Постанова 4855 № 640/23117/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/23117/20 Суддя (судді) першої інстанції: Катющенко В.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 серпня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі: Головуючого судді Файдюка В.В., Суддів Земляної Г.В., Мєзєнцева Є.І., При секретарі Шепель О.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Громадської організації "Всеукраїнська спілка працівників торгівлі та послуг "Трудова співдружність" на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 червня 2021 року у справі за адміністративним позовом Громадської організації "Всеукраїнська спілка працівників торгівлі та послуг "Трудова співдружність" до Кабінету Міністрів України, треті особи: Міністерство інфраструктури України, Державне агентство автомобільних доріг України про визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акту, - В С Т А Н О В И В : Громадська організація "Всеукраїнська спілка працівників торгівлі та послуг "ТРУДОВА СПІВДРУЖНІСТЬ" (далі - позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України (далі - відповідач), треті особи: Міністерство інфраструктури України (далі - третя особа 1), Державне агентство автомобільних доріг України (далі - третя особа 2), у якому просила визнати протиправними та нечинними Єдині правила ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правила користування ними та охорони, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1994 року № 198 в частині Розділу І пункту 4 та в частині назви та положень Розділу V, які стосуються порядку розміщення малих архітектурних форм. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що пункт 26 Розділу V Правил № 198 передбачає отримання суб`єктами господарювання дозволів на розміщення малих архітектурних форм, у той час як Законом України "Про перелік документів дозвільного характеру" не передбачено необхідності одержання документів дозвільного характеру на розміщення малих архітектурних форм. А статтею 1 цього Закону заборонено вимагати від суб`єктів господарювання отримання документів дозвільного характеру, які не внесені до Переліку, затвердженого цим Законом. Крім того, Розділом V Правил № 198 встановлено порядок розміщення малих архітектурних форм та зовнішньої реклами, який не відповідає приписам частини третьої статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та суперечить статтям 10, 21, 34 Закону України "Про благоустрій населених пунктів". Вказано, що практика помилкового застосування терміна "мала архітектурна форма" до тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності є наслідком чинності Правил № 198, як єдиного нормативно-правового акта загальнодержавного значення, який дає визначення терміну "мала архітектурна форма для провадження підприємницької діяльності" і застосовує по тексту всього документа як термін "мала архітектурна форма". Зазначено, що підпунктом 2 пункту 12 Прикінцевих положень Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" Кабінету Міністрів України доручено у тримісячний строк з дня опублікування цього Закону привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом, що не виконано відповідачем протягом понад 9 років. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 червня 2021 року даний адміністративний позов залишено без задоволення. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що визначені у Статуті мета та напрямки діяльності позивача є загальними та не пов`язані безпосередньо зі сферою нормативно-правового акта, який позивач просить визнати протиправними та нечинними. Організація не навела обставин, які б свідчили про її безпосередню заінтересованість у вирішенні питання, що є предметом позову; безпосереднього зв`язку з предметом спору та не зазначила інтереси яких саме осіб є предметом судового захисту. Обґрунтування права на звернення до суду є абстрактним та не розкриває дійсних приводів, причин та підстав звернення до суду. Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Вимоги апеляційної скарги обґрунтовані тим, що безпосередньо Закон № 4572-У наділяє позивача правом оскаржувати рішення, які зачіпають інтереси невизначеного кола осіб. Крім того, відповідно до підпункту 2.3 Статуту з метою здійснення статутної діяльності Спілка у встановленому порядку: послідовно відслідковує законодавчі норми, які гальмують розвиток малого та середнього бізнесу для подальшого їх вдосконалення; представляє і захищає свої законні інтереси, а також інтереси своїх членів в державних органах. При цьому, підпунктом 1.3 пункту 1 Статуту зазначено, що діяльність Спілки поширюється на всю територію України. Таким чином, позивач, звертаючись до суду з позовом про оскарження окремих положень Єдиних Правил, які, на думку позивача, гальмують розвиток малого та середнього бізнесу та потребують їх вдосконалення, діяв відповідно до положень свого Статуту, а саме, з метою здійснення своєї статутної діяльності. Позивач відповідно до положень свого Статуту та з метою вдосконалення правового регулювання господарських та адміністративних відносин між органами державної влади та суб`єктами господарювання має право оскаржувати