Постанова 4854 № 400/4754/20

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 24 червня 2021 р.м.ОдесаСправа № 400/4754/20 Головуючий в 1 інстанції: Птичкіна В.В. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача: Димерлія О.О., суддів: Танасогло Т.М. , Єщенка О.В. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 24.12.2020 року по справі № 400/4754/20 за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головного управління Державної казначейської служби України у Миколаївській області про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити певні дії В С Т А Н О В И В: У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просив: - визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області щодо нарахування та випати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18.04.2020р. по 27.08.2020р. включно (за винятком днів відпустки) із застосуванням статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»; - зобов`язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області провести перерахунок суддівської винагороди ОСОБА_1 за період з 18.04.2020р. по 27.08.2020р. включно (за винятком днів відпустки), обчисливши її відповідно до статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та виплатии недоотриману частину. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що у період з 18.04.2020р. по 27.08.2020р. Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в Миколаївській області протиправно нараховувалась та виплачувалась йому суддівська винагорода із застосуванням статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік». Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 24.12.2020р. по справі № 400/4754/20 позов ОСОБА_1 - задоволено. Визнано протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 включно (за винятком днів відпустки) із застосуванням статті 29 Закону України «Про державний бюджет України за 2020 рік». Зобов`язано Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області провести перерахунок суддівської винагороди ОСОБА_1 за період 18.04.2020 по 27.08.2020 включно (за винятком днів відпустки), обчисливши її відповідно до статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», та виплатити недоотриману частину. Задовольняючи адміністративний позов ОСОБА_1 судом першої інстанції вказано, що нараховуючи та виплачуючи позивачу суддівську винагороду із обмеженням, суб`єкт владних повноважень діяв з порушенням вимог статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що призвело до порушення прав позивача та гарантій незалежності судді. Не погоджуючись з рішенням окружного адміністративного суду Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в Миколаївській області подано апеляційну скаргу у якій зазначено, що рішення суду першої інстанції прийнято з неповним з`ясуванням усіх обставин, що мають значення для справи, неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому відповідач просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю. В обґрунтування апеляційної скарги Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в Миколаївській області зазначено про помилковість висновку окружного адміністративного суду стосовно того, що при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди відповідач мав керівтися виключно Законом України «Про судоустрій і статус суддів». При цьому, застосування статті 29 закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» прямо суперечить статті 130 Конституції України. Згідно з частинами 2, 3 статті 95 Конституції України виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків. Держава прагне до збалансованості бюджету України. Положення ч.3 ст.95 Конституції України відповідно до якої держава прагне до збалансованості бюджету України, у системному зв`язку з приписами ч.2 ст.95 Конституції України, потрібно розуміти як намагання держави при визначенні законом про Державний бюджет України доходів і видатків та прийнятті законоів, інших нормативно-правових актів, які можуть вплинути на доходну і видакову частини бюджету, дотримуватися рівномірного співвідношення між ними та її обов`язок на засадах справедливого, неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами, територіальними громадами враховувати загальносуспільні потреби, необхідність забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. Однією із ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України, виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов`язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. Передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державною, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Вказані заходжи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з ч.1 ст.17 Конституції України є найважливішою функцією держави. Як стверджує відповідач, з огляду на прийняття Верховною Радою України Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13.04.2020р. №553-ІХ (набрав чинності 18.04.2020р.), нарахована заробітна плата, грошове забезпечення працівників, суддівська винагорода суддів обмежено максимальним розміром 47230грн. Отже, з 18.04.2020р. у ТУ ДСА України в Миколаївській області були відсутні законодавчо передбачені підстави для нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету та без застосування обмежень, установлених Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону №553-ІХ). Водночас, окружний адміністративний суд дійшов помилкового висновку, що будь-які обмеження судової винагороди не можуть бути застосовані до позивача іншими нормативно-правовими актами, окрім Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Крім