Постанова 4803 № 215/1822/20

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/2057/21 Справа № 215/1822/20 Суддя у 1-й інстанції - Красюк К. І. Суддя у 2-й інстанції - Бондар Я. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 червня 2021 року м.Кривий Ріг Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Бондар Я.М. суддів : Барильської А.П., Зубакової В.П. секретар судового засідання - Кислиця І.В. сторони справи: позивач ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 , яка діє в інтересах малолітнього - ОСОБА_3 , третя особа орган опіки та піклування Виконавчого комітету Тернівської районної у місті ради, про усунення перешкод в користуванні власністю, розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Кривому Розі, в порядку спрощеного позовного провадження, цивільну справу за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_2 , яка також діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3 на рішення Тернівського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 23 вересня 2020 року, ухваленого суддею Красюк К.І. в м.Кривому Розі, Дніпропетровської області, повний текст судового рішення складено 23 вересня 2020 року,- В С Т А Н О В И В: У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , та яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3 , третя особа орган опіки та піклування Виконавчого комітету Тернівської районної у місті ради, про усунення перешкод в користуванні власністю. Просила усунути їй перешкоди в користуванні належним їй майном квартирою АДРЕСА_1 шляхом визнання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право на користування вказаною квартирою. В обґрунтування позову зазначила, що вона є власником вищевказаної квартири, що підтверджується копією Договору купівлі-продажу квартири, посвідченого нотаріально і витягу №6059463 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, виданого 11.07.2013 р. приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Бикановою І.М. Відповідач разом зі своїм малолітнім сином вселилася у вказану квартиру як співмешканка її сина ОСОБА_4 . На даний час сімейні відносини між відповідачем та ОСОБА_4 припинені. Відповідач та її дитина чужі для неї люди, спільним побутом не пов`язані, крім того з відповідачем склалися вкрай неприязні стосунки, а тому спільне проживання в квартирі неможливе. Наразі у позивача виникла потреба у користуванні своєю квартирою, однак відповідач виселятися з квартири та знятися з реєстрації добровільно не погоджується. При цьому за комунальні послуги відповідач не сплачує. Також позивачу відомо, що відповідач має у своїй власності квартиру АДРЕСА_2 . Рішенням Тернівського районного суду м.Кривого Рогу позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , та яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3 , третя особа орган піки та піклування Виконавчого комітету Тернівської районної у місті ради, про усунення перешкод в користуванні власністю задоволені. Визнано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 . В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього сина ОСОБА_5 ( ОСОБА_6 ), посилаючись на незаконність і необґрунтованість оскаржуваного судового рішення, ставить питання про його скасування з ухваленням нового рішення про відмову позивачу ОСОБА_1 у задоволенні її позовних вимог в повному обсязі. Просить стягнути з позивача на її користь понесені судові витрати в розмірі 7511,20 грн. При цьому, відповідач зазначає, що, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд дослідив лише три докази, а саме договір купівлі-продажу спірної квартири від 11.07.2013 року, копію витягу про державну реєстрацію прав №6059463 від 11.07.2013 року та довідку №2980. Вказує, що при дослідженні довідки №2980 від 12.03.2020 року, суд невірно зазначив, що відповідач та її син ОСОБА_3 зареєстровані в спірному житлі з 16.12.2016 року, тоді, як у довідці зазначено, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 був зареєстрований в квартирі 23.05.2017 року. Суд не звернув уваги на порядок реєстрації, зазначає, що син позивача ОСОБА_4 був зареєстрований в квартирі матері лише 23.07.2019 року, тобто пізніше ніж відповідачі. Наголошує на тому, що у позові ОСОБА_1 невірно вказує про те, що малолітній ОСОБА_7 , це син відповідача, при цьому, вказує, що ОСОБА_4 визнав своє батьківство відносно їх спільної дитини, написав відповідну заяву, після чого було отримано повторне свідоцтво про народження, видане 07 травня 2019 року, в якому батьком дитини зазначено сина позивача ОСОБА_4 . Дана обставина була відома позивачу, однак вона її приховала від суду. Окрім того, відповідач вказує про те, що позивач ввела суд в оману щодо припинення сімейних відносин між її сином та відповідачем ОСОБА_2 , оскільки не зазначила у позові, що під час подачі позову син ОСОБА_4 перебував під вартою у зв`язку з черговою крадіжкою. Відповідач зазначає, що позивач та її син приховали від неї наявність у ОСОБА_4 дев`яти судимостей, вказує, що позивач, подаючи позов до суду розуміла, що її син буде відбувати чергове покарання за скоєний злочин. Посилається і на те, що у вироку Тернівського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 29.04.2020 року щодо ОСОБА_4 також зазначено про його батьківство по відношенню до сина ОСОБА_5 . Також скаржник зазначає про неправдивість відомостей позивача про те, що відповідач не сплачувала комунальні послуги, вказує, що на час подачі позову заборгованість у неї по сплаті комунальних послуг складала 646,02 грн. Відповідач стверджує, що і після арешту сина позивача вона сплачувала комунальні послуги і за нього, оскільки він зареєстрований у спірній квартирі. Окрім того, відповідач вважає, що позивачем не надано жодних доказів того, що у неї дійсно виникла нагальна потреба у користуванні спірною квартирою, оскільки вона є власницею та мешкає в іншій квартирі АДРЕСА_3 . Відзив на апеляційну скаргу позивача не подано. Заслухавши суддю-доповідача, вислухавши відповідача ОСОБА_2 , ї представника адвоката Севостьянову І.