Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 620/5520/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 620/5520/20 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Тихоненко О.М., Суддя-доповідач Кобаль М.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 липня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Кобаля М.І., суддів Кузьмишиної О.М., Степанюка А.Г. при секретарі Хмарській К.І. за участю: представника позивача: ОСОБА_3 представника відповідача: Бойко Т.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 18 січня 2021 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії, - ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі - Позивач) звернулася до суду із адміністративним позовом до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області (далі - Відповідач, ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області) у якому просила: - визнати протиправним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 19.03.2020 року № 25-4752/14-20-сг про відмову у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства загальною площею 2,0 га, розташованої на території Івковецької сільської ради Прилуцького району Чернігівської області; - зобов`язати ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області повторно розглянути заяву позивача та прийняти рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства загальною площею 2,0 га, розташованої на території Івковецької сільської ради Прилуцького району Чернігівської області, та надання її позивачу у власність. Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 18 січня 2021 року у задоволенні позову відмовлено повністю. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, позивачка звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалити нове рішення, яким задовольнити повністю позовні вимоги. Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Відповідно до ч. 2 ст. 309 КАС України у виняткових випадках апеляційний суд за клопотанням сторони та з урахуванням особливостей розгляду справи може продовжити строк розгляду справи, але не більш як на п`ятнадцять днів, про що постановляє ухвалу. Пунктом 1 статті 6 ратифікованої Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997 року Конвенції про захист прав людини та основних свобод закріплено право вирішення спірного питання упродовж розумного строку. Згідно п. 26 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень ухвалення рішення в розумні строки відповідно до статті 6 Конвенції також можна вважати важливим елементом його якості. Проте можливе виникнення суперечностей між швидкістю проведення процесу та іншими чинниками, пов`язаними з якістю, такими як право на справедливий розгляд справи, яке також гарантується статтею 6 Конвенції. Оскільки важливо забезпечувати соціальну гармонію та юридичну визначеність, то попри очевидну необхідність враховувати часовий елемент слід також зважати й на інші чинники. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про продовження строку розгляду апеляційної скарги ГУ ПФУ в Чернігівській області на рішення ОСОБА_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 18 січня 2021 року на розумний строк. Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, які з`явилися у призначене судове засідання, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, а оскаржуване рішення - скасувати, виходячи з наступного. Згідно із п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 14.05.2019 року ОСОБА_1 звернулася до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області із заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність у межах норм безоплатної приватизації для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 2,0000 га із земель державної власності Івковецької сільської ради Прилуцького району Чернігівської області. До вказаної заяви позивачем додано (а.с.22).: - копію паспорта; - копію ідентифікаційного коду - схему розташування земельної ділянки. Як вбачається з матеріалів справи, листом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 07.06.2019 року № Д-4853/0-2017/0/94-19 відмовлено ОСОБА_1 у надані дозволу на виготовлення проекту землеустрою. На виконання рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 23.12.2019 року по справі № 620/3075/19 ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області, 20.01.2020 року повторно розглянуто заяву ОСОБА_1 та надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 2,00 га на території Івковецької сільської ради Прилуцького району Чернігівської області (а.с.23). 29.01.2020 позивач звернулася до ФОП ОСОБА_2 із заявою, в якій просила розробити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства із земель державної власності (земель запасу) за межами населеного пункту на території Івковецької сільської ради Прилуцького району Чернігівської області (а.с.21). ФОП ОСОБА_2 розроблено Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 , площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства із земель державної власності (земель запасу) за межами населеного пункту на території Івковецької сільської ради Прилуцького району Чернігівської області (а.с.16-57). 04.03.2020 ОСОБА_1 звернулася до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області із заявою, в якій просила затвердити проект землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки з кадастровим номером: 7424183700:03:000:0645, площею 2.0000 га, для ведення особистого селянського господарства із земель державної власності (земель запасу) Івковецької сільської ради Прилуцького району Чернігівської області. До заяви позивачем додано: проект відведення земельної ділянки; витяг з Державного земельного кадастру про реєстрацію земельної ділянки (а.с.8). 19.03.2020 ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області прийнято наказ №25-4752/14-20-сг про відмову у затвердженні документації із землеустрою та передачі у власність земельної ділянки, з тих підстав, що земельна ділянка запроектована в іншому місці ніж та, яка зазначена в графічних матеріалах бажаного місця розташування доданих до заяви і по якій надавався дозвіл (а.