Постанова 4817 № 607/15984/19

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 607/15984/19Головуючий у 1-й інстанції Ромазан В.В. Провадження № 22-ц/817/441/21 Суддя - доповідач - Храпак Н.М. Категорія - 304020000 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 30 червня 2021 року м. Тернопіль Тернопільський апеляційний суд в складі: головуючого - Храпак Н.М. суддів - Хома М. В., Щавурська Н. Б., за участю секретаря - Денисюк В.А. та сторін: позивача ОСОБА_1 , її представників - адвокатів Бакальця І.Г. та Пащука А.І., представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Кукурудзи А.Є. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 607/15984/19 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 грудня 2020 року, ухваленого суддею Ромазаном В.В., повний текст якого складений 06 січня 2021 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю "Тернопільське міське бюро технічної інвентаризації", Тернопільської міської ради про визнання недійсними договорів дарування, державного акту на право приватної власності на землю, скасування державної реєстрації, визнання незаконним та скасування розпоряджень заступника Тернопільського міського голови, - В С Т А Н О В И В: у липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася в суд із позовом, який був уточнений та збільшений під час розгляду справи, до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю "Тернопільське міське бюро технічної інвентаризації", Тернопільської міської ради про: 1) визнання недійсним договору дарування від 19 червня 2002 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 щодо дарування 21/50 частин з належного ОСОБА_3 будинковолодіння, що знаходиться в АДРЕСА_1 - недійсним; 2) скасування державної реєстрації 21/50 частин будинковолодіння АДРЕСА_2 ) визнання недійсним договору дарування від 19 червня 2002 року з належної ОСОБА_3 ОСОБА_2 земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських споруд, площею 0,0228 га, яка розташована на території Тернопільської міської ради по АДРЕСА_1 ; 4) визнання недійсним Державного акту на право приватної власності на землю, виданого 23 жовтня 2002 року на ім`я ОСОБА_2 , який зареєстрований в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №4019 недійсним; 5) скасування в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю запис за №4019 про державну реєстрацію державного акта на право приватної власності на землю виданого на ім`я ОСОБА_2 щодо земельної ділянки площею 228 кв.м., яка розташована на території Тернопільської міської ради АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд; 6) визнання незаконним та скасування розпорядження заступника міського голови №42 від 17 вересня 2002 року "Про надання дозволу ОСОБА_2 на будівництво гаража та реконструкцію будинку за поштовою адресою: АДРЕСА_1 ; визнання незаконним та скасування розпорядження заступника міського голови №41 від 23 квітня 2003 року "Про присвоєння будинковолодінню, що знаходиться у приватній власності ОСОБА_2 адресного номеру: АДРЕСА_1 . В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що у жовтні 2017 року їй стало відомо, що 19 червня 2002 року ОСОБА_2 уклав з її померлим чоловіком ОСОБА_3 спірний договір дарування нерухомості. В березні 2018 року під час ознайомлення із матеріалами кримінального провадження за №120182100100000113 від 12 січня 2018 року позивачу стало відомо, що під час допиту у якості свідка ОСОБА_2 , будучи попередженим про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показів повідомив, що він придбав у ОСОБА_3 частину вищезгаданих будинковолодіння та земельної ділянки за 6 000 доларів США, уклавши формально договори дарування. Таким чином, вважає, що між сторонами існували взаємні обов`язки щодо приймання - передачі один одному майна та грошових коштів, тобто між сторонами фактично було укладено договори купівлі-продажу, а не дарування. Відтак, вважає спірні правочини удаваними правочинами, які сторонами було вчинено для приховування іншого виду правочину, який вони насправді вчинили, а тому, в силу вимог ст.235 ЦК України, суд повинен визнати їх недійсними. В нотаріально-посвідчених спірних договорах дарування, які були укладено між ОСОБА_3 та відповідачем відсутні умови про ціну (вартість) продажу, яка б була погоджена між сторонами. Вартість, яка зазначена у спірних договорах не є реальною вартістю про яку домовились сторони, оскільки щодо частин земельної ділянки, вартість вказана відповідно до довідки про грошову оцінку земельної ділянки, виданої