Постанова 4817 № 599/2175/20

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 599/2175/20Головуючий у 1-й інстанції Іваницький О.Р. Провадження № 22-ц/817/549/21 Доповідач - Шевчук Г.М. Категорія - П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 30 липня 2021 року м. Тернопіль Тернопільський апеляційний суд в складі: головуючого - Шевчук Г.М. суддів - Костів О. З., Міщій О. Я., за участю секретаря - Іванюти О. М., сторін: відповідача ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 , представника позивачки ОСОБА_3 - ОСОБА_4 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу №599/2175/20 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 04 березня 2021 року, ухваленого суддею Іваницьким О. Р., за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, ВСТАНОВИЛА: У жовтні 2020 року ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного сумісного майна подружжя. В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначила, що вона в період із 15 жовтня 1993 року до 12 листопада 2020 року перебувала в зареєстрованому шлюбі з відповідачем. У період шлюбу, за спільні кошти, на підставі договору купівлі-продажу від 04 жовтня 2012 року подружжям придбано у ОСОБА_6 житловий будинок та гараж що знаходяться в АДРЕСА_1 що підтвержується рішенням Зборівського районного суду Тернопільської області від 12 листопада 2012 року яким було визнано договір купівлі-продажу житлового будинку та гаражу, що знаходяться в АДРЕСА_1 укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , та визнано за ОСОБА_1 право власності на вказане майно. У добровільному порядку сторони не можуть дійти згоди щодо розподілу вказаного майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя. Враховуючи наведене, позивач просила в порядку поділу майна подружжя визнати за нею право власності на 1/2 його частини. Рішенням Зборівського районного суду Тернопільської області від 4 березня 2021 року позов ОСОБА_3 задоволено та визнано за нею право власності на об`єкти нерухомого майна, набутого в шлюбі, зокрема: 1/2 частину житлового будинку та гаражу, що знаходяться в АДРЕСА_1 . Також стягнуто з ОСОБА_1 в користь ОСОБА_3 2495 судових витрат та 14180 грн. витрат на професійну правничу допомогу. Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив оскаржуване рішення суду скасувати, повністю відмовити позивачці у задоволенні позову та стягнути з позивачки всі судові витрати, понесені ним за час розгляду справи. Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, ОСОБА_1 зазначає, що усі документи по справі №1907/2167/2012, на підставі яких рішенням Зборівського районного суду Тернопільської області від 12 листопада 2012 року було визнано договір купівлі-продажу житлового будинку та гаражу, що знаходяться в АДРЕСА_1 укладеним та визнано за ним право власності на вказане майно, є підробленими, оскільки, як зазначає апелянт, відповідач власноруч займалася оформленням документів та без його відома та відома його батька звернулася до суду з позовом про визнання саме договору купівлі продажу, а не договору дарування, як мало бути насправді та через нотаріальну контору. Вказує, що його батько ОСОБА_6 мав намір подарувати йому спірне нерухоме майно, однак ОСОБА_3 запевнила їх, що процедуру договору дарування вона буде здійснювати власноруч та через суд, у зв`язку з чим вони їй не заперечували, враховуючи те, що за наслідками розгляду справи вона таки надала йому свідоцтво про право власності на вказане нерухоме майно. В даний час він звернувся до правоохоронних органів з заявою про підробку документів, на підставі якої останніми було внесено відомості до ЄРДР. Також вказує, що суд першої інстанції безпідставно, з мотивів упередженого до нього ставлення, стягнув на витрати професійної допомоги 14 180 грн., що є надмірною для нього сумою, враховуючи і те, що дана справа є малозначною. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 апеляційну скаргу заперечила рішення суду вважає законним і обгрунтованим. Вказує ,що суд на підставі належних доказів прийшов до обгрунтованого висновку про задоволення вимог. Просить стягнути з відповідача в її користь витрати на правничу допомогу понесені в зв`язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції у розмірі 3000 грн. В суді апеляційної інстанції апелянт та його представник підтримали апеляційну скаргу, зіславшись на доводи, викладені у апеляційній скарзі. Представник позивача апеляційну скаргу заперечив, рішення суду вважає законним і обґрунтованим. Ознайомившись з матеріалами справи, доводами апеляційної скарги в її межах, заслухавши учасників справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає. Згідно ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрутованість рішення суду першої інстанції в межа доводів та вимог апеляційної скарги. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що спірний житловий будинок та гараж належить на праві спільної сумісної власності подружжя, так як набуті ними за час перебування в шлюбі, відповідачем не спростована презумпція спільності права власності подружжя на майно, а тому суд в порядку поділу майна вірно визнав за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину спірно майна. З такими висновками суду слід погодитись, оскільки суд дійшов їх з дотриманням вимог процесуального законодавства щодо всебічності й повноти з?ясування дійсних обставин справи, прав та обов?язків сторін в даних правовідносинах належної правової оцінки наданих сторонами в справі доказів та норм матеріального права. В силу частин 1,2 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обгрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення відповідає зазначеним вимогам закону, з огляду на таке. Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 15 жовтня 1993 року зареєстрували шлюб, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 . 12 листопада 2020 року шлюб між сторонами розірвано. Перебуваючи в шлюбі сторони набули майно, а саме житловий будинок з гаражем, що в АДРЕСА_1 . Майно набуто на підставі договору купівлі - продажу, укладеного між ОСОБА_1 - покупцем та ОСОБА_6 - продавцем, який 12 листопада 2012 року рішенням суду визнано дійсним та відповідно за ОСОБА_1 визнано право власності на дане майно. Право власності за ОСОБА_1 на дане майно зареєстровано 23.11.2012 року та видано витяг про державну реєстрацію прав №36386799. Пунктом 3 частини першої статті 57 СК України визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. За правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Відповідно до положень частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, доки інший з подружжя не довів іншого. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду Українивід 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, провадження № 61-2446 св 18,від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, провадження № 61-8518 св 18та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справ№ 372/504/17, провадження № 14-325цс18. Судом достовірно встановлено, що спірне майно придбано сторонами за час шлюбу та проживання однією сім`єю, подружжя мало спільний бюджет на час придбання спірного майна. При цьому відповідачем не спростовано презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте за час шлюбу, що є його процесуальним обов`язком. Доводи апеляційної скарги, що спірне майно фактично йому подароване батьком ОСОБА_6 та суд першої інстанції безпідставно взяв до уваги рішення Зборівського районного суду від 12 листопада 2012 року у справі 1907/2167/2012 яким визнано договір купівлі - продажу житлового будинку та гаражу, що знаходяться в АДРЕСА_1 укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , та визнано за ОСОБА_1 право власності на вказане майно, оскільки документи по спрафі сфальсифіковані колегія суддів не приймає до уваги як необгрунтовані. За ч.3 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Судом встановлено, що рішення Зборівського районного суду від 12 листопада 2012 року у справі 1907/2167/2012 є чинним та відповідачем у встановленому законом порядку не оскаржувалось. Відповідачем не спростовано презумпцію спільності права власності подружжя на майно та не доведено, що спірне майно є його особистою власністю. Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що ухвалюючи оскаржуване рішення, суд на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог, дійшов правильних висновків про задоволення позовних вимог з урахуванням того, що спірне майно набуто подружжям під час перебування у шлюбі, а тому є їхнім спільним майном та підлягає поділу між ними в рівних частинах, оскільки презумпція спільності права власності подружжя на майно не спростована відповідачем,ним не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що спірне майно придбане лише за його особисті кошти чи подароване йому. Доводи апеляційної скарги про відсутність підстав для стягнення витрат на оплату правової допомоги, не заслуговують на увагу, оскільки вони спростовуються наявними в матеріалах справи доказами, зокрема, квитанціями про сплату позивачем вказаних витрат, підстав для неприйняття вказаних доказів у суду не було. Статтею 133 ЦПК України до судових витрат віднесені і витрати на професійну правничу допомогу. Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 зазначеного Закону). Згідно зі статтею 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (стаття 15 ЦПК України). Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України). Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору. Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат (стаття 134 ЦПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 137 ЦПК України); 3) розподіл судових витрат між сторонами (стаття 141 ЦПК України). Відповідно до частини першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Таким чином, склад витрат, пов`язаних з оплатою за надання професійної правничої допомоги, входить до предмету доказування у справі, що свідчить про те, що такі витрати повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами Отже, розмір витрат на правничу допомогу визначається судом, виходячи з умов договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості. Верховний Суд у постанові від 17.01.2019 року у справі № 690/54/18 вказав, що витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Відповідно до ч.ч. 5, 6 ст. 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Отже, розмір витрат на правничу допомогу визначається судом, виходячи з умов договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, проте, вказаний розмір може бути зменшений за клопотанням іншої сторони у разі, якщо такі витрати є неспівмірними із складністю справи, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних, обсягом наданих послуг та ціною позову та (або) значенням справи для сторони. Адвокатом Вародою П.Б., який діє в інтересах позивачки в передбаченому ЦПК порядку надано належні та допустимі докази на підтвердження понесення позивачкою витрат на правову допомогу у розмірі 14180 грн, а саме договір про надання професійної правничої допомоги від 19 жовтня 2020 року, згідно п.3.1. договору гонорар становить 14180 грн (а.с.21)., розрахунок витрат - консультація - 1500 грн., підготовка та подання позовної заяви, викопіювання доказів - 3000 грн.; гонорар за складання заяви про забезпечення позову - 2000 грн.; участь у судовому засіданні - 8680 грн.(а.с.5), квитанція до прибуткового ордера №150 від 19 жовтня 2020 р. про сплату ОСОБА_3 14180 грн (а.с.22). Відповідач не довів того, що заявлений розмір витрат на оплату послуг адвоката не є співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт; часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт; обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт та ціною позову та (або) значенням справи для сторони. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно прийшов до висновку про стягнення фактично понесених витрат на правову допомогу, які підтверджені належними доказами, є обґрунтованими та співмірними. Адвокат Варода П.Б., який діє в інтересах позивачки, в передбаченому ЦПК порядку заявив про стянення з відповідача витрат на правову допомогу, понесених в зв`язку з розглядом справи апеляційним судом у розмірі 3000грн. На підтвердження понесення позивачкою витрат на правову допомогу у розмірі 3000 грн додано: додатковий договір №1 про надання професійної правничої допомоги від 19 жовтня 2020 року, згідно п.1 договору гонорар становить 3000 грн (а.с.212)., квитанція до прибуткового ордера №256 від 12 травня 2021 р.про сплату ОСОБА_3 3000 грн (а.с.213). Оскільки витрати є документально підтвердженими та заяв щодо неспівмірності витрат не надходило, колегія доходить висновку про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрат на правничу допомогу понесених в зв`язку з розглядом справи апеляційним судом у розмірі 3000 грн. відповідно до ст. 141 ЦПК України Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не спростовують висновків суду по суті вирішення позову, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, підстави для його скасування відсутні. Обґрунтовуючи своє рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Отже, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, таким, що ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, висновки суду відповідають обставинам справи та письмовим доказам, які містяться в матеріалах справи, у зв`язку з чим колегія суддів дійшла висновку про необхідність залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін. Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, - постановила: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити. Рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 04 березня 2021 року залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_3 (РНОКПП - НОМЕР_3 ) витрати на правничу допомогу понесені в зв`язку з розглядом справи апеляційним судом у розмірі 3000 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст постанови складений 4 серпня 2021 року. Головуючий Судді