Постанова 4803 № 203/4344/20

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/4150/21 Справа № 203/4344/20 Суддя у 1-й інстанції - Казак С. Ю. Доповідач - Макаров М. О. Категорія 44 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 червня 2021 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого - судді Макарова М.О. суддів - Демченко Е.Л., Куценко Т.Р. при секретарі - Керімовій-Бандюковій Л.К. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 - ОСОБА_5 на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 лютого 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до ОСОБА_7 про усунення перешкод в користуванні майном шляхом виселення, - В С Т А Н О В И Л А : У листопаді 2020 року позивачі звернулися до суду із позовом до ОСОБА_7 про усунення перешкод в користуванні майном шляхом виселення. Позовні вимоги мотивовані тим, що вони є співвласниками квартири АДРЕСА_1 . 22 червня 2002 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 було зареєстровано шлюб. 19 листопада 2011 року місце проживання відповідача, як члена родини співвласників, було зареєстровано за зазначеною адресою. Рішенням Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 23 жовтня 2020 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 було розірвано. Позов про розірвання шлюбу було мотивовано тим, що спільне життя подружжя не склалось через різні погляди на сімейне життя та обов`язки, у родині регулярно виникали сварки, скандали, через які страждали не тільки позивач та відповідач, а і інші члени родини, зокрема, спільні діти подружжя. Така напружена атмосфера триває протягом значного проміжку часу, фактично відповідач не є однією сім`єю з позивачами, втім, з огляду на його реєстрацію в квартирі, позивачі вимушені проживати з відповідачем за однією адресою. Розірвання шлюбу не вирішило конфлікту, що вже тривалий час є між ними. Відповідач не бажає добровільно змінювати своє місце проживання, не зважаючи на те, що подальше спільне проживання є неможливим з огляду на нездорову психологічну напругу між сторонами, яка може спричинити настання негативних наслідків для кожної зі сторін. Відповідач вселився в квартиру як член сім`ї співвласників квартири та набув право користування чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом. Втім, після розірвання шлюбу з відповідачем спільне господарство не ведеться, однією сім`єю вони не проживають, а подальше спільне мешкання суперечить інтересам співвласників. З огляду на це вважають, що право відповідача на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власників цього майна на підставі ч.2 ст.406 ЦК України. Враховуючи викладене, позивачі просили усунути перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_7 . Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 лютого 2021 року відмовлено у задоволенні позовних вимог. Рішення суду мотивоване тим, що позивачами не наведено жодних обґрунтувань, яким чином саме їх права порушуються внаслідок проживання відповідача в квартирі, а позовні вимоги, крім факту розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 , фактично ґрунтуються лише на обставинах, що згідно доводів позовної заяви стали причиною розірвання шлюбу між останніми, а саме: припиненні шлюбних відносин через різні погляди на сімейне життя та обов`язки, через що виникали сварки, скандали; напружену атмосферу, конфлікти, що тривають по теперішній час та роблять неможливим подальше спільне проживання. В апеляційній скарзі представник позивачів - ОСОБА_5 посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просила рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що апелянти не мають можливості проживати постійно в квартирі, так як відповідач чинить домашнє насильство відносно ОСОБА_1 .. Апелянт вказує, що факт неможливості продовження спільного проживання між позивачами та відповідачем доказуванню не підлягає, так як останній підтвердив, що між ним та його колишньою дружиною постійно трапляються сварки. Крім того, апелянт зазначає, що відповідач спільним побутом не пов`язаний, а тому його право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі ч. 2 ст. 406 ЦК України. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду без змін, з наступних підстав. Так, матеріалами справи та судом першої інстанції встановлено, що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 07 липня 1998 року позивачам на праві спільної власності належить квартира АДРЕСА_1 . 22 червня 2002 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 було зареєстровано шлюб, від якого останні мають двох доньок. Рішенням Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 23 жовтня 2020 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 було розірвано. Згідно Довідки №10975 від 25 листопада 2020 року про склад сім`ї вбачається, що в квартирі АДРЕСА_1 значаться зареєстрованими ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 та доньки останніх ОСОБА_8 ,та ОСОБА_9 .. Встановлено та не заперечувалось сторонами, що у квартирі проживають відповідач з ОСОБА_1 та їх доньки. Статтею 8 Конвенції з прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Пункт 2 ст. 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у п.2 ст.8 Конвенції У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява №30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі п.1 ст.8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява №58255/00, п.36, ECHR 2004-XI. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13.05.2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява №19009/04, п.50). Втручання держави є порушенням ст. 