Тернопільським міським відділом земельних ресурсів від 07.05.2002 року за №927/14, а щодо частини будинковолодіння відповідно до довідки характеристики, виданої Тернопільським міським бюро технічної інвентаризації 22.05.2002 року №166 про інвентаризаційну вартість. Вважає, що у спірних договорах вказана формальна вартість майна, з метою розрахунку сум податків, обов`язкових платежів та гонорару нотаріуса, а не реальна договірна вартість. Тобто, сам відповідач підтверджує, що сторони попередньо домовлялись про суму 6 000 доларів США за придбання частини земельної ділянки і частини будинковолодіння, що в еквіваленті складає 31 920 грн., однак у спірних договорах зазначену суму не зафіксували. Крім того, вважає, що відсутні будь-які докази на підтвердження виконання обов`язку ОСОБА_2 щодо сплати коштів ОСОБА_3 . Зазначила, що державна реєстрація права власності на спірне нерухоме майно та видача державного акту на право приватної власності на земельну ділянку ОСОБА_2 проведено, на думку позивача, незаконно, оскільки дане майно належало ОСОБА_3 , адже, за умови недійсності спірних договорів право власності на майно ОСОБА_2 фактично не набув і зареєстрував його безпідставно. Вважає, що укладенням спірних правочинів, ОСОБА_2 порушив права ОСОБА_1 , як спадкоємниці, а тому, у випадку визнання їх недійсними позивач зможе реалізувати право на спадщину за покійним чоловіком, як спадкоємець першої черги. Також позивач зазначив, що із спірних договорів дарування вбачається, що ОСОБА_2 могло бути відчужено не окреме індивідуально визначене майно, а частка у майні. ОСОБА_1 не надавала згоди, як інший співвласник на виділ частки ОСОБА_2 в окремі індивідуально визначені об`єкти нерухомого майна. Будь-які документи, у встановленому законом порядку щодо розподілу об`єкту нерухомості на два окремих об`єкти по землі та будинковолодінню не оформлялись та не реєструвались. Позивач вважає, що якщо фактичного розподілу не відбувалось, а станом на дату розгляду даної справи власником будинковолодіння по АДРЕСА_1 є позивач, тому порушується її право власності. Незважаючи на відсутність розподілу та згоди іншого співвласника, 17.09.2002 року заступником Тернопільського міського голови було видано розпорядження №42 про надання дозволу ОСОБА_2 на будівництво гаражу та реконструкцію будинку за поштовою адресою: АДРЕСА_1 . 23.04.2003 року заступником Тернопільського міського голови було видано розпорядження №41, яким присвоєно будинковолодінню, що знаходиться у приватній власності ОСОБА_2 адресний номер АДРЕСА_1 . Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 грудня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю "Тернопільське міське бюро технічної інвентаризації", Тернопільської міської ради про визнання недійсними договорів дарування, державного акту на право приватної власності на землю, скасування державної реєстрації, визнання незаконним та скасування розпоряджень заступника Тернопільського міського голови - відмовлено у повному обсязі. Стягнуто із ОСОБА_1 у користь держави судовий збір у розмірі 768 (сімсот шістдесят вісім) гривень 40 копійок. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 грудня 2020 року по цивільній справі №607/15984/19 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги - задовольнити повністю, судові витрати стягнути із відповідачів, посилаючись на те, що воно є незаконним, оскільки прийняте при неповно з`ясованих обставинах, що мають значення для справи, недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідністю висновків викладених у рішенні суду першої інстанції обставинам справи та з порушенням норм матеріального та процесуального права. В обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначила, що відповідачем по справі є ОСОБА_2 , який хотів з`явитися до суду і дати пояснення по справі, проте, так і не дав пояснень. Важливим в даному випадку є його протокол допиту, якому суд першої інстанції не дав оцінки, адже, відповідач фактично визнає даний позов, оскільки вказує, що придбав лише частину будинковолодіння. Також, суд мав дослідити оспорюваний договір дарування 21/50 частин будинковолодіння. Вказує, що одноосібним власником відокремленого житлового будинку під літ. "Б" у АДРЕСА_1 , є вона і видача ОСОБА_2 реєстраційного посвідчення та присвоєння вказаному відокремленому будинку нової адреси: АДРЕСА_1 є незаконним. Подаючи позовну заяву зазначила, що вказані договори дарування є удаваними, так як фактично відбулась купівля-продаж, що сам ОСОБА_2 в протоколі допиту свідка від 23 лютого 2018 року письмово підтвердив удаваність правочинів, на підставі яких він отримав у власність 21/50 частину будинковолодіння та земельну ділянку площею 228 кв.