Постанова Перший апеляційний адміністративний суд № 200/4991/21

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 червня 2021 року справа №200/4991/21 приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15 Перший апеляційний адміністративний суд колегією суддів у складі: головуючого судді Міронової Г.М., суддів Геращенка І.В., Казначеєва Е.Г., розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Донецького окружного адміністративного суду від 30 квітня 2021 р. у справі № 200/4991/21 (головуючий І інстанції суддя Давиденко Т.В.) за позовом ОСОБА_1 до Державної установи "Торецька виправна колонія № 2" про визнання протиправною та скасування постанови, ВСТАНОВИВ: Позивач 27.04.2021 року звернувся до суду першої інстанції з позовною заявою до Державної установи "Торецька виправна колонія № 2", в якій просив визнати протиправною та скасувати постанову про поміщення його до ДІЗО від 02.04.2021 (а.с. 1-5). Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 30 квітня 2021 року було відмовлено у відкритті провадження у справі (а.с. 7-9). Не погодившись із судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та направити справу для продовження розгляду. В обґрунтування доводів апеляційної скарги посилається на ч. 1 ст. 3 КАС України та вважає, що суд першої інстанції не звернув уваги, що позивач просить визнати протиправною та скасувати постанову про накладення на нього дисциплінарного стягнення у вигляді поміщення до ДІЗО, що не є питанням у розумінні п. 1 ч. 2 ст. 539 КПК України, вирішення яких передбачено вказаною нормою. Сторони у судове засідання не з`явилися, про розгляд справи були повідомлені належним чином. Позивач та його представник надали заяви про розгляд справи за їх відсутності. Згідно п. 1, 2 ч. 1 ст. 311 КАС України справу розглянуто у письмовому провадженні. Колегія суддів, вирішуючи спір у цій справі, виходить з наступного. За визначенням п. 1 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства публічно-правовий спір - спір, у якому: - хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; - хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; - хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи. Приписами п. 3 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено: адміністративний суд - суд, до компетенції якого цим Кодексом віднесено розгляд і вирішення адміністративних справ. Частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень Пунктом 5 частини 1статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України занотовано, що адміністративне судочинство - діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ у порядку, встановленому цим Кодексом. За правилами ч. 1 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю. Статтею 19 Кодексу адміністративного судочинства України закріплено: юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: - спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; - спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; - спорах між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; - спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; - за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом; - спорах щодо правовідносин, пов`язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; - спорах фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації; - спорах щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності; - спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб; - спорах щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб; - спорах фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про особливості здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для гарантованого забезпечення потреб оборони", за винятком спорів, пов`язаних із укладенням договору з переможцем переговорної процедури закупівлі, а також зміною, розірванням і виконанням договорів про закупівлю; - спорах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів охорони державного кордону у справах про правопорушення, передбачені Законом України Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень. Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції виходив з того, що предметом позову у справі є вимога позивача щодо вирішення питань, що виникли під час та після виконання вироку. Питання, які вирішуються судом під час та після виконання вироків визначені статтями 537-539 Кримінального процесуального кодексу України. Суд апеляційної інстанції не погоджується з зазначеним висновком з огляду на наступне. Відповідно до статті 18 Закону № 2713-IV посадові та службові особи органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів зобов`язані, зокрема, виконувати покарання відповідно до вимог кримінально-виконавчого законодавства; забезпечувати дотримання прав людини і громадянина, реалізацію законних прав та інтересів засуджених і осіб, узятих під варту, вимог законодавства щодо виконання і відбування кримінальних покарань; застосовувати передбачені законом засоби виправлення і ресоціалізації засуджених; сприяти трудовому та побутовому влаштуванню осіб, звільнених від відбування покарання, та їх соціальній адаптації; забезпечувати правопорядок, додержання вимог режиму, правил внутрішнього розпорядку в установах виконання покарань, слідчих ізоляторах і на прилеглих до них територіях та вимагати від засуджених і осіб, узятих під варту, інших осіб виконання ними обов`язків, установлених законом. Верховним Судом у постанові від 6 травня 2020 року у справі № 675/2088/17 було зазначено: «34. Відповідно до частини другої статті 9 КВК невиконання засудженими своїх обов`язків і встановлених законодавством вимог адміністрації органів і установ виконання покарань тягне за собою встановлену законом відповідальність.

35. Відповідно до частини першої статті 102 КВК режим у виправних і виховних колоніях - це встановлений законом та іншими нормативно-правовими актами порядок виконання і відбування покарання, який забезпечує ізоляцію засуджених; постійний нагляд за ними; виконання покладених на них обов`язків; реалізацію їхніх прав і законних інтересів; безпеку засуджених і персоналу; роздільне тримання різних категорій засуджених; різні умови тримання засуджених залежно від виду колонії; зміну умов тримання засуджених.

39. Відповідно до частини першої статті 132 КВК за невиконання покладених обов`язків та порушення встановлених заборон до осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, можуть застосовуватися такі заходи стягнення: попередження; догана; сувора догана; грошовий штраф до двох мінімальних розмірів заробітної плати; скасування поліпшених умов тримання; поміщення засуджених чоловіків, які тримаються у виправних колоніях, у дисциплінарний ізолятор з виведенням або без виведення на роботу чи навчання на строк до чотирнадцяти діб, а засуджених жінок - до десяти діб; поміщення засуджених, які тримаються в приміщеннях камерного типу виправних колоній максимального рівня безпеки, у карцер без виведення на роботу на строк до чотирнадцяти діб; переведення засуджених, які тримаються у виправних колоніях, крім засуджених, які тримаються у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, до приміщення камерного типу (одиночної камери) на строк до трьох місяців.

