Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 826/13613/17

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 826/13613/17 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Катющенко В.П., Суддя-доповідач Кобаль М.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 липня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Кобаля М.І., суддів Бужак Н.П., Костюк Л.О., при секретарі Хмарській К.І. за участю: представника відповідача: Бугаєнко С.С. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у м. Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 березня 2021 року по справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «КОМПАНІЯ КИТ» до Головного управління Державної податкової служби у м. Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, - В С Т А Н О В И В: Товариство з обмеженою відповідальністю «КОМПАНІЯ КИТ» (далі по тексту - позивач, ТОВ «КОМПАНІЯ КИТ») звернулося до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної податкової служби у м. Києві (далі по тексту - відповідач, ГУ ДПС у м. Києві) в якому просило визнати протиправним та скасувати податкові повідомлення-рішення від 17.07.2017 року № 0035211406 та № 0035221406. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 березня 2021 року значений позов задоволено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ГУ ДПС у м. Києві подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача, який з`явився у судове засідання, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного. Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, у період з 20.06.2017 по 26.06.2017 посадовими особами ГУ ДФС у м. Києві проведено документальну позапланову виїзну перевірку ТОВ «КОМПАНІЯ КИТ», з питань дотримання вимог валютного законодавства України при розрахунках за імпортними контрактом від 11.01.2016 року № 2016/01 з компанією «Kairos Group OU» (Естонія), згідно листа АТ «Банк Богуслав» від 06.12.2016 ркоу № 233/01 (вх. ГУ ДФС у м. Києві від 096.12.2016 року №49883/10). За результатами вказаної перевірки, контролюючим органом складено акт від 04.07.2017 року № 716/26-15-14-06-03/37316320. Так, у вказаному акті перевірки зафіксовано наступні порушення ТОВ «КОМПАНІЯ КИТ» вимог: - статті 2 Закону України від 23.09.1994 № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», а саме: несвоєчасне надходження валютної виручки на рахунок ТОВ «КОМПАНІЯ КИТ» у розмірі 23 231,51 євро (еквівалент 650588, 22 грн.) та ненадходження валютної виручки у розмірі 12 114,85 євро (еквівалент 352355,09 грн.) за контрактом від 01.01.2016 року № 2016/01 з компанією «Kairos Group OU» (Естонія); - пункту 1 статті 9 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 №15-93 «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», а саме: порушення строків декларування валютних цінностей та іншого майна станом на 01.07.2016, 01.01.2017 та 01.04.2017. На підставі виявлених порушень, 17.07.2017 ГУ ДФС у м. Києві прийнято податкові повідомлення-рішення (далі по тексту - оскаржувані ППР): - № 0035211406, яким до ТОВ «КОМПАНІЯ КИТ» застосовано суму штрафних (фінансових) санкцій (штрафу) або пені у розмірі 342511,49 грн.; - № 0035221406, яким до ТОВ «КОМПАНІЯ КИТ» застосовано суму штрафних (фінансових) санкцій (штрафу) у розмірі 510, 00 грн. Позивач оскаржив вказані рішення в адміністративному порядку. Рішенням ДФС України від 29.09.2017 року № 21794/6/99-99-11-01-02-25 скаргу ТОВ «КОМПАНІЯ КИТ» залишено без задоволення, а оскаржувані податкові повідомлення-рішення ГУ ДФС у м. Києві без змін. Позивач, вважаючи оскаржувані ППР протиправними, звернувся до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів. Приймаючи рішення про задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржувані ППР ГУ ДПС у м. Києві не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства, а також суперечать встановленим у справі обставинам, є протиправними та підлягають скасуванню Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи. Дана справа була переглянута Верховним Судом. За наслідками розгляду, 12.02.2020 року Верховним Судом ухвалено постанову, якою скасовано рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.03.2019 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 20.06.2019, а справу направлено до суду першої інстанції на новий судовий розгляд. Скасовуючи рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.03.2019 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 20.06.2019, Верховний Суд зазначив наступне: «Судами попередніх інстанцій не перевірено, чи витребовувались документи, про відсутність яких зазначено в судових рішеннях, відповідачем у позивача вже під час контрольного заходу. Посилаючись на лист ТОВ «КОМПАНІЯ КИТ» від 18.04.2017 № 12/04 про надання контролюючому органу інформації на запит від 21.03.2017 № 5768/10/26-15-14-06-03, як такий що не містить інформації про надання для перевірки заяви від 10.05.2016 про взаємозалік, як і додаткових угод № 1 та № 2, суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на те, що такий лист надісланий позивачем ще до того як розпочалась перевірка (20.06.2017). До того ж, суди попередніх інстанцій мотивували судові рішення тим, що контролюючим органом проведено невиїзну перевірку позивача, разом з тим, зі змісту акта перевірки слідує, що була проведена саме виїзна перевірка. Таким чином, лист ТОВ «КОМПАНІЯ КИТ» від 18.04.2017 року № 12/04 не може бути єдиним доказом, що засвідчує неподання відповідних документів платником податків, адже відповідна документація, виходячи із самої сутності виїзної перевірки, могла витребовуватися та надаватися під час самого контрольного заходу, який проведено, згідно з актом перевірки, в присутності головного бухгалтера позивача. Таким чином, для правильного вирішення спору судам необхідно перевірити обставини щодо наявності у позивача документів, які б підтвердили факт припинення зобов`язань, що виникли на підставі контакту від 11.01.2016 № 2016/01, шляхом зарахування зустрічних вимог». Відповідно до частини п`ятої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов`язковими для суду першої або апеляційної інстанції при новому розгляді справи. Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне. Так, підставою для прийняття оскаржуваних рішень став висновок контролюючого органу про наявність у позивача простроченої дебіторської заборгованості у розмірі 12114,85 євро (еквівалент 352355,09 грн.). Згідно наданих до перевірки виписок банку з поточного рахунку та рахунку в національній валюті на рахунок ТОВ «КОМПАНІЯ КИТ» надійшла валютна виручка у загальному розмірі 28500,00 євро, у тому числі з порушенням строків розрахунків, визначених статтею 1 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» у розмірі 23231,51 євро. Позивач, обґрунтовуючи позовні вимоги, стверджував, що зобов`язання, що виникли на підставі контакту від 11.01.2016 № 2016/01, частково були припинені 10.05.2016 шляхом зарахування зустрічних вимог, які склалися за контрактом № 21/05UA/2015 від 21.05.2015 між тими ж самими сторонами, на суму 23231,51 євро, на підтвердження чого надає заяву про взаємозалік від 10 травня 2016 року. У свою чергу, у акті перевірки контролюючий орган стверджує, що позивачем не надано до перевірки висновку центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері економічного розвитку щодо продовження термінів розрахунків за контрактом від 11.01.2016 № 2016/01 з компанією «Kairos Group OU» (Естонія); документа уповноваженого органу країни, що підтверджує виникнення форс-мажорних обставин по вищезазначеному контракту. Згідно пояснень посадової особи ТОВ «КОМПАНІЯ КИТ», наданих до перевірки від 18.04.2017 № 12/04, порушення вимог валютного законодавства при розрахунках за контрактом від 11.01.2016 № 2016/01 відбулось у зв`язку з недотриманням «Kairos Group OU» умов контракту. Як вірно встановлено судом першої інстанції під час повторного розгляду справи, та вбачається з матеріалів справи, з урахуванням додатково наданих сторонами доказів по справі, 11.01.2016 TOB «КОМПАНІЯ КИТ» (Продавець) укладено експортний контракт № 2016/01 з компанією «Kairos Group OU» (Естонія) (Покупець) щодо продажу товару (лісоматеріалів розпиляних або розколотих уздовж). 18.01.2016 Сторонами укладено додаткову угоду № 1 до вказаного контракту, якою обумовлено, що для врегулювання спорів застосовується процесуальне та матеріальне право Естонської Республіки. Правом, регулюючим даний контракт, є процесуальне та матеріальне право Естонської Республіки. 01.11.2016 року Сторонами укладено додаткову угоду № 2 до контракту № 2016/01 від 11.01.2016, якою визначили, що строк дії контракту з 11.01.2016 по 31.12.2017. На виконання умов зазначеного контракту позивачем було відвантажено товар компанії «Kairos Group OU» по митним деклараціям, а саме: від 19.02.2016 № 61434 (граничний термін надходження валютної виручки 19.05.2016); від 10.03.2016 № 61697 (граничний термін надходження валютної виручки 08.06.2016); від 17.03.2016 № 200256 (граничний термін надходження валютної виручки 15.06.2016); від 08.04.2016 № 301474 (граничний термін надходження валютної виручки 07.07.2016); від 09.06.2016 № 63041 (граничний термін надходження валютної виручки 07.10.2016); від 29.07.2016 № 63820 (граничний термін надходження валютної виручки 26.11.2016) на загальну суму 40614,85 євро (еквівалент 1175042,45 грн.). Зазначене не заперечується учасниками справи. Згідно заяви про проведення взаємозаліку від 10.05.2016, з 10.05.2016 року припиняється вимога «Kairos Group OU» зі сплати ТОВ «КОМПАНІЯ КИТ», згідно контракту № 21/05UA/2015 від 21.05.2015, за товар грошової суми в розмірі 23 231,51 євро зобов`язання зі сплати вказаної суми виконано. Залишок заборгованості ТОВ «КОМПАНІЯ КИТ» сплачується, згідно з умовами контракту № 21/05UA/2015 від 21.05.2015. Також, припиняється вимога ТОВ «КОМПАНІЯ КИТ» зі сплати ТОВ «Kairos Group OU», згідно контракту № 2016/01 від 11.01.2016 за товар грошової суми в розмірі 23231,51 євро зобов`язання зі сплати вказаної суми виконано. Згідно акта звірки взаємних розрахунків, складеного ТОВ «КОМПАНІЯ КИТ» та «Kairos Group OU», 10.05.2016 року позивачем проведено зарахування оплати за товар по контракту № 2016/01 від 11.01.2016 року. Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Згідно з статтею 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Положення статті 42 Конституції України системно пов`язані зі статтею 16 Конституції України щодо однієї із основних функцій держави - забезпечення економічної безпеки України; а також мають безпосередній, органічний зв`язок зі статтею 41 Конституції України щодо змісту та форм права власності, непорушності права приватної власності. Відповідно до пункту 8 частини 1 статті 92 Конституції України правові засади і гарантії підприємництва визначаються виключно Законами України. Таким чином, конституційно-правова норма, яка декларує право на підприємницьку діяльність, також містить застереження, що сферою його реалізації є тільки ті види діяльності, що не заборонені законом. Законодавець вказав і на засоби обмеження - пряму заборону шляхом відсилання до поточного законодавства, в першу чергу Господарського та Цивільного кодексів України. Так, Цивільний кодекс України (далі - ЦК України) у статті 3 констатує свободу підприємницької діяльності з-поміж загальних засад цивільного законодавства, а Господарський кодекс України (далі - ГК України) визначає її одним із загальних принципів господарювання. Загальні принципи підприємницької діяльності, викладені у статті 44 ГК України, відповідно до якої підприємництво здійснюється на основі: вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності; самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону; вільного найму підприємцем працівників; комерційного розрахунку та власного комерційного ризику; вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом; самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд. Наведений вище принцип вільного вибору і самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, перш за все, встановлює можливість для суб`єктів підприємницької діяльності України підтримувати відносини з іноземними суб`єктами господарської діяльності з урахуванням положень Конституції та законів України, а також міжнародних норм і правил. Правове регулювання такої діяльності, а також обмеження щодо її здійснення встановлені Законом України "Про зовнішньоекономічну діяльність" (далі також - Закон № 959-ХІІ, у редакції, яка була чинна на момент виникнення спірних правовідносин). Закріплення принципу використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд надає право підприємцям самостійно вирішувати питання про долю належної їм частки валютної виручки, тобто прибутку, отриманого від здійснення ними зовнішньоекономічної діяльності. Проте цей принцип також діє з певними обмеженнями, які, зокрема, встановлені Законом № 185/94-ВР. Одним з таких обмежень, є закріплення статтею 1 Закону № 185/94-ВР присічних строків розрахунків при експорті товарів/послуг. Згідно з вказаною нормою виручка резидентів у іноземній валюті підлягає зарахуванню на їх валютні рахунки в уповноважених банках у строки виплати заборгованостей, зазначені в контрактах, але не пізніше 180 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декларації) продукції, що експортується, а в разі експорту робіт (послуг), прав інтелектуальної власності - з моменту підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг, експорт прав інтелектуальної власності. Перевищення зазначеного строку потребує висновку центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері економічного розвитку. Відповідальність за порушення наведеної вище вимоги Закону № 185/94-ВР передбачена статтею 4 вказаного Закону, яка встановлює, що порушення резидентами, крім суб`єктів господарювання, що здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції на період її проведення, строків, передбачених статтями 1 і 2 цього Закону або встановлених Національним банком України відповідно до статей 1 і 2 цього Закону, тягне за собою стягнення пені за кожний день прострочення у розмірі 0,3 відсотка суми неодержаної виручки (вартості недопоставленого товару) в іноземній валюті, перерахованої у грошову одиницю України за валютним курсом Національного банку України на день виникнення заборгованості. Загальний розмір нарахованої пені не може перевищувати суми неодержаної виручки (вартості недопоставленого товару). Таким чином, Закон № 185/94-ВР встановлює відповідальність за