Г., які, кожна окремо у повному обсязі підтримали викладені в апеляційній скарзі доводи та просили їх задовольнити, думку позивача ОСОБА_1 , яка заперечувала проти задоволення апеляційної скарги відповідача, просила рішення суду першої інстанції, як законне і належним чином обґрунтоване залишити без змін, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга відповідача не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до копії договору купівлі-продажу квартири від 11.07.2013 року, копії витягу про державну реєстрацію прав №6059463 від 11.07.2013 року позивачу ОСОБА_1 належить на праві власності квартира АДРЕСА_1 (а.с. 4, 5). Відповідач ОСОБА_2 та її син ОСОБА_3 зареєстровані у даній квартирі з 16.12.2016 та 23.05.2017 р. відповідно, про що свідчить довідка №2980 від 12.03.2020 р. (а.с. 6). Відповідачі не є членами сім`ї власника квартири, між ними склалися неприязні стосунки, добровільно вирішити питання щодо користування квартирою відповідач не бажає. Суд, першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , керувався положеннями ст.ст.317, 319, 383, 391 ЦК України й виходив з того, що вимога позивача є обґрунтованою, оскільки судом встановлено, що між сторонами відсутня домовленість на користування відповідачами спірним житлом, та у зв`язку із відсутністю причин, передбачених законом, які надають право відповідачам на користування спірною квартирою. За вимогами ст.ст.263, 264 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності на підставі закону, ;що регулює подібні відносини, або керуючись загальними засадами і змістом законодавства України. Обґрунтованим визнається рішення, у якому повно відображені обставини, що мають значення для цієї справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. При ухваленні рішення суд зобовязаний зясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обовязково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини. Колегія суддів вважає, що оскаржуване позивачем судове рішення відповідає зазначеним вище нормам закону. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Відповідно до ч.2 ст.386 ЦК України - власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа -добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)). Як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 та має право вимагати від інших осіб усунення порушень її прав, як власника цієї квартири. Відповідач ОСОБА_2 та її син ОСОБА_3 зареєстровані у даній квартирі з 16.12.2016 та 23.05.2017 р. відповідно, про що свідчить довідка №2980 від 12.03.2020 р. (а.с. 6). Також матеріалами справи встановлено і не заперечується сторонами, що відповідач ОСОБА_2 заселилася та стала проживати в спірній квартирі, як майбутня невістка позивача ОСОБА_1 з 16 грудня 2016, з березня 2016 року відповідач проживала у цивільному шлюбі із сином позивача ОСОБА_4 від, якого мають спільну дитину ОСОБА_8 , 2017 року народження, що зокрема підтверджено довідкою ОСББ «Наш Дім-142» від 12.11.2020, копією повторного свідоцтва про народження дитини ОСОБА_5 , виданого 07 травня 2019 року Покровським районним у місті Кривому Розі відділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області (а.с.73, 85). Окрім того, матеріалами справи встановлено і не заперечується сторонами, що цивільний чоловік відповідача ОСОБА_4 в спірній квартирі на теперішній час не проживає, оскільки засуджений 29 квітня 2020 року вироком Тернівського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області за ч.3 ст.185 КК України, ст.71 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки 6 місяців, що підтверджено наявною у справі копією вироку суду (а.с.76-78). На час розгляду справи в суді першої інстанції відповідач у своїй приватній власності мала власне житло, проте проживати в ньому не стала, здаючи в оренду 03 вересня 2019 року відповідач ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_9 нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_2 , що підтверджується копією Договору купівлі-продажу квартири (а.с.98-99). В апеляційній скарзі відповідач зазначає, що через її скрутний матеріальний стан вона була вимушена продавати квартиру. Проте на час розгляду справи в апеляційному суду, відповідач пояснила, що власну квартиру подарувала братові, якому була нібито винна гроші, проте доказів на підтвердження цієї обставині суду не надала. Відповідач ОСОБА_2 не є членом сім`ї власника квартири, позивача ОСОБА_1 , її малолітній син ОСОБА_5 ( ОСОБА_6 ) є онуком позивача, що останньою не заперечується, між сторонами дійсно склалися неприязні стосунки, добровільно вирішити питання щодо користування квартирою відповідач не бажає. Позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні суду апеляційної інстанції пояснила, що між нею та колишньою невісткою стосунки не змінилися, залишаються неприязними, її син ОСОБА_4 також не підтримує з відповідачем шлюбних стосунків і після відбуття покарання повернеться проживати в належну їй спірну квартиру. Також позивач підтвердила, що ОСОБА_2 не підтримає її сина, не навідує його у тюрмі і не допомагає, свою власну квартиру здавала в оренду. Згідно ч.4 ст.29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків. Отже, відповідач, маючи власне житло, використовувала житло позивача, розпорядилася ним у власних інтересах, підстав для закріплення за нею права проживання в квартирі позивача немає. На підставі вищенаведеного, колегія суддів повністю погоджується із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право користування житлом, оскільки відповідач ОСОБА_2 чинить перешкоди власнику житла ОСОБА_1 у його користуванні, і остання вправі вимагати усунення свого порушеного права. Відповідно до ч.1. ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду відповідає вимогам законності та обґрунтованості й підстави для його скасування у відповідності до доводів апеляційної скарги відсутні, тому апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін. Оскільки рішення суду залишено без змін розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись ст.ст. 367, 369, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, Дніпровський апеляційний суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Тернівського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 23 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 29 червня 2021 року. Головуючий: Судді: