Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 563/165/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 червня 2021 року Справа № 563/165/20 пров. № А/857/9280/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії: судді-доповідача Качмара В.Я., суддів Большкової О.О., Кушнерика М.П., при секретарі судового засідання Хомича О.Р., розглянувши у судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу Управління патрульної поліції в Рівненській області Департаменту патрульної поліції на рішення Корецького районного суду Рівненської області від 3 березня 2021 року (суддя Кулик Є.В., м.Корець, повний текст складено 10 березня 2021 року) у справі за позовом ОСОБА_1 до Поліцейського роти № 1 батальйону № 1 Управління патрульної поліції в Рівненській області Департаменту патрульної поліції рядового поліції Плясецького Дмитра Петровича та Управління патрульної поліції в Рівненській області Департаменту патрульної поліції про скасування постанови про адміністративне правопорушення, ВСТАНОВИВ: У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Поліцейського роти № 1 батальйону № 1 Управління патрульної поліції в Рівненській області Департаменту патрульної поліції рядового поліції Плясецького Д.П. (далі УПП, ДПП, Поліцейський відповідно) та УПП в якому просив скасувати постанову про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі від 17.02.2020 серії ЕАК №2121231 (далі Постанова). Рішенням Корецького районного суду Рівненської області від 3 березня 2021 року позов задоволено. Стягнуто з УПП на користь ОСОБА_1 судові витрати на загальну суму 2924 грн. Не погодившись із ухваленим судовим рішенням, його оскаржив відповідач, який із покликанням на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову в задоволі позову. В доводах апеляційної скарги вказує, що позивачем було перевищено дозволений швидкісний режим в населених пунктах на 20 км./год, а саме: автомобіль під керуванням ОСОБА_2 рухався зі швидкістю 88 км/год при дозволеній швидкості в населеному пункті - не більше 50 км/год. Зазначає, що використання лазерного вимірювача швидкості TruCamLTI 20/20 при виявленні правопорушень вказаного виду є достатнім доказом разом в поєднанні з інших зібраними у справі доказами, що підтверджує факт порушення позивачем вимог «Правил дорожнього руху» затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 №1306 (далі ПДР). Також вказує, що розмір витрат на професійну правничу допомогу заявлений позивачем на суму 1500 грн не є співмірним із складністю справи. Позивач у відзиві на апеляційну скаргу заперечує вимоги такої, вважає рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, а тому, апеляційний суд, відповідно до частини четвертої статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС), вважає за можливе провести розгляд справи за відсутності учасників справи, без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу. Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, виходив з того, що в діях позивача склад адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі КУпАП), відсутній, оскільки факт порушення ним вимог 12.4 ПДР не підтверджується належними та зібраними у справі доказами, які відповідач мав би дослідити під час прийняття оскаржуваної Постанови та відомості про наявність і дослідження яких повинні бути внесені до змісту такої Постанови. Такі висновки суду першої інстанції відповідають встановленим обставинам справи, зроблені з додержанням норм матеріального і процесуального права, з таких міркувань. Апеляційним судом, з урахуванням встановленого судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивач керуючи транспортним засобом TESLA MODEL 3 AWD, номерний знак НОМЕР_1 (далі ТЗ) 17.02.2020 о 12/55 год на автодорозі М06 Київ-Чоп 301 км перевищив встановлені обмеження швидкості руху більше як на 20 км/год, а саме в населеному пункті Горбаків позначеному дорожнім знаком 5.45, 5.46 рухався зі швидкістю 88 км/год, швидкість вимірювалась TruСam LTI20/20 ТС000762, чим порушив пункт 12.4 ПДР. На підставі наведеного, Поліцейським винесено Постанову, згідно якої ОСОБА_1 було визнано винним у вчиненні правопорушення, передбаченого частиною першою статті 122 КУпАП і накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 255 грн (а.с.5). Відповідно до підпункту «б» пункту 12.9 ПДР водієві забороняється перевищувати максимальну швидкість, зазначену в пунктах 12.4-12.7, на ділянці дороги, де встановлено дорожні знаки 3.29, 3.31, або на транспортному засобі, на якому встановлено розпізнавальний знак відповідно до підпункту «и» пункту 30.3 цих Правил. За змістом розділу 33 ПДР дія знака 3.29, що встановлений перед населеним пунктом, позначеним знаком 5.45, поширюється до цього знака. 5.45 «Початок населеного пункту». Найменування і початок забудови населеного пункту, в якому діють вимоги цих Правил, що визначають порядок руху в населених пунктах. 