Постанова Київський апеляційний суд № 757/35715/19-ц

справа №757/35715/19 головуючий у суді І інстанції Бусик О.Л. провадження № 22-ц/824/9833/2021 КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 6 липня 2021 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Писаної Т.О. суддів - Приходька К.П., Журби С.О. за участю секретаря судового засідання - Зиль Т.С. розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та Товариства з обмеженою відповідальністю «Технофорс» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 березня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Технофорс» про визнання звільнення незаконним, скасування наказу про звільнення, визнання умов трудового договору, такими, що погіршують становище працівників порівняного з чинним законодавством, зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В: У липні 2019 року позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до суду із позовом до ТОВ «Технофорс» про визнання звільнення незаконним, скасування наказу про звільнення, визнання умов трудового договору такими, що погіршують становище працівників порівняного з чинним законодавством, зобов`язання вчинити дії. В обґрунтування позовних вимог вказували, що їх було прийнято на роботу до відповідача на посаду менеджером кожного, зокрема ОСОБА_2 31 травня 2010 року, ОСОБА_1 01 листопада 2010 року та ОСОБА_3 30 грудня 2011 року. Зазначали, що наказом директора ТОВ «Технофорс» від 11 червня 2019 року їх звільнено з роботи у зв`язку з систематичним невиконанням трудових обов`язків на підставі п. 3 ст. 40 Кодексу Законів про працю України (далі - КЗпП України). Зауважували, що до моменту звільнення вони не порушували трудових обов`язків, жодних заходів дисциплінарної відповідальності до них з боку відповідача застосовано не було. Також позивачі вказували, що їх було звільнено за порушення обов`язків, встановлених у договорах про конфіденційність та нерозголошення інформації, датованих 31 серпня та 18 вересня 2018 року, що підписані ними під впливом насильства та заднім числом, які вважають недійсними також з огляду на встановлені їх умовами обов`язки, що значно погіршують становище працівника порівняно із законодавством України про працю, а саме про конфіденційність і нерозголошення інформації та встановлення відповідальності працівника у виді штрафу за розголошення такої інформації. Посилаючись на викладене, а також те, що через порушення своїх трудових прав з боку відповідача, вони не зацікавлені в продовженні трудових відносин із ТОВ «Технофорс», підстави про їх звільнення зазначені роботодавцем є перешкодою для реалізації права на працю, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , просять визнати їх звільнення з роботи з посади менеджерів на підставі наказу ТОВ «Технофорс» від 12 червня 2019 року незаконним та скасувати вказаний наказ; визнати умови трудового договору щодо встановлення обов`язків ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 дотриматися вимог роботодавця ТОВ «Технофорс» про конфіденційність та нерозголошення інформації, щодо встановлення відповідальності працівника у вигляді штрафу за розголошення такої інформації, що викладені у договорах, укладених між ТОВ «Технофорс» та окремо із кожним з позивачів про конфіденційність та нерозголошення інформації від 31 серпня 2018 року такими, що погіршують становище працівника порівняно із законодавством України про працю, внаслідок чого є недійсним; визнати формулювання причин звільнення позивачів на підставі п. 3 ст.40 КЗпП України за систематичне невиконання посадових обов`язків невірним і змінити формулювання звільнення, вказавши формулювання звільнення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - звільнення з роботи за власним бажанням у зв`язку з порушенням законодавства про працю за ч.3 ст.38 КЗпП України; зобов`язати ТОВ «Технофорс» внести зміни до трудової книжки ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та змінити внесений ТОВ «Технофорс» запис про «звільнення з посади менеджера на підставі п.3 ст. 40 КЗпП України» на запис про «звільнення з роботи за власним бажанням у зв`язку з порушенням законодавства про працю ч.3 ст. 38 КЗпП України». Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 4 березня 2021 року позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ТОВ «Технофорс» про визнання звільнення незаконним, скасування наказу про звільнення, визнання умов трудового договору, такими, що погіршують становище працівників порівняного з чинним законодавством, зобов`язання вчинити дії задоволено частково. Визнано формулювання причин звільнення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з роботи з посад менеджерів ТОВ «Технофорс» 12 червня 2019 року на підставі ч.3 ст.40 КЗпП України за систематичне невиконання посадових обов`язків незаконними. Змінено формулювання звільнення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з роботи з посад менеджерів ТОВ «Технофорс», вказавши правильне формулювання звільнення 12 червня 2019 року з роботи з посад менеджерів Товариства з обмеженою відповідальністю «Технофорс» за власним бажанням у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю (ч.3 ст.38 КЗпП України). Зобов`язано ТОВ «Технофорс» внести зміни до трудових книжок ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про записи «звільнено з роботи з посади менеджера ТОВ «Технофорс» 12 червня 2019 року за власним бажанням у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю (ч.3 ст. 38 КЗпП України)» замість зазначених про «звільнено з посади менеджера на підставі ч.3 ст.40 КЗпП України», кожному. В іншій частині вимог відмовлено. Стягнено з ТОВ «Технофорс» на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 по 1 536,80 грн сплаченого судового збору кожному. Не погоджуючись із рішенням суду представник позивачів адвокат Целовальніченко Н.Є., яка діє від імені та в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , звернулась до суду із апеляційною скаргою, в якій просить змінити рішення суду першої інстанції в частині підстав для задоволення позовних вимог, а саме щодо визнання наказів про звільнення позивачів незаконними, оскільки такі підстави потребують доповнення. Скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог і відшкодуванні судових витрат, прийняти в цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі, а саме: Визнати умови трудового договору щодо встановлення обов`язків працівника ОСОБА_1 дотриматися вимог роботодавця ТОВ «Технофорс» про конфіденційність та нерозголошення інформації, щодо встановлення відповідальності працівника у вигляді штрафу за розголошення такої інформації, що викладені у договорі між ТОВ «Технофорс» та ОСОБА_1 про конфіденційність та нерозголошення інформації від 31 серпня 2018 року такими, що погіршують становище працівника порівняно із законодавством України про працю, внаслідок чого є недійсними. Визнати умови трудового договору щодо встановлення обов`язків працівника ОСОБА_2 дотриматися вимог роботодавця ТОВ «Технофорс» про конфіденційність та нерозголошення інформації, щодо встановлення відповідальності працівника у вигляді штрафу за розголошення такої інформації, що викладені у договорі між ТОВ «Технофорс» та ОСОБА_2 про конфіденційність та нерозголошення інформації від 31 серпня 2018 року такими, що погіршують становище працівника порівняно із законодавством України про працю, внаслідок чого є недійсними. Визнати умови трудового договору щодо встановлення обов`язків працівника ОСОБА_3 дотриматися вимог роботодавця ТОВ «Технофорс» про конфіденційність та нерозголошення інформації, щодо встановлення відповідальності працівника у вигляді штрафу за розголошення такої інформації, що викладені у договорі між ТОВ «Технофорс» та ОСОБА_3 про конфіденційність та нерозголошення інформації від 31 серпня 2018 року такими, що погіршують становище працівника порівняно із законодавством України про працю, внаслідок чого є недійсними. В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що позивачі не погоджуються з рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні їхніх позовних вимог. Саме внаслідок відмови у задоволенні таких позовних вимог суд першої інстанції не в повному обсязі встановив всі порушення прав позивачів, допущені відповідачем, як роботодавцем, при звільненні позивачів, та не в повному обсязі суд вказав в обґрунтуванні свого рішення всі підстави для задоволення інших позовних вимог. Зазначає, що суд першої інстанції дійшов до невірного висновку про те, що «оспорювані договори про конфіденційність та нерозголошення інформації від 31 серпня та 18 вересня 2018 року не погіршують становище ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 порівняно із законодавством про працю, а відступ від положень трудового законодавства не порушує їх законні права та інтереси, у зв`язку із чим відсутні підстави для визнання вказаних правочинів недійсними відповідно до положень ст. 9 КЗпП України.» Звертає увагу в апеляційній скарзі на те, що позивачі не просили визнати вказані правочини недійсними, предметом позову було - визнання умови трудових договорів щодо встановлення обов`язків працівників позивачів дотриматися вимог роботодавця ТОВ «Технофорс» про конфіденційність та нерозголошення інформації, щодо встановлення відповідальності працівника у вигляді штрафу за розголошення такої інформації, що викладені у договорах між ТОВ «Технофорс» та позивачами про конфіденційність та нерозголошення інформації від 31 серпня 2018 року такими, що погіршують становище працівника порівняно із законодавством України про працю, внаслідок чого є недійсними. Вказує, що позивачі ставили питання про визнання недійсними умов трудових договорів, що були закріплені в договорах про конфіденційність та нерозголошення інформації від 31 серпня 2018 року. В своєму позові та поясненнях, наданих суду, позивачі наголошували на тому, що ці договори укладалися не як цивільно-правові договори, а є частиною трудових правовідносин, що склалися між працівниками і роботодавцем. Таким чином, суд першої інстанції вийшов за межі поданих позовних вимог, фактично прийнявши рішення щодо позовних вимог, які позивачі не заявляли, чим порушив норми процесуального права. При цьому питання недійсності правочину регламентується взагалі нормами цивільного законодавства, а не трудового, що говорить про те, що суд першої інстанції невірно застосував ще й норми матеріального права. Вважає, що суд також невірно застосував норми трудового законодавства, що регламентують особливу форму трудового договору - трудовий контракт. Звертає увагу суду, що відповідно до ст. 21 КЗпП України сфера застосування контракту визначається законами України. З жодним з позивачів трудовий контакт відповідачем не укладався, при цьому позивачі не відносяться до категорій працівників, з якими роботодавець має право укладати трудовий контракт. Але не дивлячись на це, суд першої інстанції порушує норми матеріального права і фактично застосовує правове регулювання трудових контрактів до трудових правовідносин, що склалися між позивачами і відповідачем. Також звертає увагу суду, що відповідач не укладав і не мав права укладати з позивачами трудових контрактів, не мав право передбачати умови трудових відносин, що встановлюють штрафи, адже це значно погіршує правове становище працівників порівняно з нормами КЗпП України. Вказує, на невірну оцінку судом першої інстанції доказу - експертного висновку Науково-дослідного центру судової експертизи з питань інтелектуальної власності Міністерства юстиції України №117/20 від 30 вересня 2020 року, що призвела до неналежного встановлення судом всіх порушень, що були допущені відповідачем, як роботодавцем, при звільненні позивачів. Зазначає, що суд першої інстанції проігнорував експертне дослідження, яким встановлено, що у відповідача відсутній такий об`єкт права інтелектуальної власності як комерційна таємниця щодо контрагентів підприємства, внаслідок того, що не має доказів його належного оформлення (конкретизації та чіткого встановлення переліку охоронюваної інформації підприємства, відмінність такої інформації від загальновідомої інформації, що міститься в мережі Інтернет та Єдиному реєстрі юридичних осіб, повідомлення працівників про ознайомлення з Положенням про конфіденційність інформації, забезпечення захисту такої інформації від сторонніх осіб). Просить суд апеляційної інстанції надати належну оцінку такому доказу і встановити у мотивувальній частині свого рішення, що незаконність звільнення позивачів полягає також і в тому, що відповідач не володіє комерційною таємницею, як об`єктом права інтелектуальної власності. Вказує, що суд першої інстанції не врахував, що позивачами були понесені витрати у зв`язку з наданням їм правової допомоги. Також до Київського апеляційного суду із апеляційною скаргою звернувся представник відповідача ТОВ «Технофорс» - адвокат Климчук А.В., в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині. В іншій частині рішення суду першої інстанції просить залишити без змін. В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що при ухваленні рішення суд вийшов за межі позовних вимог визнавши формулювання причин звільнення позивачів з роботи з посад менеджерів ТОВ «Технофорс» 12 червня 2019 року на підставі ч.3 ст.40 КЗпП України за систематичне невиконання посадових обов`язків - незаконними, та змінивши підстави формулювання з посиланням на ч.3 ст.38 КЗпП України, оскільки такі вимоги позивачі не заявляли. Зазначає, що суд першої інстанції відмовивши у частині позовних вимог, зокрема у вимозі по визнанню звільнення незаконним та скасуванні наказу у зв`язку із недоведеністю даних обставин, не міг, відповідно, задовольнити вимогу про зміну формулювання підстав звільнення. Вважає, що судом за власною ініціативою, визнано порушення роботодавцем трудового законодавства за відсутності доказів зі сторони позивачів про наявність таких порушень. Вказує, що у зв`язку із невизнанням роботодавцем (відповідачем) порушення ним трудового законодавства, висновок суду про необхідність зміни формулювання причин звільнення позивачів з п. З ст. 40 КЗпП України на звільнення за ч. З ст. 38 КЗпП України суперечить нормам законодавства, є необґрунтованим, не підтвердженим обставинами та матеріалами справи. Також вказує, що судом не враховано порядок припинення трудових відносин в односторонньому порядку працівником, а саме: наявність письмової заяви про припинення трудових відносин, яка відсутня у матеріалах справи та не подавалася відповідачу як роботодавцю. 