Постанова Північно-західний апеляційний господарський суд № 924/1166/20

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД 33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 червня 2021 року Справа № 924/1166/20 Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючий суддя Павлюк І.Ю., суддя Демидюк О.О. , суддя Савченко Г.І. секретар судового засідання Кушнірук Р.В. за участю представників сторін: від позивача: Клімов І.А. - адвокат, представник за ордером серії КВ №430577 від 21.10.2020р. від відповідача: Соловей О.В. - адвокат. представник за ордером серії ВХ №1012949 від 07.06.2021р. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Віньковецької селищної ради Хмельницької області на рішення Господарського суду Хмельницької області, ухваленого 05.01.21р. суддеюГладієм С.В. о 14:42 год. у м.Хмельницькому, повний текст складено 15.01.21р. у справі № 924/1166/20 за позовом Фізичної особи - підприємця Тарнаруцького Леоніда Михайловича до Віньковецької селищної ради Хмельницької області (правонаступник Охрімовецької сільської ради) про стягнення 798335,00 грн. ВСТАНОВИВ: Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 05.01.2021р. у справі №924/1166/20 позов Фізичної особи - підприємця Тарнаруцького Леоніда Михайловича до Охрімовецької сільської ради про стягнення 798335,00грн. задоволено частково. Стягнуто з Охрімовецької сільської ради на користь Фізичної особи - підприємця Тарнаруцького Леоніда Михайловича 719546,00грн. заборгованості, 51272,00грн. пені, 14331,94грн. 3% річних, 12951,00грн. індексу інфляції та 11971,52грн. судового збору. В позові в частині стягнення 234,06грн. 3 % річних відмовлено. Не погоджуючись з ухваленим рішенням, Віньковецька селищна рада Хмельницької області звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржене рішення скасувати та прийняти нове, яким відмовити у задоволені позовних вимог. Крім того, просить замінити в господарський справі відповідача Охрімовецьку сільську раду Віньковецького району Хмельницької області на її правонаступника - Віньковецьку селищну раду Хмельницької області. Також, одночасно з апеляційною скаргою, скаржник заявив клопотання про поновлення пропущеного строку подання апеляційної скарги. Мотивуючи апеляційну скаргу, скаржник зазначає, зокрема, наступне: - вважає, що рішення місцевого господарського суду ухвалене з порушенням норм чинного законодавства; - зазначає, що у жовтні 2020 року фізична особа - підприємець Тарнаруцький Леонід Михайлович звернувся до Господарського суду Хмельницької області із позовом до Охрімовецької сільської ради про стягнення 798335,00грн., з яких 719546,00грн. основного боргу, 51272,00грн. пені, 14566,00грн. 3% річних та 12951,00грн. індексу інфляції відповідно до ст.625 ЦК України. Як на підставу посилається на те, що між ним та відповідачем у справі 19.11.2019р. укладено договір про надання послуг з перевезення. Даним договором визначено усі істотні умови договору, загальна вартість послуг за даним договором склала 800000,00грн.. ФОП Тарнаруцький Л.М. надав послуги, а відповідач у справі не оплатив вартості таких послуг. Вказує, що суд першої інстанції позов ФОП Тарнаруцького Л.М. задоволив частково, стягнув з Охрімовецької сільської ради на користь Фізичної особи - підприємця Тарнаруцького Леоніда Михайловича 719546,00грн. заборгованості, 51272,00грн. пені, 14331,94грн. 3% річних, 12951,00грн. індексу інфляції та 11971,52грн. судового збору. Вважає, що дане рішення підлягає до скасування; - обґрунтовує, що договір на перевезення вантажу, який був укладений 19.11.2019р. на перевезення вантажу між позивачем ФОП Тарнаруцьким Л.М. та відповідачем Охрімовецькою сільською радою в особі голови Козачка С.В. мав бути укладений відповідно до процедури визначеної Законом України "Про публічні закупівлі"; - вважає, що таким чином, сільський голова Охрімовецької сільської ради, укладаючи даний договір не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності, а сам договір суперечить Закону України "Про публічні закупівлі" та інтересам держави; - вказує, що звертаючись до суду із позовною заявою ФОП Тарнаруцький Л.М. не надав доказів щодо цін на перевезення вантажів на момент відшкодування, а тому не можливо в межах даної справи застосувати наслідки нікчемності правочину; - додає, що договір про надання послуг з перевезення №1 від 19.11.2019р. не був зареєстрований в управлінні державної казначейської служби України у Віньковецькому районі Хмельницької області. Відповідно до передавального акту складеного комісією з реорганізації Охрімовецької сільської ради від 31.12.2020р. дебіторська та кредиторська заборгованість становить 0,00грн.; - також зауважує, що Віньковецьку селищну раду Хмельницької області не було залучено до участі у справі, про оспорюване рішення стало відомо 11.11.2021р. з Єдиного реєстру судових рішень (оприлюднена справа 18.01.2021р.). Просить замінити в господарській справі відповідача Охрімовецьку сільську раду Віньковецького району Хмельницької області на її правонаступника - Віньковецьку селищну раду Хмельницької області. Листом Північно-західного апеляційного господарського суду №924/1166/20/2906/21 від 06.05.2021р. матеріали справи №924/1166/20 витребувано з Господарського суду Хмельницької області. 