м. для його обслуговування за адресою: АДРЕСА_1 . Суд безпідставно не прийняв як доказ даний протокол допиту, який був долучений до справи. Також, в оскаржуваному рішенні не дано будь-якої правової оцінки показам свідка ОСОБА_4 . Зазначає про те, що вона є одноосібним власником земельної ділянки площею 0,0414 га, кадастровий номер 6110100000:12:0100059, яка подарована їй ОСОБА_3 на підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 08 жовтня 2009 року і розташована за адресою: АДРЕСА_1 , із цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку. На даний час існують дві земельні ділянки, які розташовані за однією адресою, із однаковим цільовим призначенням. Від представника ОСОБА_2 - адвоката Кукурудзи Андрія Євгеновича надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вказує, що суд першої інстанції прийняв законне рішення, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, а апеляційна скарга є необґрунтованою та такою, що не підлягає до задоволення, посилаючись на те, що ОСОБА_2 вчинив усі передбачені діючим на той час законодавством дії для набуття права власності на 21/50 частину будинковолодіння та земельної ділянки. Вказує, що забезпечення реєстрації та зберігання відомостей щодо складання та видачі державних актів покладено на державні органи земельних ресурсів, а тому, останній не може нести будь-якої відповідальності за збереження чи незбереження відповідними державними органами землевпорядної документації та іншої інформації про земельну ділянку належної йому на праві приватної власності. Окрім того, скаржником та іншими учасниками даної справи не надано суду інших записів з поземельних книг, книг реєстрації державних актів чи іншої землевпорядної документації, яка б вказувала на факти підроблення даної документації чи іншої фальсифікації щодо подарованої йому земельної ділянки. Також посилається на те, що ОСОБА_3 упродовж 2003-2010 років із позовом про визнання спірних правочинів удаваними не звертався та будь-яких пояснень з цього приводу не висловлював. Таким чином, цілком обґрунтованим є те, що укладеними правочинами, які просить позивач визнати недійсними не порушені її права, оскільки на момент їх укладення вона не володіла спірним нерухомим майном, часткою у ньому чи іншими речовими правами щодо нього. Також, не є належним доказом удаваності правочину у цій справі і пояснення ОСОБА_2 дане ним під час допиту його як свідка у кримінальному провадженні, оскільки вирок у цій справі, який би встановлював дійсність вказаних пояснень - відсутній. Товариство з обмеженою відповідальністю "Тернопільське міське бюро технічної інвентаризації", Тернопільська міська рада своїм правом на відзив не скористалися. У судовому засіданні ОСОБА_1 та її представники - адвокати Бакалець І.Г. та Пащук А.І. апеляційну скаргу підтримали, зіславшись на доводи, викладені в ній. Представник ОСОБА_2 - адвокат Кукурудза А.Є. апеляційної скарги не визнав, вважаючи рішення суду законним та обґрунтованим. Представники відповідачів Товариства з обмеженою відповідальністю "Тернопільське міське бюро технічної інвентаризації", Тернопільської міської ради в судове засідання не з`явилися, хоча належним чином були повідомлені про час, дату і місце проведення судового засідання, що підтверджується довідками про доставку електронного листа. Відповідно до частини 6 статті 128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. Стороні чи її представникові за їхньою згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам судового процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про дату, час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку. У відповідності до вимог ч.2 ст.372 ЦПК України - неявка у судове засідання будь-якого учасника процесу за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, тому колегія суддів вважає за можливе розглянути справу у відсутності учасників процесу. Заслухавши пояснення сторін, ознайомившись з матеріалами справи, доводами апеляційної скарги в її межах, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, виходячи з таких мотивів. Відповідно до статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Як вказано в частині третій статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 цієї частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Судом встановлено, що 19 червня 2002 