Постанова 4855 № 640/29372/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/29372/20 Суддя (судді) першої інстанції: Вовк П.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 червня 2021 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого - судді Земляної Г.В. суддів: Мєзєнцева Є.І., Файдюка В.В. розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби України у м. Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 січня 2021 року у справі №640/29372/20 (розглянуто у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін) за позовом ОСОБА_1 до відповідача Головного управління Державної податкової служби України у м. Києві про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки), В С Т А Н О В И Л А : У листопаді 2020 року до Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (надалі - позивач, ОСОБА_1 ), з позовом до Головного управління Державної податкової служби України у м. Києві (надалі - відповідач, ГУ ДПС у м. Києві), в якому просить суд визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) ГУ ДФС у м. Києві від 16 травня 2019 року № Ф-246959-17. В обґрунтування позову позивач зазначив про безпідставність оскаржуваного рішення з огляду на нездійснення ним підприємницької діяльності з 2009 року. Крім того, позивач звертає увагу на те, що відповідачем жодної перевірки, за наслідком якої можливо було б встановити порушення позивачем порядку сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, не здійснювалось. Водночас, позивач зазначив, що упродовж вказаного періоду, за який нарахований борг, він перебував у трудових відносинах, був застрахованою особою та єдиний внесок сплачував за неї роботодавець. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 січня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено повністю. Визнано протиправною і скасовано податкову вимогу про сплату боргу (недоїмки) Головного управління ДФС у м. Києві від 16 травня 2019 року № Ф-246959-17. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у м. Києві на користь ОСОБА_1 понесені останнім судові витрати у розмірі 840,80 грн. (вісімсот сорок гривень вісімдесят копійок). Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нову постанову про відмову у задоволенні позовних вимог. Апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального права. Крім того, в апеляційній скарзі зазначає, що заборгованість в інтегрованій картці платника є правомірною та підлягає сплаті на загальних підставах. Разом з цим, апелянт звертає увагу, що база нарахування ЄСВ фізичним особам-підприємцям відмінна від бази нарахування роботодавця у зв`язку з чим сплата ЄСВ у такому разі не здійснюється подвійно, адже за найманого працівника в юридичної особи, сплачує роботодавець. За наведених обставин, відповідач наголошує, що Головне управління Державної податкової служби України у м. Києві діяло у спосіб визначений законом та у межах наданих законом повноважень, а тому підстави для задоволення позовних вимог відсутні. Позивачем заперечує проти задоволення апеляційної скарги в повному обсязі, з підстав зазначених у відзиві на апеляційну скаргу. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Відповідно до положень статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно зі статтями 315, 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду слід залишити без змін, з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що 09 липня 2009 року позивач був зареєстрований фізичною особою-підприємцем, про що було видано відповідне Свідоцтво про державну реєстрацію Серія В02 № 359539. Позивачем 14 липня 2009 року отримано Свідоцтво про сплату єдиного податку Серія Ж № 025302. ГУ ДФС у м. Києві 16 травня 2019 року було прийнято вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-246959-17, якою за позивачем визнано суму податкового боргу зі сплати єдиного податку у розмірі 21 030,90 грн. (І-IV квартал 2017 року - 8448,00 грн, за І-IV квартал 2018 року - 9828,72 грн, та за І-ІІ квартал 2019 року - 5508,36 грн.). Вважаючи, дії відповідача протиправними щодо винесення вимоги та стягнення коштів позивач звернувся з даним позовом до суду за захистом порушених прав. Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач документально підтвердив, що з 01 січня 2017 року є найманим працівником, отже в розумінні Закону №2464-VI позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього нараховує та сплачує роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов`язок по сплаті єдиного внеску позивачем як фізичною особою - підприємцем. Суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно розглянув справу, правильно встановив обставини справи, наданим доказам дав правильну правову оцінку і прийшов до обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог. Спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України в частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов`язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов`язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, та нормами Закону № 2464-VI в частині правових та організаційних засад забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умов та порядку його нарахування і сплати та повноважень органу, що здійснює його збір та ведення обліку. Так, відповідно до підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (надалі - ПК України) самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб. Пункт 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України дає визначення поняттю "працівник" - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. Статтею 2 Закону № 2464-VI встановлено, що його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску. Пунктами 3 і 10 частини 1 статті 1 Закону № 2464-VI надано визначення поняттям: застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок; страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок. Згідно з абзацом другим пункту 1 частини 1 статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами. Пунктом 4 частини 1 статті 4 Закону № 2464-VI до платників єдиного внеску віднесено фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування. Відповідно до абзацу 1 пункту 1 та пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується: для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом № 2464-VI не врегульовано. Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати. Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. Враховуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності. Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний. Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI, на якому наполягає ГУ ДПС, щодо необхідності сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями, які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 27 листопада 2019 року по справі №160/3114/19 та в подальшому підтримана у постанові від 4 грудня 2019 року по справі №440/2149/19, від 05 листопада 2020 року по справа № 460/2442/19, від 03 грудня 2020 року по справі №140/2122/19 відповідно до частини 5 статті 242 КАС України, підлягає врахуванню судом при розгляді цієї справи. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що 09 липня 2009 року позивач був зареєстрований фізичною особою-підприємцем, про що було видано відповідне Свідоцтво про державну реєстрацію Серія В 02 № 359539. Разом з цим, позивач, згідно з наявним у матеріалах справи витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, довідки, виданої ТОВ "ВІСТ ЛТД" та індивідуальних відомостей про застраховану особу, наданих Пенсійним фондом України 19 жовтня 2020 року, з 01 жовтня 2007 року по теперішній час перебуває у трудових відносинах із ТОВ "ВІСТ ЛТД" та обіймає посаду директора вказаного підприємства. Таким чином, матеріали справи містять інформацію про працевлаштування позивача у спірний період. Однак, інформація про працевлаштування з січня 2017 року по вересень 2017 році - відсутня взагалі. Так, судом апеляційної інстанції досліджено матеріали справи та встановлено, що до оскаржуваної вимоги контролюючим органом не надано детального розрахунку за який період було нараховано єдиний внесок. Разом з тим, доказів отримання позивачем у цей період доходів від провадження господарської діяльності матеріали справи не містять. З аналізу матеріалів справи колегія суддів доходить висновку, що визначення позивачу зобов`язань зі сплати єдиного внеску згідно з вимогою від 16 травня 2019 року № Ф-246959-17 в частині визначення боргу з 01 жовтня 2017 року по 30 квітня 2019 року є протиправним, що є підставою для скасування вимоги в цій частині. Факт перебування особи на обліку в органах фіскальної служби не змінює вищенаведених висновків, оскільки взяття на облік осіб, в тому числі юридичних або самозайнятих, здійснюється органом доходів і зборів незалежно від наявності обов`язку щодо сплати того чи іншого податку або збору. Таким чином, оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону № 2464-VI позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього в період, за який винесена оскаржувана вимога (з жовтня 2017 рік - 2019 рік), нараховували та сплачували роботодавці в розмірі не менше мінімального, що підтверджується наявною в матеріалах справи довідкою Пенсійного фонду України Форма ОК-7 та виключає обов`язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем, яка має право провадити господарську діяльність, проте не отримувала дохід від неї. Крім цього, колегія суддів зазначає, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи "Серков проти України" (заява №39766/05), "Щокін проти України" (заяви №23759/03 та №37943/06), які відповідно до ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" підлягають застосуванню судами як джерела права. Отже, за наведених вище мотивів, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскаржувану вимогу відповідача не можна вважати правомірною. Відповідно до приписів статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Водночас, відповідачем як суб`єктом владних повноважень не наведено жодних обґрунтованих доводів та не надано жодних належних та допустимих доказів які б свідчили про правомірність прийнятого ним рішень у межах спірних правовідносинах. З аналізу норм права та встановлених обставин справи у їх сукупності та взаємозв`язку, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач в спірному періоді (2017 - 2019 року) не був платником єдиного внеску в розумінні Закону № 2464-VI, у зв`язку з чим, оскаржувана позивачем вимога є такою, що була прийнята контролюючим органом за відсутності законних на те підстав, а тому підлягає скасуванню. Отже, враховуючи правову природу податкової вимоги, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правомірно зроблено висновок про скасування повністю податкову вимоги. Проте, колегія суддів зазначає про право контролюючого органу на винесення податкової вимоги з урахуванням встановлених обставин щодо працевлаштування позивача відбулося з 01 жовтня 2017 року. Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що зміст апеляційної скарги є ідентичним відзиву на адміністративний позов, а отже, доводи, викладені заявником в апеляційній скарзі були предметом дослідження суду першої інстанції і не знайшли свого належного підтвердження під час розгляду апеляційної скарги. При цьому апеляційна скарга не містять посилання на обставини, передбачені статтями 317-319 Кодексу адміністративного судочинства України, за яких рішення суду підлягає скасуванню. Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. За змістом частини першої статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, в зв`язку з чим апеляційна скарга залишається без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 34, 242, 243, 246, 308, 311, 316, 321,322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у м. Києві - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 січня 2021 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку виключно з підстав, зазначених у п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя: Г.В. Земляна Судді: Є.І. Мєзєнцев В.В. Файдюк