Постанова 4873 № 910/20618/20

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "11" червня 2021 р. Справа№ 910/20618/20 Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Куксова В.В. суддів: Шаптали Є.Ю. Яковлєва М.Л. розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи матеріали апеляційної скарги Приватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Міжнародні авіалінії України" на рішення Господарського суду міста Києва від 01.03.2021 у справі №910/20618/20 (суддя Трофименко Т.Ю.) за позовом Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Бориспіль" до Приватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Міжнародні авіалінії України" третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях про стягнення 113 749,38 грн., ВСТАНОВИВ: Державне підприємство "Міжнародний аеропорт "Бориспіль" (далі - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Приватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Міжнародні авіалінії України" (далі - відповідач, скаржник) про стягнення 113 749,38 грн. Рішенням Господарського суду міста Києва від 01.03.2021 позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Приватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Міжнародні авіалінії України" на користь Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Бориспіль" основний борг у розмірі 95 528,12 грн., пеню у розмірі 5 367,83 грн., штраф у розмірі 9 552,80 грн., 3% річних у розмірі 1 425,89 грн., інфляційні в розмірі 1 221,07 грн. та судовий збір у розмірі 2 089,92 грн. В іншій частині позову відмовлено. Не погодившись з прийнятим рішенням, Приватне акціонерне товариство "Авіакомпанія "Міжнародні авіалінії України" звернулося до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 01.03.2021 у справі №910/20618/20 змінити в частині позовних вимог, що підлягають задоволенню зазначивши, що на користь позивача підлягають стягненню основний боргу у розмірі 38 345,61 грн., 3% річних у розмірі 505 грн., інфляційні в розмірі 921 грн. Разом з апеляційною скаргою, Приватне акціонерне товариство "Авіакомпанія "Міжнародні авіалінії України" подає нові докази по справі, а саме лист ДМ МА «Бориспіль» від 10.02.2021 №19-22/1-71 та платіжне доручення № TAS0054345 від 15.03.2021. Так, апелянт просить долучити до матеріалів справи та врахувати під час ухвалення рішення вказані докази, оскільки зазначений лист не міг бути поданий під час розгляду справи у суді першої інстанції, оскільки був отриманий після ухвалення судом рішення по справі. Апеляційна скарга вмотивована тим, що враховуючи знижку на орендні платежі, які надав орендодавець Авіакомпанії МАУ, а також беручи до увагу часткову оплату боргу зі сплати орендних платежів, що була проведена Авіакомпанією МАУ, фактична сума боргу складає 38 345,61 грн. Приватне акціонерне товариство "Авіакомпанія "Міжнародні авіалінії України" не заперечує проти вимог позивача щодо сплати 3% річних та інфляційного збільшення суми боргу, але у повному обсязі заперечує проти штрафних санкцій через тяжке фінансове становище. Скаржник зазначає, що виходячи із судової практики, під час розгляду справи судом першої інстанції мала бути застосована матеріальна норма, що постановлена Постановою №611. Скаржник вказує, що спір виник із приводу майна, що розташоване у Київській області, а тому спір мав розглядатися Господарським судом Київської області. Також скаржник звернувся із клопотанням про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 01.03.2021 у справі №910/20618/20, обґрунтовуючи клопотання тим, що повний текст рішення було отримано 10.03.2021. Згідно протоколу передачі справи раніше визначеному головуючому судді від 05.04.2021 апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Міжнародні авіалінії України" на рішення Господарського суду міста Києва від 01.03.2021 у справі №910/20618/20 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді (судді-доповідача) Куксова В.В., суддів Яковлєва М.Л., Шаптали Є.Ю. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 12.04.2021 задоволено клопотання Приватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Міжнародні авіалінії України" про поновлення строку для подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду міста Києва від 01.03.2021 у справі №910/20618/20. Відновлено строк для подання апеляційної скарги. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою. Роз`яснено учасникам апеляційного провадження, що апеляційна скарга буде розглянута без повідомлення учасників справи. 