Постанова Київський апеляційний суд № 373/1108/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД 03110, м. Київ, вул. Солом`янська, 2-а, e-mail: inbox@kia.court.gov.ua Єдиний унікальний номер справи № 373/1108/20 Головуючий у суді першої інстанції - Залеська А.О. Номер провадження № 22-ц/824/6423/2021 Доповідач в суді апеляційної інстанції - Яворський М.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 серпня 2021 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого судді: Яворського М.А., суддів: Кашперської Т.Ц., Фінагеєва В.О., за участю секретаря - Владімірової О.К., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 18 січня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Куба Юлія Володимирівна, про визнання договорів купівлі-продажу недійсними та скасування державної реєстрації, - ВСТАНОВИВ: У серпні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду із вказаним позовом та просив суд: визнати недійсним та скасувати державну реєстрацію договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,2395 га (кадастровий номер 3223387201:03:009:0035), що розташована в с. Стовп`яги Переяслав-Хмельницького району Київської області, за № 146 від 20 жовтня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Куба Ю.В., укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ; визнати недійсним та скасувати державну реєстрацію договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,3404 га (кадастровий номер 3223387201:03:009:0038), що розташована в с. Стовп`яги Переяслав-Хмельницького району Київської області, за № 147 від 20 жовтня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Куба Ю.В., укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 . Судові витрати просив стягнути солідарно з відповідачів. Свої вимоги позивач мотивував тим, що рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 27 листопада 2018 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду 23 травня 2019 року та постановою Верховного Суду від 12 лютого 2020 року, серед іншого стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 грошові кошти за договором позики у розмірі 2 642 327 грн. Відповідач ОСОБА_3 , діючи недобросовісно з метою ухилитись від виконання грошового зобов`язання, під час розгляду Оболонським районним судом міста Києва цивільного спору про стягнення грошових коштів відчужив належне йому майно, а саме земельні ділянки площею 0,2395 га (кадастровий номер 3223387201:03:009:0035) та площею 0,3404 га (кадастровий номер 3223387201:03:009:0038), що розташовані в с. Стовп`яги Переяслав-Хмельницького району Київської області, своєму сину ОСОБА_1 аби уникнути стягнення на це майно в рахунок погашення боргу. Позивач зазначав, що вказане вище судове рішення про стягнення грошових коштів ОСОБА_3 не виконує та, з огляду на його недобросовісні дії по відчуженню свого майна, не має наміру його виконувати. Тому він був змушений звернутись до суду з даним позовом про визнання договорів купівлі-продажу недійсними з підстав їх фіктивності. Рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 18 січня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено. Визнано недійсними та скасовано державну реєстрацію договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,2395 га (кадастровий номер 3223387201:03:009:0035) та земельної ділянки площею 0,3404 га (кадастровий номер 3223387201:03:009:0038), що розташовані в с. Стовп`яги Переяслав-Хмельницького району Київської області, за № 146 та №147 від 20 жовтня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Куба Ю.В., укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 . Стягнуто солідарно з відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на користь позивача ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 1 681,60 грн. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу, відповідно до якої просить скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовити у повному обсязі, а також стягнути з ОСОБА_5 на його користь судовий збір за подання апеляційної скарги. Апелянт вказує, що позивачем було не доплачено судовий збір при поданні позовної заяви, оскільки ним ставилось чотири немайнових вимоги, а оплачено було лише дві, але й ті частково, адже по підрахункам сторони апелянта недоплата за дві немайнові вимоги становить 76 грн. Проте, судом вказане залишено поза увагою та прийнято позов до розгляду. Доводами апеляційної скарги також є те, що судом не було досліджено питання фіктивності договорів купівлі-продажу, зокрема не було досліджено чи були направлені дії сторін договору не реальне настання правових наслідків, що передбачені договором, адже у разі якщо на виконання правочину було передано майно, то такий договір не може бути кваліфікований як фіктивний. Також ОСОБА_1 посилається на те, що судом першої інстанції не було належним чином досліджено та надано оцінки в оскаржуваному рішенні аргументам, що наводились стороною відповідача, не зазначено мотиви їх відхилення. Апелянт неодноразово звертав увагу суду, що ним дійсно було прийнято у власність земельні ділянки, сторонами договорів були сплачені всі необхідні обов`язкові платежі під час їх укладення, нотаріусом під час укладення таких договорів було перевірено відсутність заборон та обмежень щодо вчинення оспорюваних договорів та на момент їх укладення не існувало жодного рішення суду, яке б підтверджувало