Постанова 4819 № 766/6516/19

ХЕРСОНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Номер справи 766/6516/19 Головуючий в І інстанції Майдан С.І. Номер провадження 22-ц/819/1083/21 Доповідач Орловська Н.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 липня 2021 року Херсонський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ у складі: головуючого Орловської Н.В. суддів: Кутурланової О.В. Майданіка В.В. секретар Давиденко І.В. розглянув у відкритому судовому засіданні у місті Херсоні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Мінаєва Вікторія Валентинівна, на рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 02 березня 2021 року у справі за позовомОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа без самостійних вимог Виконавчий комітет Корабельної районної у місті Херсоні про надання дозволу на виїзд дитини за кордон без дозволу батька, В С Т А Н О В И В: 01.01.2019р. ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа без самостійних вимог Виконавчий комітет Корабельної районної у м. Херсоні про надання дозволу на виїзд з України ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без згоди та супроводу другого з його батьків - ОСОБА_2 в Республіку Туреччину в супроводі його матері ОСОБА_4 строком на два роки з моменту набрання рішенням законної сили. Позовні вимоги обґрунтовала тим, що із відповідачем у шлюбі не була, проте останній є батьком малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . На теперішній час позивач зареєструвала шлюб із громадянином Республіки Туреччина, дитина перебуває на її утриманні і проживає разом з нею у Анталії, район Аланія у Турецькій Республіці, де для дитини створені усі належні умови для її життя та розвитку. Відповідач перебуває у зареєстрованому шлюбі, має іншу сім`ю. При цьому не утримує сина, має заборгованість із сплати аліментів. Рішенням суду від 24.01.2017 року було надано дозвіл на виїзд дитини до Республіки Туреччина у супроводі його матері за місцем постійного проживання строком на два роки. Рішення набуло чинності. У звязку з тим, що дворічний термін знаходження ОСОБА_3 у Республіці Туреччина закінчується 01 листопада 2019 року, а відповідач у добровільному порядку дозволу на виїзд дитини не надає, тому позивач завчасно, 01.01.2019 р. звернулася до суду з даним позовом. Рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 2 березня 2021 року у задоволенні позову відмовлено в повному обсязі. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що питання про надання дозволу на виїзд неповнолітньої дитини за кордон без згоди батька у цій справі є недоцільним, оскільки встановленим є факт перебування на час розгляду справи судом малолітнього ОСОБА_3 , 2011 р.н. у Республіці Туреччині разом з матір`ю ОСОБА_4 . Оскільки дитина не перетинала кордон України, вирішення питання щодо надання дозволу на виїзд дитини за кордон є передчасним, і може бути вирішено у судовому порядку у разі її повернення. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Мінаєва Вікторія Валентинівна, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення вказаних вимог. В обґрунтування скарги вказує на те, що висновки суду мають формальний характер та не враховують істотних обставин справи, які впливають на вирішення спору. Зокрема, відповідач не виконує свого обов`язку щодо утримання сина, має заборгованість зі сплати аліментів, не бере участь у вихованні дитині після досягнення сином піврічного віку. Згоду на виїзд сина за кордон у 2015 році відповідач надав лише за умови відмови від стягнення з нього аліментів. Суд не врахував, що з чотирирічного віку ОСОБА_5 проживає в сім`ї матері, де для нього створені найкращі умови для розвитку і навчання. Апелянт наполягає, що надання дозволу на виїзд за кордон без дозволу батьків відповідає інтересам дитини, оскільки відмова батька від надання такого дозволу у добровільному порядку є перешкодою для забезпечення належних умов для проживання і навчання дитини та його розвитку. Відзив на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надходив, що в силу ч.3 ст. 360 ЦПК України не є перешкодою для перегляду судового рішення. Заслухавши доповідача, перевіривши законність рішення суду в межах, визначених ст. 367 ЦПК України, колегією суддів встановлені такі обставини. Відповідно до частин першої, другої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. У статті 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини). Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв`язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя. Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання. Так, рішенням у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін. У національному законодавстві, зокрема ст. 7, ст.155 СК України встановлено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, які встановлені Конституцією України та Конвенцією про права дитини, а батьківські права не можуть здійснюватись всупереч інтересам дитини. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Стаття 27 цієї Конвенції передбачає - держави - учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини. Отже наведеними нормами національного законодавства та нормами міжнародного права, закріплено , що найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків. В усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. При цьому при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. Судом встановлено, що згідно актового запису про народження ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , виданого Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Комсомольського районного управління юстиції у місті Херсоні № 611 від 25.10.2011 року, батьками дитини зареєстровані ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Сторони визнали, що батько дитини проживає окремо, має свою сім`ю та на прохання позивачки у добровільному порядку надав нотаріально посвідчену заяву від 26.11.2015 року про дозвіл на виїзд сина за кордон до Туреччини, Данії, Німеччини, Італії, Кіпру та до будь-якої країни Шенгенської угоди у супроводі матері, ОСОБА_6 , в будь-який час в період з 26.11.2015 року по 26.11.2016 року. З актового запису про шлюб №2015/21/95 Відділу РАЦС муніципалітету міста Аланія Республіки Туреччина вбачається, що 30.12.2015 року ОСОБА_6 зареєструвала шлюб із ОСОБА_7 , після чого змінила прізвище на ОСОБА_8 . Позивачка та її малолітній син ОСОБА_3 , 2011 р.н., за відомостями про місце проживання та інші адресні дані Районного управління реєстрації населення Адміністрації губернатора м. Анталья Турецької Республіки, зареєстровані та проживають за адресою: АДРЕСА_1 . Протягом всього часу перебування за кордоном малолітній ОСОБА_3 відвідував дитячий заклад та на час розгляду справи навчається у загальній школі. До завершення часу перебування дитини за кордоном позивачка разом із сином повернулась в Україну та через відсутність згоди ОСОБА_2 на виїзд дитини у її супроводі до Туреччини звернулась у грудні 2016р. із позовом до відповідача про надання такого дозволу за рішенням суду. Розгляд справи тривав до часу перегляду судових рішень судом касаційної інстанції. Так рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 24.01.2017 року за цивільною справою №766/16372/16-ц позовні вимоги задоволені та надано ОСОБА_1 дозвіл на тимчасовий виїзд малолітньої дитини за межи України, а саме до Туреччини за місцем їх реєстрації, терміном на два роки з дня набрання рішенням суду законної сили, без дозволу (згоди) та супроводу батька. Вказане судове рішення змінено рішенням Апеляційного суду Херсонської області від 23.03.2017р в частині визначення терміну перебування дитини за кордоном із моменту набрання рішенням законної сили до 24 червня 2017 року терміном на три місяці. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01.11.2017 року рішення апеляційного суду Херсонської області від 23 березня 2017 року скасовано та залишено в силі рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 24 січня 2017 року. Вказаними рішеннями встановлено, що ОСОБА_2 не сплачував аліменти на утримання сина, має заборгованість та із серпня 2014р. по жовтень 2015р. жодного платежу за виконавчим документом, виданим на підставі рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 26.09.2014р., не здійснив. Відповідач доказів про те, що йому чинять перешкоди у спілкуванні і участі у вихованні сина не надав. Також цими рішеннями встановлено, що відповідач участі у вихованні сина не бере, не спілкується із ним, тим самим не піклується про його фізичний і духовний розвиток. Після вирішення спору, у 2017 році, позивач із сином виїхала до Туреччини та не поверталися до теперішнього часу. У справі що переглядається судом встановлено, що малолітній ОСОБА_3 , 2011р.н., проживає у сім`ї матері із її чоловіком, де забезпечені належні умови проживання, навчання та розвитку дитини. Позивачка звернулась до відповідача з вимогою про надання ним дозволу на виїзд дитини за кордон, як такого, що за вимогами законодавства у державі перебування є правовою підставою для перебування дитини на законних підставах, надає право на отримання освіти у навчальних закладах та користування сферою послуг, а також є необхідною умовою для забезпечення належних і комфортних умов для всебічного розвитку і виховання дитини. Проте, у добровільному порядку відповідач такого дозволу не надав, а тому із відповідним позовом позивач звернулась у січні 2019р. Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. 14 липня 2016 року Верховна Рада України внесла зміни до Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», вилучивши з нього норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків. З цього часу єдиним законом, що регулює порядок виїзду дітей за межі України, є стаття 313 ЦК України, якою встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом. Разом з тим, за змістом положень статті 124 Конституції України та статті 15 ЦК України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Пунктами 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, установлено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку. Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється: -за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску; -без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред`явлення, зокрема, рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків. Таким чином, чинним законодавством не встановлено обмеження щодо виїзду неповнолітньої дитини за кордон, а лише встановлено певний порядок такого виїзду за згодою батьків або з дозволу суду при відсутності згоди одного з батьків. Відповідач заперечуючи проти заявлених позовних вимог посилався на те, що позивач чинить перешкоди та не надає можливості йому спілкуватись із сином. Одночасно визнав той факт, що до теперішнього часу аліменти на утримання сина не сплачує та має відповідну заборгованість, однак сплачувати її не бажає. В ході апеляційного розгляду справи відповідач зазначив, що до 2015р. позивачка та їх син проживали у орендованій ним квартирі в м. Херсоні. Після їх від`їзду повністю перервались контакти із сином. Позивач чинить перешкоди у спілкуванні із дитиною, про умови проживання сина у сім`ї матері не обізнаний. Вважав, що за отриманням дозволу на виїзд сина за кордон позивач має повернутись із ним в Україну. Як вбачається із усталеної практики розгляду справ, Європейський суд з прав людини у подібних правовідносинах зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, §100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року). Крім того, у правозастосовній практиці Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 04 липня 2018 року у справі №712/10623/17 (провадження №14-244цс18) зазначається, що положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди. З висновку Виконавчого комітету Корабельної районної у м.Херсоні ради від 12.03.2020 року №02-14-84-25 вбачається, що ОСОБА_3 , 2011 р.н. відвідує школу в ОСОБА_9 , має все необхідне для життя, у сім`ї панують доброзичливі та теплі відносини, що відповідає інтересам дитини. Діючи в інтересах дитини орган опіки і піклування не заперечує проти тимчасового виїзду ОСОБА_3 , 2011 р.н у супроводі матері до Турецької Республіки терміном на два роки ( а.с.81-82). В ході апеляційного розгляду встановлено, що орган опіки та піклування дійшов свого висновку внаслідок вивчення фактичних умов перебування дитини за місцем свого постійного проживання в сім`ї матері. За допомогою відео зв`язку здійснено спілкування із матір`ю та дитиною, що також надало можливість спостерігати за атмосферою та позитивним настроєм дитини. Із матеріалів справи вбачається і визнано сторонами, що позивач житлом в Україні не забезпечена, хоча і зареєстрована разом із сином в квартирі за місцем постійного проживання відповідача та його сім`ї. Ці обставини відповідач підтвердив та зазначив, що має достатньо можливостей для забезпечення сина житлом у разі його прибуття в Україну. Надаючи оцінку наведеному апеляційний суд звертає увагу, що малолітній ОСОБА_3 виїхав за кордон у супроводі матері на законних підставах у 2015 році. Повторно дозвіл на виїзд без згоди батька строком на два роки наданий на підставі судового рішення від 23.03.2017р., яке набуло чинності 01.11.2017р. Із цим позовом позивач звернулась до настання строку повернення на територію України, тоді як відповідач позову про визначення постійного місця проживання дитини із ним не подавав, питання щодо своєї участі у вихованні сина не порушував, а також не заявляв вимог щодо повернення дитини в Україну. Також відповідачем не надано доказів про здійснення ним заходів для забезпечення сина належними умовами проживання і розвитку на випадок його прибуття разом із мамою в Україну. Крім того, наявні в матеріалах справи письмові докази свідчать про заборгованість відповідача зі сплати аліментів на утримання сина станом на червень 2019р. у розмірі 45 988 грн. (а.