2 липня 2021 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника відповідача ТОВ «Технофорс» - адвокат Климчук А.В., в якому представник просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишити без задоволення. Вказує, що встановлення роботодавцем вимог стосовно збереження конфіденційної інформації є правом власника такої конфіденційної інформації, а таке обмеження випливає із цивільно-правового, а не трудового договору. Зазначає, що наданий позивачем доказ, а саме: експертний висновок Науково-дослідного центру судової експертизи з питань інтелектуальної власності Міністерства юстиції України № 117/20 від 30 вересня 2020 року поданий з пропущенням встановлених процесуальних строків, а тому не підлягав розгляду їх судом першої інстанції у тому числі з підстав недотримання передбаченого чинним законодавством порядку подання доказів по справі. В судовому засіданні позивач ОСОБА_2 та представник позивачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просили задовольнити апеляційну скаргу позивачів та змінити рішення суду першої інстанції в частині підстав для задоволення позовних вимог. Представники відповідача ТОВ «Технофорс» - адвокат Климчук А.В. та адвокат Целовальніченко Н.Є. просили задовольнити апеляційну скаргу ТОВ «Технофорс», скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, доводи апеляційних скарг, заперечення, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду та матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Частиною 1 ст. 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції частково визнав доведеними підстави позову. Такий висновок суду відповідає обставинам справи та вимогам закону виходячи з наступного. Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із частиною 1 статті 376 ЦК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Судом встановлено, що ОСОБА_2 прийнято на роботу на посаду менеджера ТОВ «Технофорс» наказом відповідача від 31 травня 2010 року; ОСОБА_1 прийнято на роботу на посаду менеджера відповідача наказом товариства від 1 листопада 2010 року; ОСОБА_3 прийнято на роботу на посаду менеджера відповідача наказом товариства від 30 грудня 2011 року. Наказом відповідача від 1 серпня 2018 року у ТОВ «Технофорс» введено в дію положення про конфіденційну інформацію, в тому числі про комерційну таємницю (додаток № 1). Пунктом 2 згаданого наказу передбачено обов`язковість для ознайомлення із згаданим положенням, в тому числі менеджерам. Підтвердження ознайомлення ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з таким внутрішнім розпорядчим документом, виданим керівником підприємства відсутні. Поряд із цим, встановлено, що між відповідачем з однієї сторони та ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з іншої сторони, з кожним окремо, укладено договори про конфіденційність та нерозголошення інформації, а саме договори № 21 , 41 та 45, датовані відповідно 31 серпня та 18 вересня 2018 року, згідно з умовами яких, позивачі взяли на себе обов`язки не розголошувати ніякої конфіденційної інформації, отриманої від ТОВ «Технофорс», будь-якій третій особі, за винятком випадків, передбачених діючим законодавством (п. 2.2. цього договору). За змістом п. 1 укладених між сторонами договорів, під конфіденційною інформацією розуміються: відомості про внутрішню організацію компанії, системи звітності і аналізу роботи посадові інструкції, правила роботи, фінансові дані, інформація про клієнтів, контрагентів ТОВ «Технофорс», будь-яка інформація, що відображається на робочих комп`ютерах, інших системах опрацювання даних, незалежно від способів передачі інформації, носія і форми надання; відомості про хід, виконання, умови виробничого процесу, найману робочу силу, незалежно від способів передачі інформації, носія і форми надання; інформація, що розголошується на нарадах, в інших місцях, що стосується господарської діяльності, незалежно від способів передачі інформації, носія і форми надання; будь-яка інформація, що не є загальновідомою або загальнодоступною та має для відповідача дійсну або потенційну цінність з комерційних причин, розголошення якої може завдати майнової шкоди, а також підірвати ділову репутацію або