регуляторні акти, оскільки позивач як суб`єкт регуляторного права має такі ж права як і члени організації. Тому суд першої інстанції помилково дійшов висновку про те, що право позивача на подання пропозицій щодо розробки регуляторних актів не тотожне праву оскарження нормативно-правових актів. Міністерство інфраструктури України подало відзив на апеляційну скаргу позивача, в якому просило залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Також Кабінет Міністрів України подав відзив на апеляційну скаргу позивача, в якому просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Як відповідач, так і третя особа зазначають, що громадська організація може захищати в суді особисті немайнові та майнові права як своїх членів, так і права та охоронювані законом інтереси інших осіб, які звернулися до неї за таким захистом, лише у випадках, якщо таке повноваження передбачено у її статутних документах та якщо відповідний закон визначає право громадської організації звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб. Статтею 21 Закону України «Про громадські об`єднання» не передбачено права громадських об`єднань звертатися до суду за захистом прав та інтересів відповідних осіб, а лише з пропозиціями (зауваженнями), заявами (клопотаннями) та скаргами. Відповідно до статуту ГО «Трудова Співдружність» завданнями Спілки є, зокрема, представництво та захист економічних, трудових, юридичних, соціальних та інших прав та інтересів членів Спілки. З метою здійснення статутної діяльності Спілка у встановленому порядку здійснює наступну діяльність, зокрема, представляє і захищає свої законні інтереси, а також інтереси своїх членів в державних та громадських органах, в тому числі з питань захисту їх авторських і суміжних прав. Тобто, статутом не передбачено право ГО «Трудова Співдружність» звертатися до суду за захистом прав та інтересів членів Спілки. Вказано, що визначальним для суду при вирішенні адміністративного спору є встановлення наявності чи відсутності порушеного права позивача діями, бездіяльністю чи рішенням відповідача. Обов`язковою умовою надання правового захисту Громадській організації є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод, або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним стосуватися (зачіпати) індивідуально виражених прав чи інтересів організації. Проте, апеляційна скарга не містять обґрунтування щодо порушення прав та інтересів позивача оскаржуваним актом Уряду. Таким чином, відсутність у позивача порушеного права оспорюваним атом Уряду не породжує для позивача і права на захист, тобто права на звернення із даним адміністративним позовом. Державне агентство автомобільних доріг України подало пояснення, у яких зазначено, що унормування терміну "мала архітектурна форма" в контексті доводів позивача щодо неврегульованості вищезазначених законодавчих актів та підзаконного акта не входить до компетенції Укравтодора та дорожніх організацій, які перебувають у сфері управління останнього. Укравтодор у своїй діяльності керується лише тими положеннями Єдиних правил, які стосуються функціонування автомобільних доріг загального користування державного значення, та не стосуються поняття "мала архітектурна форма" у тому розумінні, в якому воно використано та регулюється в законах України "Про благоустрій населених пунктів" та "Про регулювання містобудівної діяльності". Вказано, що Укравтодор не є ані центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду, ані центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства, а відтак не наділений повноваженнями щодо врегулювання питань, які стосуються порядку розміщення малих архітектурних форм та зовнішньої реклами, отримання суб`єктами господарювання документів дозвільного характеру на розміщення малих архітектурних форм, а також правил розміщення малих архітектурних форм для здійснення підприємницької діяльності в межах населених пунктів з урахуванням положень Законів України «Про регулювання містобудівної діяльності» та «Про благоустрій населених пунктів». Суд, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга позивача підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. 19 червня 2018 року Всеукраїнська спілка працівників торгівлі та послуг "ТРУДОВА СПІВДРУЖНІСТЬ" звернулась до Кабінету Міністрів України з заявою № 640, у якій просила в порядку Закону України "Про звернення громадян" повідомити, які термінові заходи будуть вжиті Кабінетом Міністрів України для приведення постанови Кабінету Міністрів України від 30 березня 1994 року №198 у відповідність до Законів України "Про регулювання містобудівної діяльності" та "Про перелік документів дозвільного характеру". Також 03 вересня 2018 року позивач звернувся до Кабінету Міністрів України зі скаргою № 655, в якій повідомив останнього про те, що ним не отримано відповіді на його звернення від 18 червня 2018 року. Крім того, 26 жовтня 2018 року позивач звернувся до відповідача з пропозицією № 665 переглянути пункт 4 Розділу І та Розділ V Правил на відповідність Законам України "Про регулювання містобудівної діяльності" та "Про перелік документів дозвільного характеру" та у разі їх невідповідності