Постанова Харківський апеляційний суд № 644/7339/20

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 липня 2021 року м. Харків справа № 644/7339/20 провадження № 22-ц/818/3584/21 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Тичкової О.Ю., суддів - Маміної О.В., Пилипчук Н.П., за участю секретаря судового засідання - Сидорчук М.О., сторони справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Приватне акціонерне товариство «Харківський підшипниковий завод», розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Харківський підшипниковий завод» на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 12 березня 2021 року, постановлене у складі судді Матвієвської Г.В., УСТАНОВИВ: У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача на його користь заборгованість по заробітній платі в розмірі 45881,86 грн., середній заробіток за період затримки розрахунку при звільненні в розмірі 46800 грн. з 23.03.2020 по день винесення судом рішення, моральну шкоду в розмірі 10000 грн. Позов обґрунтований тим, що з 1968 року ОСОБА_1 працював у Приватному акціонерному товаристві «Харківський підшипниковий завод» ( надалі АТ «ХАРП» ) шліфувальником. 23.03.2020 його було звільнено із займаної посади за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію на підставі ст. 38 Кодексу законів про працю (надалі - КЗпП) України. Згідно розрахункового листа про розмір заборгованості із заробітної плати, виданого АТ «ХАРП», заборгованість по заробітній платі ОСОБА_1 станом на травень 2020 року складає 45881,86 грн. Відповідачем в добровільному порядку заборгованість із заробітної плати позивачу не виплачена. Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 12 березня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з АТ «ХАРП» на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати у розмірі 45881,86 грн. з відрахуванням установлених законом податків та інших обов`язкових платежів; середній заробіток за період затримки розрахунку при звільненні у розмірі 101870,46 грн. з відрахуванням установлених законом податків та інших обов`язкових платежів; моральну шкоду у розмірі 3000 грн. Допущено негайне виконання рішення суду в частині виплати заробітної плати в межах суми платежу за один місяць. Стягнуто з АТ «ХАРП» на користь держави судовий збір у розмірі 1681,60 грн. Рішення суду мотивоване тим, що з 23.09.1968 по 23.03.2020 ОСОБА_1 працював у АТ «ХАРП». Був звільнений у зв`язку з виходом на пенсію. На час звільнення відповідач мав перед позивачем заборгованість з виплати заробітної плати в розмірі 45881,86 грн. За відсутністю доказів на підтвердження того, що затримка розрахунку сталася не з вини відповідача, суд дійшов висновку, що оформивши звільнення позивача ОСОБА_1 та видавши йому трудову книжку, відповідач свій обов`язок із проведення з позивачем повного розрахунку в день звільнення не здійснив, а тому є підстави як для стягнення заборгованості із заробітної плати в розмірі 45881,86 грн., так і для застосування до відповідача відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, передбачену ст. 117 КЗпП України. Розрахунок розміру середнього заробітку за весь час затримки розрахунку, здійснено судом на підставі постанови Кабінету міністрів України від 08.02.1995 №100 «Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати», виходячи з кількості робочих днів за час затримки розрахунку - 243 х 419,22 грн. (середньоденна заробітна плата за два календарних місяці, що передували звільненню), що дорівнює 101870,46 грн. Суд також дійшов висновку про порушення відповідачем законних права позивача, що завдало останньому моральної шкоди у розмірі 3000 грн. Розмір зазначеної шкоди визначений судом виходячи із глибини фізичних та душевних страждань позивача, характеру правопорушення, враховуючи вимоги розумності і справедливості . Не погодившись з рішенням суду генеральний АТ «ХАРП» звернулося до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове. Апеляційна скарга обгрунтована тим, що суд не повно з`ясував обставини у справі, що мають значення для справи та як слідство неправильно застосував норми матеріального права та процесуального права. Судом невірно визначений період та розмір дійсної заборгованості по розрахунку з ОСОБА_1 станом на день винесення рішення, період нарахування та розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Судом взято до уваги дані АТ «ХАРП» по заборгованості без врахування змін у структурі боргу за жовтень 2020 року. Згідно даних бухгалтерського обліку АТ «ХАРП» станом на дату винесення рішення заборгованість перед ОСОБА_1 становила 37775,14 грн. (сума виплати, з якої утримано ВЗ та НДФЛ). Станом на час подачі апеляційної скарги борг перед позивачем поступово зменшується. Також судом невірно встановлено період затримки за остаточним розрахунком для нарахування середнього заробітку з моменту звільнення ОСОБА_1 до дати винесення рішення. А саме, відповідно до наказу-постанови АТ «ХАРП» №65/80 від 04.03.2019 на підприємстві встановлено неповний робочий тиждень з чотириденним