престиж ТОВ «Технофорс» і її персоналу. Пунктом 2.1. вказаних договорів встановлено, що позивачі зобов`язані використовувати конфіденційну інформацію, що надана ТОВ «Технофорс», або стала відомою в ході технологічної взаємодії сторін у відповідності з умовами цього договору. Відповідно доп. п.2.3., 2.4. укладених між сторонами договорів про конфіденційність та нерозголошення інформації протягом строку дії цього договору ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , кожен зокрема, буде дотримуватися такого самого ступеня секретності з метою уникнення розголошення або використання конфіденційної інформації відповідача, якого б вони дотримувалися стосовно своєї власної конфіденційної інформації такого ж самого ступеня важливості. Сторони зобов`язуються вжити усі необхідні заходи для збереження конфіденційної інформації від розголошення. Згідно з п. 3.2. вказаних договорів, датованих 31 серпня та 18 вересня 2018 року позивач, кожен зокрема, у разі розголошення конфіденційної інформації та комерційної таємниці, сплачує на користь ТОВ «Технофорс» штраф за кожен випадок такого порушення та додатково відшкодовує завдану шкоду. Згідно із частиною третьою ст. 21 КЗпП України визначено, що особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України. Частина 2 ст. 3 КЗпП України передбачає можливість установлення особливостей праці, тобто особливостей правового регулювання певних трудових відносин, надаючи окремим підприємствам, установам, організаціям право регулювати трудові відносини їхніми статутами, положеннями. Умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними (ст. 9 КЗпП України). Перевіряючи доводи апеляційної скарги представника позивачів в частині вирішення судом спору щодо вимог про визнання умов трудових договорів недійсними колегія апеляційного суду вбачає, що такі доводи зводяться до того, що суд надав оцінку стосовно відсутності підстав для визнання угод недійсними в цілому, в той час як позивачі обмежились лиш вимогою про визнання недійсним умов цих договорів, а саме в частині незгоди з умовами про обов`язок працівників дотримуватись конфіденційності та щодо встановлення відповідальності у виді штрафу за розголошення конфіденційної інформації. Такі доводи є безпідставними, оскільки у прохальній частині позовних вимог позивачі просили про визнання недійсними саме умов трудового договору без посилання на конкретно визначений пункт договору. При цьому вирішуючи спір судом першої інстанції надано мотивований висновок щодо усіх підстав, які були зазначені як підстави для визнання недійсними умов спірних договорів. Так, судом першої інстанції з урахуванням норм трудового законодавства, роз`яснень Конституційного Суду України в рішенні від 09 липня 1998 року №12-рп/98 (ст.9 КЗпП України) встановлено, що відповідно до п. 6 Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників, яке затверджене Постановою КМУ від 19 березня 1994 року №170 (далі - Положення) особи, які за своїми службовими обов`язками мають доступ до інформації, зафіксованої в контракті, не вправі її розголошувати. Особи, які володіють конфіденційною інформацією, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї методи захисту. До кола конфіденційної інформації у сфері господарської (підприємницької) діяльності відноситься інформація, що визнається такою законом (ст. 862 ЦК України, комерційна таємниця (ст. ст. 505-508 ЦК України). Відповідно до ст. 36 Господарського кодексу України (далі - ГК України) відомості, пов`язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою та іншою діяльністю суб`єкта господарювання, що не є державною таємницею, розголошення яких може завдати шкоди інтересам суб`єкта господарювання, можуть бути визнані його комерційною таємницею. Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, спосіб їх захисту визначаються суб`єктом господарювання відповідно до закону. Договір про конфіденційність (про нерозголошення) створює юридичне зобов`язання щодо забезпечення конфіденційності і примушує тих, хто погоджується його підписати, не розголошувати дані, визначені законодавцем як «таємні», третім особам. Конфіденційна інформація поряд з службовою та таємною належить до інформації з обмеженим доступом. Відповідно до п. 2 ст. 21 Закону України від 02 жовтня 1992 року № 2657-XII «Про інформацію» конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб`єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом. Отже, роботодавець вправі забезпечити правомірне використання та захистити від нецільового використання та розголошення іншими особами інформації, яка має цінність для нього як володільця (конфіденційна інформація), шляхом узгодження