17.05.2021 до Північно-західного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи №924/1166/20. Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.05.2021р. поновлено строк на подання апеляційної скарги Віньковецької селищної ради Хмельницької області на рішення Господарського суду Хмельницької області від 05.01.2021р. у справі №924/1166/20, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Віньковецької селищної ради Хмельницької області на рішення Господарського суду Хмельницької області від 05.01.21р. у справі №924/1166/20 та призначено справу №924/1166/20 до розгляду на 08.06.2021р. об 14:30год., тощо. 04.06.2021р. на електронну адресу та 08.06.2021р. на поштову адресу Північно-західного апеляційного господарського суду від представника позивача надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу. Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 08.06.2021р. оголошено в судовому засіданні перерву до 22.06.2021р. об 15:30год.. Також, ухвалено позивачу у строк до початку судового засідання надати/надіслати до суду оригінал чи належним чином засвідчену копію заяви щодо досудового врегулювання спору, що була відправлена відповідачу 01.10.2020р. поштою за трек номером: 3250000423626. 09.06.2021р. на електронну адресу Північно-західного апеляційного господарського суду від Віньковецької селищної ради Хмельницької області надійшло клопотання про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції у справі №924/1166/20, забезпечення проведення якої просить у Новоушицькому районному суді Хмельницької області. Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2021р. задоволено клопотання Віньковецької селищної ради Хмельницької області про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції у справі №924/1166/20 та забезпечення проведення якої доручено у Новоушицькому районному суді Хмельницької області (адреса: 32600, Хмельницька обл., смт.Нова Ушиця, вул.Українська, 27). 22.06.2021р. до Північно-західного апеляційного господарського суду від представника позивача на виконання Північно-західного апеляційного господарського суду від 08.06.2021р. надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи копію заяви досудового врегулювання спору, що була скерована ФОП Тарнаруцьким Л.М.. Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 22.06.2021р. задоволено клопотання Віньковецької селищної ради Хмельницької області про заміну відповідача правонаступником та замінено відповідача у справі №924/1166/20 Охрімовецьку сільську раду на її правонаступника Віньковецьку селищну раду Хмельницької області (32500, Хмельницька обл., смт.Віньківці, вул.Соборної України, 15, ідентифікаційний код 04403315). В судовому засіданні 22.06.2021р. представник скаржника підтримав доводи апеляційної скарги та надав пояснення в обґрунтування своєї позиції. Вважає рішення місцевого суду незаконним та необґрунтованим. Просить суд рішення Господарського суду Хмельницької області від 05.01.2021р. у справі №924/1166/20 скасувати та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Представник позивача у письмовому відзиві на апеляційну скаргу та в судовому засіданні 22.06.2021р. заперечив проти доводів апеляційної скарги, вважаючи її безпідставною та необґрунтованою. Просить суд рішення Господарського суду Хмельницької області від 05.01.2021р. у справі №924/1166/20 залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Згідно із ст.269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Судова колегія, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваного рішення суду, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції та свідчать матеріали справи, 19.11.2019р. між Фізичною особою - підприємцем Тарнаруцьким Л.М. (перевізник, виконавець) та Охрімовецькою сільською радою (замовник) укладено договір про надання послуг з перевезення №1 (далі - договір), згідно п.1.1 якого, в порядку та на умовах визначених цим договором, перевізник зобов`язується доставляти (перевозити) автомобільним транспортом довірений йому замовником (відправником) вантаж з пункту (місця) відправлення до пункту (місця (призначення) і видавати вантаж уповноваженій на одержання вантажу особі (одержувачеві вантажу), а замовник (відправник) зобов`язується сплатити за перевезення вантажу плату. Відповідно до п.1.2 договору, найменування, кількість, вантажу або маса (вага), його вартість та інші умови перевезення вантажу за цим договором узгоджується сторонами в Акті здачі-приймання робіт (наданих послуг). Згідно п.3.1 договору, ціна (вартість) становить 2,50грн. за 