робочим графіком, тому сума середнього заробітку за час затримки за рішенням суду значно перевищує розмір дійсної виплати, яка підлягає сплаті. Визначений судом розмір середнього заробітку, що підлягає стягненню з відповідача, є неспівмірним з заборгованістю по заробітній платі та ймовірних втрат позивача; призведе до перетворення відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, на каральну санкцію, що протирічить компенсаційному характеру заходів відповідальності в цивільному праві та принципів розумності, справедливості та пропорційності. Позивач не звертався (без поважних причин) за захистом свої порушених прав протягом 8 місяців, що може свідчити про навмисне зволікання з метою стягнення з підприємства значно більшої суми, ніж сума реального боргу, тобто про зловживання позивачем своїми правами. Майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання відповідачем як роботодавцем зобов`язань з виплати заробітної плати іншим працівникам; він є невиправдано обтяжливим та непосильним для відповідача. Судом не було встановлено в діях відповідача вини як обов`язкової ознаки правопорушення, передбаченого ст.117 КЗпП України, оскільки невиплата заборгованості по заробітній платі відповідачем пов`язана з неможливістю здійснити виплату через обмеження ведення господарської діяльності, у зв`язку з введенням карантину. Отже, до АТ «ХАРП» неможливо застосовувати відповідальність за несвоєчасний розрахунок по сплаті заробітної плати у вигляді стягнення середнього заробітку. Крім того, позивачем не доведено заподіяння йому моральної шкоди. Судом в повному обсязі задоволено вимоги позивача щодо стягнення середнього заробітку, що саме по собі є компенсаційною виплатою за затримку в отриманні зарплати, тому підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення моральної шкоди немає. Апелянт також вважає, що судом порушено процесуальне право відповідача на захист своїх інтересів у судовому засіданні та принцип змагальності сторін, а також принцип диспозитивності. В зв`язку з відмовою суду у задоволенні заперечення відповідача проти розгляду справи у спрощеному провадженні без виклику сторін, відповідач не мав змоги прийняти участь у судовому засіданні та належним чином представляти свої інтереси у суді. Суд, розглянувши справу без участі відповідача за наявними у матеріалах справи доказами, яких було недостатньо, позбавив відповідача права на захист, не повно з`ясував обставини справи, що призвело до винесення необгрунтованого рішення. Позивач не скористався правом надання відзиву на апеляційну скаргу. Заслухавши доповідь головуючого судді, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав. Відповідно до статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. У відповідності до частин 1-5 статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права . Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судовим розглядом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 з 23.09.1968 працював в ВАТ «Харківський підшипниковий завод» (на теперішній час ПАТ «Харківський підшипниковий завод»). 23.03.2020 року на підставі наказу № 85/19 від 23.03.2020 ОСОБА_1 було звільнено з ПАТ «Харківський підшипниковий завод» за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію на підставі ст. 38 КЗпП України. Викладене підтверджується копією трудової книжки ОСОБА_1 (а.с. 7-9). З розрахункового листа на ім`я ОСОБА_1 за травень 2020 року вбачається, що заборгованість відповідача ВАТ «Харківський підшипниковий завод» складає 45881,86 грн. Крім того, з розрахункового листа вбачається розмір заробітної плати ОСОБА_1 за січень 2020 року - 7171,45 грн., за лютий 2020 року - 7920,33 грн.(а.с. 10). Відповідно до частини 4 статті 274 ЦПК України в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів та поділ майна подружжя; щодо спадкування; щодо приватизації державного житлового житлового фонду; щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу; в яких ціна позову перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; інші вимоги, об`єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини. У пункті 2 частини 4 статті 277 ЦПК України визначено, якщо відповідач у встановлений судом строк подасть заяву із запереченнями проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, суд залежно від обґрунтованості заперечень відповідача постановляє ухвалу про розгляд справи за правилами загального позовного провадження та заміну засідання для розгляду справи по суті підготовчим засіданням. З матеріалів справи вбачається, що представником відповідача було подано заперечення проти розгляду справи у спрощеному провадженні, яке, відповідно до положень статті 277 ЦПК України, було залишено без задоволення (а.с. 17-18, 20-21). Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що справа не відноситься до категорії справ, які не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного позовного провадження, заперечення представника відповідача проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження було обгрунтовано залишено без задоволення. Крім того, в резолютивній частині ухвали судді Орджонікідзевського районного суду м. Харкова Матвієвської Г.