Постанова Івано-Франківський апеляційний суд № 344/16921/20

Справа № 344/16921/20 Провадження № 22-ц/4808/887/21 Головуючий у 1 інстанції Тринчук В. В. Суддя-доповідач Бойчук ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 липня 2021 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд в складі: судді-доповідача Бойчука І.В., суддів: Фединяка В.Д.,Девляшевського В.А., секретаря Капущак С.В., з участю представників сторін, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів за договором позики, трьох процентів річних та інфляційних втрат за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду від 14 квітня 2021 року під головуванням судді Тринчука В.В. у м. Івано-Франківську, в с т а н о в и в : У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів за договором позики, трьох процентів річних та інфляційних втрат. Позовні вимоги обґрунтовував тим, що 01 вересня 2009 року до нього звернувся відповідач з проханням позичити йому 102 000 грн та 2 100 доларів США, на що позивач погодився. Сторони уклали договір позики, де узгодили всі умови вказаного договору та строки повернення, зокрема вказану суму коштів відповідач зобов`язався повернути йому у строк не пізніше 31.12.2009. На підтвердження передачі коштів відповідач написав власноручно розписку та отримав у борг кошти. Вказує, що ним неодноразово на адресу відповідача надсилалися звернення з проханням повернути йому кошти у добровільному порядку, однак бажаного результату його звернення не дали, а часткове повернення коштів в розмірі 1 000 гривень у 2017 році проблему не вирішило. Посилаючись на те, що відповідач свої зобов`язання згідно договору позики та у вказані у борговій розписці строки не виконав та він має право на стягнення трьох відсотків річних від простроченої суми та інфляційних втрат, просив стягнути з відповідача на його користь борг з урахуванням трьох відсотків річних у розмірі 176 562,73 грн та інфляційні втрати в сумі 28 077,31 грн. Рішенням Івано-Франківського міського суду від 14 квітня 2021 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів. У апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду. Зазначає, що факт передачі ним коштів ОСОБА_2 за договором позики від 01.09.2009 знайшов своє підтвердження в судовому засіданні, але судом не досліджено факт повернення останнім 22.12.2017 на його картковий рахунок частини грошових коштів у сумі 1 000 грн з призначенням платежу надходження готівки за платіжними картками згідно договору позики та розписки від 01.09.2009. Факт проведення оплати коштів в сумі 1 000 грн згідно договору позики та розписки від 01.09.2009 підтверджується копією квитанції банку від 22.12.2017. Суд першої інстанції при прийнятті рішення не врахував, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку і прийшов до неправильного висновку про відмову у позові. Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 зазначає, що про посилання апелянта на перерахування ним на його картковий рахунок 1 000 грн, як часткове погашення свого боргу, є нічим іншим, як спробою обманути апеляційний суд. Надана ним квитанція банку, датована 22.12.2017 року, згідно якої під його прізвищем проведено оплату ОСОБА_1 за договором позики та розписки від 01.09.2009 в розмірі 1 000 грн, є фальсифікацією. До касових документів, які оформлялися згідно з касовими операціями, визначеними Інструкцією про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 01 червня 2011 року № 174, яка регулювала питання організації касової роботи банків (в редакції, що діяла на час, вказаний у наданій позивачем квитанції), належали: квитанція, чек банкомата, що формувався платіжними пристроями, документи для відправлення переказу готівки та отримання такого переказу в готівковій формі, установлені відповідною платіжною системою. У п.1.3. цієї Інструкції вказано, що касові документи мають містити обов`язкові реквізити, зокрема, власноручні підписи або електронний підпис платника/отримувача та власноручні підписи або електронний цифровий підпис працівників банку (філії, відділення), уповноважених здійснювати касову операцію. З наданої апелянтом копії квитанції ПАТ «Приват Банк» від 22.12.2017 чітко вбачається тільки один підпис (у графі «підпис платника»), який належить не йому, а іншій особі. Цей підпис навіть візуально не схожий на його, а тому він не буде заперечувати щодо призначення з цього приводу судової почеркознавчої експертизи, вартість якої готовий оплатити. Вказує, що будь-яких грошових переказів на адресу позивача щодо погашення боргу згідно договору позики та розписки від 01.09.2009 він не здійснював, а квитанцію в цій справі, надану суду ОСОБА_1 , вважає неналежним та недопустимим доказом. При цьому, вимоги Закону України «Про банки і банківську діяльність», які зобов`язувала ідентифікувати та верифікувати особу клієнтів, які проводять перекази без відкриття рахунка на суму, що дорівнює чи перевищує 15 000 грн, надали можливість ОСОБА_1 від мого імені направити самому ж собі вищезазначені 1 000 грн, і чітко прописати призначення платежу (згідно договору позики та розписки від 01.09.2009) та ще й залишити у своєму розпорядженні оригінал цієї квитанції для майбутніх маніпуляцій. Крім того, станом на 22.12.2017 