1 т/км перевезення вантажу. Загальна вартість робіт за цим договором складає 800000,00грн. (п.3.2 договору). Пунктом 4.1 договору передбачено, що розрахунки за цим договором здійснюються у безготівковій формі у національній валюті України шляхом переведення коштів з розрахункового рахунку замовника на розрахунковий рахунок перевізника, протягом 10 банківських днів після надання послуг з перевезення та надання Акту приймання-здачі робіт (наданих послуг). У відповідності до п.4.2 договору, днем здійснення платежу вважається день надходження грошових сум на розрахунковий рахунок перевізника. Відповідно до п.5.2 договору, у випадку затримки оплати, вказаних у пунктах 3.1, 4.1 даного договору, Замовник виплачує Перевізнику пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми заборгованості за кожен день затримки оплати. Договір вступає в силу з моменту підписання його та скріплення печатками сторін і діє до 31 грудня 2020 року. (п.8.3 договору.). Даний договір підписаний сторонами та скріплений відтисками їх печаток. В подальшому, в узгоджені сторонами строки, Фізична особа - підприємець Тарнаруцький Леонід Михайлович забезпечив прибуття під завантаження транспортних засобів та здійснив перевезення вантажу на суму 719546,30грн., що підтверджується актом здачі-приймання робіт (надання послуг) №1 від 04.02.2020р.. Станом на 25.09.2020р. між сторонами складено акт звірки розрахунків, згідно якого заборгованість Охрімовецької сільської ради перед ФОП Тарнаруцьким Л.М. становить 719546,30грн.. Вказаний вище акт звірки розрахунків підписаний сторонами та скріплений їх печатками. З огляду на викладене, ФОП Тарнаруцьким Л.М. умови договору виконані належним чином, факт надання послуг по перевезенню позивачем вантажу, підтверджується договором, актом здачі-приймання робіт (надання послуг) №1 від 04.02.2020р. та акт звірки розрахунків станом на 25.09.2020р., а Охрімовецька сільська рада свої зобов`язання щодо здійснення розрахунку за надані перевезення в повному обсязі не виконала, у зв`язку з чим за ним рахується борг в розмірі 719546,00грн.. 01.10.2020р. позивач звернувся до відповідача з вимогою сплати заборгованість в сумі 719546,00грн.. Однак, зазначена вище вимога залишена відповідачем без реагування. За вказаних обставин, Фізична особа - підприємець Тарнаруцький Леонід Михайлович звернувося до Господарського суду Хмельницком області з позовом до Охрімовецької сільської ради про стягнення 798335,00грн., з яких 719546,00грн. основного боргу, 51272,00грн. пені, 14566,00грн. 3% річних та 12951,00грн. індексу інфляції відповідно до ст.625 ЦК України. Обґрунтовуючи позовну заяву, Фізична особа - підприємець Тарнаруцький Леонід Михайлович посилається на невиконання відповідачем умов договору про надання послуг з перевезення №1 від 19.11.2019р. щодо оплати наданих послуг. Як на правову підставу позову посилається на положення ст.ст.610, 627, 908, 909 ЦК України, ст.307 ГК України. Ухвалою Господарського суду Хмельницької області від 06.11.2020р. прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі №924/1166/20, справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 26.11.2020р.. Ухвалою Господарського суду Хмельницької області від 26.11.2020р. закрито підготовче провадження та призначено справу №924/1166/20 до судового розгляду по суті на 10.12.2020р.. Як вже зазначалося, рішенням Господарського суду Хмельницької області від 05.01.2021р. у справі №924/1166/20 позов задоволено частково. Колегія суддів апеляційного господарського суду частково не погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на таке. В силу ст.124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Здійснюючи правосуддя, суд забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Гарантуючи судовий захист з боку держави, Конституція України, водночас, визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань і це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (ч.5 ст.55 Конституції України). Конституція України визначає Україну як правову державу, в якій визнається і діє принцип верховенства права. Одним з основних фундаментальних елементів цього принципу є юридична визначеність (legal certainty). Юридичні норми мають бути чіткими, ясними і недвозначними, оскільки інше не може забезпечити їх однакове застосування. За змістом п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997р. №475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції" кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Отже, висловлювання "судом, встановленим законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини" від 12.07.2001р. зазначено, що право на доступ до суду, гарантоване п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним і може підлягати обмеженню; такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу потребує регулювання з боку держави. Суд повинен переконатися, що застосовані обмеження не звужують чи не зменшують залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або до такої міри, що це вже спотворює саму суть цього права. Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (ст.2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). У відповідності до ст.7 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним відповідно до закону. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи мають право на судовий захист в Україні нарівні з громадянами і юридичними особами України. Судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи відповідно до Конституції та в порядку, встановленому законами України. кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Кожен має право на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якої інстанції. Таким чином, конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об`ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі ст.13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод. Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Статтею 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду. Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Згідно ст.11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки, й серед підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, передбачає договори та інші правочини. У відповідності до п.1 ст.12 ЦК України, особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд. Як встановлено ст.67 Господарського кодексу України, відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов`язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України. У статтях 3, 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину). Згідно ст.174 ГК України, господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, із господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать. Загальні умови укладання договорів, що породжують господарські зобов`язання, наведені в ст.179 ГК України, згідно з якою майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями. Кабінет Міністрів України, уповноважені ним або законом органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб`єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках - затверджувати типові договори. Укладення господарського договору є обов`язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов`язком для суб`єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов`язковості укладення договору для певних категорій суб`єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству; примірного договору, рекомендованого органом управління суб`єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст; типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови; договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб`єктів, коли ці суб`єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту. Зміст договору, що укладається на підставі державного замовлення, повинен відповідати цьому замовленню. Суб`єкти господарювання, які забезпечують споживачів, зазначених у частині першій цієї статті, електроенергією, зв`язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інші суб`єкти зобов`язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавством можуть бути передбачені обов`язкові умови таких договорів. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів. Перевезення вантажу будь-яким видом транспорту складається з трьох елементів: навантаження, переміщення та вивантаження вантажу, основним з яких є саме перевезення вантажу, що здійснюється на підставі окремого договору, правове регулювання якого у загальній формі закріплено в главі 64 Цивільного кодексу України та главою 32 Господарського кодексу України. Відповідно до ч. 1 ст.307 ГК України, за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов`язується доставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (вантажоодержувачу), а вантажовідправник зобов`язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Згідно ч.1 ст.909 ЦК України, за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов`язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов`язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Як вбачається з матеріалів справи, 19.11.2019р. між Фізичною особою - підприємцем Тарнаруцьким Л.