року був укладений договір дарування земельної ділянки між ОСОБА_3 (Дарувальник) та ОСОБА_2 (Обдарований), згідно якого ОСОБА_3 подарував, а ОСОБА_2 прийняв в дар 0,0228 га з належної ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,0414 га для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд, розташовану на території Тернопільської міської ради по АДРЕСА_1 . Зазначена земельна ділянка належить продавцю на підставі Державного акту на право приватної власності на землю серії IV-ТР №017671, виданого Тернопільською міською радою 17 травня 1999 року, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №1836. Дар сторони оцінюють в сумі 30 915 грн. (том 1, а.с. 6). 19 червня 2002 року також був укладений договір дарування між ОСОБА_3 (Дарувальник) та ОСОБА_2 (Обдарований), згідно якого ОСОБА_3 , діючи добровільно, подарував, а ОСОБА_2 прийняв в дар 21/50 частину з належного ОСОБА_3 будинковолодіння, що знаходиться в АДРЕСА_1 . У власність ОСОБА_2 переходить житловий будинок під літ. "Б" і вбиральня під літ. "Г". Дар сторони оцінили в сумі 13 586 грн. Пунктом 2 зазначеного правочину передбачено, що це будинковолодіння, 21/50 частина з якого відчужується, належить дарувальнику на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого Першою Тернопільською державною нотаріальною конторою 04 лютого 1999 року по реєстру №341 (том 1, а.с. 7). Як вбачається із реєстраційного посвідчення, виданого Тернопільським міським бюро технічної інвентаризації, що 21/50 частина будинковолодіння АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 на праві приватної власності і записано в реєстрову книгу за № 830 (том 1, а.с. 8). Відповідно до державного акту на право приватної власності на землю серії Р1 №665812, виданого Тернопільською міською радою 23.10.2002 року, ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 19 червня 2002 року №2870 передано у приватну власність земельну ділянку площею 228 кв.м. в межах згідно з планом. Земельна ділянка розташована на території Тернопільської міської ради, АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд (том 1, а.с. 9). Розпорядженням заступника міського голови - начальника управління містобудування та архітектури від 17.09.2002 року №42, ОСОБА_2 дозволено будівництво гаража, перепланування житлового будинку з добудовою веранди та санвузла на приватизованій земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 . Розпорядженням заступника міського голови-начальника управління містобудування та архітектури Тернопільської міської ради від 23.04.2003 року №41 "Про розгляд звернень громадян міста з питань будівництва", керуючись рішенням сесії Тернопільської міської ради від 06.06.2002 року "Про передачу повноважень управлінню містобудування та архітектури", присвоєно будинковолодінню, що належить на праві приватної власності ОСОБА_2 адресний номер АДРЕСА_3 , а.с. 13). Як вбачається із копії свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , виданого відділом реєстрації актів цивільного стану Тернопільського міського управління юстиції 26.09.2009 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 зареєстрували шлюб 26.03.2009 року (том 1, а.с. 64). Відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 , виданого відділом реєстрації актів цивільного стану Тернопільського міського управління юстиції, ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (том 1, а.с. 65). Як вбачається із свідоцтва про реєстрацію права власності на нерухоме майно №24509831, видане ТзОВ "Міське бюро технічної інвентаризації" 19.11.2009 року, ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності належить 87/200 частки домоволодіння, житлові будинки літ. "А" та літ. "Б" з надвірними будівлями і спорудами по АДРЕСА_3 , а.с. 66-67). Відповідно до витягу про державну реєстрацію прав №29653110, виданого ТзОВ "Міське бюро технічної інвентаризації" від 13.04.2011 року ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності належить 29/200 частки домоволодіння, житлові будинки літ. "А" та літ. "Б" з надвірними будівлями і спорудами по АДРЕСА_3 , а.с. 71). Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 04 березня 2019 року, яке залишене без змін Постановою Тернопільського апеляційного суду від 21 травня 2019 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Тернопільської міської ради, ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування розпоряджень у позові - відмовлено (том 1 ,а.