5.46 «Кінець населеного пункту». Місце, з якого на даній дорозі втрачають чинність вимоги цих Правил, що визначають порядок руху в населених пунктах. Знаки 5.45 і 5.46 установлюються на фактичній межі забудови, яка прилягає до дороги. Пунктом 12.4 ПДР встановлено, що у населених пунктах рух транспортних засобів дозволяється із швидкістю не більше 50 км/год. Відповідно до підпункту «ґ» пункту 12.6 ПДР поза населеними пунктами на всіх дорогах дозволяється рух із швидкістю не більше 90 км/год. Відповідно до частини першої статті 122 КУпАП перевищення встановлених обмежень швидкості руху транспортних засобів більш як на двадцять кілометрів на годину, порушення вимог дорожніх знаків та розмітки проїзної частини доріг тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі п`ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або 50 штрафних балів. Із змісту оскаржуваної Постанови видно, що позивач в зоні дії дорожнього знаку 5.45 населений пункт порушив швидкісний режим, визначений пунктом 12.4 ПДР більш ніж на 20 км/год, а саме: 88 км./год. З досліджених відповідачами фотознімків та відеофіксація приладу TruСam LTI20/20 ТС000762, судом встановлено, що вказані фотознімки та відеофіксація не містять інформації щодо місця знаходження дорожнього знаку 5.45 населений пункт та зони його дії в кілометровій відмітці зазначеної автодороги. В оскаржуваній Постанові також відсутні покликання на докази місцезнаходження дорожнього знаку 5.45 населений пункт та зони його дії в кілометровій відмітці вказаної автодороги, що могло б дати змогу встановити фактичні обставини щодо вчинення правопорушення. Таким чином, не можна достовірно стверджувати про те, що позивач керував ТЗ в зоні дії дорожнього знаку 5.45 населений пункт За відсутності відомостей в оскаржуваній Постанові на зазначені докази щодо зони дії дорожнього знаку 5.45 населений пункт в кілометровій відмітці вказаної автодороги, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що зібраними доказами не підтверджуються обставини стосовно руху ТЗ під керуванням ОСОБА_1 саме в зоні дії дорожнього знаку населений пункт з перевищенням швидкості понад 20 км. Відповідно до статті 62 Конституції України усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачиться на її користь. За наведених обставин, в цій частині оскаржувана Постанова прийнята з порушенням частини другої статті 77 КАС та пункту 3 частини другої статті 2 КАС та є необґрунтованою та такою, що прийнята без урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії). Відповідно до ПДР знак 5.70 фото, відеофіксування порушень ПДР інформує про можливість здійснення контролю за порушеннями ПДР за допомогою спеціальних технічних та (або) технічних засобів. Натомість, відповідачем-апелянтом не доведено обставини стосовно розміщення на вказаному відрізку дороги дорожнього знаку 5.70 лише за наявності якого можливе монтування/розміщення автоматичної фототехніки і відеотехніки щодо фіксації обставин порушення правил дорожнього руху в тому числі і швидкісного режиму. Враховуючи наведене, суд першої інстанції прийшов вірного висновку, що Постанова підлягає скасуванню із закриттям справи про адміністративне правопорушення. Відтак, відповідач в особі працівника патрульної поліції який розглянув справу не виконав вимоги щодо посилання у постанові про накладення стягнення на докази які в повній мірі підтверджують факт скоєння адміністративного правопорушення позивачем. Стосовно ж наданої відеофіксації з нагрудних камер стосовно порядку розгляду справи про порушення правил дорожнього руху, то суд вказаній відеофіксації не надає правової оцінки, як доказу, оскільки проведена відеофіксація та пояснення позивача не підтверджують обставин щодо зони дії дорожнього знаку 5.45 населений пункт в кілометровій відмітці вказаної автодороги, окрім того вказана відеофіксація не була покладена в основу прийняття оскаржуваної постанови як доказ. Щодо доводів апелянта відносно неналежного відповідача в особі Поліцейського, то слід зазначити наступне. Згідно статті 213 КУпАП справи про адміністративні правопорушення розглядаються, зокрема, органами Національної поліції, органами державних інспекцій та іншими органами (посадовими особами), уповноваженими на те цим Кодексом. Стаття 217 КУпАП передбачає, що посадові особи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, можуть накладати адміністративні стягнення, передбачені цим Кодексом, у межах наданих їм повноважень і лише під час виконання службових обов`язків. Перелік посадових осіб, які від імені органів, згаданих у пунктах .2, 5 статті 213 цього Кодексу, розглядають справи про адміністративні правопорушення, встановлюється законами України. Відповідно до статті 222 КУпАП органи внутрішніх справ (Національна