М. (перевізник, виконавець) та Охрімовецькою сільською радою (замовник) укладено договір про надання послуг з перевезення №1 (далі - договір), згідно п.1.1 якого, в порядку та на умовах визначених цим договором, перевізник зобов`язується доставляти (перевозити) автомобільним транспортом довірений йому замовником (відправником) вантаж з пункту (місця) відправлення до пункту (місця (призначення) і видавати вантаж уповноваженій на одержання вантажу особі (одержувачеві вантажу), а замовник (відправник) зобов`язується сплатити за перевезення вантажу плату. Відповідно до п.1.2 договору, найменування, кількість, вантажу або маса (вага), його вартість та інші умови перевезення вантажу за цим договором узгоджується сторонами в Акті здачі-приймання робіт (наданих послуг). Згідно п.3.1 договору, ціна (вартість) становить 2,50грн. за 1 т/км перевезення вантажу. Загальна вартість робіт за цим договором складає 800000,00грн. (п.3.2 договору). Матеріали справи свідчать, що позивач забезпечив прибуття під завантаження транспортних засобів та здійснив перевезення вантажу на суму 719546,30грн., що підтверджується актом здачі-приймання робіт (надання послуг) №1 від 04.02.2020р.. Станом на 25.09.2020р. між сторонами складено акт звірки розрахунків, згідно якого заборгованість відповідача перед позивачем становить 719546,30грн.. Однак, відповідач свої зобов`язання щодо здійснення розрахунку за надані перевезення в повному обсязі не виконав, у зв`язку з чим за ним рахується борг в розмірі 719546,00грн.. Як встановлено судом, у зв`язку з невиконанням відповідачем взятих на себе зобов`язань за договором №1 про надання послуг по перевезенню від 19.11.2019р., позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з останнього заборгованості в сумі 798335,00грн., з яких 719546,00 грн. основного боргу, 51272,00 грн. пені, 14566,00 грн. 3% річних та 12951,00 грн. індексу інфляції. Відповідно до частин 1, 2 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 ст.203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Правочином є правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб`єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Цивільні правочини, які порушують публічний порядок, є нікчемними, і водночас такі правочини можуть бути визнані недійсними. Згідно пункту 6 ч.1 ст.1 Закону України "Про публічні закупівлі", договір про закупівлю - господарський договір, що укладається між замовником і учасником за результатами проведення процедури закупівлі/спрощеної закупівлі та передбачає платне надання послуг, виконання робіт або придбання товару. Відповідно до пункту 1 ч.1 ст.2 Закону України "Про публічні закупівлі", до замовників, які здійснюють закупівлі відносять органи державної влади (орган законодавчої, органи виконавчої, судової влади), та правоохоронні органи держави, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, об`єднання територіальних громад. Згідно пункту 1 ч.1 ст.3 Закону України "Про публічні закупівлі", цей Закон застосовується до замовників, визначених пунктами 1-3 ч.1 ст.2 цього Закону, за умови що вартість предмета закупівлі товару (товарів), послуги (послуг) дорівнює або перевищує 200 тисяч гривень, а робіт -1,5 мільйона гривень. У пункті 21 ч.1 ст.1 Закону України "Про публічні закупівл", законодавець розкрив поняття послуги - будь-який предмет закупівлі, крім товарів і робіт, зокрема транспортні послуги, освоєння технологій, наукові дослідження, науково-дослідні або дослідно-конструкторські розробки, медичне та побутове обслуговування, найм (оренда), а також фінансові та консультаційні послуги, поточний ремонт. Згідно з пунктом 1 ч.1 ст.43 Закону України "Про публічні закупівлі" договір закупівлі є нікчемним у разі якщо замовник уклав договір про закупівлю до/без проведення процедури закупівлі/спрощеної закупівлі згідно з вимогами цього Закону. Аналізуючи вище наведене слід дійти висновку, що договір №1 на перевезення вантажу, який був укладений 19.11.2019р. на перевезення вантажу між позивачем ФОП Тарнаруцьким Л.М. та відповідачем Охрімовецькою сільською радою в особі голови Козачка С.В. мав бути укладений відповідно до процедури визначеної Законом України "Про публічні закупівлі". Отже, договір перевезення №1 від 19.11.2019р. суперечить Закону України "Про публічні закупівлі" та є нікчемним в силу закону. Визнання нікчемного правочину недійсним законом не передбачено, оскільки нікчемним правочин є в силу закону (ст.215 ЦК України, пунктом 1 ч.1 ст.43 Закону України "Про публічні закупівлі"). Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи (ч.5 ст.216 ЦК України). Водночас, як зазначалось вище у зв`язку з невиконанням відповідачем взятих на себе зобов`язань за договором №1 про надання послуг по перевезенню від 19.11.2019р., позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з останнього заборгованості в сумі 798335,00грн., з яких 719546,00грн. основного боргу, 51272,00грн. пені, 14566,00 грн. 3% річних та 12951,00грн. індексу інфляції. В обґрунтування позову вказує на невиконання відповідачем умов договору про надання послуг з перевезення №1 від 19.11.2019р. щодо оплати наданих послуг. Як на правову підставу позову посилається на положення ст.ст.610, 627, 908, 909 ЦК України, ст. 307 ГК України. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Згідно з ч.2 ст.16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Наведені норми визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права способам, що встановлено чинним законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права. Крім того, суди мають виходити із того, що обраний позивачем спосіб захист цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та має бути спрямований на захист порушеного права. Правочином є правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб`єкта цивільних правовідносин, спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Цивільні правочини, які порушують публічний порядок, є нікчемними (постанова Верховного Суду від 21.11.2018р. у справі №577/5321/17). Право на звернення до господарського суду в установленому порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частини 1, 2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України). Як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам слід зважати і на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996р. у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дали би змогу компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, передбачених національним правом. Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається цією статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема його застосування не повинно бути ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005). Отже, зрештою ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, а це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Аналогічну правову позицію викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018р. у справі №925/1265/16, від 12.12.2018р. у справі № 570/3439/16-ц, від 27.11.2018р. у справі № 905/2260/17. Також, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018р. у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019р. у справі №569/17272/15-ц. При цьому, суд апеляційної інстанції враховує висновки Великої Палати Верховного Суду (зокрема, викладених у постановах від 17.04.2018р. у справі №523/9076/16-ц, від 12.12.2018р. у справі №372/51/16-ц) стосовно того, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Апеляційний господарський суд також наголошує, що вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити. Зазначена правова позиція сформована у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 14.06.2019р. по справі №910/6642/18. Згідно із ч.1 ст.162 Господарського процесуального кодексу України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Відповідно до пунктів 4, 5 ч.3 ст.162 ГПК України, позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них, а також виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову. З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Відповідно до ч.3 ст.46 ГПК України, до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. Зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається. На відміну від викладеного, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові. При цьому суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019р. у справі № 924/1473/15 (провадження №12-15гс19)). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.10.2019р. у справі №761/6144/15-ц (провадження №61-18064св18)). Колегія суддів, враховуючи принцип jura novit curia ("суд знає закони"), згідно якого під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, враховує, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. Вказана правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду 04.12.2019р. у справі №917/1739/17, від 12.06.2019р. у справі №487/10128/14-ц, від 04.09.2019р. у справі №265/6582/16-ц а також у постанові Верховного Суду від 25.02.2020р. у справі №920/503/19, тощо. З огляду на викладене, судом враховано вказану правову позицію та обґрунтовано самостійно здійснено правову кваліфікацію вимог позивача та застосовано для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом яких є відповідні правовідносини. Як свідчать матеріали справи та встановлено судом між Фізичною особою - підприємцем Тарнаруцьким Леонідом Михайловичем та Охрімовецькою сільською радою фактично виникли правовідносини з послуг по перевезенню вантажу. Згідно ст.509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Відповідно до п.2 ст.11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. У відповідності до ч.1 ст.626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно ч.1 ст.181 ГК України, господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (ч.2 ст.638 ЦК України). У відповідності до ч.1 ст.639 ЦК України, договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Водночас, колегія суддів відмічає, що укладення між суб`єктами господарювання правочинів (договорів) у спрощений спосіб узгоджується з положеннями ч.1 ст.181 ГК України. У відповідності до абз.1 ч.1 ст.193 ЦК України, суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Згідно ч.2 ст.193 ГК України, кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язань, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Матеріалами справи підтверджено, що позивач зобов`язання по наданню послуг з перевезення вантажу виконав належним чином, в обумовлені строки