Постанова Дніпровський апеляційний суд № 191/4165/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/5217/21 Справа № 191/4165/19 Суддя у 1-й інстанції - Твердохліб А. В. Доповідач - Макаров М. О. Категорія 46 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 червня 2021 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого судді Макарова М.О. суддів Демченко Е.Л., Куценко Т.Р. при секретарі Керімовій-Бандюковій Л.К. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 лютого 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Іларіонівська селищна рада Синельниківського району Дніпропетровської області про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням та зняття з реєстрації місця проживання, - В С Т А Н О В И Л А: У листопаді 2019 року позивач звернувся з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Іларіонівська селищна рада Синельниківського району Дніпропетровської області про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням та зняття з реєстрації місця проживання. Позов мотивований тим, що позивач є власником житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , в якому є зареєстрованою його колишня дружина ОСОБА_2 , яка не проживає за вказаною адресою без поважної причини з жовтня 2018 року, не сплачує комунальні послуги, не бере участі в утриманні житлового будинку в цілому. Реєстрація відповідача, яка не є членом сім`ї ОСОБА_3 , за вищевказаною адресою не дозволяє позивачу розпоряджатись житловим будинком на власний розсуд та значно обмежує його законні права. В зв`язку із викладеним, посилаючись на ч. 1 ст. 71 ЖК України, ст. 3 СК України, ч. 1 ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», позивач ОСОБА_1 просить суд визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_1 , і знати її з реєстраційного обліку за вказаною адресою. Рішенням Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 лютого 2021 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що позивач ОСОБА_1 є власником житлового будинку, в якому зареєстрована відповідач, шлюбні відносини між сторонами фактично припинено з початку 2019 року та розірвано на підставі рішення суду 19 лютого 2020 року, що набрало законної сили 21 березня 2020 року, тобто станом на 06 листопада 2019 року позов ОСОБА_1 , який є предметом даного розгляду подано в порушення річного строку, визначеного ч. 2 ст. 405 ЦК України. Більше того, позивачем не доведено належними, достовірними, достатніми доказами, в розумінні ст.ст. 77, 78, 80 ЦПК України, відсутність відповідача ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 , без поважної причини більше року. В обґрунтування заперечення проти позову відповідач ОСОБА_2 підтвердила свою відсутність у вказаному житлі в період з 16 вересня 2019 року до 27 березня 2020 року, у зв`язку із перебуванням за кордоном, що в свою чергу не свідчить про таку її відсутність як неповажну причину. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не повно з`ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об`єктивному та неупередженому її розгляду, а тому рішення суду не відповідає фактичним обставинам справи, є незаконним та необґрунтованим. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, з наступних підстав. Так, судом встановлено, що з копії Свідоцтва про право на спадщину за законом від 04 серпня 2016 року, посвідченого державним нотаріусом Другої синельниківської державної нотаріальної контори, ОСОБА_1 є власником житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.12), в якому є зареєстрованою з 28 вересня 1992 року ОСОБА_2 (а.с.9). Сторони у справі перебували у зареєстрованому шлюбі з 07 липня 1979 року, який розірвано на підставі заочного рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 лютого 2020 року, що набрало законної сили 21 березня 2020 року. В описовій частині даного рішення зазначено, що шлюбні відносини між подружжям припинені з початку 2019 року. Викладені в судовому рішенні обставини спростовують інформацію вказану у довідці виконкому Іларіонівської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області від 30 жовтня 2019 року №4032 (а.с.17), про те, що ОСОБА_1 припинила проживали за адресою: АДРЕСА_1 , з жовтня 2018 року. Відмовляючи у задоволенні позову, районний суд обґрунтовано виходив з того, що позивач ОСОБА_1 є власником житлового будинку, в якому зареєстрована відповідач, шлюбні відносини між сторонами фактично припинено з початку 2019 року та розірвано на підставі рішення суду 19 лютого 2020 року, що набрало законної сили 21 березня 2020 року, тобто станом на 06 листопада 2019 року позов ОСОБА_1 , який є предметом даного розгляду подано в порушення річного строку, визначеного ч. 2 ст. 405 ЦК України. Більше того, позивачем не доведено належними, достовірними, достатніми доказами, в розумінні ст.ст. 77, 78, 80 ЦПК України, відсутність відповідача ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 , без поважної причини більше року. В обґрунтування заперечення проти позову відповідач ОСОБА_2 підтвердила свою відсутність у вказаному житлі в період з 16 вересня 2019 року до 27 березня 2020 року, у зв`язку із перебуванням за кордоном, що в свою чергу не свідчить про таку її відсутність як неповажну причину. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. Відповідно до ст.405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Правова позиція Європейського суду з прав людини відповідно до пункту 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов`язання вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K., 21.02.1990). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення в справі Gillow v. the U.K., 24.11.1986), так і на наймача (рішення в справі Larkos v. Cyprus, 18.02.1999). При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності, та враховувати принцип пропорційності втручання у право на повагу до житла, гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції про права людини 1950 року. Як роз`яснено у пунктах 10, 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Статтею 12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Частиною 1 ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а обов`язок надання доказів покладається на сторони та інших осіб, які беруть участь у справі. Матеріали справи не місять належних та допустимих доказів того, що відповідачка ОСОБА_2 без поважних причин понад один рік не проживає за адресою: АДРЕСА_1 . Доводи апеляційної скарги про те, що відповідно до довідки виконкому Іларіонівської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області від 30 березня 2021 року № 109 слідує, що відповідачка не проживає за вищевказаною адресою з 04 вересня 2018 року, колегія суддів не може прийняти до уваги, оскільки заочним рішенням Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 лютого 2020 року, вставнолено, що шлюбні відносини між подружжям припинені з початку 2019 року. Жодного доказу, який би об`єктивно свідчив про непроживання відповідачки у будинку колишнього чоловіка понад один рік без поважних причин, позивачем суду не надано. Даних про те, що відповідачка має інше, придатне для проживання її разом із малолітньою дитиною, житло, - матеріали справи не містять. Припинення шлюбних відносин сторін не є підставою для задоволення позову у відповідності до вимог ст. 405 ЦК України. За таких обставин колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про недоведеність позовних вимог. Доводи апеляційної скарги не знайшли своє підтвердження при розгляді справи в суді апеляційної інстанції. Відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року). З`ясувавши в достатньо повному обсязі права та обов`язки сторін, обставини справи, перевіривши доводи та давши їм правову оцінку, суд першої інстанції ухвалив рішення, що відповідає вимогам закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами, а приведені в апеляційній скарзі доводи зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці. Враховуючи зазначене, відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга позивача підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення залишенню без змін. Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 лютого 2021 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий суддя М.О. Макаров Судді Е.Л. Демченко Т.Р. Куценко