відповідних умов її використання та захисту з найманим працівником у договірному порядку. Таким чином, сама умова про встановлення обов`язків працівників дотримуватись вимог роботодавця про конфіденційність та нерозголошення інформації судом першої інстанції правильно визнана такою, що не погіршує права працівників, оскільки позивачами не зазначено, у чому полягає для них невигідність такої умови. Так сама умова передбачає надання доступу товариством позивачам до комерційної таємниці та конфіденційної інформації. Позивачами не спростовано, що за характером виконуваної роботи необхідності у доступі до відповідної інформації не було. Крім того, позивачами не доведено, що відбулася відповідна зміна умов, а саме що до підписання трудового договору вони мали право розголошувати відповідну конфіденційну інформацію. Також, законодавство надає можливість встановлювати в договірному порядку відповідальність за порушення зобов`язань щодо конфіденційної інформації (надання/ненадання інформації, її використання (розголошення)), в тому числі постраждала сторона має право на відшкодування завданих збитків, спричинених порушенням умов про нерозголошення конфіденційної інформації. Однак, як убачається із апеляційної скарги ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , позивачі оскаржують рішення суду першої інстанції в частині мотивів, а саме щодо ненадання оцінки умовам трудових договорів в частині неправомірного застосування штрафів, як відповідальності за розголошення конфіденційної інформації чи комерційної таємниці за трудовим законодавством. Перевіряючи вказані доводи, колегія суддів визнала їх безпідставними, оскільки суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні у повному обсязі розглянув ці вимоги позову та мотивовано визнав їх обґрунтованими. Так, суд першої інстанції дійшов висновку, що встановлена умовами п. 3.2. договорів відповідальність позивачів у виді штрафу у разі розголошення конфіденційної інформації (грошове стягнення) є майновою відповідальністю, а не дисциплінарною, тому така умова договорів від 31 серпня та 18 вересня 2019 року суперечить законодавству, отже є недійсною в силу закону, а відтак є нікчемною і не потребує визнання її такою у судовому порядку. Верховний Суд України у своїй постанові від 24 червня 2015 року (провадження №6-530цс15) також зазначав, що питання про наслідки відступу від положень трудового законодавства при укладенні договорів про працю вичерпно вирішено у статті 9 КЗпП України, яка імперативно кваліфікує такі умови недійсними без необхідності визнання їх такими в судовому порядку. Аналіз статті 9 КЗпП також наведений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 квітня 2021 року у справі №536/232/19 (провадження № 61-15870св20), відповідно до якого у приватному праві, частиною якого є трудове право, недійсність може стосуватися або "вражати" різноманітні договори, не є винятком й трудові договори. При цьому для трудового законодавства є характерним, з урахуванням того, що імперативні норми гарантують не тільки мінімальні соціально-трудові стандарти, але і визначають підстави нікчемності договорів (їх умов) у сфері праці. В статті 9 КЗпП передбачений спеціальний випадок нікчемності умови, якщо відповідні умови договорів погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю. В трудовому законодавстві не міститься правил, які мають засовуватися при тлумаченні того чи іншого трудового договору, а тому з врахуванням принципів, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо його дійсності, чинності та виконуваності повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності, за умови, що не погіршують становище працівників, порівняно з законодавством України про працю. Позовна вимога про визнання недійсною умови трудового договору, для якої встановлено нікчемність на рівні закону не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. У оскаржуваному рішенні судом першої інстанції було встановлено нікчемність умов трудових договорів в частині застосування штрафів, однак не встановлено нікчемності в частині умов щодо надання товариством працівникам доступу до інформації та необхідності дотримання правил використання, нерозголошення такої інформації. Не можна погодитись також із доводами апеляційної скарги позивачів щодо недоведеності належності товариству права володіння комерційною таємницею як об`єктом права інтелектуальної власності, оскільки такі доводи є безпідставними. Відповідно до ст. 505 ЦК України комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв`язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію. Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці. Майновими правами інтелектуальної власності на комерційну таємницю відповідно до ст. 506 ЦК України є: 1) право на використання комерційної таємниці; 2) виключне право дозволяти використання комерційної таємниці; 3) виключне право перешкоджати неправомірному розголошенню, збиранню або використанню комерційної таємниці; 4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом. Майнові права інтелектуальної власності на комерційну таємницю належать особі, яка правомірно визначила інформацію комерційною таємницею, якщо інше не встановлено договором. Відповідно до умов п. 1.1 договору №21 від 18 вересня 2018 року, договору №41 від 31 серпня 2018 року та аналогічних умов договору №45 від 31 серпня 2018 року (а.с.158-160, Т.1) цими договорами врегульовані відносини між Сторонами з приводу передачі, використання та зберігання конфіденційної інформації Сторони-1, якою визначено товариство, в тому числі інформації, що становить комерційну таємницю. Отже за умовами підписаних працівниками договорів саме товариство є володільцем інформації, що становить комерційну таємницю. Оскільки саме товариством у підписаному з позивачами як менеджерами договорі визначено відповідну інформацію як комерційну таємницю, товариство є правомірним володільцем цієї інформації, що відповідає особливостям набуття такого права на відповідний об`єкт інтелектуальної власності, та наділяє товариство майновими правами, зокрема виключним правом дозволяти використання комерційної таємниці, або перешкоджати неправомірному розголошенню, збиранню або використанню комерційної таємниці. Суд першої інстанції також правильно не взяв до уваги висновок експерта №117/20 за результатами проведення експертизи комерційної таємниці (ноу-хау) і раціоналізаторських пропозицій від 30 вересня 2020 року, проведений завідувачем лабораторії авторського права та інформаційних технологій науково-дослідного центру судової експертизи з питань інтелектуальної власності Міністерства юстиції України Собіним О.К. , оскільки висновок експерта, як і будь-який доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами встановленими ст. 89 ЦК України, що передбачено ст. 110 цього Кодексу. При цьому колегія апеляційного суду також не вбачає підстав для врахування висновку експерта про те, що інформація про постачальників, продавців, покупців, послуг підприємства ТОВ "Технофорс", що зазначена у розділі 2.1.1 (п.4) Положення про конфіденційну інформацію товариства, якщо така інформація не конкретизована у цьому Положенні і зводиться лише до найменувань та адрес постачальників, продавців, покупців продукції, послуг підприємства товариства, як юридичних осіб, не містить ознак комерційної таємниці внаслідок можливості отримання такої інформації з відкритих джерел. Представник позивачів стверджує, що здобутий ним за власною ініціативою доказ підтверджує відсутність у товариства права інтелектуальної власності на комерційну таємницю. Однак із змісту поставлених представником позивачів і досліджуваних експертом питань вбачається, що експертом проведений загальний правовий аналіз ознак комерційної таємниці. Тому такий висновок не може бути підставою для заперечення самого факту належності товариству майнових прав на комерційну таємницю, яка становить для товариства комерційну цінність, оскільки будь-які відомості, пов`язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою та іншою діяльністю суб`єкта господарювання, що не є державною таємницею, розголошення яких може завдати шкоди інтересам суб`єкта господарювання, можуть бути визнані його комерційною таємницею. Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, спосіб їх захисту визначаються самим суб`єктом господарювання відповідно до закону. Особи, яким надано доступ до таємниці можуть доводити лише правомірність використання чи розголошення відповідної інформації, а не заперечувати саме право її володільця визначати комерційною таємницею інформацію, яка має комерційну цінність для володільця. Перевіряючи доводи апеляційної скарги товариства колегія апеляційного суду також визнала їх безпідставними з огляду на наступне. Так, у доводах апеляційної скарги представник товариства вказує, що суд, відмовивши у частині позовних вимог, зокрема у вимозі про визнання звільнення незаконним та скасуванні наказу у зв`язку із недоведеністю даних обставин, не міг відповідно задовольнити вимогу про зміну формулювання підстав звільнення. Проте такі доводи суперечать змісту оскаржуваного рішення, яким встановлено незаконність звільнення працівників на підставі п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, оскільки не доведено систематичного невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, за