здійснив перевезення вантажу на замовлення відповідача на загальну суму 719546,00грн., що також не заперечується сторонами. Тобто, обставини у справі свідчать про встановлення факту надання послуг з перевезення вантажу, про що свідчать акт здачі-приймання робіт (надання послуг) №1 від 04.02.2020р. та акт звірки розрахунків станом на 25.09.2020р.. Однак, свої зобов`язання щодо оплати отриманих послуг відповідач не виконав, у зв`язку з чим у відповідача виникла заборгованість у розмірі 719546,00грн.. Водночас, колегія зазначає, що 17.10.2019р. набув чинності Закон України від 20.09.2019р. №132-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до ГПК України, а саме змінено назву статті 79 ГПК з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів". Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу. Відповідно до ст.79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були. 01.10.2020р. позивач звернувся до відповідача з вимогою сплатити заборгованість в сумі 719546,00грн., про що свідчать наявні у матеріалах справи копії накладної підприємства поштового зв`язку Укрпошта (трек номер 3250000423626), опис вкладення до цінного листа (а.с.12), а також долучена позивачем під час апеляційного провадження до матеріалів справи копія заяви досудового врегулювання спору, що була скерована ФОП Тарнаруцьким Л.М. відповідачу. Вказану вимогу, відповідачем отримано 05.10.2020р., про що свідчить відповідна роздруківка з офіційної Інтернет сторінки Укрпошта про інформацію за трек номером 3250000423626 (а.с.13). Однак, зазначена вище вимога залишена відповідачем без відповіді та задоволення. З огляду на викладене, відповідачем належними засобами доказування обставини, на які посилається позивач в обґрунтування позовних вимог, щодо стягнення з відповідача суми основного боргу, не спростовано. Отже, станом на момент звернення до суду заборгованість відповідача перед позивачем за надані послуги по перевезенню вантажу становить в сумі 719546,00грн., що підтверджена належними доказами, а тому підлягає задоволенню. Стосовно позовних вимог про стягнення з відповідача 51272,56грн. пені судом враховується таке. Статтею 230 ГК України передбачено обов`язок учасника господарських відносин сплатити неустойку, штраф, пеню у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання. При цьому, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання. Виходячи із змісту ст.ст.546, 548 ЦК України, виконання зобов`язання може забезпечуватися у відповідності до закону або умов договору, зокрема, неустойкою, яку боржник повинен сплатити у разі порушення зобов`язання. Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Згідно з ч.ч.1, 2 ст.551 ЦК України, предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Відповідно до ч.4 ст.231 ГК України, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). Відповідно до ст.1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань", платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочення платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Згідно ст.3 зазначеного Закону розмір пені, передбачений ст.1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано (ч.6 ст.232 ГК України). З огляду на викладене вище, враховуючи встановлення судом апеляційної інстанції договору перевезення №1 від 19.11.2019р. нікчемним в силу закону, відсутність умов договору, якими передбачено нарахування пені, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що позов в частині стягнення пені не підлягає задоволенню. Відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший розмір не встановлений договором або законом) та інфляційних втрат не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним утримуваними коштами, належними до сплати кредиторові. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.525 ЦК України). В силу ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно із ст.ст.610, 615 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Відповідно до ст.530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства. Позивач нарахував відповідачу 3% річних за період з 19.02.2020р. по 19.10.2020р. в розмірі 14566,48грн. та індексу інфляції в сумі 12951,53грн. за період з березня 2020р. по вересень 2020р. на суму заборгованості 719546,00грн.. Водночас, як було вже зазначено вище, враховуючи встановлення судом апеляційної інстанції договору перевезення №1 від 19.11.2019р. нікчемним в силу закону, звернення позивача до відповідача 01.10.2020р. з вимогою сплатити заборгованість в сумі 719546,00грн. та її отримання останнім 05.10.2020р., враховуючи приписи ч.2 ст.530 ЦК України, згідно якої боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що нарахування 3% річних та інфляційних втрат слід проводити після спливу семиденного строку від дня пред`явлення вимоги та її отримання відповідачем, тобто з 13.10.2020р. по 19.10.2020р. (дата визначена позивачем у позові, тобто в