30.04.2021 від Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Бориспіль" надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач заперечує проти доводів апеляційної скарги та просить суд апеляційної інстанції залишити апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Міжнародні авіалінії України" без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 01.03.2021 без змін. Відзив обґрунтовано тим, що лист ДМ МА «Бориспіль» від 10.02.2021 №19-22/1-71 отримано скаржником 17.02.2021, а рішення прийнято 01.03.2021, тобто скаржник мав можливість подати вказаний лист до суду першої інстанції з клопотанням про доручення доказів до матеріалів справи. На думку позивача скаржником не доведено неможливості подання даного доказу до суду першої інстанції та відповідно суд апеляційної інстанції має відмовити у прийнятті нових доказів. У відзиві позивач також вказує, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що розмір орендної плати, встановлений договором міг бути змінений за погодженням сторін з укладанням відповідного письмового договору. Позивач у відзиві вказує, що відповідачем при розгляді справи судом першої інстанції не заявлялось про непідсудність даної справи господарському суду міста Києва. Частиною 1 статті 12 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарське судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку, зокрема, позовного провадження (загального або спрощеного). Спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні (частина 3 статті 12 Господарського процесуального кодексу України). Відповідно до частини 3 статті 247 Господарського процесуального кодексу України при вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) ціну позову; 2) значення справи для сторін; 3) обраний позивачем спосіб захисту; 4) категорію та складність справи; 5) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків тощо; 6) кількість сторін та інших учасників справи; 7) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 8) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження. Враховуючи, що предметом розгляду у справі № 910/20618/20 є вимоги про стягнення 113 749,38 грн., вказана справа відноситься до малозначних справ в розумінні ГПК України. З огляду на малозначність справи в розумінні частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи характер спірних правовідносин та предмет доказування, колегія суддів вирішила розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження на підставі частини 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України. У відповідності до вимог ч. ч. 1, 2, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Колегія суддів, розглянувши наявні матеріали, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку фактичних обставин даної господарської справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права встановила наступне. Місцевим господарським судом вірно встановлено та матеріалами справи підтверджується наступне. 30.09.2015 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Київській області, яке вбуло реорганізоване у Регіональне відділення Фонду Державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях (орендодавець) та Приватним акціонерним товариством "Авіакомпанія "Міжнародні Авіалінії України" (орендар) був укладений Договір оренди № 1730 нерухомого майна, що належить до державної власності (надалі також - Договір). Відповідно до п. 1.1 Договору в редакції Додаткового договору № 3 від 26.10.2018 орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування державне нерухоме майно - нежитлові приміщення №№ 30, 31, 32, 33, 34 (інв. № 5073, реєстровий номер за ЄРОДВ 20572069.51.ТЛТНПД051) загальною площею 97,6 кв.м, що знаходяться в будівлі перонної механізації (далі - майно), яке розташоване за адресою: Київська область, м. Бориспіль, Міжнародний аеропорт "Бориспіль" та перебуває на балансі ДП "Міжнародний аеропорт "Бориспіль" (далі - балансоутримувач), вартість якого визначена згідно з висновком про вартість майна станом на 31.07.2018 і становить за незалежною оцінкою - 2 737 244,00 грн., без врахування ПДВ. Згідно п. 1.2 Договору майно передається в оренду з метою забезпечення діяльності пасажирських перевезень. Орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, вказаний у Договорі, але не раніше дати підписання сторонами Договору та акту передачі - приймання майна. (п. 2.1 Договору). Відповідно до п. 3.1 Договору в редакції Додаткового договору № 3 від 26.10.2018 орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 №786 (зі змінами) (далі - Методика) і становить за перший (базовий) місяць оренди липень 2018 року - 34 215,55 грн., без урахування ПДВ. Пунктом 3.3 Договору сторони погодили, що орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць. Оперативна інформація про індекси інфляції, розраховані Державною службою статистики України, розміщується на веб-сайті Фонду державного майна України. Згідно з п. 3.6 Договору, орендна плата перераховується до державного бюджету та балансоутримувачу у співвідношенні 70% на 30% щомісяця не пізніше 15 числа місяця відповідно до пропорцій розподілу, установлених Кабінетом Міністрів України і чинних на кінець періоду, за який здійснюється платіж. Умовами п. 5.3 Договору передбачено обов`язок орендаря своєчасно і у повному обсязі сплачувати орендну плату до державного бюджету та балансоутримувачу. У п. 3 Додаткового договору № 4 від 19.11.2019 до договору сторони домовилися продовжити термін дії Договору на 1 рік - до 29.09.2020 включно. На виконання умов договору орендодавець передав, а орендар в свою чергу прийняв в оренду орендоване нерухоме майно за Актом приймання - передачі державного майна № 1 від 30.09.2015. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що в порушення взятих на себе зобов`язань відповідач не сплатив на користь позивача як балансоутримувачув належну йому частину орендної плати за період лютий, квітень-липень 2020 року у розмірі 95 528,12 грн., у зв`язку з чим позивач просить стягнути з Приватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Міжнародні авіалінії України" основний борг у розмірі 95 528,12 грн., а також пеню у розмірі 6 021,50 грн., штраф у розмірі 9 552,80 грн., 3% річних у розмірі 1 425,89 грн. та інфляційні в розмірі 1 221,07 грн. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов`язань за договором оренди № 1730 нерухомого майна, що належить до державної власності, від 30.09.2015. Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції керувався тим, що вони не містять жодних доказів, які б свідчили про те, що відповідач звертався до орендодавця (третьої особи) із заявою про зниження орендної плати на підставі пункту 2 Постанови №

611. Матеріали справи також не містять доказів укладання між сторонами письмового додаткового договору до Договору оренди № 1505 від 30.10.2013 про зміну розміру орендної плати. Розглянувши апеляційну Приватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Міжнародні авіалінії України", колегія суддів дійшла висновку, що вона не підлягає задоволенню з огляду на наступне. Як вже зазначалось, скаржником подано до суду апеляційної інстанції нові докази по справі, а саме лист ДМ МА «Бориспіль» від 10.02.2021 №19-22/1-71 та платіжне доручення № TAS0054345 від 15.03.2021, обґрунтовуючи неможливість подання вказаного листа скаржник вказує про отримання після ухвалення судом рішення по справі. Проте, як вбачається копії конверту, який додано до листа ДМ МА «Бориспіль» від 10.02.2021 №19-22/1-71, його отримано Приватним акціонерним товариством "Авіакомпанія "Міжнародні авіалінії України" 17.02.2021, що підтверджується штрих код №08301 0466982 7, а оскаржуване рішення прийнято 01.03.2021. Відповідно до ч. 3 статті 269 ГПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Скаржник не надав суду апеляційної інстанції докази неможливості їх подання до суду першої інстанції до винесення останнім рішення по справі, а твердження про отримання вказаного листа вже після прийняття рішення судом першої інстанції спростовуються доданими самим скаржником доказами. Щодо платіжного доручення № TAS0054345 від 15.03.2021, яким сплачено 18 836,82 на користь ДМ МА «Бориспіль» орендної плати, судом також не приймається керуючись ч. 3 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України. Господарський процесуальний кодекс України допускає випадки подачі на стадії апеляційного розгляду нових доказів для підтвердження обставин, на які посилається сторона. Однак неприйнятною є ситуація, коли суд першої інстанції відмовив у позові, а заявник апеляційної скарги просить долучити до апеляційної скарги матеріали дослідження (висновок), який виготовлено на його замовлення після вирішення справи судом першої інстанції. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 16.12.2020 року у справі №908/1908/19. З огляду на викладене, колегія суддів не враховує вказані докази при розгляді у суду апеляційної інстанції та переглядає справу за наявними у ній доказами під час розгляду у суді першої інстанції, оскільки поважних причин неподання нових доказів судом апеляційної інстанції не встановлено. Згідно зі статтею 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України). Частиною 1 ст. 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов`язковим для виконання сторонами. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України). Згідно зі статтею 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Частиною 1 ст. 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов`язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов`язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином (ч. 7 ст. 193 Господарського кодексу України). Як встановлено ч. 1 ст. 