у нього був наявний достатній залишок на картковому рахунку у сумі 18 586,07 грн, тому у нього не було потреби направляти кошти ОСОБА_1 через касу банку готівкою. Також ОСОБА_1 мав у своєму розпорядженні на стадії підготовчого судового засідання копію вже згаданої вище квитанції та копію довідки AT «ПриватБанк», датованої 14.04.2021, однак суду першої інстанції їх не надав, хоча будь-яких перешкод для цього у нього не було. Ним долучено такі докази в порушення вимог ст. 83, 367 ЦПК України до апеляційної скарги. В судовому засіданні представник ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримав з мотивів, наведених у ній. Представник ОСОБА_2 вимоги апеляційної скарги заперечив, покликаючись на обґрунтованість висновків суду першої інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги з таких підстав. Судом встановлено, що 01.09.2009 ОСОБА_1 і ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір позики, згідно п. 1 вказаного договору позикодавці ОСОБА_1 і ОСОБА_3 передали у власність позичальнику ОСОБА_2 102 000 (сто дві тисячі) гривень та 2 100 (дві тисячі сто) доларів США зі встановленою процентною ставкою, а саме 120 % (сто двадцять) процентів річних, вказані проценти виплачуються до 10 (десятого) числа кожного місця. Проценти у разі часткового повернення позики проценти нараховуються на неповернуту суму позики. Відповідно до п. 2 договору позики позичальник зобов`язується повернути отримані ним кошти позикодавцям в строк до 31 грудня 2009 року. Про часткове повернення коштів робиться відмітка у розписці про їх повернення, а наявність такої розписки у позичальник підтверджує виконання ним свого обов`язку. Згідно п. 5 вказаного договору при невиконання умов договору позичальником, позикодавці у праві стягнути вказану у договорі позику у безспірному порядку. Відповідно до п. 7 договору позики у разі несвоєчасного виконання позичальником свої зобов`язань, чи прострочення виплати ним процентів відповідно до умов договору, він зобов`язаний на вимогу позикодавців повернути суму боргу з урахуванням процентів та встановленого індексу інфляції за ввесь час прострочення, а також 10 % річний від простроченої суми (а.с.15-16). ОСОБА_2 у цей день (01.09.2009) написано розписку у якій він вказує про отримання вказаних ним у договорі позики коштів та обов`язок повернути вказані кошти (а.с.17). Позивачем направлено на адресу відповідача у 2017 році та двічі у 2019 році листи нагадування про сплату заборгованості (а.с.18-24). За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Згідно зі ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд сприяє всебічному та повному з`ясуванню обставин по справі, роз`яснює їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їх прав у випадках передбачених цим Кодексом. Згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Згідно зі ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Статтею 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Відповідно до ч.1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Згідно ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передачі грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позовні вимоги позивача є обґрунтованими та такими що підлягають до задоволення, оскільки доводи позивача про передачу зазначених у розписці та договорі позики коштів відповідачу та не повернення вказаних коштів відповідачем знайшли своє підтвердження під час судового розгляду. Представником відповідача 14 квітня 2021 року подано заяву про застосування у цій справі наслідків позовної давності. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно зі ст. 257 ЦКУ загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Статтею 258 ЦК України для стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується спеціальна позовна давність строком в один рік. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК). Отже, позовна давність є строком для пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини (зазначений висновок був сформований ще в Постанові ВСУ від 29 жовтня 2014 р. у справі № 6-152цс14). Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку про те, що як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Обчислення позовної давності в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, здійснюється з дня, коли саме цей орган довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Для визначення початку перебігу виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) фактори. При цьому, правило ч. 1 ст. 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб`єктивних прав, відтак обов`язок доведення строку, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача. Аналогічні правові позиції Верховного Суду України викладені у справах №6-2469цс16 від 16.11.2016 року; №6-832цс15 від 28.09.2016 року; №6-2165цс15 від 14.09.2016 року; №6-152цс14 від 29.10.2014 року; №6-1503цс16 від 21.12.2016 року; №6-3029цс16 від 8.06.2016 року. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц). Суд першої інстанції встановив, що позивач звернувся до суду з позовною заявою 08.12.2020, в якій висунув вимоги щодо стягнення коштів за договором позики від 01.09.2009 відповідно до вимог якого відповідач повинен був виконати взяті на себе зобов`язання не пізніше 31.12.2009 і відповідачем зроблено заяву про застосування строку позовної давності з підстав пропуску позовної давності. Оскільки позивач не спростував доводи відповідача щодо пропуску ним позовної давності, суд першої інстанції прийшов до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог з підстав пропуску позовної давності. Однак апеляційний суд не погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав. ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 01.09.2009 уклали договір позики, згідно якого позикодавці передали у власність позичальнику 102 000 гривень та 2 100 доларів США зі встановленою процентною ставкою. ОСОБА_2 написано розписку у якій він вказував про отримання вказаних ним у договорі позики коштів та обов`язок повернути вказані кошти. Факт передачі коштів ОСОБА_2 за договором позики від 01.09.2009 знайшов своє підтвердження в суді першої інстанції, однак судом належно не досліджено факту повернення ОСОБА_2 частини грошових коштів. Представник ОСОБА_2 в засіданні апеляційного суду погодився з тим, що на теперішній час існує борг у розмірі 2 100 доларів США, однак для позивача спливла позовна давність для звернення до суду за захистом порушеного права і підстав для її поновлення не убачається. В засіданні апеляційного суду представник ОСОБА_1 не наполягав на стягненні інфляційних витрат та 3% річних. Однак стверджував про те, що з суми позики (102 000 грн та 2 100 дол. США) йому було повернуто тільки 1 000 грн у грудні 2017 року, тому просив стягнути з відповідача не повернуті кошти. Суд першої інстанції при прийнятті рішення не врахував, що відповідно до ч.1 ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Зокрема з матеріалів справи убачається, що з метою часткового погашення боргу відповідач 22.12.2017 вчинив дію по перерахунку на користь позикодавця 1 000 грн, чим перервав позовну давність (а.с. 115-116). Також слід зазначити, що позивач неодноразово нагадував відповідачу про необхідність повернення усієї суми боргу з урахуванням повернутих однієї тисячі гривень, однак останній не реагував. Крім того, судом досліджено покази свідка ОСОБА_3 , які він дав у суді першої інстанції і встановлено, що йому повернуто 100 000 грн саме цього боргу іншою особою від імені ОСОБА_2 . Такі покази дають суду апеляційної інстанції підстави для висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 як одного із позикодавців про повернення коштів саме у розмірі 100 000 грн, які повернуті ОСОБА_3 , і 1 000 грн, які повернуті позивачу ОСОБА_2 . Також слід відмовити у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача трьох відсотків річних та інфляційних втрат, на стягненні яких представник позивача не наполягає. З вищенаведених підстав апеляційний суд вважає, що з відповідача слід стягнути на користь ОСОБА_1 2 100 доларів США та 1 000 грн заборгованості за договором позики, яка не була повернута ОСОБА_1 . Доводи ОСОБА_2 про сплив позовної давності не заслуговують на увагу і спростовані наведеними мотивами та доказами, що містяться у матеріалах справи з яких убачається про переривання відповідачем позовної давності та визнання ним і його представником частини боргу. При цьому апеляційний суд зазначає, що ОСОБА_1 у долучених до справи листах на ім`я боржника зазначав про отримання ним від ОСОБА_2 частини боргу у сумі 1 000 грн, тому заперечення відповідача про те, що суду не було відомо про такий факт, є не доведеними. Апеляційний суд приходить до переконання, що постановлене у даній справі судове рішення не відповідає вимогам матеріального і процесуального права, тому не може залишатися в силі і підлягає скасуванню з постановленням у цій справі нового рішення про часткове задоволення позову з підстав, викладених у мотивувальній частині постанови. Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Враховуючи наведене, апеляційний суд дійшов переконання, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню. Частиною 6 ст. 19 ЦПК України визначено, що справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб є малозначними справами. Оскільки ціна позову у даній справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, то вона відноситься до малозначних справ. Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково. Керуючись ст. 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Івано-Франківського міського суду від 14 квітня 2021 року скасувати. Ухвалити нове рішення. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів за договором позики, трьох процентів річних та інфляційних втрат задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрованого в с. Петрилів Тлумацького району Івано-Франківської область) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстрованого в АДРЕСА_1 ) 2 100 (дві тисячі сто) доларів США та 1 000 грн (одну тисячу гривень) заборгованості за договором позики від 01 вересня 2009 року. У задоволенні решти позовних вимог відмовити. Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і у випадках, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України, може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 27 липня 2021 року. Суддя-доповідач: І.В. Бойчук Судді: В.Д. Фединяк В.А. Девляшевський