зазначеним законам повідомити профільне міністерство про такі обставини та необхідність у 5-денний строк підготувати проект постанови Кабінету Міністрів України про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України № 198 або визнати її такою, що втратила чинність. Неналежний розгляд таких звернень став підставою для звернення Всеукраїнської спілки працівників торгівлі та послуг "ТРУДОВА СПІВДРУЖНІСТЬ" до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, за результатами якого рішенням у справі № 640/7000/19 від 12 листопада 2019 року позов задоволено частково та, зокрема, зобов`язано Кабінет Міністрів України вчинити дії, в межах компетенції, спрямовані на перегляд Єдиних правил ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правила користування ними та охорони, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1994 року № 198, на відповідність Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та Закону України "Про Перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності" станом на дату перегляду, в частині положень, які стосуються "малих архітектурних форм", на підставі пропозиції громадської організації "Всеукраїнська спілка працівників торгівлі та послуг "ТРУДОВА СПІВДРУЖНІСТЬ", оформленої листом від 26 жовтня 2018 року №

665. Оскільки станом на час звернення з даним позовом до суду вказане рішення у справі № 640/7000/19 набрало законної сили, а відповідач, за твердженнями позивача, затягує виконання такого рішення суду, позивач звернувся з даним позовом, у якому просить суд визнати протиправними та нечинними Єдині правила ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правила користування ними та охорони, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1994 року № 198 в частині Розділу І пункту 4 та в частині назви та положень Розділу V, які стосуються порядку розміщення малих архітектурних форм. Щодо твердження позивача про невідповідність пункту 26 Розділу V Правил № 198 нормам чинного законодавства, суд зазначає таке. Згідно ч.4 статті 24 Закону України "Про дорожній рух" від 30 червня 1993 року № 3353-XII Єдині правила ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів, правила користування ними та їх охорони затверджуються Кабінетом Міністрів України. 30 березня 1994 року Кабінет Міністрів України відповідно до Закону України "Про дорожній рух" постановою № 198 затвердив Єдині правила ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правила користування ними та охорони (далі - Правила № 198). Відповідно до пункту 4 Розділу І Правил № 198 користувачами дорожніх об`єктів є учасники дорожнього руху, власники та користувачі земельних ділянок, які знаходяться в межах смуги відчуження автомобільних (позаміських) доріг або червоних ліній міських вулиць і доріг, а також власники (користувачі) малих архітектурних форм для провадження підприємницької діяльності, рекламних засобів та інженерних комунікацій і споруд, розташованих у зазначених межах. Мала архітектурна форма для провадження підприємницької діяльності (далі - мала архітектурна форма) - це невелика (площею до 30 кв. метрів) споруда торговельно-побутового призначення, яка виготовляється з полегшених конструкцій і встановлюється тимчасово без спорудження фундаменту (абзац 2 пункту 4). Розділ V зазначених Правил має назву: "Правила розміщення малих архітектурних форм та зовнішньої реклами". Відповідно до норм пункту 26 Правил № 198 розміщення малих архітектурних форм провадиться за дозволами, що видаються: в межах червоних ліній міських вулиць і доріг - відповідними виконавчими органами міських рад, а у мм. Києві та Севастополі міськими державними адміністраціями відповідно до підпункту 9.3 ДБН А 2.2-3-97 за погодженням з уповноваженим підрозділом Національної поліції, дорожньо-експлуатаційними та іншими заінтересованими організаціями; в межах смуг відчуження автомобільних (позаміських) доріг - відповідними дорожньо-експлуатаційними організаціями за погодженням з уповноваженим підрозділом Національної поліції. Малі архітектурні форми не повинні мати заглиблені в грунт фундаменти і не перевищувати за висотою 4 метрів. Відповідно до статті 1 Закону України "Про перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності" від 19 травня 2011 року № 3392-V термін "документ дозвільного характеру" вживається у значенні, наведеному у Законі України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності". Забороняється вимагати від суб`єктів господарювання отримання документів дозвільного характеру, які не внесені до Переліку, затвердженого цим Законом. Відповідно до статті 1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» документ дозвільного характеру - дозвіл, висновок, рішення, погодження, свідоцтво, інший документ в електронному вигляді (запис про наявність дозволу, висновку, рішення, погодження, свідоцтва, іншого документа в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань), який дозвільний орган зобов`язаний видати суб`єкту господарювання у разі надання йому права на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності та/або без наявності якого суб`єкт господарювання не може проваджувати певні дії щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності. Пунктом 64 Закону України «Про перелік документів дозвільного характеру» передбачено необхідність отримання дозволу на розміщення, будівництво споруд, об`єктів дорожнього сервісу, автозаправних станцій, прокладання інженерних мереж та виконання інших робіт у межах смуги відведення автомобільних доріг. Крім того, пунктом 108 зазначеного Закону передбачено необхідність погодження проектів щодо будівництва, реконструкції і ремонту автомобільних доріг, залізничних переїздів, комплексів дорожнього сервісу та інших споруд у межах смуги відведення автомобільних доріг або червоних ліній міських вулиць і доріг. Таким чином, твердження позивача щодо суперечності Закону України «Про перелік документів дозвільного характеру» пункту 26 Розділу V Правил № 198 не відповідає дійсності. Щодо неузгодженості Розділу V Правил № 198 з іншими нормативно-правовими актами та Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності», Законом України «Про благоустрій населення», суд зазначає таке. Згідно статті 2 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» від 06 вересня 2005 року № 2807-IV (далі - Закон № 2807-IV) благоустрій населених пунктів передбачає розроблення і здійснення ефективних і комплексних заходів з утримання територій населених пунктів у належному стані, їх санітарного очищення, збереження об`єктів загального користування, а також природних ландшафтів, інших природних комплексів і об`єктів; організацію належного утримання та раціонального використання територій, будівель, інженерних споруд та об`єктів рекреаційного, природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного та іншого призначення; створення умов для реалізації прав та виконання обов`язків суб`єктами у сфері благоустрою населених пунктів. Згідно п. 2 ч.1 статті 10 Закону № 2807-IV до повноважень сільських, селищних і міських рад у сфері благоустрою населених пунктів належить затвердження правил благоустрою територій населених пунктів. Відповідно до ч.2 статті 21 наведеного Закону мала архітектурна форма - це елемент декоративного чи іншого оснащення об`єкта благоустрою. До малих архітектурних форм належать: альтанки, павільйони, навіси; паркові арки (аркади) і колони (колонади); вуличні вази, вазони і амфори; декоративна та ігрова скульптура; вуличні меблі (лавки, лави, столи); сходи, балюстради; паркові містки; огорожі, ворота, ґрати; інформаційні стенди, дошки, вивіски; інші елементи благоустрою, визначені законодавством. Розміщення малих архітектурних форм здійснюється відповідно до цього Закону за рішенням власника об`єкта благоустрою з дотриманням вимог законодавства, норм і правил. Правила благоустрою території населеного пункту (далі - Правила) - нормативно-правовий акт, яким установлюються вимоги щодо благоустрою території населеного пункту. Частиною 1 статті 34 Закону № 2807-IV встановлено, що Правила розробляються на підставі Типових правил благоустрою території населеного пункту (далі - Типові правила) для всіх сіл, селищ, міст і затверджуються відповідними органами місцевого самоврядування. Типові правила розробляються та затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства. У разі якщо відповідною сільською, селищною, міською радою не прийнято рішення про затвердження Правил, застосовуються Типові правила. Орган місцевого самоврядування забезпечує вільний доступ населення до затверджених Правил. Пунктом 7 ч.2 статті 34 вказаного Закону визначено, що правила включають порядок розміщення малих архітектурних форм. Частиною 3 статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" від 17 лютого 2011 року № 3038-VI визначено, що розміщення малих архітектурних форм здійснюється відповідно до Закону України "Про благоустрій населених пунктів". У абз. 1 пункту 1 Правил № 198 визначено, що Єдині правила ремонту і тримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правила користування ними та охорони (далі - Правила) поширюються на автомобільні (позаміські) дороги, міські вулиці і дороги загального користування, залізничні переїзди (далі - дорожні об`єкти) в межах смуги відчуження та червоних ліній і є обов`язковими для їх власників або уповноважених ними органів, організацій, що здійснюють ремонт і утримання дорожніх об`єктів (далі - дорожньо-експлуатаційні організації) і користувачів. На переконання суду, наведенні позивачем положення Закону країни «Про регулювання містобудівної діяльності», Закону України «Про благоустрій населення» та положення Розділу V Правил № 198 не є взаємовиключними. Більш того, крім зазначених нормативно-правових актів, під час утримання об`єктів благоустрою вулично-дорожньої мережі населених пунктів та розміщення малих архітектурних форм також мають враховуватись й положення Закону України «Про дорожній рух» та Закону України «Про автомобільні дороги». Згідно ч.4 статті 24 Закону України «Про дорожній рух» єдині правила ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів, правила користування ними та їх охорони затверджуються Кабінетом Міністрів України. Зазначене свідчить, що Правила № 198 деталізують правове регулювання в частині утримання