с.83). В ході апеляційного розгляду наявність заборгованості не спростована. Натомість, з наданих позивачем до суду апеляційної інстанції доказів вбачається, що на теперішній час малолітній ОСОБА_3 закінчив початкову школу Парлаюксель (4-й клас), має значні успіхи у навчанні, неодноразово нагороджувався грамотами, похвальними листами за успішне проходженні іспитів, зразкову поведінку, наполегливість у навчанні, відвідує спортивні секції, активно бере участь у позакласній діяльності, що підтверджується копією особової справи учня, довідками про позакласну діяльність ОСОБА_2 , копіями похвальних листів, свідоцтва досягнень та грамотами. Належні побутові умови та позитивний психоемоційний стан малолітнього ОСОБА_2 , а також теплі стосунки з матір`ю та її чоловіком громадянином Туреччини підтверджуються також наявними в матеріалах справи світлинами з місця проживання дитини у Республіці Туреччина. За викладених обставин, апеляційний суд дійшов висновку, що малолітній ОСОБА_3 , 2011р.н., постійно проживає разом з матір`ю ОСОБА_4 , яка забезпечує йому належні умови проживання, гармонійний фізичний та емоційний розвиток, освіту, піклується про дитину, вибудовує з дитиною довірливі теплі стосунки та не чинить дитині перешкод у її спілкуванні з батьком. При цьому, батько дитини, ОСОБА_2 , на момент виникнення спірних правовідносин проживає окремо, матеріально сина не утримує, участі у вихованні і розвитку не приймає. Статтею 89 ЦПК України установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед установленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Ураховуючи встановлені обставини, зокрема те, що малолітній ОСОБА_3 , починаючи із 2015р. тривалий час на законних підставах проживає в Республіці Туреччина, де зарахований на навчання, а мати забезпечує належні умови для виховання і розвитку, а також узявши до уваги положення статей 157, 161 СК України, слід дійти висновку, що надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини з матір`ю до Республіки Туреччина із зазначенням певного періоду, на який видається такий дозвіл, відповідатиме найкращим інтересам дитини. Висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову лише із тих підстав, що дитина не перетинала кордон України, а вирішення питання щодо надання дозволу на її виїзд за кордон без згоди батька у супроводі матері є передчасним, і може бути вирішено у судовому порядку у разі її повернення, є надто формальним і не відповідає найкращим інтересам дитини, оскільки у такому випадку на позивача покладається надмірний тягар, покликаний необхідністю за власний рахунок і лише власними зусиллями забезпечувати належні умови перебування дитини виключно з метою отримання такого дозволу у судовому порядку. Враховуючи наведені фактичні обставини справи, апеляційний суд дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції слід скасувати та ухвалити нове, яким позов про надання дозволу на виїзд неповнолітньої дитини без згоди та супроводу батька задовольнити. Згідно ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Враховуючи, що апеляційним судом скасовано рішення суду першої інстанції і ухвалено нове про задоволення позовних вимог, тому сплачений позивачем судовий збір до суду першої інстанції в сумі 768,40 грн. та до апеляційного суду в сумі 1152,60 грн. підлягає стягненню на її користь з відповідача. Керуючись ст. ст. 141, 367, 374, 376 ЦПК України, суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Мінаєва Вікторія Валентинівна, задовольнити. Рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 02 березня 2021 року скасувати та постановити нове, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити. Надати дозвіл на виїзд з України ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без згоди та супроводу другого з його батьків - ОСОБА_2 в Республіку Туреччину в супроводі його матері ОСОБА_4 строком на два роки з 20 липня 2021 року. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в сумі 1921,00 грн. (одна тисяча дев`ятсот двадцять одна грн. 00 коп.) Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду протягом тридцяти днів з часу складання повного тексту постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено 21 липня 2021 року. Головуючий ________________ Н.В.Орловська Судді: ________________ О.В.Кутурланова ________________ В.В.Майданік