межах позовних вимог). Провівши власний розрахунок 3% річних та інфляційних втрат за допомогою Інформаційно-правової системи "ЛІГА:ЗАКОН" за період з 13.10.2020р. по 19.10.2020р. на суму заборгованості 719546,00грн., колегія суддів вважає, що задоволенню підлягає вимога позивача до відповідача про стягнення 412,85грн. 3% річних та 7195,46грн. інфляційних втрат нарахованих на заборгованість за вказаний вище відповідний період, а в решті нарахованих позивачем відповідних сум 3% річних та інфляційних втрат слід йому відмовити. Отже, виходячи із системного аналізу обставин встановлених при розгляді даної справи у їх сукупності та наданих доказів, виходячи із загальних засад, встановлених у ст.3 ЦК України, а саме, справедливості, добросовісності, розумності, колегія суддів вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню. За вказаних обставин, виходячи із системного аналізу обставин встановлених при розгляді даної справи у їх сукупності та наданих доказів, виходячи із загальних засад, встановлених у ст.3 ЦК України, а саме справедливості, добросовісності та розумності, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції прийняте з порушеннями норм права при неповному з`ясуванні судом обставин, що мають значення для справи, доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі щодо порушення судом норм матеріального та процесуального права знайшли своє підтвердження під час перегляду справи в апеляційному порядку, а відтак наявні правові підстави для її часткового задоволення. Як вже зазначалось вище, ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 22.06.2021р. задоволено клопотання Віньковецької селищної ради Хмельницької області про заміну відповідача правонаступником та замінено відповідача у справі №924/1166/20 Охрімовецьку сільську раду на її правонаступника Віньковецьку селищну раду Хмельницької області. Слід також зазначити, що відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010р. у справі "Серявін та інші проти України" Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 09.12.1994р., серія A, №303-A, п.29). Відповідно до ст.86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. В силу приписів ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно до ч.1 ст.277 ГПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Отже, враховуючи вищевикладене, колегія суддів Північно - західного апеляційного господарського суду вважає, що апеляційну скаргу Віньковецької селищної ради Хмельницької області слід задовольнити частково, в свою чергу, керуючись п.1 ч.1 ст.277 Господарського процесуального кодексу України, рішення Господарського суду Хмельницької області від 05.01.2021р. у справі №924/1166/20 слід скасувати в частині стягнення пені та змінити в частині стягнення 3% річних, інфляційних втрат, зокрема, стягнути з Віньковецької селищної ради Хмельницької області на користь Фізичної особи - підприємця Тарнаруцького Леоніда Михайловича 719546,00грн. заборгованості, 412,85грн. 3% річних, 7195,46грн. інфляційних втрат, а в решті рішення слід залишити без змін, Судові витрати судом розподілено з урахуванням положень ст.ст.123, 129 ГПК України. Керуючись ст.ст.129, 269, 270, 273, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північно-західний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Віньковецької селищної ради Хмельницької області задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду Хмельницької області від 05.01.2021р. у справі №924/1166/20 скасувати в частині стягнення пені та змінити в частині стягнення 3% річних, інфляційних втрат та судового збору. В решті рішення залишити без змін. Резолютивну частину рішення викласти в наступній редакції. "Позов задовольнити частково. Стягнути з Віньковецької селищної ради Хмельницької області (32500, Хмельницька обл., смт.Віньківці, вул.Соборної України, 15, ідентифікаційний код 04403315) на користь Фізичної особи - підприємця Тарнаруцького Леоніда Михайловича ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_2 ) - 719546грн. 00коп. заборгованості, 412грн. 85коп. 3% річних, 7195грн. 46коп. інфляційних втрат та 10907грн. 31коп. судового збору за подання позовної заяви. В решті позову відмовити.".

3. Стягнути з Фізичної особи - підприємця Тарнаруцького Леоніда Михайловича ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_2 ) на користь Віньковецької селищної ради Хмельницької області (32500, Хмельницька обл., смт.Віньківці, вул.Соборної України, 15, ідентифікаційний код 04403315) 1596грн. 30коп. судового збору за подання апеляційної скарги.

3. Видачу наказів на виконання даної постанови доручити Господарському суду Хмельницької області.

4. Справу №924/1166/20 повернути до Господарського суду Хмельницької області.

5. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Повний текст постанови складений "25" червня 2021 р. Головуючий суддя Павлюк І.Ю. Суддя Демидюк О.О. Суддя Савченко Г.І.