та користування міськими вулицями, дорогами загального значення та іншими дорожніми об`єктами й не суперечать іншим законодавчим актам. Крім того, Правила № 198 є спеціальним нормативно-правовим актом, прийнятим на виконання Закону України «Про дорожній рух». Щодо розмежування понять «тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності» та «мала архітектурна форма». За приписами статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 квадратних метрів по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення; Обґрунтовуючи невідповідність положень Правил № 198 вимогам законів України, позивач, у тому числі, посилається на ч. 4 статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», якою передбачено, що розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування. Згідно пункту 4 Правил № 198 мала архітектурна форма для провадження і підприємницької діяльності (далі - мала архітектурна форма) - це невелика (площею до 30 метрів) споруда торговельно-побутового призначення, яка виготовляється з полегшених конструкцій і встановлюється тимчасово без спорудження фундаменту. Розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування. На виконання ч.4 статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21 жовтня 2011 року № 244 затверджено Порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності (далі - Порядок № 244). Відповідно до ч.3 статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» розміщення малих архітектурних форм здійснюється відповідно до Закону України «Про благоустрій населених пунктів». Зокрема, ч.3 статті 21 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» передбачено, що мала архітектурна форма - це елемент декоративного чи іншого оснащення об`єкта благоустрою. До малих архітектурних форм належать: альтанки, павільйони, навіси; паркові арки (аркади) і колони (колонади); вуличні вази, вазони і амфори; декоративна та ігрова скульптура; вуличні меблі (лавки, лави, столи); сходи, балюстради; паркові містки; огорожі, ворота, грати, інформаційні стенди, дошки, вивіски; інші елементи благоустрою, визначені законодавством. Розміщення малих архітектурних форм здійснюється відповідно до цього Закону за рішенням власника об`єкта благоустрою з дотриманням вимог законодавства, державних стандартів, норм і правил. Аналіз наведених норм законодавства дозволяє дійти висновку, що позивач помилково вважає, що термін «мала архітектурна форма», яка застосована Правилами №198, тотожний терміну «тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності», визначеного Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності», оскільки чинним законодавством врегульовано питання щодо розміщення як малих архітектурних форм, так і тимчасових споруд. Крім того, суд вважає за необхідне звернути увагу на наявність у позивача права для звернення до суду. Відповідно до ч.2 статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. З наведеного вбачається, що право оскаржити нормативно-правовий акт має право особа, щодо якої він безпосередньо застосований або буде застосований, а не лише з власного розуміння особи щодо незгоди з положеннями певного нормативно-правового акта. Відповідно до ч.1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства згідно є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Статтею 5 КАС України встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення ч.2 статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч.2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами. Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 Кодексу адміністративного судочинства України. Конституційний Суд України в Рішенні від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Звідси, поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» має один і той же зміст. Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають, що начебто певні обставини впливають на їх правове становище. Передумовою для захисту адміністративним судом прав особи є встановлення факту порушення прав такої особи, а адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для задоволення позову адміністративний суд повинен установити, що в зв`язку з прийняттям рішенням чи вчиненням дій (допущення бездіяльності) суб`єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи охоронювані законом інтереси позивача. Вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу, а також встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення). Тобто, порушення або оспорювання прав та інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов`язковими. Згідно Рішення Конституційного Суду України від 28 листопада 2013 року №12-рп/2013 громадська організація може захищати в суді особисті немайнові та майнові права як своїх членів, так і права та охоронювані законом інтереси інших осіб, які звернулися до неї за таким захистом, лише у випадках, якщо таке повноваження передбачено у її статутних документах та якщо відповідний закон визначає право громадської організації звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб (п. 2.6 Рішення). У постанові від 14 березня 2018 року по справі №815/219/17 Верховний Суд зазначив, що