порушення строків розрахунку в іноземній валюті (надходження виручки) за наслідками виконання зовнішньо-економічних контрактів, і єдиною підставою до звільнення від такої відповідальності визнає наявність висновку центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері економічного розвитку. Водночас, надходження валютної виручки на рахунок можливе лише за дійсним зобов`язанням і не очікується за припиненим. Між тим, за своїм обсягом поняття виконання є дещо вужчим, ніж поняття припинення, оскільки останнє охоплює всі випадки ліквідації зобов`язально-правового зв`язку, незалежно від виконання раніше досягнутих домовленостей. Відповідно до статей 627, 628 ЦК України сторони вільні у виборі виду договору та його умов, а згідно зі статтею 629 цього Кодексу укладений договір є обов`язковим для виконання сторонами. Наведені вище норми цивільного законодавства в контексті спірних правовідносин кореспондуються з положеннями частини четвертої статті 6 та частини першої статті 14 Закону № 959-ХІІ, якими передбачено, що суб`єкти ЗЕД мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), крім прямо або у винятковій формі заборонених законами України. Крім того, всі суб`єкти зовнішньо-економічної діяльності мають право самостійно визначати форму розрахунків по зовнішньоекономічних операціях з-поміж тих, що не суперечать законам України та відповідають міжнародним правилам. Так, одним із способів припинення зобов`язань у цивільному праві є зарахування, при якому погашаються зустрічні однорідні вимоги, строк виконання яких настав, або невстановлений, або визначений моментом пред`явлення вимоги (стаття 601 ЦК України). Аналогічні положення містяться в частині третій статті 203 ГК України, згідно з якою господарське зобов`язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Не допускається зарахування вимог, щодо яких за заявою другої сторони належить застосувати строк позовної давності і строк цей минув, а також в інших випадках, передбачених законом. Таким чином, залік (або зарахування) зустрічних однорідних вимог контрагентів є одним із законних засобів врегулювання сторонами своїх взаємних зобов`язань. Водночас, для проведення зарахування необхідна сукупність певних умов, а саме: - вимоги повинні бути зустрічними (тобто такими, що випливають зі взаємних зобов`язань між двома особами) та однорідними (як правило, йдеться про взаємні вимоги грошових сум в одній і тій самій валюті); - має настати строк виконання за всіма зустрічними вимогами. Зарахування є односторонньою операцією, для якої достатньо заяви однієї сторони. Проте, воно може здійснюватися за згодою обох сторін - у разі підписання ними угоди про припинення зобов`язання шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог. Відповідно, зарахування вважається вчиненим із дати підписання заяви однією стороною або угоди - обома. З аналізу наведених правових положень вбачається, що випадки, у яких суб`єктам господарювання забороняється припиняти зобов`язання шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, мають бути визначені виключно в законах України. Однак, жодних обмежень на використання такого способу розрахунку за зовнішньо-економічними операціями, чинним законодавством України не передбачено. Згідно з пунктом 1.11 Інструкції про порядок здійснення контролю за експортними, імпортними операціями, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 24 березня 1999 року № 136, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 28 травня 1999 року за № 338/3631 (далі по тексту - Інструкція № 136), яка була чинна на момент виникнення спірних правовідносин, експортна, імпортна операції можуть бути зняті з контролю за наявності належним чином оформлених документів про припинення зобов`язань за цими операціями зарахуванням, якщо: вимоги випливають із взаємних зобов`язань між резидентом і нерезидентом, які є контрагентами за цими операціями; вимоги однорідні; строк виконання за зустрічними вимогами настав або не встановлений, або визначений моментом пред`явлення вимоги; між сторонами не було спору щодо характеру зобов`язання, його змісту, умов виконання тощо. Таким чином, спеціальними законами, зокрема, Законом № 959-ХІІ, Законом № 185/94-ВР, Цивільним та Господарським кодексами України не заборонено, а окремими з них - навіть прямо передбачено зарахування зустрічних однорідних вимог як вид припинення зобов`язання за зовнішньоекономічними договорами. Крім того, чинним законодавством також не заборонено та не обмежено законні форми розрахунків за зовнішньоекономічними операціями, що не передбачають, власне, надходження іноземної валюти на рахунок резидента. При цьому, виконання зобов`язань резидента України перед нерезидентом за зовнішньоекономічним контрактом шляхом зарахування зустрічних грошових вимог за наявності належним чином оформлених документів є підставою для зняття банком із контролю експортно-імпортної операції, вчинюваної ним відповідно до Інструкції №