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. Згідно з ч. 6 ст. 283 Господарського кодексу України до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Відповідно до ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язаний передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Оскільки орендоване майно є державною власністю до спірних правовідносин застосовуються положення Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 № 2269-ХІІ в редакції, що діяв на момент виникнення спірних правовідносин, (далі - Закон), який є спеціальним законодавчим актом у сфері регулювання відносин, пов`язаних з передачею державного та комунального майна в оренду. За змістом частини 1 статті 2 Закону, орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, яке необхідне орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Відповідно до частини 3 статті 18 Закону орендар зобов`язаний вносити орендну плату своєчасно і у повному обсязі. Згідно з частиною 1 статті 19 Закону орендар за користування об`єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків господарської діяльності. За користування майном з наймодавця справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму (ч. 1 ст. 762 Цивільного кодексу України). Статтею 286 Господарського кодексу України встановлено, що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі. Згідно зі статтями 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. З поданих матеріалів судом встановлено, що на виконання умов договору орендодавець передав, а орендар в свою чергу прийняв в оренду орендоване нерухоме майно за Актом приймання - передачі державного майна № 1 від 30.09.2015, який оформлений належним чином та підписаний уповноваженими представниками орендаря, орендодавця та балансоутримувача, скріплений їх печатками. Відповідно до поданих позивачем рахунків-фактур, вартість оренди за лютий 2019 року визначена в сумі 45 208,38 грн. (рахунок-фактура № 76/310 від 29.02.2020), за квітень 2020 року - 45 934,61 грн. (рахунок-фактура № 76/709 від 30.04.2020), за травень 2020 - 46 072,40 грн. (рахунок-фактура № 76/931 від 31.05.2020), за червень 2020 року - 46 164,55 грн. (рахунок-фактура № 76/1108 від 30.06.2020), за липень 2020 року - 45 887,57 грн. (рахунок-фактура № 76/1319 від 31.07.2020). Згідно з наявними в матеріалах справи копіями Реєстрів виданих/отриманих оригіналів документів, зазначені рахунки-фактури були отримані Приватним акціонерним товариством "Авіакомпанія "Міжнародні Авіалінії України". Відповідно до розрахунку позивача, перевіреним та визнаним судом правильним, належний йому розмір орендної плати (30% + ПДВ) за спірний період становить загалом 95 528,12 грн. Суд першої інстанції обґрунтовано вказує, що до матеріалів справи не було додано належних доказів та допустимих доказів відповідно до статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження сплати відповідачем заборгованості по орендній платі перед позивачем у розмірі 95 528,12 грн. Таким чином суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що в порушення зазначених норм Цивільного кодексу України та умов договору відповідач не виконав свої грошові зобов`язання за договором з перерахування орендної плати позивачу за лютий, квітень-липень 2020 року Доводи скаржника про те, що судом першої інстанції мала бути застосована матеріальна норма, що постановлена Постановою №611 колегією суддів відхиляється як необґрунтовані з огляду на наступне. Умовами частини 1 ст. 762 ЦК України передбачено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Згідно ч. 6 ст. 762 ЦК України наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає. Норма права, закріплена в ч. 6 ст. 762 ЦК України, визначає в якості підстави звільнення від зобов`язання сплатити орендну плату об`єктивну безпосередню неможливість використовувати передане у найм майно (бути допущеним до приміщення, знаходитись у ньому, зберігати у приміщенні речі тощо) через обставини, за які орендар не відповідає. Обставини, зазначені у даній статті можуть бути спричинені, зокрема, й безпосередньо вольовою дією як орендодавця, так і орендаря. Для застосування ч. 6 ст. 762 ЦК України та звільнення наймача (орендатора) від плати за користування орендованим майном, визначальною умовою звільнення від сплати орендної плати є наявність обставин, за які орендар не відповідає, це така обставини за яких майно не використовувалося або не могло бути використане наймачем і він не відповідає за ці обставини. Аналогічна правова позиція щодо застосування приписів ст. 762 ЦК України викладена у постановах Верховного Суду, зокрема, у справах № 914/2264/17, № 914/1248/18, № 914/70/18. Разом з тим пунктом 14 "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України встановлено, що з моменту встановлення карантину, введеного Постановою Кабінету Міністрів України "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" від 11.03.2020 № 211 (із наступними змінами і доповненнями), і до його відміни (скасування) в установленому законом порядку, плата за користування нерухомим майном (його частиною) підлягає зменшенню за вимогою наймача, який здійснює підприємницьку діяльність з використанням цього майна, впродовж усього часу, коли майно не могло використовуватися в підприємницькій діяльності наймача в повному обсязі через запроваджені обмеження та (або) заборони. У випадку, визначеному абзацом першим цього пункту, розмір плати за користування майном не може перевищувати