Постанова 4811 № 465/4592/17

Справа № 465/4592/17 Головуючий у 1 інстанції: Ванівський Ю.М. Провадження № 22-ц/811/24/21 Доповідач в 2 інстанції: Шеремета Н.О. Категорія:11 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2021 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Шеремети Н.О. суддів: Крайник Н.П., Цяцяка Р.П. секретаря: Івасюти М.В. з участю: представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 , представника ОСОБА_3 ОСОБА_4 розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 16 листопада 2020 року,- ВСТАНОВИВ: у серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні майном. В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що після смерті ОСОБА_5 вона успадкувала 2/5 частини будинку АДРЕСА_1 , які належали ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 01 грудня 1964 року, за умовами якого в постійне користування ОСОБА_5 переходять приміщення під літ. 1-4, 1-5, 1-7 та 1-2 до перегородки, яка має бути поставлена покупцем, а також одне з приміщень підвалу. Таким чином сторони договору купівлі-продажу від 01 грудня 1964 року крім відчуження/набуття частини будинку ще й визначили порядок користування ним. На даний час співвласниками будинку АДРЕСА_1 є ОСОБА_1 , яка володіє 2/5 частинами будинку, та ОСОБА_3 , яка володіє 3/5 частинами будинку. Зазначає, що рішенням Франківського районного суду м. Львова від 28 жовтня 2010 року, яке набрало законної сили та було виконано, її зобов`язано демонтувати тамбур до кімнати 2-1, через який здійснювався вхід до її частини будинку, як самовільно збудований, що позбавило її належного входу в будинок. Посилається на те, що не має доступу до комунікаційних мереж, а саме водопостачання, водовідведення, газопостачання, а приміщення, якими вона користується не має кухні. Звертає увагу, що 10 липня 2017 року направила відповідачу листа про відмову від порядку користування спільним будинком та вимогу про забезпечення доступу до усіх кімнат в будинку, в тому числі підвалів, у яких знаходяться водомірні вузли та інші комунікації, а також вимогу не чинити перешкод у користуванні будинком, однак ОСОБА_3 відповіла, що будинок реально поділений. Вважає, що договір про порядок користування житловим будинком, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 не зареєстрований у виконавчому комітеті місцевої ради народних депутатів, а тому не є обов`язковим для співвласників. З наведених підстав просить усунути перешкоди в користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом вселення ОСОБА_1 у приміщення, що позначені на технічному паспорті житлового будинку АДРЕСА_1 від 03.04.2015 року, а саме: підвальні приміщення, позначені службове літ. I пл. 7,2 кв.м., службове літ. III, пл. 10,7 кв.м., службове літ. IV пл. 13.2 кв.м.; приміщення на першому поверсі позначені: кухня літ. 1-4 пл. 14,2 кв.м., сходова клітка літ. 1-1 пл. 8,9 кв.м. коридор літ. 1-2 пл. 1.6 кв.м., вбиральня літ. 1-3 пл. 1 кв.м.; приміщення на другому поверсі позначені: сходова клітка літ. 1-5 пл. 8.9 кв.м., коридор літ. 1-6 пл. 5,7 кв.м., житлова кімната літ. 1-7 пл. 15 кв.м., житлова кімната літ. 1-8 пл. 19,7 кв.м., житлова кімната літ. 1-8 пл. 13,9 кв.м., вбиральню літ. 1-10 пл. 1 кв.м., ванну кімнату літ. 1-11 пл. 4,7 кв.м. Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 16 листопада 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду оскаржила ОСОБА_1 , в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду є незаконним та необгрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального та порушенням норм процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи. Апелянт зазначає, що будинок АДРЕСА_1 перебуває у спільній частковій власності, що дає їй право користуватися усіма приміщеннями будинку, незважаючи на відокремленість приміщень, якими вона фактично користується. Зазначає, що суд не надав належної оцінки факту відсутності права власності позивача і відповідача на окремі кімнати чи приміщення, що підтверджує право спільної часткової власності на будинок з визначенням ідеальних часток співвласників. Апелянт вважає, що договір купівлі-продажу від 01.12.1964 року, укладений між попередніми власниками спірного будинку, є складним договором, який одночасно містить положення про визначення порядку користування приміщеннями між продавцем та покупцем на майбутнє, однак такий не був зареєстрований в виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів, що, на її думку, робить його необов`язковим для осіб, які згодом набули у власність ідеальні частки. Судом не застосовано норми ст. 118 ЦК УРСР 1963 року, які діяли на момент прийняття нею спадщини, ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вважає, що її права порушено тим, що вона позбавлена можливості користуватися спірними приміщеннями. З наведених підстав просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити повністю. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 на підтримання доводів апеляційної скарги, пояснення представника ОСОБА_3 ОСОБА_4 щодо задоволення апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на таке. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України). Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з положеннями ч. ч. 1- 4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.( ч. 1 ст. 89 ЦПК України). Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем, всупереч вимогам ст. 81 ЦПК України, не доведено порушення її прав, які б підлягали судовому захисту. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке. Судом першої інстанції встановлено, що 01.12.1964 р. між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу, згідно з яким ОСОБА_6 продав, а ОСОБА_5 придбав 2/5 ідеальних частин житлового будинку, який знаходиться в АДРЕСА_1 /в даний час Перемиська/ та складається з п`яти кімнат та однієї кухні, загальною житловою площею 81,6 кв.м. з підвалом. Згідно з умовами даного договору в постійне користування ОСОБА_5 відходять дві житлові кімнати, кладова та коридор до перегородки, яка має бути поставлена покупцем у відповідності до домовлення, що знаходяться на першому поверсі будинку та позначені в поверховому плані під №№ 1-4, 1-5, 1-7 та 1-2, а також приміщення у підвалі, позначене в поверховому плані під № ІІ площею 12,5 кв.м. Визначення в договорі купівлі продажу 2/5 частини житлового будинку порядку користування покупцем конкретними приміщеннями узгоджуються з положеннями ст. 39 Положення про державний нотаріат Української РСР від 31.08.1964р., яка передбачала, що в договорі про відчуження частки будинку, поряд з визначенням ідеальної частки, сторони можуть визначити порядок користування набувачем реальною часткою будинку. Також судом встановлено, що до укладення між ОСОБА_6 і ОСОБА_5 даного договору, 25.11.1964 р. між ними було укладено письмовий договір-домовленість про купівлю-продаж частини будинку, згідно з яким ОСОБА_6 продав, а ОСОБА_5 купив 2/5 частини будинку, які складаються з 2-х житлових кімнат, площею 33 кв.м., прилеглої до них кладової, туалету і частини коридору до перегородки, яка повинна бути встановлена сторонами для ізоляції придбаних покупцем приміщень від решти приміщень будинку, які залишаються у власності ОСОБА_6 , а також підвал, розташований під кімнатою продавця. Згідно з довідкою-характеристикою, виданою ОСОБА_6 . Львівським інвентаризаційним бюро для укладення вказаного вище договору купівлі-продажу, спірний будинок складається з п`яти кімнат та кухні, житлова площа будинку становить 81,6 кв.м. Зі свідоцтва про право на спадщину за законом від 29.11.1999р. вбачається, що спадкоємцем майна ОСОБА_5 є його дочка ОСОБА_1 . Як вказано у даному свідоцтві спадкове майно, на яке воно видане, складається з 2/5 частин житлового будинку, який знаходиться в АДРЕСА_1 і в цілому складається з п`яти кімнат та однієї кухні, загальною житловою площею 81,6 кв.м. з підвалом. У даному свідоцтві також зазначено, що згідно з договором купівлі-продажу, посвідченого 01.12.1964р., в постійне користування ОСОБА_5 відходять дві житлові кімнати, кладова та коридор до перегородки, яка має бути поставлена покупцем у відповідності до домовлення, що знаходяться на першому поверсі будинку та позначені в поверховому плані під №№ 1-4, 1-5, 1-7 та 1-2, а також приміщення у підвалі, позначене в поверховому плані під № ІІ площею 12,5 кв.м. Тобто, позивач після смерті батька, ОСОБА_5 успадкувала 2/5 частин житлового будинку, який знаходиться в АДРЕСА_1 і в цілому складається з п`яти кімнат та однієї кухні, загальною житловою площею 81,6 кв.м з підвалом із зазначенням конкретних приміщень, які перейшли в постійне користування ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу, а саме, дві житлові кімнати, кладова та коридор до перегородки, що знаходяться на першому поверсі будинку та позначені в поверховому плані під №№ 1-4, 1-5, 1-7 та 1-2, а також приміщення у підвалі, позначене в поверховому плані під № ІІ площею 12,5 кв.м. Матеріалами справи підтверджується, що нумерація вищевказаних приміщень будинку була змінена і на даний час ці приміщення позначені в технічних паспортах на будинок під літ. 2-1, 2-2, 2-3, 2-4, 2-5 на першому поверсі будинку і під літ. ІІ в підвалі будинку. Судом також встановлено, що відповідно до договору купівлі-продажу від 01.08.1968р. ОСОБА_6 продав ОСОБА_7 3/5 частин житлового будинку, який знаходиться в АДРЕСА_1 /в даний час Перемиська/. Згідно з договором дарування від 08.12.1972р. ОСОБА_7 подарував ОСОБА_8 належні йому 3/5 частини будинку, що знаходиться в АДРЕСА_1 /в даний час ОСОБА_9 /. 15.06.1988р. між ОСОБА_8 та ОСОБА_10 укладено договір дарування, згідно з яким остання набула права власності на 3/5 частини будинку який знаходиться в АДРЕСА_1 / в даний час Перемиська/. Позовні вимоги ОСОБА_1 обгрунтовує тим, що вона, як співвласник будинку, немає належного входу в приміщення будинку, якими вона користується, такі приміщення не мають кухні, а тому просила вселити її в ті приміщення будинку, якими користується ОСОБА_3 . Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 вправі користуватися лише тими приміщеннями у житловому будинку АДРЕСА_1 , які вона успадкувала після смерті батька, ОСОБА_5 і не вправі вимагати від відповідача усунення їй перешкод у користуванні приміщеннями, які перебувають у користуванні ОСОБА_3 . Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, оскільки, як встановлено судом першої інстанції, укладаючи договір купівлі-продажу від 01.12.1964р., якому передувало укладення письмового договору-домовлення від 25.11.1964р., ОСОБА_6 , як продавець і ОСОБА_5 , як покупець, фактично визначили конкретні приміщення спірного будинку, які після укладення цих договорів переходили до ОСОБА_5 , дана обставина, підтверджується змістом зазначених договорів. Зміст договору купівлі-продажу від 01.12.1964р., якому передувало укладення письмового договору-домовлення від 25.11.1964 р., не містить умови про те, що до ОСОБА_5 переходить право на користування житловим будинком АДРЕСА_1 , в цілому. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції вірно взяв до уваги ті обставини, що за життя ОСОБА_5 не лише не оспорював умови вищевказаних договорів, укладених за його участі, а і особисто визнавав ту обставину, що ним фактично було придбано конкретні приміщення будинку, які згодом становили окреме ізольоване приміщення, будучи ним же повністю відокремленими від решти приміщень будинку. До таких висновків дійшов суд першої інстанції, аналізуючи наявну в матеріалах справи копію позовної заяви ОСОБА_5 , що була подана ним до народного суду Залізничного району м. Львова і 1968р. і була предметом судового розгляду, що підтверджується ухвалою цього суду від 20.05.1968р. у справі № 2-915/1968р., у якій ОСОБА_5 стверджував про те, що йому згідно з договором купівлі-продажу від 01.12.1964р. на праві особистої власності у вищевказаному будинку належать дві кімнати на першому поверсі з підсобними приміщеннями, які вказані на поверховому плані від № 1-4, 1-5, 1-7, 1-2 та ІІ, а також рішення Радянського районного суду м. Львова від 09.02.1990р., залишеним без змін ухвалою Львівського обласного суду від 19.03.1990р., у справі № 2-50/90 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_11 про визнання втратившою право користування житловою площею і зустрічним позовом ОСОБА_11 до ОСОБА_5 про виселення та усунення перешкод в користування житлом, з якого вбачається, що придбані за договором купівлі-продажу від 01.12.1964р. 2/5 частини згаданого будинку становлять окрему квартиру АДРЕСА_2 , яка складається з двох суміжних житлових кімнат, площею 32,8 кв.м. Суд першої інстанції вірно врахував ту обставину, що протягом 35 років з часу придбання частини приміщень в спірному будинку і до дня смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 користувався виключно приміщеннями будинку, вказаними у договорі купівлі-продажу від 01.12.1964р. і не заявляв про наявність у нього будь-яких перешкод в користуванні спірним будинком в решті приміщень, які залишились у власності ОСОБА_6 , а з 1988р. стали належати ОСОБА_3 , а також і ту обставину, що ОСОБА_1 майже 18 років користувалась виключно приміщеннями, які вона успадкувала в 1999 році після смерті батька і які зазначені в договорі купівлі-продажу від 01.12.1964р., і також не заявляла про порушення її прав в частині користування рештою приміщень спірного будинку. Згідно з висновком експерта за результатами проведеної по справі судової будівельно-технічної експертизи № 420 від 23.04.2020р., встановлено, що умови договорів купівлі-продажу від 25.11.1964р. і від 01.12.1964р., укладених між ОСОБА_6 і ОСОБА_5 , в частині встановлення перегородки в коридорі будинку АДРЕСА_1 для повного відокремлення частини приміщень, які в