того, рішення Коснтитуційного Суду України від 28.08.2020р. №10-р/2020 не має впливу на спірні правовідносини у період з 18.04.2020р. до 28.08.2020р., оскільки останні виникли до прийняття вказаного рішення, яке не містить положень щодо поширення його дії на правовідносини, що виникли до прийняття такого рішення. Отже, прийняття Коснтитуційним Судом України рішення від 28.08.2020р. №10-р/2020 не є підставою для нарахування та виплати ОСОБА_1 не донарахованої суддівської винагороди відповідно до ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у період з 18.04.2020р. до 28.08.2020р., так як вкащане рішення не поширюється на правовідносини, що виникли до дня ухвалення Коснтитуційним Судом України означеного рішення. Скориставшись наданим приписами чинного процесуального законодавства правом позивачем до суду подано відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначено, що рішенням Коснтитуційного Суду України від 28.08.2020р. №10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) положення ч.ч.1, 3 ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14.11.2019р. №294-ІХ (зі змінами), абз.9 п.2 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13.04.2020р. №553-ІХ. Також, на думку позивача, скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить ст.6, ч.2 ст.19, ст.130 Конституції України. Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя; законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу, оскільки обмеження суддівської винагороди є посяганням на гарантії незалежності суддів. Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 25.05.2021р., апеляційний суд перейшов із розгляду справи в письмовому провадження до розгляду у відкритому судовому засіданні. Також, у відповідача у справі було витребувано додаткові письмові докази по справі, а саме: відомості (довідку, розрахунок, тощо) щодо сум нарахованої та фактично виплаченої судді Ленінського районного суду м. Миколаєва ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18.04.2020 року до 28.08.2020 року. Втім, станом на 24.06.2021р. витребувані документи відповідачем суду не надано. В судове засідання призначене на 24.06.2021 року о 14:30год. сторони або їх представники не зявились, належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи апеляційним судом, про причини неприбуття суду не повідомили. Колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу можливо розглянути в порядку письмового провадження відповідно до приписів ст.ст. 311, 313 КАС України. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи позивач працює на посаді судді Ленінського районного суду м. Миколаєва, на яку був призначений указом Президента України від 24.04.2012 № 286/2012 строком на п`ять років та указом Президента України від 17.09.2019 № 698/2019 безстроково. За період 18.04.2020 по 27.08.2020 включно суддівську винагороду позивачу нараховано та виплачено в обмеженому розмірі згідно зі статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», а саме: у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01.01.2020. Статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Виключно законами України визначають, зокрема, судоустрій, судочинство, статус суддів (п. 14 ч. 1 ст. 92 Конституції України). Статтею 130 Конституції України передбачено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. В силу вимог ч.1 ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIII (надалі - Закон України №1402-VIII, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. У відповідності до приписів ч. 2 ст. 135 Закону України №1402-VIII, суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці. Пунктом 1 частини 3 вказаної вище статті передбачено, що базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Згідно з ч. 4 ст. 135 Закону України №1402-VIII, до базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб; 2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п`ятсот тисяч осіб; 3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб. Відповідно до частини 5 статті 135 Закону України Про судоустрій і статус суддів суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу. Суддям, які обіймають посади заступника голови суду, секретаря, голови судової палати, секретаря Пленуму Верховного Суду, секретаря Великої Палати Верховного Суду, виплачується щомісячна доплата в розмірі 5 відсотків посадового окладу судді відповідного суду, голові суду 10 відсотків посадового окладу судді відповідного суду (ч.6 ст. 135 Закону України Про судоустрій і статус суддів). Крім того, в силу приписів ч.ч. 8,9 ст. 135 ЗУ Про судоустрій і статус суддів, суддям виплачується щомісячна доплата за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці, у розмірі залежно від ступеня секретності інформації: відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "Цілком таємно", - 10 відсотків посадового окладу судді відповідного суду; відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "Таємно", - 5 відсотків посадового окладу судді відповідного суду. Обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків. 12 березня 2020 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19", якою з 12 березня 2020 року на усій території України установлено карантин, кінцева дата якого, з урахуванням внесених до вказаної постанови змін, неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину. 18 квітня 2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року № 553-IX, яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнено статтею 29, відповідно до якої встановлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки. Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України. Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті). Водночас, статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Апеляційний суд наголошує, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. В силу вимог 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України. Конституційний Суд України в п. 4.1 рішення від 11 березня 2020 року в справі № 4-р/2020 з посиланням в тому числі на норми міжнародного права зазначив, що: "Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема, їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11 -р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020). Конституційний Суд України послідовно вказував: однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв`язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід`ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2., абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту З мотивувальної частини Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018). Згідно з п. 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 1 січня 2001 року № 1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя. Європейська Комісія "За демократію через право" (Венеційська Комісія) наголосила, що зменшення винагороди суддів за своєю суттю не є несумісним із суддівською незалежністю; зменшення винагороди лише для певної категорії суддів, безсумнівно, порушить суддівську незалежність (пункт 77 Висновку щодо внесення змін до законодавства [України], яке регулює діяльність Верховного Суду та органів суддівського врядування, від 9 грудня 2019 року № 969/2019 (далі - Висновок). Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосудця (ч. 1 ст. 124 Основного Закону України). Виходячи з аналізу зазначених вище правових норм, колегія суддів вважає, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу" через інші законодавчі акти. Отже, суд апеляційної інстанції наголошує, що будь-які обмеження суддівської винагороди не можуть бути застосовані до позивача іншими нормативно-правовими актами, окрім Закону України "Про судоустрій і статус суддів". Відтак, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що нараховуючи та виплачуючи позивачу суддівську винагороду за спірний період, суб`єкт владних повноважень діяв з порушенням вимог ст. 130 Конституції України та ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», оскільки мав керуватися виключно Законом України "Про судоустрій та статус суддів". При цьому, застосування статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" прямо суперечить статті 130 Конституції України. Судова колегія також зазначає, що у відповідності до ч.ч. 1-4 ст. 7 КАС України, суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України. Якщо суд робить висновок, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку, суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України. Виходячи з наведених законодавчих вимог та враховуючи те, що ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" в частині суддівської винагороди не відповідає Конституції України та нормам міжнародного права, на переконання колегії суддів, суд першої інстанції обґрунтовано застосував до спірних правовідносин норми Конституції України, як норми прямої дії. Законом України № 553-ІХ від 13 квітня 2020 року про внесення змін до Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік як і будь-яким іншим діючим нормативно-правовими актами не скасовані та не внесені зміни в чинні норми права, передбачені: - ч.2 ст.135 Закону №1402 (визначає, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами); - ст. 130 Конституції України (визначає, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій). Норми права, які містяться у перелічених статтях є зрозумілими та доступними для зацікавлених осіб, чіткими та передбачуваними у своєму застосуванні, а також є спеціальними та мають найвищу юридичну силу і тому мають виконуватися. Відтак, неможливо розглядати положення Закону України №553-ІХ від 13 квітня 2020 року про внесення змін до Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік, як такі, що відповідають принципам якості та правової визначеності закону, в сенсі застосування до правовідносин визначення розміру суддівської винагороди позивача. Таким чином, вирішення питання щодо виплати суддівської винагороди судді є обов`язком Відповідача і повинно вирішуватись у встановленому Законом порядку, оскільки є невід`ємним елементом гарантій незалежності суддів, які встановлені Конституцією України, про що обґрунтовано було зауважено судом першої інстанції. Право позивача на отримання суддівської винагороди у належному та повному розмірі не може бути поставлено в залежність від неналежного виконання обов`язків державними органами в частині внесення змін до законодавчих актів чи то до формування бюджету. Колегія суддів звертає увагу на те, що Рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-р/2020 визнано неконституційними вказані положення частини першої і третьої статті 29 Закону України від 14 листопада 2019 року № 294-IX "Про Державний бюджет України на 2020 рік"; абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення" Закону України від 13 квітня 2020 року № 553-IX "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік". При цьому, Конституційний Суд України зазначив, що обмеження відповідних виплат є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану. Однак такого роду обмеження має запроваджуватися пропорційно, із встановленням чітких часових строків та в жорсткій відповідності