с.11)(далі по тексту - оскаржуваний наказ). На звернення представника позивача від 31.08.2020 (а.с.9), ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області направлено на адресу останнього лист від 07.09.2020 року № У-53/0-764/6-20, до якого додано наказ від 19.03.2020 року № 25-4752/14-20-сг про відмову у затвердженні документації із землеустрою та передачі у власність земельної ділянки (а.с.10). Вважаючи оскаржуваний наказ протиправним, позивачка звернулася до суду з відповідним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів. Приймаючи рішення про відмову в задоволенні даного позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства на території Івковецької сільської ради Прилуцького району Чернігівської області розроблений не на підставі наказу відповідача від 20.01.2020 року №25-1083/14- 20-сг «Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою», чим порушено вимоги статті 22 Закону України «Про землеустрій», а тому оскаржуваний наказ ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області про відмову у затвердженні документації із землеустрою та передачі у власність земельної ділянки, з підстав розташування запроектованої земельної ділянки в іншому місці ніж та, що зазначена в графічних матеріалах доданих до заяви і по якій надано дозвіл є законним і обґрунтованим. Колегія суддів апеляційної інстанції не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він не знайшов свого підтвердження під час апеляційного розгляду справи. Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Статтею 41 Конституції України передбачено, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Відповідно до статті 14 Конституції України та статті 373 Цивільного кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізовується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону. Земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України від 25.10.2001 № 2768-ІІІ (далі - ЗК України), а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Відповідно до частини 4 статті 122 ЗК України, центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою вказаної статті, у власність або у користування для всіх потреб. Пунктом «б» частини 1 статті 81 ЗК України встановлено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності. При цьому, статтею 116 ЗК України встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. У свою чергу, відповідно до частини 6 статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку (частина 7 статті 118 ЗК України). Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб`єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін (частина 8 статті 118 ЗК України). Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу. Частиною 9 статті 118 ЗК України регламентовано, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність. Відмова органу виконавчої влади у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені у суді. Так, положеннями частини 6 статті 118 ЗК України встановлено, що разом із відповідним клопотанням заявник повинен подати органу місцевого самоврядування чи органу державної влади графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки. Отже, вибір земельної ділянки та надання графічного матеріалу є обов`язком заявника. Зi змісту вказаної норми вбачається, що клопотання про одержання безоплатно у власність земельної ділянки є первинним документом, у якому висловлюються намiри особи щодо приватизації земельної ділянки, i в ньому вказуються орієнтовні розміри та приблизне місце розташування земельної ділянки. Про це свідчить те, що ні в клопотанні, ні в графічних матеріалах не зазначаються конкретні відомості про земельну ділянку, такі як, опис меж, міри ліній по периметру, координати поворотних точок меж, дані про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі, тощо). Ці відомості відображаються при формуванні земельної ділянки та присвоєнні їй кадастрового номера, тобто при подальших діях після отримання дозволу на розробку проекту землеустрою. Тобто, позивачем обґрунтовано зазначено, що місце розташування сформованої земельної ділянки може не співпадати з бажаним місцем розташування земельної ділянки, зазначеному у клопотанні. Дослідивши матеріали справи та доводи апелянта, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне. Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування регулюється статтями 123, 124 ЗК України. Цей порядок полягає в такому: Зацікавлена особа звертається до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. У клопотанні зазначаються, зокрема, орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення і додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування надає дозвіл (або мотивовану відмову у його наданні). За замовленням заінтересованої особи виконавець розробляє проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Він погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 ЗК України. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування приймає рішення про надання земельної ділянки у користування, яким затверджує проєкт землеустрою щодо відведення ділянки. Передача в оренду земельної ділянки здійснюється на підставі зазначеного рішення шляхом укладення договору оренди земельної ділянки. Отже, правовідносини оренди виникають лише в момент укладення договору оренди. До цього моменту, починаючи з моменту звернення особи до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, тривають переддоговірні відносини: сторони ведуть переговори щодо предмета договору, а саме - щодо можливості укладення договору оренди в майбутньому та визначення конкретної земельної ділянки на масиві земель державної або комунальної власності у встановленому законом порядку. Етапи цих переговорів такі: Звертаючись до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зацікавлена особа звертається до власника земельної ділянки - держави або територіальної громади (в особі відповідного органу) з пропозицією про укладення в майбутньому