наявність заборгованості ОСОБА_3 перед ОСОБА_2 . Також зазначено, що апелянт дійсно користується спірними земельними ділянками, а внутрішня воля сторін таких договорів відповідала змісту правочинів. Крім того, укладення спірних договорів не було метою введення будь-якої третьої сторони в оману та відсутнє будь-яке реальне порушення права позивача укладенням таких договорів, а визнання їх недійсними порушує право власності ОСОБА_1 19 квітня 2021 року на адресу апеляційного суду надійшов відзив від ОСОБА_2 , відповідно до якого останній не погоджується із доводами апеляційної скарги ОСОБА_1 , а оскаржуване судове рішення вважає законним та обґрунтованим. ОСОБА_2 зазначає, що твердження апелянта стосовно недоплати судового збору є безпідставними, оскільки позовні вимоги про скасування державної реєстрації договорів є похідними від вимог про визнання договорів купівлі-продажу, а тому є одним способом захисту порушеного права і у питанні сплати судового збору являються однією немайновою вимогою. Крім того, позивач вказує на помилковість розрахунку апелянтом суми судового збору від прожиткового мінімуму для працездатних осіб в період з 01 липня 2020 року по 30 листопада 2020 року, адже відповідно до Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року, в якому відповідна позовна заява подається до суду. Таким чином, на думку ОСОБА_2 , твердження апелянта про недоплату 76 грн є хибним. У відзиві ОСОБА_2 також вказує, що судом першої інстанції в повній мірі відображено доводи апелянта, які були подані у відзиві та надані у засіданнях, що підтверджується мотивувальною частиною оскаржуваного рішення, та далі по тексту такі доводи судом відхилено та спростовано, тому просив апеляційний суд залишити без задоволення вимоги апеляційної скарги ОСОБА_1 , а судове рішення суду першої інстанції залишити без змін. При апеляційному розгляді справи представник позивача у справі ОСОБА_2 , адвокат Поліщук М.Д. заперечив щодо доводів, викладених в апеляційній скарзі відповідача у справі ОСОБА_1 та просив залишити її без замовлення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Відповідачі у справі, будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи до суду апеляційної інстанції не з`явилися, заяв про відкладення розгляду з причин, які б були визнанні судом поважними не подали, тому апеляційний суд з врахуванням положень ч.2 ст. 372 ЦПК України провів розгляд вказаної справи у відсутність відповідачів. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача у справі, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Так, суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 , мотивував своє рішення тим, що аргументи позивача про намір ОСОБА_3 при укладанні оспорюваних договорів уникнути обтяження на належне йому майно під час судового розгляду та унеможливити стягнення на відповідні земельні ділянки у разі ухвалення судового рішення на користь ОСОБА_2 , заслуговують на увагу. Вказано, що при відчуженні нерухомого майна (земельних ділянок) на користь сина відповідач ОСОБА_3 переслідував мету ухилитись від виконання грошового зобов`язання перед ОСОБА_2 . Такий інтерес ОСОБА_3 є спільним для членів його сім`ї, в тому числі і для відповідача ОСОБА_1 . В оскаржуваному рішенні також зазначено, що представник відповідача ОСОБА_1 не довів, що для його довірителя, як набувача у власність земельних ділянок з визначеним цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку та для ведення особистого селянського господарства, настали правові наслідки передбачені договором купівлі-продажу. Зокрема, в суді не встановлено, що ОСОБА_1 як новий власник хоча б частково після спливу трьох років від дня укладення цих договорів в той чи інший спосіб реалізував своє право власності шляхом користування, розпорядження та володіння земельними ділянками за цільовим призначенням, що згідно ст. 317 ЦК становить зміст права власності та одночасно може бути ознакою реальності правових наслідків длянового власника майна за договором. Суд першої інстанції дійшов висновку, що дії відповідача вказують на наявність у нього умислу шляхом відчуження земельних ділянок на користь сина уникнути стягнення на майно, за рахунок якого могла бути частково погашена відповідна заборгованість. Про це також свідчить довідка приватного виконавця про майже дворічну тривалість виконавчого провадження та повне невиконання ОСОБА_3 рішення суду про стягнення 2 645 225,40 гривень на користь ОСОБА_2 . Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. Згідно ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає з огляду на наступне. Так, з матеріалів справи вбачається, що 07 листопада 2012 року між ОСОБА_2 (позикодавець) та ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 (позичальники) було укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кривенчуком С.В. (реєстр № 3349), за яким ОСОБА_2 передав у власність ОСОБА_6 , ОСОБА_3 та ОСОБА_7 у рівних частках кожному, строком до 07 листопада 2014 року грошові кошти в розмірі 1 998 250 грн, що на момент передачі коштів становило еквівалент 250 000 доларів США (а.с.71, т.1). Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 27 листопада 2018 року у справі №756/6801/17 позов ОСОБА_2 до ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 про стягнення боргу задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 2010658,75 грн та 2203,20 грн судового збору. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 2642327,00 грн та 2898,40 грн судового збору. Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 2642327,00 грн та 2898,40 грн судового збору. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено (а.с.12-14, т.1). В подальшому, постановою Київського апеляційного суду від 23 травня 2019 року у справі №756/6801/17 апеляційні скарги ОСОБА_7 , ОСОБА_3 та ОСОБА_6 залишено без задоволення, а рішення Оболонського районного суду міста Києва від 27 листопада 2018 року залишено без змін (а.с.15-16, т.1). За змістом рішенням Оболонського районного суду міста Києва та постанови Київського апеляційного суду у справі № 756/6801/17 позивач ОСОБА_2 звернувся з позовом до ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 у травні 2017 року, а 12 жовтня 2017 року суд вжив заходів забезпечення позову, шляхом накладення арешту на майно ОСОБА_7 та ОСОБА_6 . Згідно довідки приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Коновалова О.С., у якого на виконанні перебуває виконавчий лист № 756/6801/17 від 24 січня 2019 року, виданий Оболонським районним судом міста Києва про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 заборгованості у розмірі 2 645 225,40 грн, вказана заборгованість станом на 22 грудня 2020 року не стягнута та становить 2 645 225,40 грн (а.с.10 т.2). Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за № 212525135 від 15 червня 2020 року вбачається, що земельна ділянка площею 0,2395 га (кадастровий номер 3223387201:03:009:0035) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована в с. Стовп`яги Переяслав-Хмельницького району Київської області, зареєстрована 20 жовтня 2017 року на праві власності за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу № 146 від 20 жовтня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Куба Ю.В. Попереднім власником земельної ділянки був ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки №1-1573 від 04 травня 2007 року, посвідченого державним нотаріусом Воробей О.М. (а.с.17-18, т.1). Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 212525944 від 15 червня 2020 року земельна ділянка площею 0,3404 га (кадастровий номер 3223387201:03:009:0038) для ведення особистого селянського господарства, що розташована в с. Стовп`яги Переяслав-Хмельницького району Київської області, зареєстрована 20 жовтня 2017 року на праві власності за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу № 147 від 20 жовтня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Куба Ю.В. Попереднім власником земельної ділянки був ОСОБА_3 на підставі договору дарування земельної ділянки № 256 від 01 лютого 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Мусієнко М.М. (а.с.19-20, т.1). Крім того, суд також встановив, що з витребуваних у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Куби Ю.В. нотаріальних справ по оформленню оспорюваних договорів купівлі-продажу спірних земельних ділянок та переходу внаслідок їх укладення права власності від ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , встановлено, що 20 жовтня 2017 року на підставі договорів купівлі-продажу, зареєстрованих нотаріусом в реєстрі за № 146 та за № 147 відбулось відчуження ОСОБА_3 (продавець) на користь ОСОБА_1 (покупець) земельної ділянки площею 0,2395 га (кадастровий номер 3223387201:03:009:0035) для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та земельної ділянки площею 0,3404 га (кадастровий номер 3223387201:03:009:0038) для ведення особистого селянського господарства, які розташовані в с. Стовп`яги Переяслав-Хмельницького району Київської області (а.с.98, 168, т.1). В матеріалах справи міститься також копія паспорта ОСОБА_1 з якої вбачається, що він народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто на момент набуття земельних ділянок у власність за договорами купівлі-продажу від 20 жовтня 2017 року покупець ОСОБА_1 був повнолітнім та мав повних 22 роки (а.с.155, т.1). З копії паспорта відповідача ОСОБА_3 встановлено, що набувач земельних ділянок ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є найстаршим сином та одним із трьох дітей продавця цих земельних ділянок - ОСОБА_3 (а.с.145-148, т.1). Також з паспортів учасників оспорюваних договорів вбачається, що вони тривалий час мають одну і ту ж адресу місця проживання в місті Києві, а отже є членами однієї сім`ї (а.с.145-157, т.1). Вказаний факт родинних відносин також не заперечується стороною відповідача. Відповідно до відомостей з Державного реєстру прав власності земельні ділянки, 02395 га, кадастровий номер 3223387201:03:009:0035 та 0,3404 га, кадастровий номер 3223387201:03:009:0038 на момент укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу під забороною відчуження не перебували (а.с.164, 213, т.1). Відповідно до положень статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до положень статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі (стаття 657 ЦК України). Згідно вимог статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до положень статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами. Для визнання правочину фіктивним суд повинен встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки спрямований не на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої ст. 203 ЦК України, що за правилами ст. 