поверховому плані на будинок від 11.08.1959р. і в договорі купівлі-продажу від 01.12.1964р. позначені під літ. 1-4, 1-5, 1-7, 1-2 на першому поверсі будинку і під літ. ІІ в підвалі будинку і які на даний час в Технічному паспорті на будинок від 26.12.2013р. позначені під літ. 2-1, 2-2, 2-3, 2-4, 2-5 на першому поверсі будинку і під літ. ІІ в підвалі будинку від решти приміщень даного будинку виконані. Цим же висновком встановлено, що станом на час проведення огляду приміщень, зазначених в Технічному паспорті на будинок від 26.12.2013р. під літ. 2-1, 2-2, 2-3, 2-4, 2-5 на першому поверсі будинку і під літ. ІІ в підвалі будинку, надалі є відокремленими від решти приміщень даного будинку та мають окремий вхід з прибудинкової території. Крім того, як вбачається з вказаного висновку експерта, приміщення, що знаходяться в користуванні ОСОБА_1 , обладнані внутрішньоквартирними інженерними мережами із індивідуальними вузлами обліку електроенергії, газу, води. Ця ж обставина підтверджується дослідженими судом актом ЛМКП «Львівводоканал» від 04.07.2013р., згідно з яким ці приміщення обладнані системою водопостачання і водовідведення, облік споживання води здійснюється за показами лічильника, який встановлений в даних приміщеннях та зареєстрований ЛМКП «Львівводоканал» та актом № 0900386727; 0900386726 від 07.09.2016р., складеного представником ПАТ «Львівгаз» про те, що приміщення, якими користується ОСОБА_1 , газофіковані з встановленням окремого засобу обліку спожитого газу. Наведене спростовує доводи апелянта про те, що відмовивши у задоволенні позову суд першої інстанції позбавив її можливості доступу до комунікаційних мереж, а саме, водопостачання, водовідведення, газопостачання. Встановлено, що всупереч доводам, наведеним у позовній заяві, в апеляційній скарзі, приміщення, якими користується ОСОБА_1 , є повністю відокремленими від решти приміщень будинку, такі приміщення мають окремий вхід з прибудинкової території та обладнані внутрішньоквартирними інженерними мережами із індивідуальними вузлами обліку електроенергії, газу, води. Не заслуговують на увагу доводи апелянта про відсутність серед приміщень кухні, з приводу чого суд першої інстанції вірно зазначив, що приміщення кухні також відсутнє в переліку приміщень, які згідно з договором купівлі-продажу від 01.12.1964р. перейшли в постійне користування ОСОБА_5 і таке приміщення також відсутнє в переліку приміщень будинку, зазначеному в свідоцтві про право на спадщину за законом від 29.11.1999р., яке було видано ОСОБА_1 , як спадкоємцю ОСОБА_5 . Суд першої інстанції вірно зазначив, що не є доказом порушення прав позивачки лист відповідача про те, що остання вважає спірний будинок реально поділеним, оскільки як встановлено судом на підставі належних і допустимих доказів спірний будинок в результаті укладення та виконання договорів купівлі-продажу від 25.11.1964р. і від 01.12.1964р. був фактично поділений між його співвласниками і з 1964 року кожен з них користувався і користується по даний час своєю, повністю ізольованою частиною будинку, кожна з яких має окремий вхід, і з приводу такого порядку користування батько позивачки, ОСОБА_5 не мав жодних претензій, як і не мала жодних претензій протягом тривалого часу позивачка, користуючись тими приміщеннями у житловому будинку, право на користування якими перейшло до неї в порядку спадкування за законом. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 23.11.2016р. у справі № 465/2681/11, рішенням Апеляційного суду Львівської області від 26.05.2014р. у справі № 463/175/14, і ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09.04.2014р. у справі № 465/2681/11, встановлено наявність повного фактичного відокремлення приміщень будинку, якими користуються сторони. Згідно з висновком будівельно-технічного дослідження № 21-14 від 05.09.2014р., складеного судовим експертом за заявою ОСОБА_3 , встановлено, що на час укладення договору купівлі-продажу частини житлового будинку АДРЕСА_1 від 01.12.1964р., діяв порядок визначення ідеальних часток спільної часткової власності, як відношення житлової площі, яка відчужувалась набувачу до житлової площі всього будинку. Висновком також встановлено, що ідеальна частка приміщень набутих ОСОБА_5 , що позначені в технічному паспорті на будинок від 22.03.2013р. під літ. 2-1, 2-2, 2-3, 2-4, 2-5 на першому поверсі будинку і під літ. ІІ в підвалі будинку, становить 2/5 частини будинку, оскільки співвідношення площі житлових кімнат 2-1 і 2-2 (32,7 кв.м.) до житлової площі будинку (81,6 кв.