Постанова 4857 № 380/1016/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 серпня 2021 рокуЛьвівСправа № 380/1016/21 пров. № А/857/10773/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Заверухи О.Б., суддів Ніколіна В.В., Улицького В.З., за участю секретаря судового засідання Квітовської Ю.С., позивача ОСОБА_1 , представника відповідача Цинайко Н.І., розглянувши у судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Львівської обласної прокуратури на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Львівської обласної прокуратури про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,- суддя (судді) в суді першої інстанції Гулкевич І.З., час ухвалення рішення не зазначено, місце ухвалення рішення м. Львів, дата складання повного тексту рішення 19 квітня 2021 року, В С Т А Н О В И В: 25 січня 2021 року ОСОБА_1 звернулася в суд з адміністративним позовом до Львівської обласної прокуратури, в якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просила стягнути середній заробіток за посадою заступника прокурора Львівської області за час вимушеного прогулу з 11 липня 2020 року по 16 листопада 2020 року в сумі 1006269,60 грн. На обґрунтування позовних вимог зазначає, що рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 10 липня 2020 року у справі № 380/1438/20 було задоволено її позовні вимоги до Ради прокурорів України, Офісу Генерального прокурора, Генерального прокурора Рябошапки Р.Г., прокуратури Львівської області, прокурора Львівської області Діденко І.В. про визнання протиправними дій, визнання протиправними та скасування рішення, наказів про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди частково. Вказане рішення в частині поновлення її на посаді заступника прокурора Львівської області з 21 січня 2020 року та стягнення з прокуратури Львівської області середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць звернуто до негайного виконання. Зазначене рішення добровільно виконано відповідачами не було, тому ОСОБА_1 звернулась до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України з виконавчим листом про виконання рішення суду в примусовому порядку, який 24 вересня 2020 року відкрив виконавче провадження. Наказом Генерального прокурора від 11 листопада 2020 року № 437к скасовано наказ Генерального прокурора України від 20 січня 2020 року № 22к та поновлено позивача на посаді заступника прокурора Львівської області з 21 січня 2020 року. Зазначає, що фактично рішення суду виконано 11 листопада 2020 року, замість 10 липня 2020 року. Зазначає, що відповідач допустив протиправну затримку виконання рішення суду у справі № 380/1438/20, а тому були порушенні права ОСОБА_1 , які повинні бути відновленні у передбачений ст. 236 КЗпП України спосіб, а шляхом стягнення на її користь середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду у сумі 1006269,60 грн. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2021 року адміністративний позов задоволено частково. Стягнуто з Львівської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі за період з 11 липня 2020 року по 11 листопада 2020 року в розмірі 972350,40 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що рішення Львівського окружного адміністративного суду від 10 липня 2020 року у справі № 380/1438/20 про поновлення ОСОБА_1 на посаді фактично виконано лише 11 листопада 2020 року, а тому у позивача наявне право на середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі відповідно до ст. 236 КЗпП України з 11 липня 2020 року по 11 листопада 2020 року. Не погодившись з прийнятим рішенням, Львівська обласна прокуратура подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити повністю. Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, прийняте з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, зазначає, що системний аналіз ст. 236 КЗпП України, ст. 44, ст. ст. 371-373 КАС України дає підстави вважати, що винесення рішення про виплату незаконно звільненому працівнику середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі можливе за умови добросовісного користування таким працівником наданими законом правами, зокрема щодо вчинення ним необхідних дій, спрямованих на примусове виконання належним органом судового рішення про поновлення на посаді. Позивачем не надано належних доказів відмови роботодавця виконувати рішення суду та наведено фактів умислу відповідача з метою затримки виконання відповідного судового рішення, а відтак відсутні підстави для виплати середнього заробітку у зв`язку з несвоєчасним виконанням судового рішення про поновлення на роботі. Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу в якому зазначено, що судом першої інстанції детально описано у рішенні тривалу відмову у поновленні зазначивши неодноразові листи-звернення позивача до Офісу Генерального прокурора, листи Офісу Генерального прокурора, в яких зазначено, що підставою для винесення наказу про поновлення на роботі слугувала постанова державного виконавця. В судовому засіданні представник відповідача апеляційну скаргу підтримав, в своїх поясненнях покликався на доводи в ній викладені. Позивач щодо апеляційної скарги заперечив, просив залишити в силі рішення суду першої інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача та представника відповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції, рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 10 липня 2020 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора № 22к від 20 січня 2020 року про звільнення ОСОБА_1 , з посади заступника прокурора Львівської області на підставі п. 3 ч. 1 ст. 41 Закону України «Про прокуратуру». Визнано протиправним та скасовано наказ прокурора Львівської області № 265к від 20 лютого 2020 року про звільнення ОСОБА_1 , з посади прокурора прокуратури Львівської області та органів прокуратури відповідно до ч. 5 ст. 41 Закону України «Про прокуратуру». Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника прокурора Львівської області з 21 січня 2020 року. Зобов`язано прокуратуру Львівської області нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 , середній заробіток за час вимушеного прогулу з проведенням усіх відрахувань відповідно до чинного законодавства. У задоволені решти позовних вимог відмовлено. Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника прокурора Львівської області та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць звернуто до негайного виконання. 17 липня 2020 року позивач звернулась із заявою до Офісу Генерального прокурора про скерування виконавчого листа до виконання по справі № 380/1438/20. Листом від 14 серпня 2020 року № 07-57784-20 Офіс Генерального прокурора України повідомив ОСОБА_1 про те, що питання поновлення на посаді заступника прокурора Львівської області перебуває на розгляді керівництва Офісу Генерального прокурора. На теперішній час у структурі та штатному розписі прокуратури Львівської області відсутня вакантна посада на яку можливе поновлення. З огляду на викладене, у разі вивільнення буде вирішуватися питання щодо виконання рішення суду. 25 серпня 2020 року позивач звернулась до Офісу Генерального прокурора України, Генеральному прокурору Венедіктової І.В. із заявою про вжиття заходів по усуненню беззаконня допущеного попереднім керівництвом Офісу Генерального прокурора щодо незаконного її звільнення та поновити її на посаді заступника прокурора Львівської області на підставі рішення суду у справі № 380/1438/20. Листом від 30 вересня 2020 року № 07-57784-20 Офіс Генерального прокурора України повідомив ОСОБА_1 про те, що питання поновлення на посаді заступника прокурора Львівської області перебуває на розгляді керівництва Офісу Генерального прокурора. Також проінформовано, що рішення Львівського окружного адміністративного суду від 10 липня 2020 року у справі № 380/1438/20 оскаржено до Восьмого апеляційного адміністративного суду. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03 листопада 2020 року рішення Львівського окружного адміністративного суду від 10 липня 2020 року залишено без змін. Наказом Генерального прокурора від 11 листопада 2020 року № 437к скасовано наказ Генерального прокурора України від 20 січня 2020 року № 22к та поновлено позивача на посаді заступника прокурора Львівської області з 21 січня 2020 року. Підставою винесення наказу слугувало рішення Львівського окружного адміністративного суду від 10 липня 2020 року, постанова головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про відкриття виконавчого провадження від 24 вересня 2020 року ВП № 63119972 у справі № 380/1438/20. Позивач ознайомлена з наказом про поновлення 17 листопада 2020 року. Середньоденна заробітна плата за довідкою відповідача про розмір грошового забезпечення позивача розрахована відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ № 100 від 08 лютого 1995 року і становить 2355,51 грн. 30 листопада 2020 року позивач звернулась до Львівської обласної прокуратури із заявою про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу з проведенням усіх відрахувань відповідно до чинного законодавства з 11 липня 2020 року по 16 листопада 2020 року. Листом від 14 грудня 2020 року № 07-542вих-20 Львівська обласна прокуратура повідомила ОСОБА_1 , що відповідно до ст. 236 КЗпП України, у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції прийшов до висновку про обгрунтованість позовних вимог в частині стягнення середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі за період з 11 липня 2020 року по 11 листопада 2020 року в розмірі 972350,40 грн. Однак, колегія суддів не погоджується з обґрунтованістю такого висновку суду першої інстанції з наступних підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Згідно із ч. 2 цієї ж статті при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Частиною 7 вищевказаної статті передбачено, що рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню. Відповідно до п. 34 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків. Згідно із ст. 236 Кодексу законів про працю України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. З системного аналізу вищевказаних норм слідує, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов`язок полягає у тому, що роботодавець зобов`язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду. Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів громадян і держави. Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, яка викладена в постанові від 05 березня 2020 року у справі № 280/360/19. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 06 червня 2016 року № 1404-VІІ виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Згідно із ч. 2 ст. 65 Закону України «Про виконавче провадження» рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі та внесення відповідного запису до трудової книжки стягувача, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. Стаття 236 КЗпП України не містить застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткові дії, що вказують на його бажання поновитися на роботі. Добровільне виконання рішення суду боржником - це його законодавчо встановлений обов`язок. Зазначений обов`язок не є похідним від дій особи (подання заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження), яку поновлено на роботі. З матеріалів справи слідує, що рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 10 липня 2020 року ОСОБА_1 поновлено на посаді заступника прокурора Львівської області з 21 січня 2020 року. Проте, згідно наказу Офісу Генерального прокурора № 437к від 11 листопада 2020 року позивача поновлено лише 11 листопада 2020 року. Відповідно до ч. 2, ч. 3 ст. 14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Приписами ст. 370 КАС України передбачено, що судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Щодо доводів апеляційної скарги про те, що затримка поновлення позивача на роботі відбулася не з вини відповідача, то колегія суддів зазначає наступне. З аналізу правових норм, що застосовуються до спірних правовідносин випливає, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов`язок виявляється у тому, що роботодавець зобов`язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде це рішення оскаржуватися. Відповідальність за затримку власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, встановлена ст. 236 КЗпП України, згідно якої виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі проводиться незалежно від вини роботодавця в цій затримці. Середній заробіток за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якого виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин. Закон пов`язує цю виплату виключно з фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі. Отже, згідно ст. 236 КЗпП України виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі проводиться незалежно від вини роботодавця в цій затримці. Закон пов`язує цю виплату виключно з фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі. У постанові Верховного Суд від 05 березня 2020 року у справі №280/360/19 зазначено, що наявність вини відповідача у затримці виконання судового рішення не є обов`язковою підставою для задоволення заявлених вимог, в даній справі наявність цієї вини випливає із норм Конституції України, згідно яких судові рішення, які набрали законної сили, повинні виконуватись державними органами добровільно. При цьому, відповідачем у апеляційній скарзі не заперечується факт затримки виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 10 липня 2020 року у справі № 380/1438/20. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції вірно не взято до уваги посилання на те, що посада заступника прокурора Львівської області не була вакантною, оскільки це не впливає на вирішення питання щодо стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення. Судом першої інстанції встановлено, що позивач поновлений на посаді заступника прокурора Львівської області з 21 січня 2020 року рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 10 липня 2020 року. Проте, відповідач не виконав вказане судове рішення добровільно і лише 11 листопада 2020 року видав наказ № 437к про поновлення позивача на вказаній посаді. Отже, відповідач допустив затримку виконання постанови рішення Львівського окружного адміністративного суду від 10 липня 2020 року, що тягне за собою обов`язок роботодавця виплатити позивачеві середній заробіток за весь час затримки. Колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про те, що у позивача наявне право на середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі відповідно до ст. 236 КЗпП України з 11 липня 2020 року по 11 листопада 2020 року. Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, які викладені в постановах від 08 листопада 2019 року у справі № 813/5952/15 і від 30 січня 2019 року у справі № 808/1271/18. У постанові від 25 липня 2018 року у справі № 552/3404/17 Верховний Суд зазначив, що положення статті 236 КЗпП України встановлюють відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі працівника з метою компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування. Отже, вимога про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду є спором про оплату праці, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина друга статті 233 КЗпП України. Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі Порядок № 100) Згідно із абз. 3 п. 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. За приписами п. 3 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками-почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і теплової енергії; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років тощо. Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі. У відповідності до п. 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Згідно із абз. 1 п. 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Абзацом 7 п. 2 Порядку № 100 передбачено, що у разі зміни структури заробітної плати з одночасним підвищенням посадових окладів працівникам органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до актів законодавства період до зміни структури заробітної плати виключається з розрахункового періоду. Відповідно до абз. 8 п. 2 Порядку № 100 у разі коли зміна структури заробітної плати з одночасним підвищенням посадових окладів працівників органів державної влади та органів місцевого самоврядування відбулася у період, протягом якого за працівником зберігається середня заробітна плата, а також коли заробітна плата у розрахунковому періоді не зберігається, обчислення середньої заробітної плати провадиться з урахуванням виплат, передбачених працівникові згідно з умовами оплати праці, що встановлені після підвищення посадових окладів. Пунктом 10 Порядку № 100 передбачено, що у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. Проте, у період з 11 