Постанова 4813 № 523/14483/19

Номер провадження: 22-ц/813/1561/21 Номер справи місцевого суду: 523/14483/19 Головуючий у першій інстанції Малиновський О.М. Доповідач Громік Р. Д. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16.06.2021 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого Громіка Р.Д., суддів Драгомерецького М.М., Дришлюка А.І., за участю секретаря Феленко В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Акціонерного товариства «ОТП Банк» на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 15 липня 2020 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Акціонерного товариства «ОТП Банк» про визнання недійсним договору іпотеки, ВСТАНОВИВ: 1.

ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовними вимогами в яких зазначив, що в червні 2017р. він дізнався про те, що між ОСОБА_2 та ПАТ «ОТП Банк» 22 вересня 2011року було укладеного договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_2 передала в іпотеку нерухоме майно: будівлю кафе-бару, загальною площею 768,5 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яке належало ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності, виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради від 15 вересня 2011р. На думку позивача такий договір є недійсним, так як іпотека була передана, під час її належності подружжю ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності, що знайшло своє підтвердження у рішенні Суворовського районного суду м. Одеси від 16 лютого 2017р. (справа №1527/3743/12), яким також було визнано недійсним свідоцтво про право власності від 15 вересня 2011р. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просить визнати недійсним договір іпотеки від 22 вересня 2011р. № РМ-SME509/007/2011, укладений між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Пепеляшковою А.О., реєстровий №1887. Позиція відповідача АТ «ОТП Банк» у суді першої інстанції. АТ «ОТП Банк» надало до суду письмові пояснення в яких просить відмовити в задоволенні позовних вимог з таких підстав: 1) відсутність згоди на укладання договору, за яким відбувається розпорядження майном, яке перебуває у спільній сумісній власності, сама по собі не може бути підставою для визнання недійсним договору іпотеки, 2) договір іпотеки від 22 вересня 2011р. був укладений з ОСОБА_2 , яка не перебувала у шлюбі з ОСОБА_1 , була одноособовим власником спірного нерухомого майна, право на яке у неї виникло після розірвання шлюбу з ОСОБА_1 , в зв`язку з чим на час укладання договору іпотеки не було необхідності в отриманні згоди всіх співвласників; 3) в силу ст. 23 Закону України «Про іпотеку», після набуття ОСОБА_1 прав власності на предмет іпотеки, до нього перейшли всі права та обов`язки за раніше укладеним договором іпотеки від 22 вересня 2011року; 4) ОСОБА_1 був пропущений строк позовної давності, який слід відраховувати з дати укладання договору іпотеки, а саме з 22 вересня 2011р., що є підставою для відмови в задоволені позовних вимог. Короткий зміст рішення суду першої інстанції. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 15 липня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено у повному обсязі. Визнано недійсним договір іпотеки від 22 вересня 2011р. № РМ-SME509/007/2011, укладений між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Пепеляшковою А.О., реєстровий №1887. Стягнено в рівних частках з АТ «ОТП Банк», ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 768,40 грн. Короткий зміст та доводи апеляційної скарги. В апеляційній скарзі АТ «ОТП Банк» просить скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовної заяви відмовити, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції не в повному обсязі досліджено матеріали справи та неправильно застосовано норми матеріального права. 2.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція апеляційного суду Заслухавши доповідача, розглянувши матеріали справи і доводи, викладені в апеляційній скарзі, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав. Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до припису ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Згідно ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом першої інстанції вірно встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 26 лютого 1999 року перебували в зареєстрованому шлюбі, який був розірваний рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 18 червня 2009 року. Перебуваючи у шлюбі подружжя ОСОБА_3 , за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 04 грудня 2003 року, придбали приміщення павільйону-бару, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 66,0 кв.м. Придбане приміщення павільйону-бару, за рахунок спільних зусиль ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , під час їх шлюбу, було збільшено у площі та його вартості. Рішенням Господарського суду Одеської області від 29 липня 2008 року (справа №4/120-08-3021) за ФОП- ОСОБА_2 було визнано право власності на нерухоме майно, об`єкт-будівлю кафе-бару, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Замість вказаного вище рішення суду, виконавчим комітетом Одеської міської ради 15 вересня 2011 року на ім`я ОСОБА_2 , було видано свідоцтво про право власності на спірний об`єкт. 22 вересня 2011 року між АТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 був укладений договір іпотеки №РМ-SME509/007/2011, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Пепеляшковою А.