сукупний (пропорційно до орендованої площі) обсяг витрат, які наймодавець здійснив або повинен буде здійснити за відповідний період для внесення плати за землю, сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, і сплати вартості комунальних послуг. Зазначені витрати покладаються на наймача як плата за користуванням майном за відповідний період пропорційно площі нерухомого майна, яку він наймає відповідно до договору, якщо договором не передбачений обов`язок наймача самостійно сплатити ці витрати повністю або частково. Ця норма не поширюється на суб`єктів господарювання, які впродовж дії карантину фактично здійснювали діяльність з використанням цього майна в своїй господарській діяльності в повному обсязі, а також на договори найму майна, яке належить територіальній громаді. На підтвердження обставин щодо неможливості використання орендованого майна відповідач у відзиві посилається на обмеження перетину державного кордону, встановленими у постановах Кабінету Міністрів України від 14.03.2020 № 287-р (зі змінами), від 23.02.2020 № 228, від 22.07.2020 №

641. Обмеження пасажирських авіаперевезень не позбавляє відповідача права доступу до орендованих приміщень та їх використання. Суд першої інстанції обґрунтовано вказав, що відповідачем не подано жодних належних доказів на підтвердження того, що він був позбавлений протягом спірного періоду можливості доступу саме до орендованих приміщень за Договором та користування ними. Постановою Кабінетів Міністрів України від 15.07.2020 № 611 "Деякі питання сплати орендної плати за державне майно під час дії карантину" (далі - Постанова № 611) врегульовані питання щодо звільнення орендарів від орендної плати. Так пунктом 1 Постанови № 611 визначено, що на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2: 1) звільняються від орендної плати орендарі за переліком згідно з додатком 1; 2) нарахування орендної плати за користування нерухомим державним майном, розрахованої відповідно до Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786 (ЗП України, 1996р., № 2, ст. 57; Офіційний вісник України, 2011р., № 71, ст. 2677), здійснюється у розмірі: - 50 відсотків суми нарахованої орендної плати для орендарів за переліком згідно з додатком 2; - 25 відсотків суми нарахованої орендної плати для орендарів за переліком згідно з додатком

3. Враховуючи зазначене, від орендної плати звільняються лише ті орендарі, що зазначені у додатку № 1 до Постанови №

611. Відповідач є підприємством галузі авіаційного транспорту, яке здійснює перевезення пасажирів та багажу. Відповідно до Галузевого класифікатора "Класифікація послуг і продукції у сфері побутового обслуговування", затвердженого наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 19.02.2002 № 51 (далі - ГК 201-01-2001), визначено вичерпний перелік послуг і продукції у сфері побутового обслуговування. Судом встановлено, що послугу зі здійснення діяльності з авіаційних перевезень не віднесено до послуг у сфері побутового обслуговування, а тому така послуга відсутня у ГК 201-01-2001. Враховуючи зазначене та те, що діяльність відповідача не відноситься до сфери надання послуг у сфері побутового обслуговування, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про те, що у відповідача не виникло право на звільнення від орендної плати, передбачене п. 1 Постанови №

611. Відповідач, як орендар, який використовує нерухоме державне майно для розміщення транспортного підприємства з перевезення пасажирів, відповідно до п. 2 Постанови № 611, мав право на зниження орендної плати. Згідно пункту 2 Постанови № 611 постановлено орендодавцям державного майна забезпечити нарахування орендної плати орендарям згідно з пунктом 1 цієї постанови починаючи з дати встановлення карантину. Відповідно до Договору орендодавцем державного майна є Регіональне відділення Фонду Державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях, а отже забезпечити нарахування орендної плати на період карантину може тільки орендодавець. Фонд державного майна України листом № 10-16-8306 від 30.04.2020 "Щодо деяких питань реалізації Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Держаний бюджет України на 2020 рік" надав роз`яснення щодо порядку застосування звільнення орендарів державного майна від сплати орендної плати, зі змісту яких вбачається, що для отримання звільнення від орендної плати необхідно:

1. Перевірити чи поширюються заборони з здійснення певного виду підприємницької та іншої діяльності, що запроваджені постановою Кабінету Міністрів України "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" від 11.03.2020 № 211 (із змінами і доповненнями) на вид діяльності (цільове призначення), за яким використовується державне майно за договором оренди.

2. Якщо так, то орендар звертається із заявою до орендодавця із проханням звільнити такого орендаря від орендної плати за договором відповідно до статті 762 Цивільного кодексу України.