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у п.2 ст.8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення від 18.12.2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява №39948/06, п.47). Поряд з цим, у спірних правовідносинах права позивачів, як співвласників квартири, захищені і ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Конвенція в ст.1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що ст. 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога ст.1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі ст.1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Відповідно до ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права. Підсумовуючи висновки про принципи застосування ст. 8 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену п.2 ст.8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів ст.8 Конвенції. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Згідно ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Нормами ст. 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї, як зазначено у ч. 2 ст. 64 ЖК УРСР. Відповідно до ст. 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Згідно зі ст. 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в ч. 2 ст. 64 ЖК УРСР. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст. 162 цього Кодексу. В свою чергу у ст. 162 ЖК УРСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги. У ст. 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно із ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Положеннями ст. 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Право користування чужим майном передбачено у ст.ст. 401-406 ЦК України. Частиною 1 ст. 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. У ч. 1 ст. 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо). Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у ст. 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. У ст. 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом. Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені ст. 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю. При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору. Встановлено, що у даній справі спір виник між позивачами, як співвласниками квартири та відповідачем, з приводу подальшого користування останнім вказаним житлом після припинення шлюбу з одним із співвласників квартири. Встановивши, що в обґрунтування заявлених позовних вимог позивачі посилались на припинення шлюбних відносин між позивачкою ОСОБА_1 та ОСОБА_7 , - суд першої інстанції керуючись вказаними вище нормами закону, дійшов обґрунтованого висновку про те, що сам по собі факт припинення сімейних відносин з власником квартири не позбавляє відповідача права користування займаним приміщенням, не означає втрату позивачами володіння такою нерухомістю та спір має вирішуватись з урахуванням балансу інтересів обох сторін. При цьому, суд першої інстанції вірно не взяв до уваги документи щодо складання відносно відповідача протоколу про адміністративне правопорушення за ч.1 ст.173-2 КУпАП за фактом вчинення домашнього насильства, так як вказаний протокол про адміністративне правопорушення складено 01 січня 2021 року, тобто після подачі позову, а тому не може вважатись доказом на підтвердження викладених в ньому обставин. Також суд вірно врахував, що відповідач вселився в квартиру за згодою всіх її співвласників, як член сім`ї, з 19 грудня 2011 року був та залишається зареєстрованим в квартирі та постійно в ній мешкає на протязі тривалого часу (майже 10 років з моменту реєстрації), а після розірвання шлюбу з позивачкою ОСОБА_1 продовжує проживати в квартирі разом з останньою та їх доньками, утримуючи та виховуючи останню разом із позивачкою. Статусу членів сім`ї між відповідачем та його доньками не втрачено. Доводи апелянта в скарзі про те, що апелянти не мають можливості проживати постійно в квартирі, так як відповідач чинить домашнє насильство відносно ОСОБА_1 , факт неможливості продовження спільного проживання між позивачами та відповідачем доказуванню не підлягає, так як останній підтвердив, що між ним та його колишньою дружиною постійно трапляються сварки, - колегія суддів вважає необґрунтованими, з огляду на те, що вони зводяться до незгоди з висновками суду стосовно встановлених обставин справи та спрямовані на переоцінку доказів у справі. Більш того, вказані доводи в їх сукупності зводяться до невірного розуміння скаржником вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин. Інші доводи апелянта колегією суддів перевірені та визнані такими, що не впливають на законність оскаржуваного рішення. Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що вирішуючи даний спір, суд першої інстанції повно, всебічно та об`єктивно з`ясувавши обставини справи, оцінивши надані сторонами докази, дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Оскаржуване рішення як таке, що відповідає нормам матеріального та процесуального права повинне бути залишене без змін, а апеляційна скарга без задоволення. В зв`язку із залишенням апеляційної скарги без задоволення, відповідно до ст. 141 ЦПК України, сплачений апелянтом судовий збір за подання апеляційної скарги поверненню не підлягає. Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 - ОСОБА_5 - залишити без задоволення. Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 лютого 2021 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий суддя М.О. Макаров Судді Е.Л. Демченко Т.Р. Куценко