наявності раніше застосованих до працівника заходів дисциплінарного чи громадського стягнення. Доводів, які спростовують встановлені судом обставини, на підставі яких суд першої інстанції дійшов висновків про незаконність звільнення працівників, апеляційна скарга товариства не містить. Відповідно до ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Однак як убачається із змісту позовних вимог працівників, вони не бажають бути поновлені на роботі, не бажає їх поновлення також роботодавець, тому підстави для поновлення на роботі, як це передбачено указаною статтею відсутні. Відповідно до ч. 3 наведеної статті Кодексу передбачено, що у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Ураховуючи наведені положення зміна судом першої інстанції формулювання підстав звільнення у цій справі не є виходом за межі вимог позову, а є імперативною умовою закону, що зобов`язує суд вирішити трудовий спір і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Аналогічно є безпідставними доводи апеляційної скарги про неможливість зміни формулювання підстав звільнення у разі відсутності доказів звернення з письмовою заявою працівників про припинення трудових відносин до роботодавця. Оскільки судом встановлено та не спростовано товариством безпідставне застосування до працівників стягнень у виді догани та, як наслідок, незаконне звільнення на підставі п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, що спонукало працівників на припинення трудових відносин, колегія апеляційного суду погоджується із висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для зміни формулювання підстав звільнення з посиланням на ч. 3 ст. 38 КЗпП України. Відповідно до указаної норми працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору. За змістом статті 38 КЗпП розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства за відповідною нормою ч. 3 ст. 38 КЗпП - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору. При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених ч. 3 ст. 38 КЗпП, він може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися. Про це йдеться у постанові Верховного Суду від 13 березня 2019 року в справі N 754/1936/16-ц (провадження N 61-28466св18). Ураховуючи наведене колегія апеляційного суду у цій справі не може погодитись із доводами роботодавця про необхідність зміни формулювання звільнення за угодою сторін на підставі п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, оскільки працівник таку підставу не заявляв. Обов`язковою умовою для звільнення за власним бажанням згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України є порушення власником трудового законодавства або умов трудового договору. При цьому для визначення правової підстави розірвання трудового договору значення має сам факт порушення законодавства про працю, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи, а не поважність чи неповажність причин такого порушення та істотність порушення трудових прав працівника. Аналогічний висновок міститься також у постанові Верховного Суду від 22 квітня 2020 року у справі №199/8766/18. Отже, встановивши сам факт порушення роботодавцем трудового законодавства або умов трудового договору, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи, суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо необхідності зміни формулювання підстав звільнення саме з посиланням на ч. 3 ст. 38 КЗпП України. Наведені в апеляційних скаргах доводи не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначають у апеляційній скарзі позивач та відповідач. Відповідно до частини 1, 13 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної інстанції змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Враховуючи, що за наслідком розгляду апеляційних скарг у їх задоволені було відмовлено, а рішення суду першої інстанції залишено без змін, підстави для відшкодування понесених сторонами витрат за подання апеляційних скарг, а також зміни розподілу судових витрат - відсутні. Не можуть бути також підставою для скасування оскаржуваного рішення доводи апеляційної адвоката позивачів Целовальніченко Н.А. про неврахування судом понесених позивачами витрат на правничу допомогу, оскільки судом першої інстанції відповідне питання взагалі не вирішувалось. Відповідно до ст. 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст.367,369,374,375,381,382,389 ЦПК України, апеляційний суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та Товариства з обмеженою відповідальністю «Технофорс» залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 4 березня 2021 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий Т.О. Писана Судді К.П. Приходько С.О. Журба