40. Відповідно до частини першої статті 134 КВК при призначенні заходів стягнення враховуються причини, обставини і мотиви вчинення порушення, поведінка засудженого до вчинення проступку, кількість і характер раніше накладених стягнень, а також пояснення засудженого щодо суті проступку. Стягнення, що накладаються, мають відповідати тяжкості і характеру проступку засудженого.

41. Відповідно до частини восьмої статті 134 КВК поміщення засудженого в дисциплінарний ізолятор або в карцер чи переведення засудженого до приміщення камерного типу (одиночної камери) проводиться за вмотивованою постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов`язки, з визначенням строку тримання.

47. Відповідно до частини першої статті 135 КВК питання про доцільність застосування стягнення до осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, вирішується на засіданні дисциплінарної комісії установи виконання покарань. Дисциплінарна комісія установи виконання покарань діє на постійній основі. Засідання дисциплінарної комісії є повноважним, якщо на ньому присутні більше половини членів дисциплінарної комісії.

48. За частиною другою статті 135 КВК до складу дисциплінарної комісії входять начальник установи виконання покарань, його заступники та начальники служб установи, які за своїми функціональними обов`язками безпосередньо спілкуються з особами, які відбувають покарання у виді позбавлення волі. Очолює дисциплінарну комісію начальник установи виконання покарань або особа, яка виконує його обов`язки.

49. Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 135 КВК особа, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, має бути повідомлена про місце і час засідання дисциплінарної комісії не пізніше ніж за одну добу до його проведення. За заявою засудженого цей термін може бути продовжено, але не більш як на дві доби.

50. Особа, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, має право користуватися послугами адвоката або фахівця в галузі права за власним вибором під час підготовки до засідання дисциплінарної комісії, який представлятиме її інтереси під час засідання комісії. Якщо особа, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, не має доступу до адвоката або фахівця в галузі права, адміністрація установи виконання покарання зобов`язана надати йому можливість звернутися за отриманням правової допомоги до суб`єктів надання такої допомоги. Засуджений та/або його представник мають право: отримати інформацію про притягнення до дисциплінарної відповідальності, у тому числі документи, що стосуються справи, не пізніш як за одну добу до початку засідання дисциплінарної комісії; бути присутнім на засіданні дисциплінарної комісії під час розгляду питання про його притягнення до дисциплінарної відповідальності; ознайомлюватися з матеріалами дисциплінарного провадження та особової справи, робити виписки, знімати копії з них; надавати пояснення, заперечення та заявляти клопотання в усному та письмовому вигляді, надавати докази; подавати клопотання не пізніш як за двадцять чотири години до визначеного часу засідання про залучення до засідання дисциплінарної комісії осіб, присутність яких є доцільною для встановлення обставин вчинення правопорушення та визначення міри відповідальності.

52. Відповідно до частини сьомої статті 135 КВК рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності особи, яка відбуває покарання, має бути детально вмотивоване та може бути оскаржене особою, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, або її представником до органу виконання покарань вищого рівня, прокурора чи суду.

53. Засудженому протягом трьох робочих днів видається копія рішення про застосування до нього стягнення із зазначенням можливості та порядку його оскарження». Матеріалами справи підтверджено, що на позивача було накладено дисциплінарне стягнення, а саме прийняття відповідачем постанови про поміщення засудженого ОСОБА_1 в ДІЗО строком на 14 суток, яке є предметом оскарження. Таким чином, позивач просить визнати протиправною та скасувати постанову про накладення на нього дисциплінарного стягнення у вигляді поміщення до ДІЗО. Тобто, це не є питанням, які вирішуються судом під час та після виконання вироків визначених статтями 537-539 Кримінального процесуального кодексу України. Відтак, колегія суддів вважає, що оскаржувана ухвала про відмову у відкритті провадження є неправомірною та підлягає скасуванню. При цьому суд звертає увагу, що питання стосовно доступу особи до правосуддя неодноразово було предметом судового розгляду Європейського суду з прав людини. Відповідно до вимог статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. За практикою Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги - є порушенням права на справедливий судовий захист. Зокрема, у рішенні від 04 грудня 1995 року у справі Беллет проти Франції (Bellet v. France, № 23805/94 п. 36) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданих національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. У рішенні від 13 січня 2000 року у справі Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії (Miragall Escolano and others v. Spain, заява № 38366/97) та у рішенні від 28 жовтня 1998 року у справі Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії (Perez de Rada Cavanilles v. Spain) ЄСПЛ вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнано порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції. Отже, виходячи з норм Конституції України, а також з норм міжнародного права, розгляд справи судом, якому не підсудна справа, може унеможливити доступ позивача до правосуддя для повного захисту своїх прав та інтересів шляхом судового розгляду справи. Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції ухвала прийнята з порушенням норм процесуального права, доводи апеляційної скарги є такими, що підлягають задоволенню, а ухвала суду першої інстанції - скасуванню із направленням справи до Донецького окружного адміністративного суду. Керуючись статтями 23, 33, ч. 5 ст. 287, ст. 292, 308, 311, 312, 315, 318, 321, 322, 325, 328, 372 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Донецького окружного адміністративного суду від 30 квітня 2021 р. - задовольнити. Ухвалу Донецького окружного адміністративного суду від 30 квітня 2021 р. у справі № 200/4991/21 скасувати. Адміністративну справу №200/4991/21 направити для продовження розгляду до Донецького окружного адміністративного суду. Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати прийняття та відповідно до ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України може бути оскаржена до Верхового Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 23.06.2021 року. Колегія суддів Г.М. Міронова І.В. Геращенко Е.Г. Казначеєв