Постанова 4854 № 420/13222/20

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД _________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 08 червня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/13222/20 Категорія: 102070000 Головуючий в 1 інстанції: Кравченко М.М. Місце ухвалення: м. Одеса Дата складання повного тексту: 16.02.2021 р. Судова колегія П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого Бітова А.І. суддів Лук`янчук О.В. Ступакової І.Г. при секретарі Сузанській І.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, В С Т А Н О В И Л А : У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України (далі ГУ ДМС) України в Одеській області, в якій просив: визнати протиправним та скасувати рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну ГУ ДМС України в Одеській області від 24 січня 2020 року №о/с363023, яким скасовано громадянину Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_2 дозвіл на імміграцію в Україну. Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач вказував, що він є громадянином Сирійської Арабської Республіки, у 2011 році прибув до України з метою навчання, отримав візу та 30 грудня 2011 року заїхав в Україну. Позивач отримав посвідку на тимчасове проживання у 2012 році, яка декілька разів була продовжена у 2013, 2014, 2015 роках. 17 червня 2014 року позивач одружився із громадянкою України ОСОБА_3 , а 23 листопада 2017 року отримав посвідку на постійне проживання НОМЕР_1 , підстава видачі 03/01 - один з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває в шлюбі понад два роки, є громадянином України. При зверненні до органів міграційної служби, ОСОБА_1 було повідомлено в усній формі, що було скасовано дозвіл на його імміграцію в Україну та посвідку на постійне проживання, із невідомих йому причин. Листом від 28 жовтня 2020 року позивача було повідомлено, що дозвіл на імміграцію було скасовано на підставі п.1 ч.1 ст. 12 Закону України "Про імміграцію" (дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність). Відповідач позов не визнав, вказуючи, що в ході перевірки справ про оформлення дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання, які стали підставою для надання громадянину Сирії ОСОБА_2 дозволу на імміграцію, встановлено, що документування позивача відбулось всупереч ч.10 ст. 9 Закону України "Про імміграцію", рішення про надання дозволу на імміграцію прийнято на підставі неправдивих відомостей, наданих позивачем. На момент подачі документів на отримання дозволу на імміграцію в Україну, позивач законність свого перебування на території України підтвердив посвідкою на тимчасове проживання серії НОМЕР_2 від 22 жовтня 2012 року штампом реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , 12 жовтня 2012 року. Проте у заяві про надання дозволу на імміграцію позивач зазначив власний підпис, в графі "місце проживання в Україні" зазначено " АДРЕСА_2 ". Таким чином, для отримання дозволу на імміграцію іноземцем повідомлено про себе завідомо неправдиві відомості. Справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2021 року позов ОСОБА_1 до ГУ ДМС України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення від 24 січня 2020 року задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення ГУ ДМС України в Одеській області від 24 січня 2020 року №о/с363023 про скасування громадянину Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну. Стягнуто з ГУ ДМС України в Одеській області на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 840,80 грн. В апеляційній скарзі ГУ ДМС України в Одеській області ставиться питання про скасування судового рішення в зв`язку з тим, що воно постановлено з неправильним застосуванням норм матеріального права, з порушенням норм процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, а також у зв`язку з тим, що висновки суду не відповідають обставинам справи. В обґрунтування апеляційної скарги ГУ ДМС України в Одеській області зазначає, що на момент подачі документів на отримання дозволу на імміграцію в Україну, позивач законність свого перебування на території України підтвердив посвідкою на тимчасове проживання серії НОМЕР_2 від 22 вересня 2012 року штампом реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , 12 жовтня 2012 року, проте у заяві про надання дозволу на імміграцію позивач зазначив під власний підпис, в графі "місце проживання в Україні" зазначено " АДРЕСА_2 ". Таким чином, для отримання дозволу на імміграцію іноземцем повідомлено про себе завідомо неправдиві відомості. ГУ ДМС України в Одеській області вважає, що оскаржуване рішення прийняте правомірно, та надано докази такої правомірності з посиланнями на конкретні норми чинного законодавства. У відзиві на апеляційну скаргу представника позивача вказується, що рішення суду першої інстанції є законним, обґрунтованим та таким, що спрямоване на захист прав та законних інтересів позивача. Натомість апеляційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню. Учасники справи в судове засідання апеляційного адміністративного суду не з`явилися, про час, дату та місце слухання справи повідомлені належним чином. Враховуючи що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, особиста їх участь в судовому засіданні не обов`язкова. Судова колегія, у відповідності до ч.2 ст. 313 КАС України, визнає можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності сторін. Згідно ч.4 ст. 