Постанова 4818 № 641/4213/16-ц

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А іменем України 29 липня 2021 року м. Харків справа № 641/4213/16-ц провадження № 22-ц/818/257/21 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого - Котелевець А.В., суддів -Хорошевського О.М., Яцини В.Б., за участю секретаря - Огар І.В., ім`я (найменування) сторін: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , який також діє в інтересах малолітнього ОСОБА_7 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - Управління ведення Реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міської ради, Служба у справах дітей по Слобідському району Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 04 квітня 2018 року в складі судді Григор`єва Б.П., у с т а н о в и в: У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , який також діє в інтересах малолітнього ОСОБА_7 , про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження квартирою, виселення та зняття з реєстрації місця проживання. Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що вона є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . У зазначеному будинку зареєстроване місце проживання відповідачів. Незважаючи на її неодноразові вимоги як власниці будинку, усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні житлом, відповідачі продовжують в ньому проживати. Дозволу на користування спірним будинком вона відповідачам не надавала, договір найму з ними не укладала та не бажає цього робити. Реєстрація місця проживання не є договором найму та не прирівнюється до нього. Договір найму не укладався відповідачами і з попередніми власниками житлового будинку. Жоден з відповідачів не є членом її сім`ї, вони не ведуть спільне господарство. Реєстрація та проживання відповідачів у житловому будинку порушують її право на користування та розпорядження своєю власністю та вона має нести додаткові витрати на сплату комунальних послуг. Остаточно уточнивши позовні вимоги, позивач просила суд ухвалити рішення, яким усунути перешкоди в користуванні та розпорядженні житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом зняття з реєстрації місця проживання відповідачів; зобов`язати відділ реєстрації місця проживання у Комінтернівському районі м. Харкова Управління ведення реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міської ради зняти з реєстрації місця проживання відповідачів; виселити ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 без надання іншого житла із житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2018 року позовні вимоги задоволено частково. Усунуто перешкоди ОСОБА_1 у користуванні та розпорядженні житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 (літ. А-1, Б-1) шляхом визнання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 . Виселено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_5 без надання іншого житлового приміщення з житлового будинку, за адресою: АДРЕСА_1 . В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що існують перешкоди ОСОБА_1 у користуванні та розпорядженні власністю. Відповідачі не є членами сім`ї ОСОБА_1 , будь-які угоди з приводу користування спірним житловим будинком між ними не укладались та ОСОБА_1 не бажає цього робити. Відмовляючи в задоволенні позову в частині зобов`язання відділу реєстрації місця проживання у Слобідському районі м. Харкова Управління ведення реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міської ради зняти з реєстрації місця проживання відповідачів, суд першої інстанції виходив із того, що визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, саме по собі є підставою для зняття їх з реєстрації. 29 травня 2018 року ОСОБА_6 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, просив скасувати рішення суду першої інстанції в частині визнання його та його сина ОСОБА_8 такими, що втратили право користування житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 (літ. «А-1) та виселення з цього житла. Апеляційна скарга мотивована тим, що він проживає та зареєстрований за вказаною адресою з 2001 року з дозволу колишнього власника ОСОБА_9 , а позивачка після набуття права власності на будинки літ. «А-1» та літ. «Б-1» не вселилася та не мала наміру вселятися в ці будинку, оскільки забезпечена іншою житловою площею, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 . Доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 несе витрати на утримання цього майна, позивачкою не надано, як і не надано доказів того, що відповідачі чинять їй перешкоди у користування та розпорядженні спірним житловим будинком. 