до Конституції та законів України. Таке обмеження також може застосовуватися й до суддів, однак після закінчення терміну його дії підстави для їх застосування втрачені у зв`язку з цим обмеженням, а кошти необхідно компенсувати відповідними виплатами, оскільки суддівська винагорода є складовим елементом статусу судді, визначеного Конституцією України. Враховуючи наведені вище обставини, колегія суддів вважає, що обмежуючи розмір суддівської винагороди, шляхом внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", всупереч вимогам ч. 2 ст. 130 Конституції України та ч. 1 ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 №1402-VIII, а також правовим позиціям Конституційного Суду України щодо незалежності суддів, законодавець створив ситуацію, з огляду на яку розпорядники бюджетних коштів, серед яких і відповідач у даній справі, виконуючи вимоги Бюджетного кодексу України, вимушені вчиняти дії, що порушують права та гарантії незалежності суддів, в тому числі позивача по даній справі. Отже, положення Закону України „Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами, Закону України «Про внесення змін до Закону України „Про Державний бюджет України на 2020 рік"» від 13 квітня 2020 року №553-ІХ, визнані неконституційними та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Апеляційний суд зазначає, що питання обрахунку та розміру суддівської винагороди регламентовано виключно статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що в свою чергу виключає можливість до правовідносин стосовно суддівської винагороди застосовувати інші Закони. Як вже зазначалось, з квітня 2020 року по серпень 2020 року позивачу нараховано та виплачено суддівську винагороду не відповідно до положень статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а в обмеженому розмірі згідно зі статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» - у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. Вказане свідчить про протиправність дій Територіального управління Державної судової адміністрації України у Миколаївській області щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за спірний період 2020 року із застосуванням обмежень її розміру, встановлених ст. 29 Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік». Враховуючи, що нарахування та виплата позивачу суддівської винагороди у квітні2020р. серпні 2020р. була проведена відповідачем з порушенням вимог статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", порушене право належить поновленню шляхом зобов`язання відповідача здійснити перерахунок та виплату суддівської винагороди за вказаний період у повному обсязі згідно ст. 135 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» без застосування обмежень, встановлених ст. 29 Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік», відповідно до розміру суддівського окладу, визначеного штатним розписом Ленінського районного суду м. Миколаєва з урахуванням надбавки за вислугу років, тощо. Доводи апелянта про те, що він не мав правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету та без обмежень, колегією суддів оцінюється критично, адже необхідність виконання відповідачем, як розпорядником бюджетних коштів, вимог чинного законодавства, не змінює правової природи дій відповідача, що за своєю суттю мають ознаки протиправності, оскільки останні порушують конституційні гарантії незалежності суддів. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що апелянтом не вказано жодного належного доводу на спростування висновків суду першої інстанції та які могли б бути підставою для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції. Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Відповідно до статей 1 та 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїх рішеннях неодноразово констатував, що органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань. Окрім того, відповідно до рішень ЄСПЛ «Кечко проти України» (заява № 63134/00, пункти 23, 26) та «Ромашов проти України»(заява № 67534/01, пункт 43), реалізація особою права, яке пов`язано з отриманням бюджетних коштів, що базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов`язань, є безпідставними. Зокрема, у справі «Кечко проти України» (заява № 63134/00) ЄСПЛ зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплати з державного бюджету, однак свідома відмова від цих виплат не допускається, доки відповідні положення є чинними (пункт 23). У пункті 26 вказаного рішення зазначено, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов`язань. У рішеннях ЄСПЛ у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» (заява № 70297/01) та у справі «Бакалов проти України» (заява № 14201/02) також зазначено, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов`язання (пункти 48 та 40 цих рішень відповідно). Відповідно до ст. 316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін. Згідно з ч. 1 та ч. 4 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим та має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та постановлено судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, тому, відповідно до ст. 316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін. Керуючись ст. ст. 241-243, 308, 311, 313, 315, 316, 321, 322, 325, 326, 328, 329 КАС України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України у Миколаївській області залишити без задоволення. Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 24 грудня 2020 року у справі № 400/4754/20 залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Суддя-доповідач Димерлій О.О. Судді Танасогло Т.М. Єщенко О.В.