договору оренди (предмет якого на цей час точно не визначений) та про проведення переговорів з цього приводу. У дозволі на виготовлення проєкту землеустрою визначається лише приблизна площа земельної ділянки та орієнтовне місцезнаходження (наприклад, земельний масив, у межах якого вона буде знаходитись). Конкретизується ж земельна ділянка у проєкті землеустрою. Проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки включає інформацію щодо меж земельної ділянки та інформацію, важливу для визначення можливості використання земельної ділянки у той чи інший спосіб, зокрема перелік обмежень у використанні земельних ділянок (меж охоронних зон (наприклад, біля ліній електропередач), зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель); матеріали погодження проєкту землеустрою тощо (стаття 50 Закону України «Про землеустрій»). Отже, суд апеляційної інстанції зазначає, що дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки означає дозвіл власника земельної ділянки здійснити певні дії на землі власника, аби мати змогу в подальшому точно визначити предмет оренди. Вказаний дозвіл наділяє заінтересовану особу повноваженням ідентифікувати на землі власника земельної ділянки, яку ця особа бажає отримати в оренду в майбутньому. У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16-ц (провадження № 14-301цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку. У свою чергу, звернення заінтересованої особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування за затвердженням проєкту землеустрою є пропозицією цієї особи щодо визначення конкретного предмета оренди - земельної ділянки, конкретизованої у проєкті землеустрою. Затвердження проєкту землеустрою щодо відведення ділянки засвідчує згоду власника земельної ділянки (в особі органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування) із вибором предмета оренди - земельної ділянки, конкретизованої у проєкті землеустрою. Таким чином, внаслідок зазначених дій майбутніми орендарем та орендодавцем погоджується одна із умов майбутнього договору - земельна ділянка, яка стане предметом оренди. Після цього сторони укладають договір оренди, в якому сторонами погоджується вже не тільки конкретна земельна ділянка, а і всі інші умови договору. З цього моменту виникають договірні правовідносини. Разом з тим, відсутність договірних відносин між сторонами до моменту укладення договору не означає, що на переддоговірній стадії сторони не несуть жодних обов`язків по відношенню одна до одної. Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Так, може кваліфікуватися як недобросовісна така поведінка власника земельної ділянки (в особі органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування), коли він необґрунтовано зволікає з наданням дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, не повідомляє чи несвоєчасно повідомляє про відмову у наданні дозволу або не наводить вичерпні мотиви такої відмови, надає дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, завідомо знаючи про перешкоди у наданні земельної ділянки в оренду, необґрунтовано зволікає з розглядом проєкту землеустрою щодо відведення, безпідставно відмовляє у його затвердженні і у той же час надає дозвіл на розробку проєкту землеустрою та затверджує цей проєкт щодо іншої особи. Проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу. Рішенням про надання земельної ділянки у користування за проєктом землеустрою щодо її відведення здійснюється затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Відповідно до частин першої, четвертої, п`ятої статті 186-1 ЗК України проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності підлягає обов`язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що здійснює реалізацію державної політики у сфері земельних відносин. Розробник подає на погодження до органу, визначеному в частині першій цієї статті, за місцем розташування земельної ділянки оригінал проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а до органів, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, - завірені ним копії проєкту. Органи, зазначені в частинах першій - третій цієї статті, зобов`язані протягом десяти робочих днів з дня одержання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проєкту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов`язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері. Отже, стаття 123 ЗК України врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування в тих випадках, коли згідно з законом земельні торги не проводяться; визначає вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; установлює загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу. Метою розробки проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки є її індивідуалізація (конкретизація). Здійснення такої індивідуалізації, зокрема, дозволяє здійснити формування земельної ділянки. Відповідно до частини першої статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Відповідно до частини другої цієї ж статті формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності. Відповідно до частини 1 статті 50 Закону України «Про землеустрій» проєкти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються лише у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок. Отже, якщо земельна ділянка сформована, то розробка проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та його затвердження позбавлені будь-якого сенсу. Саме тому у частині 1 статті 123 ЗК України встановлено, що надання у користування земельної ділянки, зареєстрованої в Державному земельному кадастрі відповідно до Закону України «Про Державний земельний кадастр», право власності на яку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни її меж та цільового призначення здійснюється без складення документації із землеустрою. Таким чином, якщо земельна ділянка зареєстрована в Державному земельному кадастрі, а право власності на неї зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, то положення статті 123 ЗК України та статті 7 Закону України «Про фермерське господарство», якими передбачено одержання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та його затвердження, не підлягають застосуванню. Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 року по справі № 688/2908/16-ц. Правовими положеннями ч.5 ст. 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Таким чином, суд апеляційної інстанції погоджується з доводами апелянта про те, що формування земельної ділянки здійснюється виключно у межах конкретного земельного масиву, лише у тому випадку, коли такий земельний масив є сформованим та йому присвоєно кадастровий номер. У даному випадку, формування земельної ділянки відбувалося за рахунок вільних земель державної власності на території Івковецької сільської ради Прилуцького району Чернігівської області, в межах якої ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 2,00 га на території Івковецької сільської ради Прилуцького району Чернігівської області, оформленого наказом № 25-1083/14-20-сг ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 20.01.2020 року (а.с.23). З огляду на вищезазначені обставини справи та правові норми, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасувати наказу ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 19.03.2020 року № 25-4752/14-20-сг про відмову у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства загальною площею 2,0 га, розташованої на території Івковецької сільської ради Прилуцького району Чернігівської області є обґрунтованими та підлягають задоволенню, а оскаржуваний наказ скасуванню. Щодо доводів апелянта про першочерговість отримання позивачкою вказаної земельної ділянки, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Так, земля є унікальним обмеженим природним ресурсом. Земля є базисним ресурсом, на якому будується добробут суспільства. Отже, розподіл землі є особливо чутливим до принципів справедливості, розумності і добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Неконкурентне надання землі у користування за наявності двох або більше бажаючих не відповідає зазначеним принципам. Зокрема, не можна вважати справедливим і розумним надання землі особі, яка раніше за інших дізналася про існування вільної земельної ділянки і звернулася з відповідною заявою. Крім того, такий підхід стимулює використання інсайдерської інформації, що є одним із проявів корупції, а тому є неприпустимим. Тим більше не можна вважати справедливим і розумним надання землі особі, яка пізніше за інших звернулася з відповідною заявою, але якій тим не менше надано перевагу. Такий підхід може створювати підґрунтя для розвитку корупції. Отже, за наявності двох або більше бажаючих отримати земельну ділянку державної чи комунальної власності в оренду - право оренди такої земельної ділянки підлягає продажу на конкурентних засадах (земельних торгах). Разом з тим, у даному випадку земельні торги не проводилися. Між тим, у даній справі, дозволи погоджені відповідачем на підставі заяв заінтересованих осіб на отримання земельних ділянок пізніше ніж відбулося звернення позивачки - 14.05.2019 року. Щодо позовних вимог про зобов`язання ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області повторно розглянути заяву позивача та прийняти рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства загальною площею 2,0 га, розташованої на території Івковецької сільської ради Прилуцького району Чернігівської області, та надання її позивачу у власність, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне. Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України). Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію, яка висвітлена в п. 9 мотивувальної частини рішення Конституційного суду України від 30.01.2003 р. N 3-рп/2003, а саме: «Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13)». Так, адміністративним судочинством регламентовано, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Згідно частини 1, пункту 10 частини 2 статті 245 КАС України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково. У разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів. При цьому, колегією суддів апеляційної інстанції враховується, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Аналогічна позиція викладена у постановах Верхового Суду України від 16.09.2015 року у справі №21-1465а15 та від 02.02.2016 року у справі №804/14800/14. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (ст. 13 Конвенції). З огляду на визнання протиправним та скасування наказу ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області № 25-4752/14-20-сг від 19.03.2020 року про відмову у затвердженні документації із землеустрою та передачі у власність земельної ділянки, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що оскільки у даному випадку таке рішення відповідачем не приймалось, що свідчить про недотримання ним встановленого законодавством порядку вирішення цього питання, для належного захисту прав та інтересів позивача існує необхідність зобов`язати ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 04.03.2020 року про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки з кадастровим номером 7424183700:03:000:0645 та прийняти вмотивоване рішення, з урахуванням висновків викладених в даній постанові. Разом з тим, позовні вимоги в частині зобов`язання ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області прийняти рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства загальною площею 2,0 га, розташованої на території Івковецької сільської ради Прилуцького району Чернігівської області, та надання її позивачу у власність, є передчасними, а тому не підлягають задоволенню. У свою чергу, вищевикладені доводи апелянта, відповідачем під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, спростовано не було належними та допустимими доказами, відповідно до норм адміністративного судочинства. З огляду на зазначене, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позовних вимог. Судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Таким чином, доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду першої інстанції та апеляційним судом приймаються в якості належних щодо вищезазначених обставин. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (ч. 2 ст. 6 КАС України). Як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.06.2018 року №127/3429/16-ц, Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», §58, рішення від 10.02.2010 року). Отже, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, а в рішенні від 27.09.2010 по справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» - що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов`язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року). Щодо стягнення на користь позивача понесених судових витрат, колегія суддів зазначає наступне. У даному випадку ОСОБА_1 просить стягнути на її користь 5857,96 грн., які складаються з сплати судового збору та витрат на правничу допомогу адвоката. Дослідивши матеріали справи, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне. Згідно ч.1 ст.139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Відповідно до ч.7 ст.139 КАС України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. З матеріалів справи вбачається, що під час розгляду справи у суді першої інстанції, ОСОБА_1 понесено витрати на професійну правову допомогу в розмірі 5000,00 грн. За змістом частини 3 статті 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою. Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Згідно з пунктами 6, 7 статті 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. З аналізу положень статті 134 КАС України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі. Тобто, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження). Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частині п`ятій статті 134 КАС України. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України). При цьому розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Згідно з пунктом 4 частини першої статті першої Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Статтею 19 цього ж Закону визначено такі види адвокатської діяльності, як: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Отже, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності. Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Згідно із правовою позицією Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, висловленої у постанові від 15 травня 2018 року по справі №821/1594/17, належним доказом для відшкодування витрат на правову допомогу є документи у яких конкретизовано справу, по якій таку допомогу надано. Так, в якості доказів позивачем додано наступні докази, а саме: копію договору про надання правничої допомоги від 30.08.2020 року № 30/08/20, копію квитанції № 1 від 17.11.2020 року та розрахунок витрат на правничу допомогу адвоката від 17.11.2020 року (а.с.58-60). Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009, передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права. Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті ж самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції. Так, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «East/West Alliance Limited» проти України», оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «Ботацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy), № 34884/97). У пункті 269 Рішення у цієї справи Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями). Дослідивши матеріали справи та вказані вимоги ОСОБА_1 щодо стягнення на користь останньої судових витрат, а саме: витрат на професійну правову допомогу в розмірі 5000,00 грн., колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що їх надання не підтверджено належними доказами, а саме: актом виконаних робіт. З огляду на зазначене вимоги позивача в цій частині не підлягають задоволенню. Також, суд апеляційної інстанції зазначає, що відповідачем не надало суду обґрунтованого клопотання, в порядку ч. 6, 7 статті 134 КАС України, про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. З огляду на вищевикладене, колегія суддів доходить висновку, що в даному випадку, на користь позивача підлягає стягненню сума сплаченого судового збору в розмірі 840,00 грн., за рахунок відповідача, який є суб`єктом владних повноважень. Згідно з п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи. Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються. Аналіз наведених положень дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції дійти висновку, що даний адміністративний позов підлягає частковому задоволенню. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що судом першої інстанції рішення прийнято з порушення норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з цим, колегія суддів вважає необхідним рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нову постанову, якою частково задовольнити адміністративний позов. Керуючись ст.ст. 242, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, Шостий апеляційний адміністративний суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 18 січня 2021 року скасувати. Ухвалити нову постанову, якою адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково. Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області № 25-4752/14-20-сг від 19.03.2020 року про відмову у затвердженні документації із землеустрою та передачі у власність земельної ділянки. Зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 04.03.2020 року про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки з кадастровим номером 7424183700:03:000:0645 та прийняти вмотивоване рішення, з урахуванням висновків викладених в даній постанові. В іншій частині позовних вимог відмовити. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області (ЄДРПОУ 39764881) шляхом їх безспірного списання судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 840,80 грн. (вісімсот сорок грн. 80 коп.) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ). Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України. Головуючий суддя: М.І. Кобаль Судді: О.М. Кузьмишина А.Г. Степанюк Повний текст виготовлено 13.07.2021 року