3. Після отримання звернення орендаря орендодавець спільно з балансоутримувачем майна, що є об`єктом договору оренди, здійснює обстеження орендованого приміщення з метою отримання доказів призупинення орендарем діяльності на об`єкті оренди, про що складається акт.

4. На підставі заяви орендаря і складеного представниками орендодавця і балансоутримувача акту обстеження орендодавець приймає рішення про звільнення орендаря від сплати орендної плати на період карантину. З викладеного вище вбачається, що задля реалізації свого права на зниження орендної плати, відповідачу необхідно було звернутися із відповідною заявою до орендодавця - Регіонального відділення Фонду Державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях. Абзацом 4 ч. 1 ст. 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна України" встановлено, що орендна плата з урахуванням її індексації є істотною умовою договору оренди. Розмір орендної плати може бути змінено за погодженням сторін (ч. 1 ст. 21 Закону України "Про оренду державного та комунального майна України"). Пунктом 10.3 Договору передбачено, зокрема, зміни до цього Договору допускаються за взаємної згоди сторін. Враховуючи наведені правові норми та положення укладеного між сторонами договору, судова колегія дійшла висновку про те, що розмір орендної плати, встановлений цим договором міг бути змінений за погодженням сторін з укладанням відповідного письмового договору. Дослідивши матеріали справи, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що вони не містять жодних доказів, які б свідчили про те, що відповідач звертався до орендодавця (третьої особи) із заявою про зниження орендної плати на підставі пункту 2 Постанови №

611. Матеріали справи також не містять доказів укладання між сторонами письмового додаткового договору до Договору оренди № 1505 від 30.10.2013 про зміну розміру орендної плати. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідач повинен був сплачувати орендну плату у строки та в розмірі, встановлені договором. Окрім суми основного боргу позивачем заявлено до стягнення 3% річних у загальному розмірі 1 425,89 грн. та інфляційні втрати у розмірі 1 221,07 грн. за загальний період прострочення з 16.03.2020 по 08.12.2020. Пунктом 2 ст. 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитору зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові. Сторони договору можуть зменшити або збільшити передбачений законом розмір процентів річних. (п.п. 4.1, 4.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань" №14 від 17.12.2013). Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція). (п.п. 3.1, 3.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань" №14 від 17.12.2013) Перевіривши розрахунок 3% річних, судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню у повному обсязі розмірі у зв`язку з правильністю та обґрунтованістю здійсненого розрахунку. Щодо інфляційних судова колегія зазначає, що позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню у заявленому позивачем розмірі, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 237 Господарського процесуального кодексу України суд позбавлений можливості самостійно виходити за межі заявлених позовних вимог. Крім того, позивач просив стягнути з відповідача на його користь пеню у загальному розмірі 6 021,50 грн. за загальний період прострочки з 16.03.2020 по 08.12.2020 та штраф у розмірі 9 552,80 грн. Згідно з приписами ст. ст. 216 - 218 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій. Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Господарські санкції застосовуються в установленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин. Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання (ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України). Відповідно до ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Згідно з ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано (ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України). При цьому, щодо пені за порушення грошових зобов`язань застосовується припис частини шостої статті 232 ГК України. Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. (п. 2.5 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань" №14 від 17.12.2013). Як встановлено у п. 3.7 Договору, орендна плата, перерахована несвоєчасно або не в повному обсязі, підлягає індексації і стягується до бюджету та Балансоутримувачу у визначеному пунктом 3.6 співвідношенні відповідно до чинного законодавства України з урахуванням пені у розмірі подвійної облікової ставки на дату нарахування пені від суми заборгованості за кожний день прострочення перерахування орендної плати. Крім того, у п. 3.8 Договору сторони погодили, що у разі, якщо на дату сплати орендної плати заборгованість за нею становить загалом не менше ніж три місяці, орендар також сплачує штраф у розмірі 10% від суми заборгованості. Колегія суддів перевіривши здійснений позивачем розрахунок пені за період прострочення відповідача, погоджується з висновком суду першої інстанціє, що позивачем неправомірно нараховано пеню поза допустимим шестимісячним строком для її нарахування за прострочення оплат за лютий та квітень 2020 року. Таким чином, колегія суддів