с. 102-108). Як вбачається з означеного судового рішення, судом встановлено, що "…враховуючи, що у власності ОСОБА_2 перебувала вищевказана земельна ділянка та будинковолодіння по АДРЕСА_1 , суд приходить до висновку, що в управлінні містобудування та архітектури Тернопільської міської ради у 2002 році були повноваження та підстави щодо надання дозволу ОСОБА_2 на будівництво гаражу, перепланування житлового будинку з добудовою веранди та санвузла на приватизованій земельній ділянці за адресою АДРЕСА_1 …При цьому суд зазначає, що…позивач не довів, що спірні розпорядження, які видані у 2002 та 2003 році порушують його права та інтереси, з врахуванням того, що власником земельної ділянки та будинковолодіння по АДРЕСА_1 , у 2002 та 2003 році був ОСОБА_3 . Також позивач не довів, що спірні розпорядження, не відповідають вимогам законодавства, яке діяло на час їх прийняття або видані заступником міського голови начальника управління містобудування та архітектури Тернопільської міської ради за відсутності повноважень…". Відмовляючи у позові, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено, що у спірних правочинах у сторін була спрямованість волі на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненими правочинами, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин, а також настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені спірними правочинами. При цьому, суд не взяв до уваги як доказ пояснення ОСОБА_2 , дане ним під час допиту його як свідка у кримінальному провадженні, оскільки останній не зазначав про намір сторін на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж укладення договорів дарування, спрямованість у сторін волі на укладення саме договорів купівлі-продажу, як твердить позивач та намір сторін приховати його. Крім цього, ОСОБА_3 упродовж 2002-2010 років не оспорював вказані договори дарування. Також, судом не встановлено, що дані договори дарування порушують права позивача, оскільки ОСОБА_1 на момент їх укладення, тобто станом на 19.06.2002 року не володіла спірним нерухомим майном, часткою у ньому чи іншими речовими правами щодо нього. Щодо визнання незаконними та скасування розпоряджень заступника Тернопільського міського голови №42 від 17.09.2002 року про надання дозволу ОСОБА_2 на будівництво гаражу та реконструкцію будинку за поштовою адресою: АДРЕСА_1 , а також №41 від 23.04.2003 року про присвоєння будинковолодінню, що знаходиться у приватній власності ОСОБА_2 адресного номеру по АДРЕСА_1 , судом встановлено, що такі розпорядження приймались службовою особою органу місцевого самоврядування на підставі закону та у межах наданих їй повноважень, що уже було предметом судового розгляду, за яким рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 04 березня 2019 року, яке набрало законної сили, у цивільній справі №607/20886/18 у позові ОСОБА_1 , відмовлено. При цьому, суд відкидає твердження позивача про те, що зазначені розпорядження є незаконними внаслідок неподання ОСОБА_2 до Тернопільської міської ради доказів, які б свідчили про те, що земельна ділянка та будинковолодіння у встановлений законодавством спосіб виділені в окремі об`єкти, оскільки, як вбачається із реєстраційного посвідчення, виданого ТзОВ "Міське бюро технічної інвентаризації" 09.08.2002 року, 21/50 частин будинковолодіння АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 на праві приватної власності на підставі договору дарування 21/50 частин будинковолодіння, посвідченого приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу. Колегія суддів, з даними висновками суду першої інстанції погоджується, проте вважає, що судом невірно застосовані норми матеріального права, а саме норми Цивільного Кодексу України (16.01.2003 № 435-V), який набув чинності з 01.01.2004, оскільки оспорювані договори дарування укладалися і посвідчувалися в 2002 році, коли діяв ЦК УРСР (18.07.1963 № 1540-VI із змінами і доповненнями). Як вказано в пункті 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку" №12 від 24 жовтня 2008 року (далі - Постанова №12) суд апеляційної інстанції ухвалює рішення про зміну рішення суду першої інстанції у випадку, якщо помилки у неправильно прийнятому рішення можна усунути без його скасування, не змінюючи суть рішення, і вони стосуються окремих його частин, зокрема у разі виправлення помилок суду першої інстанції щодо розміру суми, що підлягає стягненню, розподілу судових витрат тощо. Якщо помилки у такому рішенні стосуються фактичної сторони справи чи правового обґрунтування рішення, то їх усунення необхідно вважати також зміною рішення, тому апеляційний суд не повинен усувати такі помилки ухвалою із зазначенням про залишення рішення без змін з його уточненням чи доповненням. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 грудня 2020 року - змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції даної постанови, виходячи з такого. Згідно зі статтею 58 ЦК УРСР (18.07.1963, який діяв на момент вчинення спірних правочинів) недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода). Якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі. Відповідно до статті 59 ЦК УРСР угода, визнана недійсною, вважається недійсною з моменту її укладення. Проте, якщо з самого змісту угоди випливає, що вона може бути припинена лише на майбутнє, дія угоди визнається недійсною і припиняється на майбутнє. Статтею 243 ЦК УРСР передбачено, що за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому. Як вказано в статті 224 ЦК УРСР за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Згідно зі ст.153 ЦК УРСР договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди. У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі №6-1026цс16 зроблено висновок, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі №522/14890/16-ц (провадження №14-498цс18). Головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме. Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права. За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача. Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином. Тобто воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, а оскільки головним елементом договору (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору та з`ясування питання про те, чи не укладено цей договір з метою приховання іншого договору та якого саме. За таких обставин, для визнання угоди удаваною позивачу необхідно надати відповідні докази, а суду встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників. Судом не встановлено, що у спірних правочинах у сторін була спрямованість волі на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненими правочинами, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин, а також настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені спірними правочинами, і те, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі. Крім цього, ОСОБА_3 упродовж 2002-2010 років не оспорював вказані договори дарування. Також, судом не встановлено, що дані договори дарування порушують права позивача, оскільки ОСОБА_1 на момент їх укладення, тобто станом на 19.06.2002 року не володіла спірним нерухомим майном, часткою у ньому чи іншими речовими правами щодо нього. Колегія суддів не приймає до уваги твердження заявника ОСОБА_1 , що судом першої інстанції не взято до уваги покази свідка ОСОБА_4 з огляду на те, що у своїх показах вказаний свідок зазначила, що їй нічого невідомо з приводу укладення спірних правочинів, а також відносно попередньої домовленості між їх сторонами. Не заслуговують на уваги доводи апелянта, що суд не взяв до уваги як доказ пояснення ОСОБА_2 , дане ним під час допиту його як свідка у кримінальному провадженні, оскільки останній не зазначав про намір сторін на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж укладення договорів дарування, спрямованість у сторін волі на укладення саме договорів купівлі-продажу, як твердить позивач та намір сторін приховати його. Також відсутній вирок, який би встановлював дійсність вказаних пояснень. Безпідставними є посилання заявника на відсутність, на його думку, землевпорядної документації щодо спірної земельної ділянки, оскільки дана документації виготовлена і є у ОСОБА_2 та долучена до матеріалів справи, а те, що вказана документація не збереглася у відповідних державних органах, в тому числі і органах земельних ресурсів, відповідач відповідальності нести не може. Таким чином, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити частково, а рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 грудня 2020 року - змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції даної постанови. Судові витрати за розгляд в апеляційній інстанції покласти на сторони в межах ними понесених. Керуючись ст. ст. 35, 259, 374, 376, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 грудня 2020 року - змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції даної постанови. Судові витрати за розгляд в апеляційній інстанції покласти на сторони в межах ними понесених. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст судового рішення виготовлений 05 липня 2021 року. Головуючий Судді