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося. Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги ГУ ДМС України в Одеській області, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, судова колегія приходить до наступного. Обставини встановлені судом першої інстанції, підтверджені судом апеляційної інстанції та неоспорені учасниками апеляційного провадження: ОСОБА_1 є громадянином Сирійської Арабської Республіки, у 2011 році прибув до України з метою навчання. Відповідно до копій паспорта від 01 лютого 2011 року ОСОБА_1 отримав візу та 30 грудня 2011 заїхав в Україну. У 2012 році ОСОБА_1 отримав посвідку на тимчасове проживання в Україні, яка декілька разів була продовжена у 2013-2017 роках. Згідно Свідоцтва про шлюб від 17 червня 2014 року ОСОБА_1 одружився із громадянкою України ОСОБА_3 22 грудня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про надання дозволу на імміграцію на підставі п.1 ч.3 ст. 4 Закону України "Про імміграцію" у зв`язку з тим, що його дружина є громадянкою України, та надав відповідні документи для цього. 20 листопада 2017 року ГУ ДМС України в Одеській області надало громадянину Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 дозвіл на імміграцію в Україну на підставі п.1 ч.3 ст. 4 Закону України "Про імміграцію", який дійсний до 20 листопада 2018 року. 23 листопада 2017 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою для оформлення посвідки на постійне проживання. 23 листопада 2017 року ОСОБА_1 був документований посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1 . Відповідно до висновку ГУ ДМС України в Одеській області від 24 січня 2020 року на момент подачі документів на отримання дозволу на імміграцію в Україну громадянин Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 законність свого перебування на території України підтвердив посвідкою на тимчасове проживання серії НОМЕР_2 від 22 вересня 2012 року штампом реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , 12 жовтня 2012 року, проте у заяві про надання дозволу на імміграцію позивач зазначив під власний підпис в графі "місце проживання в Україні" зазначено " АДРЕСА_2 ". На підставі зазначеного, відповідач прийшов до висновку, що позивачем для отримання дозволу на імміграцію повідомлено завідомо неправдиві відомості. Відповідно до матеріалів справи позивач отримав дозвіл на імміграцію в Україну 20 листопада 2017 року на підставі п.1 ч.3 ст. 4 Закону України "Про імміграцію", як особа, яка перебуває у шлюбі понад два роки з громадянкою України, та був документований посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1 виданою 23 листопада 2017 року. За результатами проведеної перевірки 24 січня 2020 року ГУ ДМС України в Одеській області прийняло висновок щодо скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Сирії ОСОБА_1 , відповідно до якого було скасовано рішення ГУ ДМС України в Одеській області від 20 листопада 2017 року про надання дозволу на імміграцію в Україну та посвідку на постійне проживання в України серії НОМЕР_1 від 23 листопада 2017 року визнано недійсною та такою, що підлягає вилученню та знищенню. Рішенням ГУ ДМС України в Одеській області від 24 січня 2020 року №о/с363023 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 було скасовано дозвіл на імміграцію в Україну від 20 листопада 2017 року на підставі п.1 ч.1 ст. 12 Закону України "Про імміграцію". Видана на підставі цього рішення посвідка на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 23 листопада 2017 року скасована. Вирішуючи справу, суд першої інстанції виходив з того, що в оскаржуваному рішенні не зазначено, яких саме свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність, надавав ОСОБА_1 під час звернення із заявою про надання дозволу на імміграцію. Видача ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну здійснювалось на підставі п.1 ч.3 ст. 4 Закону України "Про імміграцію", під час видачі якого ГУ ДМС України в Одеській області керувалося зазначеними положеннями Закону України "Про імміграцію", проводило перевірку законності проживання на території України, будь-яких підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію не виявило, заперечень не висловлювало та визнало позивача таким, що має право на отримання дозволу на імміграцію, що мало наслідком надання посвідки на постійне проживання в Україні. З матеріалів справи вбачається, що з боку позивача не було допущено порушень при подачі документів для отримання дозволу та посвідки на постійне проживання в Україні, не було подано свідомо неправдивих відомостей, документи не містили недостовірних даних та не були підробленими. На думку суду першої інстанції, скасування дозволу на імміграцію в Україну у зв`язку з тим, що: на момент подачі документів на отримання дозволу на імміграцію в Україну громадянин Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 законність свого перебування на території України підтвердив посвідкою на тимчасове проживання