Постанова Одеський апеляційний суд № 522/14916/20

Номер провадження: 22-ц/813/1300/21 Номер справи місцевого суду: 522/14916/20 Головуючий у першій інстанції Кузнецова В. В. Доповідач Громік Р. Д. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21.07.2021 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого Громіка Р.Д., суддів Драгомерецького М.М., Дришлюка А.І., за участю секретаря Сіваченко Д.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 26 листопада 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної казначейської служби України у м. Одесі Одеської області, Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про відшкодування збитків завданих прийняттям неконституційного акту, ВСТАНОВИВ: 1.

ОПИСОВА ЧАСТИНА. Короткий зміст позовних вимог. 02 вересня 2020 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління Державної казначейської служби України у м. Одесі Одеської області, Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про відшкодування збитків завданих прийняттям неконституційного акту. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 26 листопада 2020 року закрито провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної казначейської служби України у м. Одесі Одеської області, Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про відшкодування збитків завданих прийняттям неконституційного акту. Короткий зміст та доводи апеляційної скарги. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить оскаржувану ухвалу скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, посилаючись при цьому на порушення норм процесуального права. Апеляційна скарга вмотивована тим, що суд першої інстанції не врахував, що ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 09 червня 2020 року у справі №420/4684/20 було відмовлено у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної казначейської служби України у м. Одесі Одеської області, Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про стягнення з Державного бюджету України шляхом безспірного списання з відповідного рахунку Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 725933,88 грн. шкоди, завданої законом, що визнаний неконституційним. Короткий зміст відзиву ГУ ПФУ в Одеській області. У відзиві на апеляційну скаргу ГУ ПФУ в Одеській області вказує, що ухвала суду першої інстанції є законною та обґрунтованою, а тому ухвалу суду необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. 2.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція апеляційного суду Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість ухвали суду в межах заявлених вимог заяви, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню, а справа направленню для продовження розгляду до суду першої інстанції. Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права. У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Положеннями ч.ч. 1, 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до ч. 1 п. 2 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до припису п. 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Так, відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції послався на те, що ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 09.06.2020 року по справі №420/4684/20 відмовлено у відкриття провадження за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної казначейської служби України у м.Одесі Одеської області, Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про стягнення з Державного бюджету України шляхом спірного списання з відповідного рахунку Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 725 933,88 грн. шкоди, завданої законом, що визнаний неконституційним, та роз`яснено позивачу, що вказані в позові вимоги підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства згідно ч. 5 ст. 170 КАС України, якою передбачено, що повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з адміністративним позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається. Оскільки судом було встановлено, що ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 19.03.2020 року по справі №42/2313/20 було відмовлено у відкриття провадження за позовом ОСОБА_1 , яка набрала законної сили 19.03.2020 року та оскаржена в апеляційному порядку не була. Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 19.08.2020 року ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 09 червня 2020 року по справі №420/4684/20 залишено без змін. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. За змістом статті 19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин. Згідно із частиною першою статті 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб`єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу. Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади. Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Предметом судового розгляду даної справ є вимога ОСОБА_1 про стягнення з Державного бюджету України шляхом списання з рахунку Державної казначейської служби України 725 933,88 грн., у вигляді неотриманої пенсії. Отже, спір стосується виплати пенсійного забезпечення за вислугу років, право на яке у позивача виникло у зв`язку із виконанням ним професійних обов`язків на посаді прокурора та припиненням виконання цих обов`язків. Відповідно до п.4 Положення про Державну казначейську службу України, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яке зокрема здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду. Статтею 152 Конституції України визначено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку. Згідно ст. 1175 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів. З матеріалів справи вбачається, що позивач двічі звертався з позовом до Одеського окружного адміністративного суду із зазначеним позовом, однак ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 19.03.2020 року по справі №420/2313/20 було відмовлено у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 та роз`яснено позивачу, що вказані в позові вимоги підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства згідно ч. 5 ст. 170 КАС України. Зазначена ухвала набрала законної сили 19.03.2020 року та оскаржена в апеляційному порядку не була. Позивач ще раз звернувся з позовом до окружного суду, ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 09.06.2020 року по справі №420/4684/20 на підставі ч. 5 ст. 170 КАС України, якою передбачено, що повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з адміністративним позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається. Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 19.08.2020 року ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 09 червня 2020 року по справі №420/4684/20 залишено без змін. Натомість, Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 05.06.2019р. у справі № 686/23445/17 висловлена позиція, що вимога відшкодувати матеріальну шкоду, завдану визнаним неконституційним актом, що заявлена особою, яка обіймала посаду публічної служби, має розглядатися судами у порядку адміністративного судочинства. Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою ЄСПЛ. У справі «Сокуренко і Стригун проти України» ЄСПЛ указав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. У рішенні в справі «Занд проти Австрії» («Zand v. Austria», заява № 7360/76) Європейська комісія з прав людини висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів» («Sokurenko and Strygun v. Ukraine», заяви № 29458/04 та № 29465/04,§ 24). Однак колегія суддів повністю погодитись із такими висновками суду першої інстанції не може з огляду на наступне. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, установленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру. У цьому пункті закріплене «право на суд» разом з правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть обмежуватися, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення від 17 січня 2012 року у справі «Станєв проти Болгарії» § 230). Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis: рішення від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України», в якому ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності в заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ указав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27, 28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України», в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13, 14, 23, 25, 26); рішення від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України», в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України», у якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)). З матеріалів справи вбачається, що 02 вересня 2020 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління Державної казначейської служби України у м. Одесі Одеської області, Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про відшкодування збитків завданих прийняттям неконституційного акту. У постанові Великої Палати від 05 червня 2019 року дійсно висловлено позиція, що вимога відшкодувати матеріальну шкоду, завдану визнаним неконституційним актом, що заявлена особою, яка обіймала посаду публічної служби, має розглядатися судами у порядку адміністративного судочинства. Однак позивачу було відмовлено у відкритті провадження в порядку адміністративного судочинства, що підтверджується наступними судовими рішеннями: ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 19 березня 2020 року у справі №420/2313/20; ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 09 червня 2020 року у справі №420/4684/20; постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 19 серпня 2020 року у справі №420/4684/20; ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 03 червня 2021 року у справі №420/4684/20. Таким чином, відмовляючи у відкритті провадження, при цьому знаючи, що позивачу було відмовлено у відкритті провадження у адміністративному судочинстві, суд першої інстанції позбавив особу права на судовий захист, що є не лише порушенням норм процесуального закону, а також суперечить статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. З метою забезпечити позивачу право на судовий захист та справедливий судовий розгляд апеляційний суд вважає за можливе розглянути вказаний позов ОСОБА_1 за правилами цивільного судочинства. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги. За таких підстав, колегія суддів дійшла висновку про те, що суд першої інстанції на наведене уваги не звернув та передчасно вирішив питання про відмову у відкритті провадження, що призвело до постановлення помилкової ухвали й у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України є підставою для скасування ухвали суду першої інстанції та передання справи для продовження розгляду для відкриття провадження у справі. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 379, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 26 листопада 2020 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до того ж суду першої інстанції. Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складено 26 липня 2021 року. Головуючий Р.Д. Громік Судді: М.М. Драгомерецький А.І. Дришлюк