громадські організації є організаційно-правовою формою діяльності людей, які об`єднуються для спільного здійснення та захисту своїх прав, свобод та інтересів, які відображаються у статуті громадської організації у вигляді мети та напрямів її діяльності. Таким чином, діяльність громадських організацій не можна розглядати абстрактно, без зв`язку з її метою та правами людей (її членів), що об`єдналися. Створюючи громадську організацію або вступаючи до неї, її члени об`єднуються на визначених статутом умовах для спільної реалізації своїх прав. Отже, вирішуючи питання щодо права громадських організацій на звернення до суду в інтересах інших осіб, необхідно з`ясувати: статус громадської організації та її засновників, їх безпосередню заінтересованість у вирішенні питання, що є предметом позову; мету громадської організації та її безпосередній зв`язок з предметом позову; інтереси яких саме осіб є предметом судового захисту; чи зверталися ці особи за захистом своїх прав до громадської організації; добросовісність дій громадської організації, що звертається до суду. Згідно статуту позивача Всеукраїнська спілка працівників торгівлі та послуг "ТРУДОВА СПІВДРУЖНІСТЬ" є Всеукраїнською громадською організацією, яка створена відповідно до Закону України "Про об`єднання громадян", діє на основі добровільності, єдності інтересів для спільної реалізації членами спілки своїх прав і свобод і не передбачає одержання прибутку від своєї діяльності (пункт 1.1.). Згідно пункту 2.1. статуту мета діяльності Спілки: сприяння створенню економічних та юридичних умов для розвитку малого та середнього підприємництва, захисту особистих прав та задоволення спільних інтересів членів Спілки. Згідно пункту 2.2. статуту завданням Спілки є: представництво та захист економічних, трудових, юридичних, соціальних та інших прав та інтересів членів Спілки; сприяння працевлаштуванню, навчанню, перекваліфікації, адаптації до соціально-економічних реалій, що постійно змінюються; популяризація цілей та завдань Спілки з метою привернення уваги до проблем малого та середнього підприємництва; встановлення зв`язків з організаціями підприємців, громадськими організаціями, в тому числі і міжнародних. З наведеного вбачається, що визначені у статуті мета та напрямки діяльності позивача є загальними та не пов`язані безпосередньо зі сферою нормативно-правового акту, який позивач просить визнати протиправними та нечинними. Організація не навела обставин, які б свідчили про її безпосередню заінтересованість у вирішенні питання, що є предметом спору; безпосереднього зв`язку з предметом спору та не зазначила інтереси яких саме осіб є предметом судового захисту. Обґрунтування права на звернення до суду є абстрактним та не розкриває дійсних причин та підстав звернення до суду. У зв`язку з викладеним колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо того, що позивач не визначив, з яким конкретним матеріальним або нематеріальним благом пов`язаний його інтерес та не довів, що цей інтерес належить саме позивачу. Позивач не обґрунтував свій особистий, безпосередній, індивідуальний інтерес. Оскаржуваний урядовий акт не спричинив впливу на діяльність саме позивача або якогось його члена, безпосередньо Громадська організація "Всеукраїнська спілка працівників торгівлі та послуг "ТРУДОВА СПІВДРУЖНІСТЬ" не зазнала жодної реальної шкоди від існування спірної постанови. Відтак, як вірно зазначено судом першої інстанції, встановлення відсутності матеріально-правової заінтересованості позивача є самостійною і достатньою підставою для відмови у задоволенні позову. Наведене узгоджується з позицією, викладеною Верховним Судом у постанові від 31 березня 2021 року по справі № 640/21611/19. При цьому, колегія суддів наголошує на тому, що апеляційний суд, на відміну від суду першої інстанції, констатував не відсутність у позивача права на звернення до суду саме як громадської організації у зв`язую з відсутністю дієздатності, а відсутність у позивача реального порушеного права чи інтересу, що підлягає захисту. У зв`язку з цим рішення суду першої інстанції підлягає зміні у мотивувальній частині з обгрунтувань, наведених вище. Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що окружним адміністративним судом при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Таким чином, обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні даного адміністративного позову. Отже, при ухваленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для його скасування. За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 243, 246, 308, 315, 316, 321, 325, 329, 331 КАС України суд, ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу Громадської організації "Всеукраїнська спілка працівників торгівлі та послуг "Трудова співдружність" - задовольнити частково. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 червня 2021 року - залишити без змін з підстав обґрунтувань, наведених судом апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції в порядку і строки, встановлені статтями 328- 331 КАС України. Повний текст рішення виготовлено 05 серпня 2021 року. Головуючий суддя: В.В. Файдюк Судді: Г.В. Земляна Є.І. Мєзєнцев