Постанова 4813 № 509/3548/19

Номер провадження: 22-ц/813/1821/21 Номер справи місцевого суду: 509/3548/19 Головуючий у першій інстанції Кочко В.К. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06.07.2021 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка І.А., при секретарі: Павлючук Ю.В., переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 27 вересня 2019 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» до ОСОБА_1 , Акціонерного товариства «Альфа-Банк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про звільнення майна з-під арешту, - в с т а н о в и в: 09 липня 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , Акціонерного товариства «Альфа-Банк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про звільнення майна з-під арешту, обґрунтовуючи вимоги тим, що 06.12.2007р. між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та відповідачем ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №014/0044/85/86639, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримала грошові кошти в сумі 42 833,00 дол. США. З метою забезпечення виконання грошових зобов`язань за кредитним договором між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та відповідачем ОСОБА_1 укладено іпотечний договір від 06.12.2007р. посвідчений приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу Одеської області Горбань М.В. та зареєстрований в реєстрі за №952, на підставі якого ОСОБА_1 передала в іпотеку нерухоме майно, а саме: земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . 27 березня 2017 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ПАТ «Комерційний Індустріальний банк» було укладено Договір відступлення права вимоги №114/7-4408, за умовами якого право грошової вимоги за кредитним договором №014/0044/85/86639 від 06.12.2007р., укладеним між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та відповідачем ОСОБА_1 , перейшло до ПАТ «КІБ». 27 березня 2017 року між ПАТ «КІБ» та ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія», укладено договір відступлення прав вимоги №2, відповідно до якого право грошової вимоги за кредитним договором №014/0044/85/86639 від 06.12.2007р. перейшло до ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія». 27 березня 2017 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ПАТ «КІБ» укладено договір про відступлення прав за договорами іпотеки, що посвідчено Юдіним М.А., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, зареєстрованого в реєстрі за №284, відповідно до якого право іпотекодержателя за договором іпотеки б/н, який було укладено 06.12.2007р. ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та відповідачем ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу Одеської області Горбань М.В. та зареєстрований в реєстрі за №953, перейшло до ПАТ «КІБ». 27 березня 2017 року між ПАТ «КІБ» та ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» укладено договір про відступлення прав за договорами іпотеки, що посвідчено Юдіним М.А. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, зареєстрованого в реєстрі за №287, відповідно до якого право іпотекодержателя за договором іпотеки перейшло до ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія». Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна №171265136, від 21.06.2019р., 06 червня 2014 року відділом примусового виконання рішень ДВС України винесено постанову, серія та номер: ВП №42550027, якою було накладено арешт на земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , якій присвоєно кадастровий номер 5123781500:02:001:0354, номер запису про обтяження: 31986935 від 10 липня 2014 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (перенесено з із Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, реєстраційний номер обтяження 6294544). У зв`язку з невиконанням Вимоги про усунення порушення, ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» набуло право на звернення стягнення на предмет іпотеки та набуло право власності на земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , якій присвоєно кадастровий номер 5123781500:02:001:0354. Арешт накладений на земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , якій присвоєно кадастровий номер 5123781500:02:001:0354, на підставі постанови Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України від 06 червня 2014 року, порушує право ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» як власника вказаної земельної ділянки. Посилаючись на ці обставини, ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» просило суд скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно номер запису про обтяження: 31986935 від 10 липня 2014 року (перенесено з із Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, реєстраційний номер обтяження 6294544) щодо земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , якій присвоєно кадастровий номер 5123781500:02:001:0354. Відповідачам був встановлений п`ятнадцятиденний строк з дня вручення вказаної ухвали подати відзив на позовну заяву. Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 27 вересня 2019 року в задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» до ОСОБА_1 , Акціонерного товариства «Альфа-Банк», третя особа: відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про звільнення майна з-під арешту відмовлено. В апеляційній скарзі позивач, ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія», просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права. У судове засідання до суду апеляційної інстанції сторони по справі не з`явились, але про розгляд справи вони сповіщались належним чином та завчасно, що підтверджено поштовими повідомленнями про отримання ними судових повісток. Відповідно до ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки. Тому згідно правил ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів прийшла до висновку, що вказані обставини не перешкоджають розглядові справи у відсутність належно сповіщених сторін. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга позивач, ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія», підлягає задоволенню за таких підстав. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом. За змістом статей 316, 317, 321 ЦК України право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Статтею 3 Закону України «Про іпотеку» визначено, що у разі порушення боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки. Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки щодо зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації. Статтею 4 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації відповідно до закону. Особливості звернення стягнення на заставлене нерухоме майно визначено також положеннями Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час накладення арештів на майно). Положеннями частини третьої статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» визначено такі випадки можливого звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями: виникнення права застави після винесення судом рішення про стягнення з боржника коштів; якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю. Про звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, державний виконавець повідомляє заставодержателю не пізніше наступного дня після накладення арешту на майно, або якщо йому стало відомо, що арештоване майно боржника перебуває в заставі, та роз`яснює заставодержателю право на звернення до суду з позовом про зняття арешту із заставленого майна (частина четверта статті 54 Закону України «Про виконавче провадження»). Порядок скасування арешту, накладеного в межах виконання рішення, встановлений статтею 60 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до частини п`ятої якої у інших випадках незавершеного виконавчого провадження арешт з майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду. Судом першої інстанції встановлено, що 06.12.2007р. між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та відповідачем ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №014/0044/85/86639, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримала грошові кошти в сумі 42 833,00 дол. США. З метою забезпечення виконання грошових зобов`язань за вказаним кредитним договором між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та відповідачем ОСОБА_1 укладено іпотечний договір від 06.12.2007р. посвідчений приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу Одеської області Горбань М.В. та зареєстрований в реєстрі за №952, на підставі якого ОСОБА_1 передала в іпотеку нерухоме майно, а саме: земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . 27 березня 2017 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ПАТ «Комерційний Індустріальний банк» було укладено Договір відступлення права вимоги №114/7-4408, за умовами якого право грошової вимоги за кредитним договором №014/0044/85/86639 від 06.12.2007р., укладеним між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та відповідачем ОСОБА_1 , перейшло до ПАТ «КІБ». 27 березня 2017 року між ПАТ «КІБ» та ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія», укладено договір відступлення прав вимоги №2, відповідно до якого право грошової вимоги за кредитним договором №014/0044/85/86639 від 06.12.2007р. перейшло до ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія». 27 березня 2017 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ПАТ «КІБ» укладено договір про відступлення прав за договорами іпотеки, що посвідчено Юдіним М.А., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, зареєстрованого в реєстрі за №284, відповідно до якого право іпотекодержателя за договором іпотеки б/н, який було укладено 06.12.2007р. ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та відповідачем ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу Одеської області Горбань М.В. та зареєстрований в реєстрі за №952, перейшло до ПАТ «КІБ». 27 березня 2017 року між ПАТ «КІБ» та ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» укладено договір про відступлення прав за договорами іпотеки, що посвідчено Юдіним М.А. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, зареєстрованого в реєстрі за №287, відповідно до якого право іпотекодержателя за договором іпотеки перейшло до ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія». Як вбачається з копії інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна №171265136, від 21.06.2019р., 06 червня 2014 року відділом примусового виконання рішень ДВС України винесено постанову, серія та номер: ВП №42550027, якою було накладено арешт на земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач, як заставодержатель, не є стягувачем у будь-якому виконавчому провадженні. Право на накладення арешту на майно та заборону на його відчуження при виконанні виконавчих проваджень наявне у державного виконавця на підставі вимог Закону України «Про виконавче провадження». Тому, права іпотекодержателя при наявності обтяжень спірного майна задовольняються не шляхом звільнення цього майна з-під арешту, а пріоритетом задоволення його вимог. Наведене свідчить, що права позивача як іпотекодержателя спірного майна, не пов`язані ані з правом власності на майно, ані з правом володіння ним. Позивач не навів жодних правових підстав для зняття арешту зі спірного майна, накладеного постановами державних виконавців. Проте, з такими висновками суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного. Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94р., Серія A, N 303-A, параграф 29). Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року). Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, не надав правильної оцінки наявним у справі доказам та помилково застосував норми матеріального права. Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Колегія суддів вважає, що ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» належним чином доведено підстави позову, а саме, порушення права власності товариства на спірне майно існуванням арешту на земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , накладеного постановою відділу примусового виконання рішень ДВС України від 06.06.2014р. під час проведення виконавчих дій за ВП №42550027. Проте, суд першої інстанції у порушення статей 264, 265 ЦПК України не надав у рішенні мотивованої оцінки усім аргументам, наведеним позивачем та не звернув уваги на правові висновки Верховного Суду при розгляді подібних справ. Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у пункті 2 постанови №5 від 03 червня 2016 року «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна», роз`яснив, що позов про зняття арешту з майна може бути пред`явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно). Відповідачами в справі є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, а в окремих випадках - особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване. Встановлено, що ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» на праві власності належить земельна ділянка, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , якій присвоєно кадастровий номер 5123781500:02:001:0354, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 47340274 від 13 червня 2019 року державного реєстратора Холоднобалківської сільської ради Біляївського району Одеської області Сурай Дарії Юріївни, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових права на нерухоме майно від 15 червня 2021 року, витребуваної судом апеляційної інстанції при розгляді перегляду справи в апеляційному порядку. Арешт на земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , був накладений 06.06.2014р. в рамках виконавчого провадження ВП №42550027, в інтересах стягувача АТ «Альфа-Банк», який не є іпотекодержателем. Розглядаючи аналогічну справу, Верховний Суд у постанові від 07 вересня 2019 року у справі №504/3348/15 (провадження №61-427св18) зробив наступний правової висновок: «особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. Арешт з майна може бути знятий виконавцем за рішенням суду (стаття 60 Закону України «Про виконавче провадження»). У разі накладення державним виконавцем арешту на майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, заставодержатель цього майна має право на звернення до суду з позовом про зняття арешту із заставленого майна». До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 16 травня 2018 року у справі №338/1118/16 (провадження №61-16595св18) та у постанові від 16 травня 2018 року у справі №742/1826/16 (провадження №61-2602св18). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2019 року у справі №802/1340/18 (провадження №11-474апп19) виходила з того, що «рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. Тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності (частина друга статті 26 Закону України від 1 липня 2004 року №1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Такого висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 04 вересня 2018 року у справі №915/127/18 (провадження № 12-184гс18) і підстав відступати від цього рішення не вбачається». Згідно зі статтею 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права. У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»). Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року). Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини») Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правової висновок Великої Палати Верховного Суду, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що в судовому засіданні з достовірністю та об`єктивністю встановлено, що арешт спірного майна, накладеного органом ДВС, перешкоджає реалізації прав позивача, ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія», й у даному випадку захистити його права та законні інтереси в іншому порядку, ніж судовому, відсутня можливість. За таких підстав, у відповідності до статей 15, 16 ЦК України порушено право позивача підлягає захисту судом шляхом скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно номер запису про обтяження: 31986935 від 10 липня 2014 року (перенесено з із Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, реєстраційний номер обтяження 6294544) щодо земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , якій присвоєно кадастровий номер 5123781500:02:001:0354. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції про відсутність правових підстав для звільнення майна з-під арешту за своїми наслідками становить втручання у право позивач на мирне володіння своїм майном, передбачене Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Отже, позовні вимоги ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» є законними та обґрунтованими й підлягають задоволенню в повному обсязі. Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України, а також норм матеріального права, а саме, статей 321, 328 ЦК України, статей 1, 3, 4 Закону України «Про іпотеку», статей 54, 60 Закону України «Про виконавче провадження», у відповідності до пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову в повному обсязі. На підставі частин 1 та 13 статті 141 ЦПК України судові витрати покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове рішення, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Позивач, ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія», понесло та документально підтвердило сплату судового збору при подачі позовної заяви в сумі 1921,00 грн. (а.с. 4) та при подачі апеляційної скарги в сумі 2881,50 грн. (а.с. 60), тому у зв`язку з задоволення позову та апеляційної скарги підлягає присудженню з АТ «Альфа-Банк» на користь позивача витрати по сплаті судового збору в сумі 4802,50 грн. (1921,00 грн. + 2881,50 грн.). Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Згідно із ч. 7 ст. 268 ЦПК України рішення суду (повне або скорочене) підписується всім складом суду у день його складення і додається до справи. Головуючий суддя Драгомерецький М.М. перебував у відпустці з 22 червня по 02 липня 2021 року, що підтверджується довідкою відділу кадрової роботи та управління персоналом; суддя-учасник колегії Громік Р.Д. перебував у відпустці з 22 червня по 02 липня 2021 року, що підтверджується довідкою відділу кадрової роботи та управління персоналом. Повне судове рішення виготовлено 06 липня 2021 року. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,- п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» задовольнити, рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 27 вересня 2019 року скасувати й ухвалити нове рішення, яким позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» до ОСОБА_1 , Акціонерного товариства «Альфа-Банк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про звільнення майна з-під арешту, задовольнити. Скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно номер запису про обтяження: 31986935 від 10 липня 2014 року (перенесено з із Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, реєстраційний номер обтяження 6294544) щодо земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , якій присвоєно кадастровий номер 5123781500:02:001:0354. Стягнути з Акціонерного товариства «Альфа-Банк», код ЄДРПОУ 23494714, на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія», код ЄДРПОУ 38750239, витрати по сплаті судового збору в сумі 4 802,50 грн. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено: 06 липня 2021 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М.Драгомерецький А.І.Дришлюк Р.Д.Громік