Постанова 4855 № 640/26128/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/26128/19 Суддя (судді) першої інстанції: Головань О.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 липня 2021 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого - судді Земляної Г.В. суддів: Мєзєнцева Є.І., Файдюка В.В. розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 березня 2021 року (в частині) у справі № 640/26128/19 (розглянуто у порядку спрощеного позовного провадження без участі сторін) за позовом ОСОБА_1 до відповідача Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И Л А : У грудні 2019 року до Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася ОСОБА_1 (надалі - позивач, ОСОБА_1 ) з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (надалі - відповідач), в якому просив суд: - визнання бездіяльності, що полягає у невиплаті пенсії за період з 01.04.2017 р. по 30.09.2019р. (включно) протиправною; - зобов`язання виплатити ОСОБА_1 пенсію за період з 01.04.2017 р. по 30.09.2019р. (включно) в розмірі 86 093,67 грн. В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначає, що дії відповідача щодо не виплати коштів за період з 01.04.2017 р. по 30.09.2019р. протиправними, посилаючись на порушення її прав та законних інтересів. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 березня 2021 року адміністративний позов задоволено. Визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо припинення з 01.04.2017 р. по 30.09.2019р. (включно) виплати ОСОБА_1 пенсії за віком відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування". Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України у м. Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16, код 42098368) виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) з 01.04.2017 р. по 30.09.2019р. (включно) в розмірі 86 093, 67 грн. Рішення в частині виплати пенсії за один місяць підлягає до негайного виконання. Присуджено до стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України у м. Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16, код 42098368) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) 768, 4 грн. судового збору. Не погодившись із зазначеним судовим рішенням відповідачем (надалі - апелянт) подано апеляційну скаргу, в якій апелянт просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 березня 2021 року та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні адміністративного позову в повному обсязі. В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що позивачем не подано заяви про поновлення виплати та надходження витягу із рішення Комісії з питань призначення (встановлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам; після подання цих документів виплату пенсії буде поновлено. Визначення суми пенсії є повноваженнями органу Пенсійного фонду, і суд не може визначати суму виплат. Позивачем відзиву на апеляційну скаргу не надано до суду апеляційної інстанції. Проте надано заяву, в якій просить рішення суду першої інстанції залишити без змін. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Відповідно до положень статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду слід залишити без змін, з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що ОСОБА_1 є внутрішньо переміщеною особою з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції, що підтверджується довідкою від 26.07.2019 року № 3003-5000166295, фактичне місце проживання в АДРЕСА_2 . Позивач перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в м. Києві та отримує пенсію за віком відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" як внутрішньо переміщена особа з 01.04.2017 р. 29.07.2019 р. позивач звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві з заявою щодо поновлення виплати пенсії. Листом Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 04.10.2019р. №219394/02/К-12657/1 позивача повідомлено про те, що на підставі рішення Комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації прийнято рішення про відновлення соціальних виплат з жовтня 2019 р. (нараховано 3 458, 18 грн.). Суми доплат за минулий період, які не виплачені (в загальній сумі 86 093, 67 грн.), обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати згідно вимог постанови КМУ №637, та виплачується на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України. Не погоджуючись із зазначеними діями відповідача, позивач звернулася до адміністративного суду за захистом своїх прав. Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття Пенсійним органом відповідного рішення і лише з підстав, які визначені ст. 49 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (надалі - Закон N 1058-IV). Відповідач не надав доказів наявності рішення про зупинення виплати пенсії позивачу на підставі вищевказаного закону, а тому такі дії є незаконними. Колегія суддів погоджується із зазначеним висновком суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 46 Конституції України передбачено, що Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Відповідно до ст. 1 Закону №1706-VII внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Частинами 1, 3 ст. 4 вказаного Закону передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених ст. 12 цього Закону. Для отримання довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи така особа звертається із заявою до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у місті Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад за місцем проживання у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Згідно зі ст. 7 Закону №1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав, зокрема, на пенсійне забезпечення здійснюється відповідно до законодавства України. Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв`язання проблем, пов`язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам. Громадянин пенсійного віку, особа з інвалідністю, дитина-інвалід та інша особа, яка перебуває у складних життєвих обставинах, яких зареєстровано внутрішньо переміщеними особами, мають право на отримання соціальних послуг відповідно до законодавства України за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи. Пунктами 1-5 ч. 1 ст. 12 Закону №1706-УІІ встановлено, що підставою для скасування дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи та внесення відомостей про це в Єдину інформаційну базу даних про внутрішньо переміщених осіб є обставини, за яких внутрішньо переміщена особа: 1) подала заяву про відмову від довідки; 2) скоїла злочин: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади; посягання на територіальну цілісність і недоторканність України; терористичний акт; втягнення у вчинення терористичного акту; публічні заклики до вчинення' терористичного акту; створення терористичної групи чи терористичної організації; сприяння вчиненню терористичного акту; фінансування тероризму; здійснення геноциду, злочину проти людяності або військового злочину; 3)повернулася до покинутого місця постійного проживання; 4) виїхала на постійне місце проживання за кордон; 5) подала завідомо недостовірні відомості. В силу п. 1 Порядку №509 довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є документом, який підтверджує факт внутрішнього переміщення і взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Згідно п. 1 Постанови №637 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), призначення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування внутрішньо переміщеним особам здійснюються за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджується довідкою, виданою згідно з Порядком №509. Виплата (продовження виплати) пенсій, що призначені зазначеним особам, проводиться через рахунки та мережу установ і пристроїв публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" з можливістю отримання готівкових коштів і проведення безготівкових операцій через мережу установ і пристроїв будь-яких банків тільки на території, де органи державної влади здійснюють свої повноваження. Таким чином, умовами призначення та продовження виплати пенсії внутрішньо переміщеним особам є: перебування таких осіб на обліку, що підтверджується відповідною довідкою; наявність рахунку у ПАТ "Державний ощадний банк України". Як було встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що первісна довідка про взяття позивача на облік як внутрішньо переміщеної особи видана 02.12.2014 року №3007002544, повторно 26.07.2019 р. №3003-5000166295, чим підтверджується факт перебування позивача на обліку за місцем перебування. При цьому, відповідачем не було надано жодних доказів прийняття рішення про її скасування. Разом з тим, постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 №365 затверджено порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування (далі - Порядок №365). В силу п. 2 Порядку №365 контроль за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам здійснюють структурні підрозділи з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад (далі - структурні підрозділи з питань соціального захисту населення) шляхом відвідування не рідше ніж один раз на шість місяців фактичного місця проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи, про що складається акт обстеження матеріально-побутових умов сім`ї за формою, встановленою Мінсоцполітики. Відповідно до п. 6 Порядку №365 за відсутності внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування представник структурного підрозділу з питань соціального захисту населення або робочої групи робить відповідний запис в акті обстеження матеріально-побутових умов сім`ї і залишає внутрішньо переміщеній особі повідомлення про необхідність протягом трьох робочих днів з`явитися до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення для проходження фізичної ідентифікації. Згідно п. 12 Порядку №365, соціальні виплати припиняються у разі: 1) наявності підстав, передбачених законодавством щодо умов призначення відповідного виду соціальної виплати; 2) встановлення факту відсутності внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування згідно з актом обстеження матеріально-побутових умов сім`ї; 3) отримання рекомендацій Мінфіну щодо фактів, виявлених під час здійснення верифікації соціальних виплат; 4) скасування довідки внутрішньо переміщеної особи з підстав, визначених статтею 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб"; 5) отримання інформації від Держприкордонслужби, МВС, СБУ, Мінфіну, Національної поліції, ДМС, Держфінінспекції, Держаудитслужби та інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що належним доказом, який би підтверджував факт відсутності внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування, відповідно до вимог Порядку N 365, є акт обстеження матеріально-побутових умов сім`ї внутрішньо переміщеної особи, який відсутній в матеріалах справи, що вказує на відсутність підстав для припинення виплати пенсії позивачу, з підстав, передбачених Порядком №365. При цьому, ч. 3 ст. 4 Закону №1058-IV встановлено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення. Статтею 5 Закону №1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів ПФУ та накопичувальної системи пенсійного страхування. Отже, нормативно-правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення), є Закон №1058-IV. Підзаконні нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом №1058-IV, можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону. Відповідно до ч. 1 ст. 47 Закону №1058-IV пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України. Згідно з ч. 1 ст. 49 Закону №1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України (положення пункту 2 частини першої статті 49 втратили чинність як такі, що є