20 липня 2018 року ОСОБА_1 подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просила залишити рішення суду першої інстанції без змін. Відзив мотивовано тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права. Постановою Апеляційного суду Харківської області від 21 серпня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 залишено без задоволення, а рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2018 року залишено без змін. Апеляційний суд виходив із того, що власник має право вимагати усунення порушень своїх прав від будь-яких осіб. Право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є, а із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. Закон не передбачив переходу прав і обов`язків від попереднього до нового власника в частині збереження права користування житлом (сервітуту) членів сім`ї колишнього власника. Враховуючи, що позивач на даний час є власником спірного житлового будинку, відповідачі не є членами її сім`ї, колегія суддів вважала, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог. Постановою Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 травня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_6 задоволено частково. Постанову Апеляційного суду Харківської області від 21 серпня 2018 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_6 , який діє також в інтересах малолітнього ОСОБА_7 , про усунення перешкод у користуванні будинком та виселення скасовано, а справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що застосований судами попередніх інстанцій підхід, про те, що сам лише факт переходу права власності на майно до іншої особи, є підставою для виселення ОСОБА_6 та ОСОБА_7 є формальним. При цьому у розглядуваній справі судами не проаналізовано та не надано оцінки пропорційності втручання у права ОСОБА_6 та його малолітнього сина ОСОБА_7 на житло. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції та встановивши, що ОСОБА_6 та ОСОБА_7 тривалий час проживають у спірному будинку, у тому числі з дозволу попередніх власників, позивач ОСОБА_1 , отримуючи будинок в дар від своєї матері ОСОБА_10 , була обізнана щодо проживання у ньому ОСОБА_6 з сином, суд апеляційної інстанції не встановив, чи мають відповідачі ОСОБА_6 та ОСОБА_7 інше житло для проживання, зокрема чи може малолітній ОСОБА_7 користуватись житлом за місцем проживання своєї матері, - ОСОБА_11 , чи необхідний будинок по АДРЕСА_1 його власнику ОСОБА_1 для власного проживання або вона має намір передати його в оренду іншим особами, а якщо так чи пропонувала вона ОСОБА_6 орендувати в неї вказаний будинок на тих же умовах. За правилами частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини 1 статті 374 ЦПК України). Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України - в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Матеріали справи свідчать, що згідно з договором дарування частки житлових приміщень, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Шаульською Н.І. 31 липня 2015 року за реєстровим № 855, ОСОБА_1 , в інтересах якої діяв ОСОБА_12 , отримала у дар від ОСОБА_10 2/3 частини житлового будинку з прибудовами літ. А-1, літ. Б-1, за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 11-12 т. 1). Згідно з договором дарування частки житлових приміщень, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Шаульською Н. І. 09 вересня 2015 року за реєстровим 1024, ОСОБА_1 , в інтересах якої діяв ОСОБА_14 , отримала у дар від ОСОБА_10 1/3 частину житлового будинку з прибудовами літ. А-1, літ. Б-1, за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 13-14 т. 1). Право власності ОСОБА_1 на вказаний будинок зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (а. с. 15-18 т. 1). Згідно з довідкою про склад сім`ї від 25 квітня 2016 року № 448/0/102-16, виданої Адміністрацією Комінтернівського району Харківської міської ради за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 (а. с. 19 т. 1). За відомостями відділу адресно-довідкової роботи Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області встановлено, що за адресою: АДРЕСА_1 зареєстрований ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Судами встановлено, що ОСОБА_6 та ОСОБА_5 намагались в судовому порядку довести, що право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 набуто позивачем без законних підстав, шляхом оскарження рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 15 грудня 1998 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_9 до податкової адміністрації Комінтернівського району м. Харкова про встановлення факту родинних відносин та визнання права власності в порядку спадкування. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 29 листопада 2017 року апеляційні скарги ОСОБА_6 , ОСОБА_5 відхилені, а рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 15 грудня 1998 року залишено без змін. Відомості щодо наявності речових прав та права власності на нерухоме майно стосовно ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_11 відсутні, що підтверджуються Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна (а. с. 186-188 т. 2) Судом встановлено, що ОСОБА_6 та ОСОБА_5 належить квартира АДРЕСА_4 на підставі свідоцтвом про право власності на житло від 20 червня 1995 року, реєстраційний НОМЕР_1 (а. с. 24, 27 т. 3). Із відповіді Відділу поліції № 2 Харківського районного управління поліцій №1 Головного управління національної поліції в Харківській області на адвокатський запит ОСОБА_14 при виході за адресою: АДРЕСА_4 встановлено, що за вказаною адресою проживають ОСОБА_15 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_5 (а. с. 118 т. 3). На адвокатський запит ОСОБА_14 від 01 липня 2021 року до Міжрайонного відділу державної виконавчої служби по Основянському та Слобідському районах у місті Харкові повідомлено, що під час здісненення виконавчий дій в межах виконавчого провадження № 59218148 державним виконавцем здійснено вихід за адерсою: АДРЕСА_4 та встановлено, що за вказаною адресою фактично мешкають ОСОБА_15 , ОСОБА_6 , разом з сином ОСОБА_7 , про що складено акт державного виконавця (а. с. 123 т. 3). Актом державного виконавця, складеним 23 червня 2021 року встановлено, що при виході державного виконавця за адресою: АДРЕСА_4 не вбачається можливим перевірити майновий стан боржника ОСОБА_6 . Зі слів сусідів боржник за вказаною адресою проживає разом з дружиною ОСОБА_11 та сином ОСОБА_7 (а. с. 124 т. 3). Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Згідно статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. За змістом частини першої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Відповідно до частини першої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає Статтею 379 ЦК України визначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживанняв них. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Статтею 156 Житлового кодексу Української РСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України. У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. При цьому необхідно звернути увагу, що ЖК УРСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Можна зробити висновок, що законодавець при прийнятті ЦК України у вказаній статті не визначив особливостей застосування норм ЦК України до житлових правовідносин в цілому, разом з тим, відносини, які регулюються ЖК УРСР, у своїй більшості є цивільно-правовими та мають регулюватися саме нормами ЦК України. У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. The U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року). Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини ( далі- ЄСП) від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47). Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I). Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Разом із тим, у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Отже, при розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору. Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Відповідно до частини першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів в їх сукупності. Судом апеляційної інстанції вживались заходи для з`ясування обставин щодо фактичного проживання ОСОБА_6 та ОСОБА_7 в іншому житлі, а саме за адресою: АДРЕСА_4 . На неодноразову виклики ОСОБА_6 в судове засідання не з`явився. Інших доказів, крім відповідей на адвокатські запити, наданих ОСОБА_14 - представником ОСОБА_1 , згідно з якими ОСОБА_6 та ОСОБА_7 проживають разом з ОСОБА_11 за адресою за адресою: АДРЕСА_4 , суду не надано. З урахуванням викладеного, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про виселення відповідачів ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , з огляду на те, що позивачка не має іншого житла у власності, а відповідачі забезпечені іншим житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_4 , що ними не спростовано. Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи ОСОБА_6 що спірний будинок є його місцем проживання та його сина, у його родини відсутнє інше нерухоме майно у власності спростовується матеріалами справи. Обставини щодо фактичного проживання його родини за адресою: АДРЕСА_4 відповідачем не спростовано. Судові повістки, що направлялись ОСОБА_16 за адресою: АДРЕСА_1 повернуті до суду без вручення у зв`язку з відсутністю адресата за вказаною адресою. Доводи відповідача щодо непроживання позивачки у спірному житловому приміщенні та фактичного проживання за іншою адресою не спростовують правомірність вимог ОСОБА_1 . З 22 січня 2016 року позивачка має зареєстроване місце поживання у спірному будинку за адресою: АДРЕСА_1 та згідно з її поясненнями, має намір проживати у цьому будинку, оскільки іншого майна у власності вона не має. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскільки апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає. Керуючись ст. ст. 367, 374 ч. 1 п. 1, 375, 382, 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_6 - залишити без задоволення. Рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 04 квітня 2018 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду. Повне судове рішення складено 30 липня 2021 року. Головуючий А.В. Котелевець Судді О.М. Хорошевський В.Б. Яцина