Постанова 4818 № 626/1479/19

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД _______________________________________________________________ П О С Т А Н О В А Іменем України 13 липня 2021 року м. Харків справа № 626/1479/19 провадження № 22-ц/818/4372/21 Харківський апеляційний суд у складі: Головуючого: Маміної О.В. суддів: Кругової С.С., Пилипчук Н.П., за участю секретаря: Сізонової О.О. учасники справи: позивач Красноградська міська рада, відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа- Служба у справах дітей та сім`ї Красноградської міської ради розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом Красноградської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Красноградської міської ради про позбавлення права користування житловим приміщенням за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Красноградського районного суду Харківської області від 17 лютого 2020 року, постановлене під головуванням судді Рибальченко І.Г., в залі суду в місті Красноград Харківської області, - в с т а н о в и в: У червні 2019 року Красноградська міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Красноградської міської ради про позбавлення права користування житловим приміщенням. Рішенням Красноградського районного суду Харківської області від 17 лютого 2020 року позов задоволено. Позбавлено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 права користування службовим житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Красноградської міської ради сплачений судовий збір в розмірі 960,50 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь Красноградської міської ради сплачений судовий збір в розмірі 960,50 грн. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову Красноградській міській раді. Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; відповідач зазначає, що рішення Красноградської міської ради № 73 від 28 травня 2014 року, яким йому було надано службове житло, є актом одноразового застосування, вичерпує свою дію фактом його виконання і не може бути скасовано чи змінене цим органом після його виконання. Крім того, судом не взято до уваги висновок Служби у справах дітей Красноградської районної державної адміністрації, яка заперечувала проти задоволення позову до малолітнього ОСОБА_3 . Позбавляючи права користування жилим приміщенням малолітню дитину, суд порушив норми чинного законодавства щодо прав дитини, яким приділяється першочергова увага з метою найкращого забезпечення інтересів дитини. Не враховано також факт непроживання відповідача разом з членами його сім`ї у спірній квартирі. ОСОБА_1 вказував, що Конституцією України, зокрема статтею 47, визначено право кожного на житло, тому виселення громадян без надання іншого жилого приміщення є порушенням права на житло. Красноградська міська рада надала відзив на апеляційну скаргу, просила апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення. Постановою Харківського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Красноградського районного суду Харківської області від 17 лютого 2020 року залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 28 квітня 2021 року постанову Харківського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367, ст. 417 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Статтею 417 ЦПК України встановлено, що вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 отримав службове житло у зв`язку з проходженням військової служби в Лозівському міжрайонному управлінні СБУ в Харківській області. Оскільки відповідач звільнений з військової служби, то його право, а також право осіб, які з ним проживають, на користування наданим службовим житлом припинилося. Тому наявні підстави для позбавлення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 права користування службовим житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 . Проте такі висновки суду першої інстанції не відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи. Судом встановлено, що рішенням виконавчого комітету Красноградської міської ради Харківської області від 28 травня 2014 року № 73 визнано тимчасовим службовим жилим приміщенням квартиру за адресою: АДРЕСА_1 та надано ОСОБА_1 , який проходить військову службу в Лозівському міжрайонному відділі управління СБУ в Харківській області та здійснює оперативне забезпечення міста Красноград, та членам його сім`ї службове жиле приміщення, а саме квартиру за вищевказаною адресою. Видано ОСОБА_1 ордер на вселення в службове жиле приміщення (а.с.9 т.1). 29 травня 2014 року ОСОБА_1 надав згоду на звільнення наданого йому та членам його сім`ї службового жилого приміщення в порядку, передбаченому Положенням про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними (а.с. 12 т.1). Згідно з наказом Голови СБУ від 30 січня 2016 року № 100-ос капітана ОСОБА_1 , старшого оперуповноваженого, звільнено з військової служби за підпунктом «б» пункту 61 та підпунктом «и» пункту 62 (у зв`язку з систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем) та пунктом 88-1 у запас Збройних Сил України по управлінню СБУ в Харківській області (а. с. 15 т.1). На підставі наказу управління СБУ в Харківській області від 05 лютого 2016 року №18 - ос виключено із списків особового складу капітана ОСОБА_1 , звільненого з військової служби наказом Голови СБУ від 30 січня 2016 року № 100-ос (а.с. 16 т.1). Листом управління СБУ в Харківській області від 15 лютого 2016 року № 70/30-339 Красноградського міського голову повідомлено, що відповідача звільнено з військової служби, та звернуто прохання щодо вирішення питання про видачу ордера на службове жиле приміщення, а саме квартиру АДРЕСА_2 , іншому співробітнику Лозівського міжрайонного відділу управління СБУ в Харківській області. Рішенням виконавчого комітету Красноградської міської ради Харківської області від 24 лютого 2016 року № 39 визнано такими, що втратили чинність пункти 2, 3, 4, 5, 6 рішення виконкому від 28 травня 2014 року № 73 (а.с.10 т.1). 29 лютого 2016 року на адресу ОСОБА_1 направлено повідомлення про звернення до центру надання адміністративних послуг Красноградської районної державної адміністрації для зняття з реєстрації його та членів його сім`ї, та звільнення займаного службового жилого приміщення (а.с.11 т.1). 07 квітня 2016 року Красноградська міська рада Харківської області направила на адресу ОСОБА_1 повідомлення щодо виселення зі службового жилого приміщення (а.