поліція) розглядають, зокрема, справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення правил дорожнього руху, правил, що забезпечують безпеку руху транспорту, правил користування засобами транспорту, зокрема, за частиною шостою статті 121 КУпАП. Від імені органів Національної поліції розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право працівники органів і підрозділів Національної поліції, які мають спеціальні звання, відповідно до покладених на них повноважень (частина друга статті 222 КУпАП). Отже, працівники органів Національної поліції при розгляді справи про адміністративне правопорушення діють від імені органів Національної поліції. Тому належним відповідачем, як суб`єктом владних повноважень у адміністративній справі щодо оскарження рішень (дій чи бездіяльності) у справі про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення щодо правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, повинен бути відповідний орган Національної поліції. За пунктом 7 частини першої статті 4 КАС суб`єкт владних повноважень це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Оскільки відповідачем у цій справі виступає також і УПП, то суд апеляційної інстанції вважає, що апелянт у цій справі є належним співвідповідачем, незважаючи на відсутність статусу юридичної особи, яким як наведено вище може і не володіти суб`єкт владних повноважень. Щодо висновків суду в частині розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу, то на думку апеляційного суду, суд першої інстанції необґрунтовано дійшов висновку про можливість стягнення таких у розмірі 1500 грн. Відповідно до частини сьомої статті 139 КАС розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Згідно з частиною першою, пунктом першим частини третьої статті 132 КАС судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема на професійну правничу допомогу. Зі змісту судового рішення видно, що судом стягнуто на користь позивача судові витрати на правничу допомогу адвоката у розмірі 1500 грн. При цьому, такий висновок суду зроблений на підставі договору про надання правової допомоги від 19.02.2020 (далі Договір) укладеного між Адвокатським об`єднанням «Павло Луцюк і Партнери» предметом якого є надання консультацій та роз`яснень, здійсненні представництва та захисті інтересів ОСОБА_1 у суді першої інстанції у справі за його позовом до Поліцейського та УПП про скасування Постанови. За змістом пункту 2.2 Договору розмір гонорару становить 1500 грн. Відповідно до квитанції від 19.02.2020 №МР_АВ011097GNB_12541531 позивачем за Договором сплачено 1500 грн (а.с.110, 117-119). За змістом статті 134 КАС витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц вказала на те, що саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Натомість, у відзиві на позовну заяву та апеляційній скарзі відповідач обмежився лише зазначенням не відповідності заявленої до відшкодування позивачем суми витрат на професійну правничу допомогу критерію співмірності з абстрактним викладенням висновків про недоведеність фактичності і неминучості понесення таких витрат у сумі 1500 грн. В той же час, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим. Суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16. Враховуючи складність справи та виконані роботи, значення справи для позивача, обсяг наданих адвокатом послуг, апеляційний суд дійшов висновку що заявлені витрати у сумі 1500 грн є належним чином підтвердженими та обґрунтованими і підлягають стягненню з відповідача на користь позивача. Згідно з частиною першою статті 135 КАС витрати, пов`язані з переїздом до іншого населеного пункту сторін та їхніх представників, а також найманням житла, несуть сторони. Оскільки позивачем документально підтверджено, що ним понесені витрати на проїзд до іншого населеного пункту на судові засідання у розмірі 1424 грн, апеляційний суд вважає за можливе стягнути з УПП на користь позивача вказані витрати (а.с.111-113). Відповідно до статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Підсумовуючи, враховуючи вимоги наведених правових норм, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що при ухваленні оскаржуваного судового рішення суд першої інстанцій, не допустив порушень норм матеріального та процесуального права, які могли б бути підставою для його скасування, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. Керуючись статтями 271, 272, 286, 308, 310, 315-316, 321, 322, 325, 328 КАС, суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Управління патрульної поліції в Рівненській області Департаменту патрульної поліції залишити без задоволення, а рішення Корецького районного суду Рівненської області від 3 березня 2021 року без змін. Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та касаційному оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В. Я. Качмар судді О. О. Большакова М. П. Кушнерик