В. від 28.09.2020 про відкриття провадження у справі відповідачу запропоновано протягом 15 днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі подати суду: відзив на позов; докази, наяких грунтуються заперечення, якщо такі докази не надані позивачем (а.с. 12). 22.02.2021 генеральним директором АТ «ХАРП» до суду був поданий відзив на позовну заяву, до якого були додані: заява про поновлення строків на подання відзиву; накладна і опис вкладення в лист про направлення позивачу копії відзиву на позовну заяву з усіма додатками до нього; розрахунок розміру сум, які позивач міг би сплатити як відсотки, взявши кредит за період заборгованості з розрахунку по зарплаті при звільненні за період 24.03.2020-08.02.2021 (а.с. 30-40). Інші докази стороною відповідача до суду першої інстанції не надавались. На підставі викладеного колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції обґрунтовано розглянув справу в порядку спрощеного позовного провадження. При цьому, розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження жодним чином не позбавляв відповідача права на захист. Більше того, відповідач в повному обсязі вказаним правом скористався, надавши до суду відзив на позовну заяву і подавши докази, які вважав за необхідне, на підтвердження своєї позиції. До апеляційної скарги були долучені нові докази, які не досліджувались при розгляді справи судом першої інстанції, а саме: копії наказу-постанови за підписами генерального директора, а також голови профкому АТ «ХАРП» від 04.03.2019 №65/80 про зміну режиму праці - встановленні неповного робочого тижня; листа ознайомлення працівників штампо-інструментального виробництва ПрАТ «ХАРП» з наказом-постановою від 04.03.2019 №65/80 «Про зміну режиму праці - встановленні неповного робочого тижня»; довідку бухгалтерії АТ «ХАРП» від 02.02.2021 №95/83-6-22. Проте, судова колегія не може прийняти зазначені докази виходячи з наступного. Частинами 2, 3 статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. За змістом пункту 6 частини 2 статті 356, частини 3 статті 367 та пункту 1 частини 1 статті 376 ЦПК України апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею, або які неправомірно не були цим судом прийняті та досліджені, або доказами, які судом першої інстанції досліджувались із порушенням установленого порядку. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини 1 статті 44 ЦПК України щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Дослідження нових доказів провадиться, зокрема, у таких випадках: якщо докази існували на час розгляду справи судом першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, з поважних причин не знала й не могла знати про їх існування; докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об`єктивних причин не міг подати їх до суду; додаткові докази, які були витребувані раніше, з`явилися після ухвалення рішення судом першої інстанції; суд першої інстанції неправомірно виключив із судового розгляду подані учасником процесу докази, що могли мати значення для вирішення справи; суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для вирішення справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, якщо їх подання до суду для нього становило певні труднощі тощо); наявні інші поважні причини для їх неподання до суду першої інстанції у випадку відсутності умислу чи недбалості особи, яка їх подає, або вони не досліджені судом унаслідок інших процесуальних порушень. Таких обставин апеляційним судом встановлено не було. Оскільки апелянтом не наведено доказів неможливості подання доказів до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього, вони не приймаються апеляційним судом. Матеріалами справи підтверджується обізнаність апелянта про розгляд судом першої інстанції справи за позовом ОСОБА_1 до АТ «ХАРП», відповідачем був наданий відзив на позовну заяву та докази, які він вважав необхідним долучити на підтвердження своєї позиції. При цьому, нові докази, долучені до матеріалів справи до суду першої інстанції стороною відповідача подані не були; доказів, які б свідчили про неможливість їх подання з об`єктивних, незалежних від відповідача обставин, матеріали справи не містять. Відповідно положень статті 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. Згідно з частиною 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пункту 4 частини 2 статті 43 ЦПК України учасники справи зобов`язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази. Таким чином, суд не може збирати докази за власною ініціативою. У разі недостатності доказів суд вправі запропонувати представити докази тій стороні, яка несе обов`язок по доказуванню. Отже, оскільки відповідачем не були надані суду докази, які спростовують розмір заборгованості АТ «ХАРП» перед позивачем з виплати заробітної плати на момент звільнення останнього, мають значення для розрахунку середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог в частині стягнення заборгованості із заробітної плати на підставі доказів, наявних в матеріалах справи, а також наявності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні у розмірі 45881,86 грн. Разом з тим, колегія суддів вважає обгрунтованими доводи апеляційної скарги щодо не вірного визначення судом суми середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні у розмірі 101 870,46 грн. Статтею 21 КЗпП України передбачений обов`язок роботодавця виплачувати працівникові заробітну плату. Відповідно до частини 1 статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього кодексу. Згідно статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Статтею 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Разом із тим встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Колегія суддів враховує, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця. Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України. Одним із принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі. З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків. Зокрема, такими правилами є правила про неустойку. Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві. Аналогічно, звертаючись із вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбачений статтею 117 КЗпП України. У постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (провадження №14-623цс18) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16, та зазначила, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Аналогічний правовий висновок викладено також у постановах Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №761/16407/15-ц, від 15 квітня 2020 року у справі №331/1863/18, від 18 листопада 2020 року у справі №335/4416/18-ц, підстав для відступу від якого колегія суддів не вбачає. У справі, що переглядається, встановивши, що у день звільнення всі належні звільненому працівникові суми виплачені не були, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про наявність правових підстав для стягнення з АТ «ХАРП» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, проте при вирішенні питання щодо визначення розміру такого відшкодування, суд помилково не застосував правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, та всупереч засадам розумності і справедливості не вирішив питання про зменшення таких сум. З огляду на зазначене колегія суддів вважає за необхідне змінити оскаржуване судове рішення в частині вирішення позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та зменшити визнгачний судом розмір стягнення. Застосовуючи до обставин цієї справи критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, колегія суддів виходить із того, що: позивач звернувся до суду з цим позовом через 6 місяців після звільнення з роботи; сума невиплачених належних при звільненні сум (45881,86 грн.) є меншою, ніж визначена судом сума середнього заробітку позивача за час затримки його виплати при звільненні (101870,46 грн). З огляду на неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, колегія суддів вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідає обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у розмірі заборгованості за такими виплатами - 45881,86 грн. Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням встановлених у справі обставин. Тому рішення суду підлягає зміні в частині визначення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі зменшенням суми, що підлягає стягненню з 101870,46 грн до 45881,86 грн. Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. У статті 4 КЗпП України передбачено, що законодавство про працю складається з цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. З аналізу статей 47, 116, 117 КЗпП України вбачається, що закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку виникають передбачені статтею 117 КЗпП України правові підстави для застосування матеріальної відповідальності. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Моральна шкода - це втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до частини 1 статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. Приписами статті 23 ЦК України встановлено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у: фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Згідно зі статтею 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи винятків для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а ст.237-1 кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди в обраний ним спосіб, зокрема повернення вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у житті та з урахуванням інших обставин. Відповідно до роз`яснень, викладених у п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 за № 4, розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, ураховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих відносинах, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. На підставі викладеного, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що порушення права позивача на своєчасну