серії НОМЕР_2 від 22 вересня 2012 року штампом реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , а в заяві про надання дозволу на імміграцію позивач зазначив місце проживання в Україні АДРЕСА_2 , є необґрунтованим та безпідставним, оскільки вказані обставини жодним чином не дають підстав вважати, що позивачем було зазначено свідомо неправдиві відомості або подано підроблені документи чи документи, що втратили чинність. Суд першої інстанції вважав, що відповідач порушив свій обов`язок щодо всебічності та повноти отримання необхідної інформації з різних, передбачених законодавством джерел, необхідної для вирішення питання щодо скасування відповідного дозволу на імміграцію. Також, відповідач не зробив відповідних додаткових запитів щодо обставин, з яких у нього виникли необґрунтовані підстави для прийняття оскаржуваного рішення. Колегія суддів вважає ці висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам ст.ст. 2, 6-12, 77 КАС України, ст.ст. 1, 4, 12 Закону України "Про імміграцію", п.12 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року №1983. Колегія суддів не приймає до уваги доводи апелянта, виходячи з наступного. Частина 2 ст. 19 Конституції України зобов`язує органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Стаття 1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" встановлює, що іноземець це - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав, а посвідка на постійне проживання це - документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні. Згідно ст. 1 Закону України "Про імміграцію" імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Іммігрантом є - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання. Відповідно до ч.1 ст. 4 Закону України "Про імміграцію" дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції. Пункт 6 ч.2 ст. 4 цього закону передбачає, що квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти. Стаття 12 Закону України "Про імміграцію" передбачає, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України. Аналіз зазначеної норми свідчить, що вона може бути застосована до іноземця, зокрема, у випадку, якщо останній для отримання дозволу на імміграцію, свідомо надав неправдиві відомості, підроблені документи чи документи, що втратили чинність та (або) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства. Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року №1983 (далі Порядок №1983). Пункт 12 Порядку №1983 передбачає, що територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію, зокрема, формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з`ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію. В апеляційній скарзі представник ГУ ДМС України в Одеській області наполягає на тому, що позивач подав про себе завідомо неправдиві відомості та порушив законодавство України з питань перебування на території України іноземців та осіб без громадянства. Аналізуючи такий довід апелянта, колегія суддів дійшла висновку про його необґрунтованість, виходячи з такого. На час прийняття рішення щодо видачі позивачу дозволу на імміграцію в Україну, суб`єктом владних повноважень здійснено відповідну перевірку законності перебування позивача на території України та, відповідно, не було встановлено підстав відмови у наданні дозволу на імміграцію в Україну. Понад те, на момент прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію, уповноважений державний орган, перевіряв надані позивачем документи та будь-яких порушень законодавства не виявив. Суд першої інстанції, досліджуючи заперечення ГУ ДМС України в Одеській області щодо законного перебування позивача на території України, обґрунтовано зазначив, що на момент подачі документів на отримання дозволу на імміграцію в Україну громадянин Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 законність свого перебування на території України підтвердив посвідкою на тимчасове проживання серії НОМЕР_2 від 22 вересня 2012 року штампом реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , а в заяві про надання дозволу на імміграцію позивач зазначив місце проживання в Україні - АДРЕСА_2 , отже, вказані обставини жодним чином не дають підстав вважати, що позивачем було зазначено свідомо неправдиві відомості або подано підроблені документи чи документи, що втратили чинність. Згідно з п.7 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року №207, реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі коли особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції. Також, з аналізу положень Порядку №1983, випливає, що процедура розгляду питання про скасування дозволу на імміграцію є досить складною та має часові обмеження, передбачає також надсилання запитів для отримання додаткової інформації, а також запрошення для надання пояснень самих іммігрантів, стосовно яких розглядається таке питання. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач порушив свій обов`язок щодо всебічності та повноти отримання необхідної інформації з різних, передбачених законодавством джерел, необхідної для вирішення питання щодо скасування відповідного дозволу на імміграцію. Також, відповідач не зробив відповідних додаткових запитів щодо обставин, з яких у нього виникли необґрунтовані підстави для прийняття оскаржуваного рішення. Тобто, посилання відповідача, що позивач не мав підстав для отримання дозволу на імміграцію в Україну згідно п.1 ч.3 ст. 4 Закону України "Про імміграцію", надавши завідомо неправдиві відомості, дозвіл на імміграцію в Україну отримав в порушення Закону України "Про імміграцію" та посвідкою на постійне проживання в Україні був документований безпідставно, були зроблені без врахування всіх обставин та без належного обґрунтування. Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) зазначає, що державні органи мотивували скасування рішення 1992 року тим, що його було прийнято помилково, без урахування попередньої обіцянки про виділення цієї ж землі третім особам. Аналізуючи відповідність цього мотивування Конвенції, Суд підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах "Беєлер проти Італії", заява №33202/96, "Онер`їлдіз проти Туреччини", заява №48939/99, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови", заява №21151/04 і "Москаль проти Польщі", заява №10373/05. Також зазначено, що на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (рішення у справах "Лелас проти Хорватії", заява №55555/08 і "Тошкуце та інші проти Румунії", заява №36900/03. Колегія суддів вважає, оцінку правової ситуації, що склалася у цій справі необхідно провести з урахуванням критерію "необхідності у демократичному суспільстві", а саме принципу пропорційності. Даний принцип вимагає встановлення балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень, що призвело до негативних наслідків для позивача за відсутності будь-якої, доведеної у встановленому законом порядку, вини останнього. У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово робив визначення критерію "необхідності у демократичному суспільстві". Так, при визначенні питання "необхідності у демократичному суспільстві" держави користуються певною свободою розсуду, межі якої залежать від сфери, що вступає в конфлікт з гарантованим правом. ЄСПЛ оцінює пропорційність обмежень, застосованих до права на повагу до сімейного життя, по відношенню до легітимної мети, якої прагнуть досягти сторони при застосуванні таких обмежень. А тому, будь-яке непропорційне втручання з боку держави у фундаментальне право передбачене ст. 8 Конвенції не буде вважатися необхідним у демократичному суспільстві. Так, громадянин Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 одружений з громадянкою України ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про шлюб від 17 червня 2014 року. Відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У контексті практики Європейського суду з прав людини, за ст. 8 Конвенції, видворення особи з країни, де проживають її близькі родичі, становить порушення права на повагу до сімейного життя, яке гарантується положеннями зазначеної статті. У кожному такому випадку питання повинне розглядатися пропорційно меті, яка ставиться, відповідно до вимог конвенції. Право на сім`ю потребує гарантій від усіх випадків утручання, незалежно від того, ким воно ініційоване - органами державної влади, фізичними чи юридичними особами. При розв`язанні спірних правовідносин ураховано правову позицію ЄСПЛ, викладену в рішенні від 18 лютого 1991 року у справі "Moustaquim v. Belgium". ЄСПЛ підкреслив, що у випадках, коли відповідні рішення (про депортацію) являли собою втручання у права, захищені ст. 8 Конвенції, слід обґрунтувати суттєву суспільну необхідність. Крім того, рішення повинні бути співмірні цілям, яких прагнуть досягти за допомогою закону. У ст. 8 Конвенції не йдеться про право проживати або залишатися в конкретній державі. Проте вислання є втручанням у право на сімейне життя, якщо близькі члени родини депортованої особи проживають у країні, з якої цю особу вислали. У таких випадках депортація повинна бути виправданою (рішення у справі "Moustaquim v. Belgium"). Колегія суддів вважає, що в даній справі, суб`єкт владних повноважень, скасовуючи дозвіл на імміграцію позивача, мав би також виходити з правових та фактичних наслідків такої дії, а тому був зобов`язаний обґрунтувати суттєву суспільну необхідність прийняття такого рішення та врахувати право позивача на сім`ю, інтереси для добробуту дітей позивача та міцність соціальних, культурних і родинних зв`язків у сім`ї позивача. За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 , та відповідно, необхідність їх задоволення. Враховуючи все вищевикладене, судова колегія вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, відповідно, апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Колегія суддів не змінює розподіл судових витрат відповідно ст. 139 КАС України. Оскільки дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, постанова суду апеляційної інстанції відповідно до ч.5 ст. 328 КАС України в касаційному порядку оскарженню не підлягає. Керуючись ст.ст. 308, 310, п.1 ч.1 ст. 315, ст.ст. 316, 321, 322, 325, ч.5 ст. 328 КАС України, судова колегія, П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків передбачених п.2 ч.5 ст. 328 КАС України. Повне судове рішення складено 18 червня 2021 року. Головуючий: Бітов А.І. Суддя: Лук`янчук О.В. Суддя: Ступакова І.Г.