с.13 т.1). Згідно з довідкою Красноградського ЖРЕП від 23 квітня 2019 року № 1105 ОСОБА_1 та члени його сім`ї: дружина - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстровані у квартирі АДРЕСА_2 (а.с.14 т.1). 21 травня 2019 року депутатом Красноградської міської ради Харківської області Вербніковою О.В., була складена довідка, якою засвідчено, що в квартирі АДРЕСА_2 тривалий час не мешкають ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Рішенням Красноградського районного суду Харківської області від 26 грудня 2018 року у справі № 626/642/16-ц позовні вимоги виконавчого комітету Красноградської міської ради Харківської області до ОСОБА_1 про зняття з реєстрації та виселення із службового жилого приміщення - задоволено частково. Зобов`язано відповідача та членів його сім`ї виселитися з службового жилого приміщення з дати вступу судового рішення в законну силу. Постановою Харківського апеляційного суду від 11 квітня 2019 року у справі № 626/642/16-ц, яка набрала законної сили, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Красноградського районного суду Харківської області від 26 грудня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено виконавчому комітету Красноградської міської ради Харківської області у задоволенні позову (а.с.19-20 т.1). Відмовляючи виконавчому комітету Красноградської міської ради Харківської області у задоволенні позову у справі № 626/642/16-ц, суд апеляційної інстанції виходив з того, що судом в порушення вимог чинного законодавства не притягнуто до участі у справі орган опіки та піклування як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, що є обов`язковим при розгляді спорів щодо визнання дитини такою, що втратила право користування жилим приміщенням. Крім того позов пред`явлено лише до ОСОБА_1 , а питання про виселення з житла вирішено і щодо інших осіб, не залучених до участі у справі. Як на підставу позовних вимог, Красноградська міська рада посилалася на те, що наявні підстави для позбавлення відповідачів права користування службовим жилим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_2 , оскільки службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем їх пов`язують трудові правовідносини; після їх припинення службове житло має бути повернуто Красноградській міській раді для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники. Законом передбачено вичерпний перелік осіб, яких не може бути виселено зі службового житла без надання іншого службового житла, проте ОСОБА_1 не належить до такої категорії осіб. Крім того відповідачі не проживають у службовій квартирі, що встановлено довідкою від 21.05.2019 року. Красноградська міська рада вказує, що безпідставне проживання та реєстрація відповідачів у вказаній службовій квартирі позбавляє виконавчий комітет Красноградської міської ради можливості володіти та розпоряджатися службовим житлом. Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Частиною першою статті 118 ЖК УРСР передбачено, що службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Держава забезпечує соціальний і правовий захист військовослужбовців і працівників Служби безпеки України. Військовослужбовці Служби безпеки України користуються політичними, соціально-економічними та особистими правами і свободами, а також пільгами відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», цього Закону, інших актів законодавства (стаття 27 Закону України «Про Службу безпеки України»). Згідно з пунктами 3, 3 частини першої статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у порядку і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР та іншими нормативно-правовими актами. Військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової військової служби) та члени їх сімей, які проживають разом з ними, забезпечуються службовими жилими приміщеннями, що повинні відповідати вимогам житлового законодавства. Порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей жилими приміщеннями визначається Кабінетом Міністрів України, зокрема, постановою від 03 серпня 2006 року № 1081 «Про затвердження Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями» (далі - Порядок) в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, яка визначає механізм забезпечення житловими приміщеннями військовослужбовців - осіб офіцерського, старшинського і сержантського, рядового складу (крім військовослужбовців строкової служби) Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формуваньта членів їх сімей. Військовослужбовці та члени їх сімей, які проживають разом з ними, за відсутності у них за місцем проходження служби житла для постійного проживання забезпечуються службовими житловими приміщеннями (пункт 7 Порядку). Відповідно до пункту 12 Порядку службові житлові приміщення надаються військовослужбовцям за місцем проходження ними військової служби. Службове житлове приміщення надається військовослужбовцю на всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним (у тому числі на дружину (чоловіка) і неповнолітніх дітей, які проживають окремо від військовослужбовця в даному або іншому населеному пункті). Члени сім`ї військовослужбовця дають письмову згоду на проживання в службовому житловому приміщенні. Військовослужбовець та повнолітні члени його сім`ї беруть письмове зобов`язання щодо звільнення службового житлового приміщення в передбачених законодавством випадках (пункт 14 Порядку). Статтею 124 ЖК УРСР передбачено, що робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення. У пункті 21 Порядку зазначено, що при звільненні з військової служби військовослужбовець підлягає виселенню із службового житлового приміщення з усіма членами сім`ї, якщо інше не передбачено законодавством. Матеріали справи свідчать про те, що незважаючи на звільнення ОСОБА_1 з військової служби наказом Голови СБУ від 30 січня 2016 року № 100-ос (а. с. 15 т.1), у спірній квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані ОСОБА_1 та члени його сім`ї: дружина - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.14 т.1), що підтверджується довідкою Красноградського ЖРЕП від 23 квітня 2019 року № 1105. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського Суду з прав людини як джерело права. У своїй діяльності Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) закріплює право кожного на повагу до його приватного і сімейного життя, житла і до таємниці кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права інакше, ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб. У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63). Отже тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» заява № 8863/06, § 44). Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті (рішення ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року в справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» заяви № 7151/75, № 7152/75). До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї (частини друга та третя статті 64 ЖК УРСР). Отже, право користування службовим жилим приміщенням члена сім`ї (або колишнього члена сім`ї наймача) є похідним від такого права останнього. Згідно зі статтею 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень (стаття 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей»). Відповідно до частин сьомої, восьмої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї. Так, у Преамбулі Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (у редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року), яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, зазначено, що дитина, внаслідок її фізичної і розумової незрілості, потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження. Статтею 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, і при вирішенні питання про позбавлення права користування житлом. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 вказував на неможливість позбавлення його та членів його сім`ї права користування жилим приміщенням, оскільки він має малолітню дитину, а інше житло для користування у нього відсутнє. Стаття 19 СК України визначає участь органу опіки та піклування у захисті сімейних прав та інтересів. Приписами частини четвертої статті 19 СК України встановлено, що при розгляді судом спорів щодо визнання дитини такою, що втратила право користування жилим приміщенням, обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Матеріали справи містять висновок Служби у справах дітей, в якому остання заперечує проти виселення малолітнього ОСОБА_3 зі спірної квартири, оскільки відсутні докази забезпечення дитини іншим житловим приміщенням, придатним для проживання в ньому. Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув, залишив поза увагою наявність в сім`ї відповідача малолітньої дитини, яка має хронічні захворювання, і не встановив чи не буде надмірним тягарем для відповідачів і малолітньої дитини позбавлення житла без встановлення обставин наявності в них іншого жилого приміщення. Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін відповідно до вимог ст. 12 ЦПК України. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що позбавлення відповідачів права користування спірним житловим приміщенням відповідає зазначеним вимогам закону, не порушує конституційних прав відповідачів на житло, та не завдасть шкоди їх правам та інтересам. Посилання Красноградської міської ради, без надання належних доказів, на те, що відповідачі тривалий час не проживають у спірній службовій квартирі та мають інше місце проживання, не є підставою для позбавлення їх права користування вказаною квартирою, у відповідності до вимог ст. 124 ЖК УРСР. Рішення суду першої інстанції ухвалено виключно на підставі того, що законне підґрунтя для виселення зумовлене звільненням відповідача з військової служби. Цей захід міг переслідувати легітимну мету у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції, а саме захист інтересів військовослужбовців, які потребують тимчасового житла у зв`язку з проходженням служби за умови, що рішення ґрунтується на законних підставах і тоді воно буде необхідним у демократичному суспільстві. Однак, суд дійшов висновку, що позбавлення права на житло відповідає чинному законодавству, проте жодним чином не врівноважив цей висновок з аргументами відповідачів, а саме: що цей захід покладе на них надмірний тягар, зокрема, що право користування житлом втратить сім`я з малолітньою дитиною без наявності іншого жилого приміщення, в якому буде проживати сім`я з дитиною після виселення. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справах «Дакус проти України»). Подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20). Крім того колегія суддів зауважує, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють як закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в статті 16 ЦК України. Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. З матеріалів справи убачається, що Красноградська міська рада звернулася до суду з позовом до відповідачів про позбавлення права користування службовим жилим приміщенням. Разом з тим користування службовими жилими приміщеннями врегульовано главою 3 розділу ІІІ ЖК УРСР. Так, статтями 124, 125 ЖК УРСР передбачено, що робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають з наданням (без надання) іншого жилого приміщення. Таким чином обраний позивачем спосіб захисту прав (позбавлення права користування житловим приміщенням), сам по собі не сприяє ефективному відновленню порушеного права. Доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду першої інстанції. Колегія суддів вважає, що наявні підстави для задоволення вимог апеляційної скарги ОСОБА_1 . Рішення суду першої інстанції слід скасувати, та у задоволенні позову слід відмовити. Відповідно до вимог ч.1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог. Матеріали справи свідчать про те, що при подачі апеляційної скарги відповідачем сплачено судовий збір у розмірі 2 881,50 грн. (а.с.124 т.1), при подачі касаційної скарги 3842 грн. (а.с.1 т.2). З урахуванням задоволення вимог апеляційної скарги, з Красноградської міської ради на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 6 723,50 грн. (2 881,50 грн. + 3 842 грн.). Керуючись ст. ст. 367, 368, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Красноградського районного суду Харківської області від 17 лютого 2020 року скасувати та ухвалити нове. Відмовити у задоволенні позову Красноградської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Красноградської міської ради про позбавлення права користування житловим приміщенням. Стягнути з Красноградської міської ради на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 6 723,50 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий: О.В. Маміна Судді: С.С. Кругова Н.П. Пилипчук Повне судове рішення виготовлено 16.07.2021 року.