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Системний аналіз матеріалів справи дає підстави для висновку, що суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що відповідач ОСОБА_3 , відчужуючи належні йому на праві власності земельні ділянки на користь свого сина ОСОБА_1 , був обізнаний з тим, що він має боргові зобов`язання перед ОСОБА_2 за договором позики від 07 листопада 2012 року. Крім того, матеріалами справи підтверджено, що оспорюванні договори купівлі-продажу земельних ділянок від 20 жовтня 2017 року, укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , були укладені саме після того, як позивач ОСОБА_2 звернувся в травні 2017 року до суду із позовом до трьох боржників ОСОБА_3 , ОСОБА_7 та ОСОБА_6 про стягнення боргу за договором позики. У судовій практиці договір, укладений з метою уникнути виконання грошового зобов`язання, кваліфіковано як фіктивний у справах за позовами осіб, на шкоду чиїм майновим інтересам відповідачами у цих справах були за твердженнями позивачів вчинені відповідні правочини (постанови Верховного Суду України від 19.10.2016 у справі № 6-1873цс16, від 23.08.2017 у справі № 306/2952/14-ц, від 09.09.2017 у справі № 359/1654/15-ц). Отже, такі правочини можуть вважатись фіктивними. Відповідно до висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі №6-1873цс16, при розгляді справ про встановлення фіктивності правочину суди повинні брати до уваги те, що у таких правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Апеляційний суд вважає також вірним висновок суду першої інстанції щодо того, що відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_1 не було надано суду доказів, що під час укладення спірних договорів їхня внутрішня воля відповідала зовнішньому її прояву, та що сторони вказаних договорів передбачали реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами. Відповідачі у справі не довели суду, що їхні дії, як сторін договорів купівлі-продажу, не направлені були на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно, як до близьких родичів, з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за рахунок майна відповідача ОСОБА_3 зобов`язання за рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 27 листопада 2018 року у справі №756/6801/17. Також апеляційним судом враховується, що оспорюваний правочин між відповідачами був укладений 20 жовтня 2017 року, тобто після звернення ОСОБА_2 до Оболонського районного суду міста Києва із позовними вимоги до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів, що фактично підтверджує доводи позивача проте, що оспорюваний ним правочин між відповідачами укладався з метою недопущення звернення стягнення на майно ОСОБА_3 в рахунок виконання зобов`язань перед ОСОБА_2 .. Крім того, правові висновки щодо фіктивності правочинів, які укладаються з метою запобігання зверненню стягнення на майно викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19). Так, Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, і вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення коштів. Боржник ( ОСОБА_3 ) щодо якого ухвалено рішення про стягнення грошових коштів за договором позики та його син ОСОБА_1 , які укладали договору купівлі-продажу земельних ділянок, діяли очевидно недобросовісно та зловживали правами стосовно кредитора, оскільки укладалися договори купівлі-продажу, які порушували майнові інтереси кредитора ( ОСОБА_2 ) і були направлені на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції й по факту зводяться до незгоди із ухваленим рішенням суду першої інстанції, яким було задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 . За таких обставин апеляційний суд доходить висновку, що рішення суду першої інстанції по суті вирішення позовних вимог ОСОБА_2 відповідає обставинам справи, ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасовано з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Разом із тим ухвалюючи рішення суд першої інстанції допустився помилки при розподілі судових витрат, а саме поклав такий обов`язок на відповідачів у солідарному порядку, що не передбачено ст. 141 ЦПК України. Так, відповідно до ч.1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки позивачем у справі при зверненні до суду першої інстанції було сплачено судовий збір в розмірі 1861, 60 грн, що підтверджується квитанціями про сплату №88621, 88564 від 07 серпня 2020 року, тому вказані витрати відповідно до положень ч.13 ст. 141 ЦПК України повинні бути покладенні на відповідачів пропорційно тобто по 840,80 грн. на кожного. З врахуванням викладеного рішення суду першої іншої в частині розподілу судових витрат підлягає скасуванню з ухвалення в цій частині нового судового рішення . Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 18 січня 2021 року в частині розподілу судових витрат скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким стягнути з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати по сплаті судового збору по 840,80 грн. з кожного. В іншій частині рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 18 січня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів із дня складення повного судового рішення шляхом подачі скарги безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст постанови викладено 11 серпня 2021 року. Головуючий суддя : М.А.Яворський Судді: Т.Ц.Кашперська В.О.Фінагеєв