Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 320/9043/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/9043/20 Суддя (судді) першої інстанції: Горобцова Я.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 липня 2021 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого - судді Земляної Г.В. суддів: Мєзєнцева Є.І., Файдюка В.В. розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2021 року у справі №320/9043/20 (розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження) за позовом ОСОБА_1 до відповідача Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про зобов`язання вчинити певні дії, В С Т А Н О В И Л А : У жовтні 2020 року ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернулася до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області (надалі - відповідач), в якій просила суд: - визнати протиправною відмову Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області в нарахуванні та виплаті із 17 липня 2018 року підвищення до пенсії ОСОБА_1 , як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення у розмірі однієї мінімальної заробітної плати (згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік), відповідно до статті 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"; - зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області здійснити із 17 липня 2018 року нарахування та виплату підвищення до пенсії ОСОБА_1 , як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення у розмірі однієї мінімальної заробітної плати (згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік), відповідно до статті 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що має статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, є непрацюючим пенсіонером та проживає в с. Івки Богуславського району Київської області, яке відповідно до Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, віднесено до зони радіоактивного забруднення, а тому, враховуючи рішення Конституційного Суду № 6-р/2018, з 17.07.2018 має право на щомісячне отримання підвищення до пенсії, як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території зони радіоактивного забруднення відповідно до статті 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" у розмірі однієї мінімальної заробітної плати, однак відповідач протиправно, на думку позивача, відмовив їй у цьому, що стало підставою для звернення ОСОБА_1 з цим позовом до суду. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2021 року адміністративний позов ОСОБА_1 - задоволено повністю. Визнано протиправною відмову Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області (ЄДРПОУ 22933548, місцезнаходження: 04071, м. Київ, вул. Ярославська, 40) в нарахуванні та виплаті із 17 липня 2018 року підвищення до пенсії ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ), як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення у розмірі однієї мінімальної заробітної плати (згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік), відповідно до статті 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області (ЄДРПОУ 22933548, місцезнаходження: 04071, м. Київ, вул. Ярославська, 40) здійснити з 17 липня 2018 року нарахування та виплату підвищення до пенсії ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ), як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення у розмірі однієї мінімальної заробітної плати (згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік), відповідно до статті 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" з урахуванням вже виплачених сум. Стягнуто з Державного бюджету України за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області (код ЄДРПОУ - 22933548, адреса: вул.. Ярославська, 40, м. Київ, 04071) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) судові витрати в сумі 840грн. 80 коп. (вісімсот сорок гривен 80 коп.). Не погоджуючись з зазначеним вище судовим рішенням відповідачем (надалі - апелянт) подано апеляційну скаргу, в якій останній просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі. В своїй апеляційній скарзі апелянт посилається на незаконність, необґрунтованість та необ`єктивність рішення суду, порушення судом норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права. В апеляційній скарзі апелянт зазначає, що частиною другою статті 39 Закону №796-ХІІ у редакції до моменту її виключення з 01.01.2015, передбачалось щомісячне підвищення пенсії непрацюючим пенсіонерам. Проте, Законом №76-VIII вказану статтю було виключено. Конституційний Суд України у Рішенні №6-р/2018 від 17 липня 2018 року визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окремі положення Закону №76-VIII, зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону №76-VIII. Однак Законом №76-VIII також внесено зміни до Закону України від 27.02.1991 № 791а-ХІІ «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи», якими виключено поняття зони посиленого радіоекологічного контролю. Вказані зміни неконституційними не визнавались. Відтак, відсутні підстави для виплати підвищення до пенсії, оскільки позивач не проживає на території радіоактивного забруднення. Позивачем не подано відзиву на апеляційну скаргу. Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, згідно з п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, яким передбачено, що суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга апелянта підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог - скасуванню, з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та проживає за адресою: АДРЕСА_1 . Судом першої інстанції встановлено, що позивач є особою, яка постійно проживає або постійно працює на території зо посиленого радіоекологічного контролю (категорія 4), що підтверджується відповідним посвідченням серії НОМЕР_2 від 04.10.1993. У серпні 2020 року позивач звернулася до відповідача із заявою, в якій просила нарахувати та виплатити їй з 17.07.2018 підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру відповідно до статті 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". Богуславський відділ обслуговування громадян (сервісний центр) Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області листом від 18.09.2020 №6926-11086/В-02/8-1000/20 повідомив про відсутність підстав для відновлення виплати підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, що проживає на території посиленого радіоекологічного контролю у розмірі однієї мінімальної заробітної плати відповідно до статті 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", оскільки рішення Конституційного Суду України № 6-р/2018 не містить положень щодо його виконання, та на даний час до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" не внесені відповідні зміни. Не погоджуючись з такою позицією відповідача, позивач звернулася з даним позовом до суду. Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що з 17.07.2018 відновила дію редакція ст.39 Закону України «Про статус та соціальний захист осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», яка була чинна до 01.01.2015, та встановлює підвищення до пенсії в розмірі однієї мінімальної заробітної плати. При цьому, суди зазначили, що населений пункт, в якому проживає позивач віднесено до зони посиленого радіоекологічного контролю. Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог, з огляду на наступне. Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Стаття 39 Закону №796-ХІІ, у редакції чинній до 1 січня 2015 року, передбачала: «Громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах: - у зоні безумовного (обов`язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати; - у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати; - у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата. Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати. Громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов`язкового) відселення після повного відселення жителів, за рішенням Адміністрації зони відчуження, встановлюється доплата згідно з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України.». 28 грудня 2014 року прийнято Закон №76-VIII «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України», який набрав чинності 01 січня 2015 року, підпунктом 7 пункту 4 Розділу І якого внесено зміни до Закону №796-ХІІ шляхом виключення статей 31, 37, 39 та 45. 4 лютого 2016 року прийнято Закон №987-VIII «Про внесення зміни до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», який згідно Прикінцевих положень, набрав чинності з 1 січня 2016 року, яким включено до Закону №796-ХІІ статтю 39 такого змісту: «Стаття

39. Доплата громадянам, які працюють у зоні відчуження Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України». Рішенням Конституційного Суду України №6-р/2018 від 17 липня 2018 року визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону №76-VІІІ. Вирішено, що положення підпункту 7 пункту 4 розділу І Закону №76-VІІІ визнані неконституційними та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. За змістом частин другої і третьої статті 152 Конституції України, закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Водночас, Закон № 796 не регулює питання поділу території на відповідні зони, режим їх використання та охорони, умови проживання та роботи населення, господарську, науково - дослідну та іншу діяльність у цих зонах тощо. Зазначені правовідносини, зокрема питання поділу території на відповідні зони врегульовано Законом України від 27.02.1991 № 791а-ХІІ «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» (надалі - Закон № 791а). Визначення категорій зон радіоактивного забруднення передбачено статтею 2 Закону № 791а. Частина перша цієї статті, у редакції чинній до 01.01.2015, визначала чотири зони радіоактивного забруднення, а саме: зона відчуження; зона безумовного (обов`язкового) відселення; зона гарантованого (добровільного) відселення; зона посиленого радіоекологічного контролю. Відповідно до частин 2 - 3 статті 2 Закону № 791а повноваження щодо установлення меж цих зон, визначення переліку населених пунктів, які відносяться до конкретної зони радіоактивного забруднення делеговані Кабінету Міністрів України. Перелік населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення затверджено постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23.07.1991 №

106. Відповідно до додатку 1 Переліку с. Івки, Київська область, де проживає позивач, віднесено до зони посиленого радіоекологічного контролю (4 зона). Пунктом 2 розділу І Закону № 76 у статтю 2 Закону № 791а внесено зміни, якими абзац 5 частини 2 статті 2 цього закону виключено. Зазначені зміни набрали законної сили з 01.01.2015. Отже, з 01.01.2015 стаття 2 Закону № 791а визначає такі категорії зон радіоактивного забруднення територій: зона відчуження; зона безумовного (обов`язкового) відселення; зона гарантованого добровільного відселення. Отже, з 01.01.2015 зона посиленого радіоекологічного контролю виключена з переліку зон радіоактивного забруднення територій, визначених Законом № 791а. Законом України від 28.12.2014 року № 76-VIII виключено, також, статтю 23 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», яка встановлювала компенсації та пільги громадянам, віднесеним до категорії