м.) становить 2/5 частини. З врахуванням вищенаведеного, правильними та обшгрунтованими є висновки суду першої інстанції, що договір від 01.12.1964р. є договором купівлі-продажу, в якому розмір ідеальної частки визначався згідно з діючими на час його укладення правилами визначення такої частки у житловому будинку і в якому сторонами визначено реальну частку будинку (конкретні приміщення будинку), що набувалась покупцем і повністю відповідала розміру придбаної ідеальної частки. З урахуванням наведеного, правильним та обгрунтованими є висновки суду першої інстанції про те, що між співвласниками спірного будинку ще 50 років тому назад за наслідками укладення та виконання договорів купівлі-продажу від 25.11.1964р. і від 01.12.1964р., був встановлений саме такий порядок користування житловим будинком АДРЕСА_1 , за якого кожен із співвласників по даний час користується конкретними приміщеннями будинку, які фактично були предметом купівлі-продажу за вказаними договорами, розмір яких відповідає розміру ідеальних часток, зазначених у правовстановлюючих документах сторін, тобто складає реальну частку кожної зі сторін і які є повністю відокремленими, ізольованими одне від одного. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що незгода позивача з таким порядком користування не свідчить про порушення її прав, а тому враховуючи відсутність належних та допустимих доказів порушення прав позивача відповідачем, яка дотримується вищевказаного встановленого порядку, не завдаючи шкоди правам позивача, те що позивач не погоджується з таким порядком користування житловим будинком, не може бути підставою для вселення позивача у приміщення будинку, якими користується відповідач, у яких ні позивач, ні її батько, ОСОБА_5 , ніколи не користувались, в т.ч. у зв`язку з їх повним відокремленням батьком позивача, ОСОБА_5 , від приміщень, які він фактично набув у власність за договором купівлі-продажу від 01.12.1964р. Суд першої інстанції вірно не взяв до уваги посилання позивача на те, що вона відмовилась від договору про порядок користування спірним будинком, оскільки, як вже встановлено судом, укладаючи договір купівлі-продажу фактично конкретної частини будинку і визначаючи розмір ідеальної частки у праві спільної власності на житловий будинок відповідно до існуючого на момент укладення такого договору порядку визначення таких часток, сторони за договором, як продавець, так і покупець визначили порядок користування покупцем ОСОБА_5 реальною часткою будинку, і така умова договору повністю відповідає чинному на той час законодавству, зокрема правилам ст. 39 Положення про державний нотаріат Української РСР від 31.08.1964р. Суд першої інстанції вірно зазначив про безпідставність покликань позивача на те, що вона начебто відмовляється від договору про порядок користування спільним майном, як такого, що не зареєстрований у виконкомі місцевої ради, оскільки договір про користування реальною часткою будинку поряд з ідеальною часткою визначався продавцем та покупцем договором купівлі-продажу частини будинку від 01.12.1964р., а не договором, укладеним між співвласниками відповідно до ст. 116 ЦК України. Згідно з вимогами закону, дійсність договору презюмується, такий не визнано недійсним і не розірвано, а відтак його умови є обов`язковими для позивача та відповідача, яка правонаступників сторін даного договору, що серед іншого підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданого ОСОБА_1 , яке серед іншого містить вищевказану умову договору купівлі-продажу частини будинку від 01.12.1964р., як частину прав та обов`язків, що успадковані позивачкою згідно з цим свідоцтвом. Встановивши фактичні обставини справи, суд першої інстанції дійшов до вірних та обґрунтованих висновків, що позивачем, всупереч вимогам ст. 81 ЦПК України, не доведено належними та допустимими доказами обставин, на які вона покликалась як на підставу своїх вимог, не надано належних та допустимих доказів на підтвердження порушення її прав відповідачем, у зв`язку з чим суд підставно відмовив в задоволенні позовних вимог. Доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, які достатньо мотивовані. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Стаття 375 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки оскаржуване рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційна скарга не підлягає до задоволення. Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Франківського районного суду м. Львова від 16 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повний текст постанови складено 22.06.2021 року. Головуючий: Шеремета Н. О. Судді: Крайник Н.П. Цяцяк Р.П.