погоджується із здійсненим судом першої інстанції, у межах вказаного строку (за прострочення оплати за лютий - по 16.08.2020, за прострочення оплати за квітень - по 16.11.2020), з урахуванням решти розрахунків, правильно здійснених позивачем, позовні вимоги щодо пені підлягають частковому задоволенню на суму 5 367,83 грн. Колегія суддів перевіривши здійснений позивачем розрахунок пені вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції, що позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню повністю на суму 9 552,80 грн. у зв`язку з арифметичною правильністю та обґрунтованістю. Заперечення скаржника проти штрафних санкцій через тяжке фінансове становище, колегією суддів відхиляється з огляду на наступне. Суд першої інстанції вказував, що аналогічні заперечення відповідача не оцінює як клопотання про зменшення штрафних санкцій, а за власною ініціативою суд не вбачає підстав зменшувати їх розмір, з огляду на відсутність достатнього обсягу доказів на підтвердження обставин, які мають істотне значення та які можуть бути підставою для зменшення розміру штрафних санкцій. Враховуючи викладене, судом першої інстанції обґрунтовано та правомірно задоволено позовні вимоги в частині стягнення основного боргу у розмірі 95 528,12 грн., пені у розмірі 5 367,83 грн., штрафу у розмірі 9 552,80 грн., 3% річних у розмірі 1 425,89 грн., інфляційні в розмірі 1 221,07 грн. Стосовно доводів скаржника в частині непідсудності вказаного спору Господарському суду міста Києва, колегія суддів вбачає за необхідне зазначити наступне. Відповідно до ч. 3 ст. 30 ГПК України спори, що виникають з приводу нерухомого майна, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов`язані між собою позовні вимоги пред`явлені одночасно щодо декількох об`єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об`єкта, вартість якого є найвищою. Так, до спорів, предметом яких є стягнення заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання зобов`язань за договором, який укладений щодо користування нерухомим майном, поширюються норми частини третьої статті 30 ГПК України. Оскільки правила виключної підсудності поширюються на спір щодо стягнення заборгованості зі сплати орендної плати за користування нерухомим майном, розташованим у місті Києві, то спір у цій справі, мав бути переданий на розгляд до Господарського суду Київської області, а тому вирішувався з порушенням положень частини третьої статті 30 ГПК України. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі №911/2390/18. Проте, обставини щодо підсудності справи господарському суду Київської області зазначені в апеляційній скарзі колегією суддів залишаються поза увагою, оскільки матеріали справи не містять доказів звернення відповідача з відповідним клопотанням до суду першої інстанції. Відповідно до ч. 2 ст. 279 ГПК України справа не підлягає направленню на новий розгляд у зв`язку з порушеннями правил територіальної юрисдикції (підсудності), якщо учасник справи, який подав апеляційну скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про непідсудність справи. Таким чином, суд апеляційної інстанції обмежений в праві направлення справи на новий розгляд у зв`язку з порушеннями правил територіальної юрисдикції (підсудності), оскільки відповідач не заявляв непідсудність справи у суді першої інстанції та не вказав обґрунтованих обставин суду апеляційної інстанції які заважали звернутись до суду першої інстанції з відповідним клопотанням. Суд враховує, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у контексті конкретних обставин справи. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що висновки суду першої інстанції про встановлені обставини і правові наслідки відповідають дійсним обставинам справи і підтверджуються достовірними доказами, а тому рішення Господарського суду міста Києва від 01.03.2021 у справі №910/20618/20 відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи і підстав для її скасування не вбачається. Згідно з ст. 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права. За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України") і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини зазначає, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). Відповідно до ст. ст. 73, 74, 77 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. З огляду на викладене, судова колегія приходить до висновку про те, що апеляційна скарга Приватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Міжнародні авіалінії України" на рішення Господарського суду міста Києва від 01.03.2021 у справі №910/20618/20 є необґрунтованою та такою, що задоволенню не підлягає. У зв`язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за її подання і розгляд покладаються на скаржника. Керуючись ст.ст. 2, 129, 269, 275, 276, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Міжнародні авіалінії України" - залишити без задоволення. Рішення Господарського суду міста Києва від 01.03.2021 у справі №910/20618/20 - залишити без змін. Матеріали справи №910/20618/20 повернути до господарського суду першої інстанції. Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, передбачені ГПК України. Головуючий суддя В.В. Куксов Судді Є.Ю. Шаптала М.Л. Яковлєв