О., реєстровий №1887, за умовами якого ОСОБА_2 з метою забезпечення належного виконання кредитних зобов`язань за кредитними договорами, передала в іпотеку будівлю кафе-бару, загальною площею 768,5 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Передача предмета іпотеки ґрунтувалась на набутому ОСОБА_2 праві власності згідно свідоцтва про право власності від 15 вересня 2011р. Постановою Вищого господарського суду України від 03 березня 2010 року рішення Господарського суду в Одеській області від 29 липня 2008 року було скасовано, а при новому розгляді справи №4/120-08-3021, позовні вимоги ФОП- ОСОБА_2 були залишені без розгляду ухвалою суду від 19 травня 2010р. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 16 лютого 2017 року (справа №1527/3743/12), яке набрало законної сили, та є чинним на час розгляду даної справи, було визнано недійсним свідоцтво про право власності від 15 вересня 2011р., видане виконавчим комітетом Одеської міської ради на об`єкт нерухомості, будівлю кафе-бару, загальною площею 768,5 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Також, рішенням суду в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя, за ОСОБА_1 було визнано право власності на 1/2 частину нежитлової будівлі кафе-бару, загальною площею 768,5 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Отже, між сторонами виникли правовідносини щодо спору на нерухоме майно, яке на теперішній час перебуває у спільній частковій власності, та яке має обмеження за договором іпотеки. Частинами першою та другою статті 16 ЦК визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб. Право власності та інші речові права на нерухомі речі (земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення), обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України, пункт 1 частини першої статті 4, частина перша статті 5 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості. Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України. Стаття 578 ЦК України та частина друга статті 6 Закону № 898-IV передбачають, що майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості. Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. З урахуванням встановлених обставин, суд першої інстанції вірно вважав доведеним у судовому засіданні факт порушення прав та охоронюваних законом інтересів ОСОБА_1 , пов`язаних з його правом власності на спірній об`єкт нерухомості, який був переданий в іпотеку ОСОБА_2 , без його письмової згоди. В свою чергу суд першої інстанції вірно відхилив аргументи представника АТ «ОТП Банк», оскільки розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто, лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності. Також суд першої інстанції вірно відхилив посилання відповідача про те, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя, так як Велика Палата Верховного Суду 21 листопада 2018 року (справа№372/504/17) своєю постановою відійшла від раніше встановленого правого висновку ВСУ, зазначивши, що такі висновки суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток. В силу встановлених судом першої інстанції обставин є безпідставними і твердження представника відповідача на те, що ОСОБА_2 була одноособовим власником спірного об`єкту нерухомості. А з урахуванням достатніх підстав для визнання спірного договору іпотеки недійсним, суд відхиляє посилання на ст.23 Закону України «Про іпотеку». Згідно зі статтею215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочина стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою- третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена Законом (нікчемний правочин). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена Законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених Законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). У пункті 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам роз`яснено, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України саме на момент вчинення правочину. З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Згідно із ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Відповідно до статті 578 ЦК України, а також спеціальної норми - частини другої статті 6 Закону України «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості. За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом і недодержання вимог цієї норми відповідно до частини першої статті 215 ЦК України є підставою недійсності правочину. Тобто, якщо майно, яке перебуває у спільній частковій власності передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність цих обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України. Як було правильно встановлено судом першої інстанції, з урахуванням норм права, які