липня 2020 року по 11 листопада 2020 року підвищення посадового окладу за посадою заступник прокурора Львівської області, на яку поновлено позивача, не відбулось. Застосування ж відповідного коефіцієнта можливе лише за умови призначення чи переведення на посаду заступника прокурора до Львівської обласної прокуратури. Колегія суддів зазначає, що середня заробітна плата позивача не може обчислюватися з урахуванням посадових окладів заступника прокурора Львівської обласної прокуратури, адже позивача туди не переводили. Водночас, прирівнювати посадовий оклад позивача до заступників прокурорів Львівської обласної прокуратури (для визначення коефіцієнта підвищення при розрахунку середнього заробітку при поновленні на посаді) за відсутності факту переведення його на посаду прокурора в цю структуру суперечить чинному законодавству. Отже, застосування відповідного коефіцієнта можливе лише за умови призначення чи переведення на посаду заступника прокурора до Львівської обласної прокуратури. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку про те, що застосування для обрахування позивачу суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням відповідного коефіцієнта є передчасним, а відтак не може бути застосовано. З наявної в матеріалах справи довідки Львівської обласної прокуратури № 21/1997вих-20 від 22 грудня 2020 року слідує, що заробітна плата ОСОБА_1 за останні два місяці перед звільненням (листопад-грудень 2019) становить 47110,23 грн. Середньоденна заробітна плата з якої обчислюється середньомісячна заробітна плата становить 2355,51 грн. Матеріалами справи підтверджено, а саме наказом Офісу Генерального прокурора від 11 листопада 2020 року № 437к, що ОСОБА_1 поновлено на посаді заступника прокурора Львівської області з 21 січня 2020 року. Оскільки, спірні правовідносини, а саме час затримки виконання рішення, припинаються з моменту виконання рішення суду, а саме поновлення позивача на посаді, то днем виконання рішення є 11 листопада 2020 року. Період затримки виконання рішення становить 86 днів (з 11 липня 2020 року по 11 листопада 2020 року). Відповідно заробітна плата, яку слід виплатити відповідачу за час затримки виконання рішення, становить 202573,86 грн (2355,51*86). Враховуючи вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку, що позивач має право на стягнення середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі за період з 11 липня 2020 року по 11 листопада 2020 року в розмірі 202573,86 грн. Щодо доводів апеляційної скарги про відсутність коштів щодо виплати заробітної плати прокурору відповідно до ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», то колегія суддів зазначає наступне. Державні органи не можуть посилатися на відсутність коштів (даний принцип та залежність від наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, було закріплено у окремих положеннях пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, які визнані неконституційними згідно Рішення Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26 березня 2020 року), як на підставу невиконання зобов`язань. У Рішенні Конституційного Суду України від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007 було наголошено, що невиконання державою своїх соціальних зобов`язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави. Разом з тим держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов`язана забезпечити його реалізацію. Інакше всі негативні наслідки відсутності такого механізму покладаються на державу. Європейський суд з прав людини у рішенні від 08 листопада 2005 року у справі «Кечко проти України» (Заява № 63134/00) зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету, однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними. Органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань. Європейський суд з прав людини у рішенні від 10 березня 2011 року (остаточне 10/06/2011) у справі «Сук проти України» (Заява № 10972/05) наголошував, що державні органи не можуть посилатися на відсутність коштів як на підставу невиконання зобов`язань Також, в постановах в постановах Великої Палати Верховного Суду у справі № 911/4249/16 від 17 квітня 2018 року, Великої Палати Верховного Суду у справі №12-46гс18 від 10 квітня 2018 року зазначено, що сама собою відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення боржника від виконання зобов`язання викладено. Колегія суддів також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Також згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи та допущено порушення норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, що відповідно до частини 1 статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення. Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 310, п. 2 ч. 1 ст. 315, ст. 317, ч. 1 ст. 321, ст. 322, ст. 325 КАС України, суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Львівської обласної прокуратури задовольнити частково. Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2021 року у справі № 380/1016/21 скасувати та прийняти нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Стягнути з Львівської обласної прокуратури (79005, м. Львів, пр-т Шевченка,17/19, ЄДРПОУ 02910031) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі за період з 11 липня 2020 року по 11 листопада 2020 року в розмірі 202573,86 грн (двісті дві тисячі п`ятсот сімдесят три гривні вісімдесят шість копійок). В задоволенні решти позовних вимог відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя О. Б. Заверуха судді В. В. Ніколін В. З. Улицький Повне судове рішення складено 12 серпня 2021 року.