зміст їх правових вимог і матеріальний закон, що їх регулює, і яким належить керуватися при вирішенні спору. Як роз`яснив Пленум Верховного Суду у п.3 постанови від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», відповідно до положень статей 10 і 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин. Відповідно до ст.19 Конституції України, ст.1 ЦПК та з урахуванням положення ч.4 ст.10 ЦПК вийти за межі заявлених вимог (вирішити незаявлену вимогу, задовольнити вимогу позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено) суд має право лише у випадках, прямо передбачених законом. Згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін. При цьому, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та при вирішенні справи застосовує ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним під час вирішення судом питання про те, якою нормою матеріального права потрібно керуватися для вирішення спору. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватися судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18 (провадження № 61- 19252св19). ОСОБА_4 під час розгляду справи судом першої інстанції зазначала, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 після припинення шлюбу продовжують проживати однією сім`єю, вселилася до будинку АДРЕСА_1 за згодою попереднього власника як член сім`ї колишнього подружжя ОСОБА_1 у 2011 році. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 здійснено реєстрацію місця проживання ОСОБА_9 у житловому будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходяться по АДРЕСА_1 , 23 липня 2017 року. Тому не заслуговують на увагу доводи ОСОБА_1 щодо самоправного проживання ОСОБА_9 у житловому будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходяться по АДРЕСА_1 . Водночас наявність перешкод у реалізації права власності на майно ОСОБА_1 пов`язувалося із проживання ОСОБА_4 у житловому будинку, яка не є членом його сім`ї, спільним побутом не пов`язана, право користування якої чужим майном підлягає припиненню. Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Судом першої інстанції взято до уваги пояснення ОСОБА_1 про не проживання у житловому будинку із-за проживання в ньому колишньої дружини ОСОБА_4 із співмешканцем. З огляду на наведене судом першої інстанції встановлено проживання ОСОБА_4 з співмешканцем у житловому будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходяться по АДРЕСА_1 , тобто припинення сімейних відносин між власником ОСОБА_1 та колишнім подружжя ОСОБА_4 . Отже, у даному випадку спір виник між колишнім подружжям, одним з яких є власник житлового будинку ОСОБА_1 , який є одночасно і його користувачем, та іншим з подружжя користувачем цього будинку ОСОБА_4 , яка продовжує користуватися ним і після припинення сімейних відносин з приводу користування вказаним житлом. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) дійшла таких висновків. Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК УРСР. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК УРСР. Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. У статті 162 ЖК УРСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги. Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї. У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. При цьому необхідно звернути увагу, що ЖК УРСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Можна зробити висновок, що законодавець при прийнятті ЦК України у вказаній статті не визначив особливостей застосування норм ЦК України до житлових правовідносин в цілому, разом з тим, відносини, які регулюються ЖК УРСР, у своїй більшості є цивільно-правовими та мають регулюватися саме нормами ЦК України. У рішеннях Конституційного Суду України N 4-зп від 3 жовтня 1997 року у справі за конституційним зверненням ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення частини п`ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набуття чинності Конституцією України) №18/183-97 та № 5-рп/2012 від 13 березня 2012 року у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положення частини четвертої статті 3 Закону України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (справа про заборону розірвання договорів інвестування житлового будівництва) №1-7/2012 зазначено, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше. Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України. У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. У частині першій статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо). Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом. При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки: У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника. Зазначена норма не передбачає і самостійного характера права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника. Відповідно до статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону. Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи. Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин. Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням. Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю. Тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову. У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. Разом із тим припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім`ї власника житлового будинку може бути підтверджено у судовому порядку, якщо це право пов`язане із захистом права власності відповідно до статті 391 ЦК України, за змістом якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. З огляду на встановлення проживання ОСОБА_4 з співмешканцем у житловому будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходяться по АДРЕСА_1 , доведеними є обставини, якими ОСОБА_1 обгрунтовував позовні вимоги, втрату ОСОБА_4 статусу члена сім`ї власника ОСОБА_1 , припинення особистого сервітуту ОСОБА_4 щодо спірного житлового приміщення відповідно до положень пункту 4 частини першої та частини другої статті 406 ЦК України При цьому, вирішуючи питання можливості захисту порушеного права ОСОБА_1 у спосіб, визначений в позовній заяві, а саме шляхом виселення ОСОБА_4 з житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходяться по АДРЕСА_1 , апеляційний суд виходить з наступного. Необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності ОСОБА_1 та захистом права ОСОБА_4 як колишнього члена її сім`ї на користування будинком. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)). Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Зазначений висновок містить постанова Великої палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19). Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Сутність добросовісності передбачає вірність зобов`язанням, повагу до прав інших суб`єктів, обов`язок до співставлення власних та чужих інтересів, унеможливлення заподіяння шкоди третім особам. Згідно із частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Під час перегляду справи в апеляційному порядку встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_10 здійснили договір дарування 1/3 частки квартири АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Хоменко М.О. 24 листопада 2020 року, тобто під час розгляду справи місцевим судом. Зазначену поведінку ОСОБА_4 суд апеляційної інстанції розцінює як недобросовісну, оскільки остання, маючи об`єктивну можливість проживати у квартирі АДРЕСА_2 , відчужила її частину за договором дарування, тобто безкоштовно, що свідчить про її намагання позбутися наявного в неї житла задля неможливості виселення зі спірного житлового будинку. Вказані дії ОСОБА_4 хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але вочевидь спрямовані на порушення прав ОСОБА_1 як власника житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходяться по АДРЕСА_1 . Натомість відповідно договору між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 дарування житлового будинку, посвідченого приватним нотаріусом Заставнівського районного нотаріального округу Чернівецької області Малітовською Т.М. 12 березня 2015 року, зареєстрованого в реєстрі за номером АДРЕСА_3 загальною площею 31,5 кв.м, в тому числі житловою площею 13,4 кв.м. На земельній ділянці знаходяться житловий будинок під літ.А, огорожа №1. Таким чином, у справі, що переглядається, інтереси ОСОБА_1 , як власника житла та користувача цим житлом, перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якого припинилися правові підстави користування чужим майном, виселення не покладає на останню надмірний тягар, не порушить баланс інтересів сторін оскільки відбулось у відповідності до закону, яким визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном, з огляду на недобросовісну поведінку ОСОБА_4 , відчуження ОСОБА_4 належної їй 1/3 частки квартири АДРЕСА_2 за договором дарування під час розгляду справи судом першої інстанції, тому право власності ОСОБА_1 може бути захищено шляхом виселення ОСОБА_4 . За таких обставин висновки суду першої інстанції про те, що виселення ОСОБА_4 з будинку АДРЕСА_1 як втручання у право на житло, буде неспівмірним із переслідуваною метою, не відповідають обставинам справи. Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги Згідно із п.4 ч.1ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Ураховуючи викладене рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 19 травня 2021 року підлягає скасуванню з підстав, передбачених п.4 ч.1ст.376 ЦПК України, із постановленням нового рішення про задоволення позовних вимог. Розподіл судових витрат Відповідно до ч.1ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Згідно частин 1статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. На підставі ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Судом апеляційної інстанції позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення із житлового будинку задоволено. ОСОБА_1 сплачено судовий збір за подання позовної заяви та апеляційної скарги в сумі 840 грн. відповідно квитанції про сплату судового збору Акціонерного товариства «ОТП Банк» №21246D71A99 від 03 серпня 2021 року та в сумі 1362 грн. відповідно квитанції про сплату судового збору Акціонерного товариства «Укргазбанк» №56493411 від 16 червня 2021 року, відповідно. Отже, з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги в сумі 2202 грн. Керуючись п.2 ч.1 ст.374, п.4 ч.1 ст.376 ЦПК України ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 19 травня 2021 року скасувати. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення задовольнити. Усунути ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права користування нерухомим майном шляхом виселення ОСОБА_4 із житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 . Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 2202 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Дата складання повного судового рішення 12 серпня 2021 року. Головуючий Н.Ю. Половінкіна Судді М.І. Кулянда І.Б. Перепелюк