4. Рішенням Конституційного Суду України №6-р/2018 від 17 липня 2018 року, яке стало однією з підстав звернення до суду з даним позовом, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 2, абзаци перший, другий підпункту 3, підпункт 4, абзаци перший, другий підпункту 5, абзаци перший - четвертий підпункту 6, підпункт 7 пункту 4 розділу I Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року № 76-VIII. Водночас жодні зміни, внесені Законом № 76-VIII до Закону № 791а «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» неконституційними не визнавались. Отже, чинна на момент звернення до суду редакція статті 2 Закону № 791а не змінювалась, не виключалась іншими законами та не визнавалась неконституційною. При цьому судом встановлено, що до Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23.07.1991 № 106, зміни щодо виключення зони посиленого радіоекологічного контролю не вносилися. Отже, станом на час звернення до суду із зазначеним позовом, с. Івки, Київська область згідно з вказаним Переліком відноситься до зони посиленого радіоекологічного контролю, яка, передусім, виключена із Закону № 791а. Конституція України не встановлює пріоритету застосування того чи іншого закону, у тому числі залежно від предмета правового регулювання. Немає також закону України, який би регулював питання подолання колізії норм законів, що мають однакову юридичну силу. Водночас, Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини рішення від 3 жовтня 1997 року № 4-зп у справі про набуття чинності Конституцією України зазначив: «Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше». Колегія суддів зазначає, що у разі існування неузгодженості між нормами, виданими одним і тим самим нормотворчим органом, застосовується акт, виданий пізніше, навіть якщо прийнятий раніше акт не втратив своєї чинності. Така неузгодженість може виникнути внаслідок того, що прийняття нової норми не завжди супроводжується скасуванням «застарілих» норм з того самого питання. У разі існування суперечності між актами, прийнятими різними за місцем в ієрархічній структурі органами, застосовується акт, прийнятий вищим органом, як такий, що має більшу юридичну силу. Згідно зі статтею 75 Конституції України Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Вирішуючи зазначену правову колізію, суд вказує, що Закон № 791а «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» має вищу юридичну силу порівняно з постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23.07.1991 №

106. Отже, незважаючи на відсутність змін щодо виключення зони посиленого радіоекологічного контролю, внесених до Переліку, застосуванню підлягає саме Закон № 791а в редакції зі змінами, внесеними Законом № 76-VIII. З аналізу вищезазначених норм права, колегія суддів дійшла висновку, що відновлення дії ст. 39 Закону № 796 у редакції, чинній до 01 січня 2015 року, не надає права на отримання підвищення пенсії у розмірі однієї мінімальної заробітної плати непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території, що відносилась до зони посиленого радіоекологічного контролю. Підвищення пенсії, передбачене ст. 39 Закону № 796, є соціальною пільгою, яка встановлена за проживання на території радіоактивного забруднення, водночас станом на день звернення до суду з даним позовом, с. Івки, Київська область не відноситься до території радіоактивного забруднення, а позивач, відповідно, не є особою, яка проживає на такій території. Конституційний Суд України у рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 наголосив, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Також, суд апеляційної інстанції не вважає помилковим посилання позивача та суду першої інстанції на рішення Верховного Суду у зразковій справі № 240/4937/18 через фактичну відмінність обставин порівняно із розглядуваною, оскільки однією з ознак зразкової справи є проживання позивача на території радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, тоді як у цій справі вказана ознака на момент виникнення спірних правовідносин відсутня. Колегія суддів зазначає, що надання правової оцінки факту визнання неконституційними положень Закону №76-VІІІ, якими з 1 січня 2015 року виключено, зокрема, статтю 39 Закону №796-ХІІ, у контексті права на виплату підвищення до пенсії громадянам, які проживають на території, що відносилась до зони посиленого радіоекологічного контролю, нерозривно пов`язано з тим, що скасування законодавчого визначення відповідної зони неконституційним не визнано та вказана норма є чинною. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що у позивача із 17 липня 2018 року не виникло права на отримання підвищення до пенсії як непрацюючого пенсіонера на підставі статті 39 Закону №796-ХІІ через відсутність ознаки проживання на території радіоактивного забруднення. Аналогічний висновок сформовано в рішенні Верховного Суду у зразковій справі № 580/2371/20 від 23.09.2020 року, яке залишене без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 31.03.2021, та в силу ч.5 ст.242, ст.291 КАС України є обов`язковим під час вирішення цієї справи. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів доходить висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в цілому та прийняття нового про відмову у задоволенні позовних вимог - повністю. Частиною 1 ст. 242 КАС України встановлено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Відповідно до пункту другого частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. За змістом частини першої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів доходить висновку про скасування рішення суду в цілому та прийняття нового про відмову в задоволенні позовних вимог. Керуючись статями 9, 34, 242, 243, 246, 250, 308, 310, 316, 321,322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області - задовольнити. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2021 року - скасувати та прийняти нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку виключно з підстав, зазначених у п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя: Г. В. Земляна Судді: Є. І. Мєзєнцев В. В. Файдюк