виплату заробітної плати призвело до його душевних страждань, втрати ним нормальних життєвих зав`язків, які полягали у постійному страху залишитись без засобів існування та стресі, що очевидно позбавляло його стану внутрішньої рівноваги, спричинило почуття незахищеності перед необґрунтованими діями відповідача; факт порушення законного трудового права позивача сам по собі свідчить про заподіяння моральних страждань і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Враховуючи таке колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про стягнення з відповідача на користь позивача 3000 грн в якості відшкодування заподіяної моральної шкоди, вважаючи, що така сума відповідає засадам розумності, виваженості та справедливості. Враховуючи встановлені обставини справи та досліджені докази, колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги знайшли своє часткове підтвердження в суді апеляційної інстанції, тому апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, а рішення суду - зміні в частині розміру стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні зі зменшенням суми, що підлягає стягненню до 45881,86 грн., без урахування податків і зборів. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною, залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04). Відповідно до частин 1, 8, 13 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судове рішення зміні зі зменшенням суми грошових коштів, що підлягають стягненню з відповідача на користь позивача, то слід провести новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілити судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Тому рішення суду підлягає зміні і у частині стягнення судового збору. З урахуванням висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження №12-301гс18) та постанові Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 226/168/15-ц (провадження №6-1121цс16) з 01 вересня 2015 року працівник не вважається звільненим від сплати судового збору за звернення до суду з позовними вимогами про стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Згідно пункту 1 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою, ставка судового збору встановлюється у розмірі 1% ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Відповідно до статті 7 Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік» прожитковий мінімум для працездатних осіб у 2020 році був встановлений у розмірі 2102 грн. Таким чином, за позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та про стягнення моральної шкоди позивач мав сплатити судовий збір у розмірі 840,80 грн. (2102 грн. * 0,4) * 2, проте при поданні позову судовий збір не сплачував. За результатами апеляційного перегляду справи позов задоволено на 92,29%, тому в межах задоволеного розміру позовних вимог судовий збір за подання позовної заяви про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та про стягнення моральної шкоди підлягає стягненню з позивача на користь держави в розмірі 129,65 грн., з відповідача на користь держави - в розмірі 1551,95 грн. Також з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір за позовною вимогою про стягнення заборгованості з заробітної плати в розмірі 840,80 грн. А загалом 2392,75 грн. За подання апеляційної скарги АТ «ХАРП» сплачено судовий збір у розмірі 2522,40 грн., що підтверджується даними платіжного доручення № 5404 від 29.04.2021 (а.с. 73). Враховуючи, що апеляційна скарга задоволена частково (7,71% у відсотковому виразі), понесені АТ «ХАРП» судові витрати по сплаті судового збору при зверненні до суду з апеляційною скаргою підлягають компенсації ОСОБА_1 у розмірі 194,48 грн. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 382 - 384 ЦПК України, суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Харківський підшипниковий завод» задовольнити частково. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 12 березня 2021 року змінити в частині суми стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та судового збору. Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Харківський підшипниковий завод» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 45881 (сорок п`ять тисяч вісімсот вісімдесят одна) грн. 86 коп без урахування податків і зборів. Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави 129 (сто двадцять дев`ять) грн. 65 коп. за подання позовної заяви до суду першої інстанції. Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Харківський підшипниковий завод» на користь держави судовий збір в розмірі 2392 (дві тисячі триста дев`яносто дві) грн. 75 коп. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Приватного акціонерного товариства «Харківський підшипниковий завод» 194 грн (сто дев`яносто чотири) грн. 48 коп. сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги. В іншій частині рішення суду залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених частиною 3 статті 389 ЦПК України. Повний текст постанови складено 19 липня 2021 року. Головуючий - О.Ю.Тичкова Судді - О.В.Маміна Н.П.Пилипчук