регулюють виниклі між сторонами правовідносини, в силу презумпції належності подружжю майна, придбаного під час шлюбу, ОСОБА_1 набув право власності на спірний об`єкт нерухомості 04 грудня 2003 року, право на яке було відновлено рішенням суду від 16 лютого 2017 року. Також, слід констатувати, що рішення Господарського суду в Одеській області від 29 липня 2008 року, яким було визнано право власності на спірний об`єкт нерухомості, було скасовано 03 березня 2010р., тобто на час укладання договору іпотеки від 15 вересня 2011р. у ОСОБА_2 було відсутнє право власності. А свідоцтво про право власності від 15 вересня 2011 року, яке було видано на підставі скасованого рішення суду, є недійсним з моменту його видачі та не створило юридичних наслідків. Зважаючи на викладене, оскільки договір іпотеки від 22 вересня 2011 року укладений між ОСОБА_2 та АТ «ОТП Банк» без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_1 , який є співвласником предмета іпотеки в силу вимог статті 60 СК України і така обставина не спростована, то оскаржуваний договір відповідно до вимог статей 203, 215 ЦК України має бути визнаний судом недійсним. Таким чином, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку, що пред`явлені позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі. Щодо застосування наслідків пропущення строків позовної давності то слід зазначити наступне. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (стаття 253 ЦК України). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Так, за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п`ята статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов`язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Частина 4 ст. 266 ЦК України встановлює, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Згідно частини 3 ст. 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Судом першої інстанції вірно встановлено, що оспорюваний договір іпотеки був укладений 22 вересня 2011 року, а отже за загальним правилом строк позовної давності слід відраховувати з наступного дня після укладання такого договору. Разом з тим, представник позивача стверджує, що ОСОБА_1 дізнався про порушення його прав за договором іпотеки, лише у червні 2017 року, а саме після оскарження АТ «ОТП Банк» рішення суду від 16 лютого 2017 року у справі №1527/3743/12. Таке посилання знайшло своє документальне підтвердження, та не спростовано представником відповідача, зокрема те, що ОСОБА_1 був раніше обізнаний про укладений договір іпотеки, ніж він дізнався у червні 2017 року. Крім того ухвалою слідчого судді Суворовського районного суду м. Одеси від 13 березня 2018 року (справа №523/14961/17) було встановлено, що ОСОБА_1 з 2011 року постійно проживає на території США, штат Айова, м. Деб`юк. Відтак, моментом виникнення у ОСОБА_1 права на звернення до суду з позовом про визнання договору іпотеки недійсним слід вважати червень 2017р. Також, суд першої інстанції вірно звернув увагу, що ОСОБА_1 не був стороною договору, не надавав своєї згоди на передачу нерухомого майна в іпотеку, а відтак не міг бути обізнаний про порушення його прав з часу укладання договору іпотеки. Позовна заява була подана до суду 17 вересня 2019 року, тобто у встановлений законом трирічний строк. На підставі викладеного правових підстав для застосування наслідків пропущення строку позовної давності суд першої інстанції вірно не вбачав. Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Скаржник не довів обставини, на які посилався як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надала. Твердження скаржника в апеляційній скарзі про те, що судом першої інстанції порушено норми процесуального закону, не є такими, що порушують розгляд справи по суті. Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції (відображають позицію скаржника у суді першої інстанції) із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції. Крім того судова колегія вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги. Справа розглянута по суті правильно, законних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції немає. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду залишити без змін. Повний текст судового рішення. Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Відповідно до ч. 7 ст. 268 ЦПК України рішення суду (повне або скорочене) підписується всім складом суду у день його складення і додається до справи. Головуючий суддя Громік Р.Д. перебував у відпустці з 22 червня по 02 липня 2021 року, що підтверджується довідкою відділу кадрової роботи та управління персоналом; суддя-учасник колегії Драгомерецький М.М. перебував у відпустці з 22 червня по 02 липня 2021 року, що підтверджується довідкою відділу кадрової роботи та управління персоналом. Повне судове рішення виготовлено 05 липня 2021 року. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «ОТП Банк» залишити без задоволення. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 15 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складено 05 липня 2021 року. Головуючий Р.Д. Громік Судді: М.М. Драгомерецький А.І. Дришлюк