136. Оскільки чинним, на час виникнення спірних правовідносин, законодавством передбачено право суб`єктів господарювання на застосування такої форми розрахунків, як зарахування (залік) зустрічних однорідних (грошових) вимог, та таке право не може бути скасоване підзаконними актами. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 31.01.2020 року по справі № 1340/3649/18. Як вбачається зі змісту заяви про проведення взаємозаліку від 10.05.2016 року вимоги «Kairos Group OU» та ТОВ «КОМПАНІЯ КИТ» є зустрічними та однорідними. «Kairos Group OU» встановлено строк виконання за всіма зустрічними вимогами, а саме: з 10.05.2016, тобто до настання граничного строку надходження валютної виручки. Таким чином, матеріалами справи підтверджується факт припинення зобов`язань, що виникли на підставі контакту від 11.01.2016 року № 2016/01, шляхом зарахування зустрічних вимог. З огляду на зазначене, висновок контролюючого органу про порушення позивачем вимог валютного законодавства при розрахунках за контрактом від 11.01.2016 року № 2016/01 є необґрунтованим. Щодо доводів контролюючого органу про ненадання позивачем до перевірки документів, суд зазначає наступне. Згідно з положеннями пункту 44.3 статті 44 Податкового кодексу України (далі - ПК України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) платники податків зобов`язані забезпечити зберігання документів, визначених у пункті 44.1 цієї статті, а також документів, пов`язаних із виконанням вимог законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, не менш як 1095 днів з дня подання податкової звітності, для складення якої використовуються зазначені документи, а у разі її неподання - з передбаченого цим Кодексом граничного терміну подання такої звітності. Відповідно до пункту 44.4 статті 44 ПК України якщо документи, визначені у пункті 44.1 цієї статті, пов`язані з предметом перевірки, проведенням процедури адміністративного оскарження прийнятого за її результатами податкового повідомлення-рішення або судового розгляду, такі документи повинні зберігатися до закінчення перевірки та передбаченого законом строку оскарження прийнятих за її результатами рішень та/або вирішення справи судом, але не менше строків, передбачених пунктом 44.3 цієї статті. За змістом пункту 44.6 статті 44 ПК України у разі якщо до закінчення перевірки або у терміни, визначені в абзаці другому пункту 44.7 цієї статті платник податків не надає посадовим особам контролюючого органу, які проводять перевірку, документи (незалежно від причин такого ненадання, крім випадків виїмки документів або іншого вилучення правоохоронними органами), що підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності, вважається, що такі документи були відсутні у такого платника податків на час складення такої звітності. 44.7. У разі якщо посадова особа контролюючого органу, яка здійснює перевірку, відмовляється з будь-яких причин від врахування документів, наданих платником податків під час проведення перевірки, платник податків має право до закінчення перевірки надіслати листом з повідомленням про вручення та з описом вкладеного або надати безпосередньо до контролюючого органу, який проводить перевірку, копії таких документів (засвідчені печаткою платника податків (за наявності печатки) та підписом платника податків - фізичної особи або посадової особи платника податків - юридичної особи). Якщо платник податків після закінчення перевірки та до прийняття рішення контролюючим органом за результатами такої перевірки надає документи, що підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності, не надані під час перевірки (у випадках, передбачених абзацами другим і четвертим пункту 44.7 цієї статті), такі документи повинні бути враховані контролюючим органом під час розгляду ним питання про прийняття рішення (пункт 44.7 ПК України). Відповідно до частини першої пункту 85.2 статті 85 ПК України платник податків зобов`язаний надати посадовим (службовим) особам контролюючих органів у повному обсязі всі документи, що належать або пов`язані з предметом перевірки. Такий обов`язок виникає у платника податків після початку перевірки. Цьому обов`язку кореспондує право контролюючого органу при проведенні перевірок вимагати і отримувати у платників податків первинні фінансово-господарські, бухгалтерські та інші документи (в тому числі, засвідчені підписом платника податків або його посадової особи та скріплені печаткою (за наявності) їх копії), що вказують на порушення вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. Таким чином, надання платником податків документів є необхідною умовою підтвердження правомірності задекларованих платником показників податкового обліку, а також дотримання строків зарахування валютної виручки. Обов`язок платника податків зберігати документи й надавати їх під час перевірки контролюючому органу кореспондує з функцією контролюючого органу щодо здійснення перевірки на підставі документів. Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що податковим органом, під час нового розгляду справи, не надано суду жодного належного доказу, що під час проведення виїзної документальної перевірки ТОВ «КОМПАНІЯ КИТ», останнім витребовувались документи у позивача, а позивачем на вимогу контролюючого органу вони не були надані. Поряд з цим, пунктом 85.4 статті 85 ПК України визначено, що при проведенні перевірок посадові (службові) особи контролюючого органу мають право отримувати у платників податків належним чином завірені копії первинних фінансово-господарських, бухгалтерських та інших документів, що свідчать про приховування (заниження) об`єктів оподаткування, несплату податків, зборів, платежів, порушення вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. Такі копії повинні бути засвідчені підписом платника податків або його посадової особи та скріплені печаткою (за наявності). Відповідно до пункту 85.6 статті 85 ПК України у разі відмови платника податків або його законних представників надати копії документів посадовій (службовій) особі контролюючого органу така особа складає акт у довільній формі, що засвідчує факт відмови, із зазначенням посади, прізвища, імені, по батькові платника податків (його законного представника) та переліку документів, які йому запропоновано подати. Зазначений акт підписується посадовою (службовою) особою контролюючого органу та платником податків або його законним представником. У разі відмови платника податків або його законного представника від підписання зазначеного акта в ньому вчиняється відповідний запис. Враховуючи, що відповідачем у спосіб, встановлений ПК України не було засвідчено факт відмови у вигляді складеного акта відмови платника податків надати первинні документи на запит контролюючого органу, колегія суддів апеляційної інстанції вважає доводи контролюючого органу про ненадання позивачем документів безпідставними та такими, що не заслуговують на увагу суду. Аналіз наведених правових положень та вищезазначених обставин справи дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції для висновку, що оскаржувані ППР є протиправними та підлягають скасуванню, відповідно до вищевикладених висновків суду. Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, а в рішенні від 27.09.2010 по справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» - що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Отже, рішення суб`єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Мають значення, як правило, ті обставини, які передбачені нормою права, що застосовується. Суб`єкт владних повноважень повинен врахувати усі ці обставини, тобто надати їм правову оцінку: прийняти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення. Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб`єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов`язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, тощо. При цьому, суб`єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим. При цьому, прийняття рішення, вчинення (не вчинення) дії вимагає від суб`єкта владних повноважень діяти добросовісно, тобто з щирим наміром щодо реалізації владних повноважень та досягнення поставлених цілей і справедливих результатів, з відданістю визначеним законом меті та завданням діяльності, передбачувано, без корисливих прагнень досягти персональної вигоди, привілеїв або переваг через прийняття рішення та вчинення дії. Таким чином, висновки та рішення суб`єкта владних повноважень можуть ґрунтуватися виключно на належних, достатніх, а також тих доказах, які одержані з дотриманням закону. Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов`язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року). Аналіз наведених положень дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції дійти висновку, що даний адміністративний позов підлягає задоволенню, а тому доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу суду. Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.06.2018 року №127/3429/16-ц, Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», §58, рішення від 10.02.2010 року). Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права. Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції. В зв`язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Керуючись ст.ст. 242, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у м. Києві - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 березня 2021 року - залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України. Головуючий суддя: М.І. Кобаль Судді: Н.П. Бужак Л.О. Костюк Повний текст виготовлено 20.07.2021 року