неконституційними, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009); 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом. Вищевказаною нормою визначено вичерпний перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду, при цьому, така підстава, як відсутність за фактичним місцем проживання, у вказаному переліку відсутня. Разом з тим, Верховний Суд у постанові від 22.03.2018 (справа №243/6391/17) дійшов висновку, що припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення і лише з підстав, визначених ст. 49 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування". При цьому, жодного рішення про призупинення виплати пенсії позивачу з підстав, визначених ст. 49 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", відповідачем не приймалось. Конституційний Суд України у рішенні від 07.10.2009 №25-рп/2009 зазначив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами. Як зазначив Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 07.02.2014, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (п. 51 цього рішення). У п. 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України від 23.02.2006 №3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. Отже, у вказаних рішеннях Конституційного Суду України та ЄСПЛ застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може пов`язуватися з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб. У контексті справи, що розглядається, правовий зв`язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов`язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі №805/402/18 та в постанові Верховного Суду від 16.04.2020 у справі №212/4165/17. Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Отже, припинення виплати позивачеві пенсії за відсутності передбачених законами України підстав, свідчить про порушення права позивача на отримання пенсії, з точки зору положень ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Таким чином, на підставі наведенного, колегія суддів приходить до висновку, що непідтвердження фактичного місця проживання не є підставою для припинення виплати пенсії, оскільки обмежує, встановлене законодавством, право на отримання пенсії позивачем, а тому доводи апеллянта з данного приводу колегією суддів не враховуються. Доводи апелянта стосовно необхідності застосування до спірних правовідносин тільки положень постанов Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 №637 "Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам" та від 08.06.2016 №365 "Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам", як актів спеціального законодавства, не спростовують висновки суду першої інстанції та не беруться колегією суддів до уваги, з огляду на наступне. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 10 Закону №1706-VII Кабінет Міністрів України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади щодо вжиття ними необхідних заходів із забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб відповідно до цього Закону. Частиною 2 ст. 20 Закону №1706-VII визначено, що закони та інші нормативно-правові акти України діють в частині, що не суперечить цьому Закону. Проте, наведені положення Закону №1706-VII не надають Кабінету Міністрів України повноважень на визначення випадків припинення виплати пенсій чи страхових виплат. За змістом конституційних норм Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України. Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення. Преамбулою Закону № 1058-IV визначено, що зміна умов і норм загальнообов`язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону. При цьому, згідно з преамбулою Закону №1706-VII цей Закон відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, встановлює гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб. Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, щодо захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні (частина перша статті 2 Закону №1706-VII). Таким чином, прийняття законодавцем вказаного Закону спрямоване на встановлення додаткових гарантій дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб, до яких належить і позивач, а не на звуження обсягу їх прав, закріплених в інших законодавчих актах України. Дана правова позиція узгоджується з практикою Верховного Суду, викладеною в постановах від 12.12.2018 року по справі №243/4547/17, від 07.02.2019 року по справі №408/2686/17-а, від 12.02.2019 року по справі №243/5451/17, від 12.02.2019 року по справі N 243/3113/17 та від 21.02.2019 року по справі №243/6746/17. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності достатніх правових підстав для задоволення позову в цій справі та вважає, що судом першої інстанції повно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права. Отже, колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються. Крім того, колегія суддів звертає увагу, що зміст апеляційної скарги є ідентичним відзиву на адміністративний позов, а отже, доводи, викладені заявником в апеляційній скарзі були предметом дослідження суду першої інстанції і не знайшли свого належного підтвердження під час розгляду апеляційної скарги. При цьому апеляційна скарга не містять посилання на обставини, передбачені статтями 317-319 Кодексу адміністративного судочинства України, за яких рішення суду підлягає скасуванню. Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. За змістом частини першої статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, в зв`язку з чим апеляційна скарга залишається без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 34, 242, 243, 246, 308, 311, 316, 321,322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 березня 2021 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку виключно з підстав, зазначених у п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя: Г. В. Земляна Судді: Є. І. Мєзєнцев В. В. Файдюк