Постанова 4855 № 826/2472/16

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 826/2472/16 Суддя (судді) першої інстанції: Добрівська Н.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 червня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді Оксененка О.М., суддів: Лічевецького І.О., Мельничука В.П., При секретарі: Лещенко В.С., За участю представника позивача: Скорік Ю.Б., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ДП Житомирстандарт» на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 березня 2021 року у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ДП Житомирстандарт» до Міністерства економічного розвитку і торгівлі України в особі заступника міністра економічного розвитку і торгівлі України Нефьодова Максима Євгенійовича, третя особа: Державне підприємство «Державний автотранспортний науково-дослідний і проектний інститут» про визнання протиправними дій, - ВСТАНОВИВ: Товариство з обмеженою відповідальністю «ДП Житомирстандарт» звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Міністерства економічного розвитку і торгівлі України в особі заступника міністра економічного розвитку і торгівлі України Нефьодова Максима Євгенійовича, третя особа: Державне підприємство «Державний автотранспортний науково-дослідний і проектний інститут», в якому, з урахуванням уточнень позовних вимог, просило: визнати протиправними дії відповідача щодо передачі електронних копій протоколів випробовувань, на підставі яких органами сертифікації у лютому-березні 2015 року були видані сертифікати відповідності на ДТЗ третій особі для проведення аналізу, які призвели до поширення конфіденційної інформації про результат робіт з сертифікації. Позов обґрунтовано тим, що відповідачем протиправно розголошено інформацію третій особі всупереч вимогам законодавства. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 березня 2021 року у задоволенні позовних вимог - відмовлено. Позивач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане судове рішення та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги - задовольнити. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що дії відповідача щодо надання відповідей згідно листів від 11.01.2016 та від 04.02.2016 свідчать про порушення останнім вимог Порядку здійснення процедури призначення органів з оцінки відповідності продукції, процесів і послуг вимогам технічних регламентів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №59 від 24.01.2007 та Постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання сертифікації транспортних засобів, їх частин та обладнання» №738, що вказує на дискримінацію посадовими особами Міністерства економічного розвитку і торгівлі України відносно позивача, та як наслідок порушення законних прав та інтересів у процесі розгляду наданих пропозицій щодо визначення органів із сертифікації колісного транспортного засобу. Крім того, апелянт звертає увагу на те, що такі заходи як проведення аналізу документів Порядком №59 або іншим нормативно-правовим актом не передбачено, як і не визначено права на участь Державного підприємства «Державний автотранспортний науково-дослідний і проектний інститут» в аналізі документів органом сертифікації, поданих до реєстру. На думку апелянта, відповідачем в межах спірних відносин порушено покладений на нього обов`язок з забезпечення захисту інформації з обмеженим доступом, яка міститься у протоколах, наданих третій особі для здійснення аналізу. У відзиві на апеляційну скаргу відповідачем зазначено про те, що матеріали справи не містять доказів того, що дії відповідача призвели до порушення прав позивача. Також відповідач вказує на те, що Мінекономіки як державний орган, який закорема призначав органи сертифікації у даному випадку здійснював державний нагляд за дотриманням органами сертифікації правил і порядку сертифікації продукції в державній системі сертифікації, що також свідчить про відсутність підстав для задоволення позовних вимог. Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку. Як вбачається з матеріалів справи, наказом Мінекономрозвитку від 04 серпня 2014 року №928 Товариство з обмеженою відповідальністю «ДП Житомирстандарт» призначено та уповноважено органом із сертифікації в державній системі сертифікації. У той же час, Наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 27 червня 1997 року №368 з метою подальшого вдосконалення роботи мережі створених органів із сертифікації дорожніх транспортних засобів, їх складових частин та приладдя (далі - ОС) у Системі сертифікації УкрСЕПРО доручено директору ДП «ДержавтотрансНДІпроект» виконувати функції організаційно-методичного центру із сертифікації ДТЗ щодо, зокрема, проведення за дорученням Держстандарту України експертизи документів випробовувальних лабораторій (центрів) щодо їх акредитації. Відповідно до протоколу №1 наради з вирішення проблемних питань, що виникають при проведенні робіт із сертифікації дорожніх транспортних засобів в державній системі сертифікації від 29 грудня 2014 року за результатами обговорення проблемних питань, що виникають при проведенні робіт із сертифікації ДТЗ в державній системі сертифікації, вирішено, зокрема, департаменту технічного регулювання та метрології разом із ДП «ДержавтотрансНДІпроект» провести аналіз протоколів випробовувань, які є підставою для видачі сертифікатів відповідності ДТЗ; у разі встановлення порушень звернутися до Національного агентства з акредитації України стосовно проведення моніторингу за відповідністю акредитованих ним випробовувальних лабораторій (центрів) шляхом здійснення нагляду, проведення повторних та позачергових оцінок. Листом від 28 квітня 2015 року вих. №3433-06/13955-07 Мінекономрозвитку звернулося до директора ДП «ДержавтотрансНДІпроект» як до керівника науково-методичного центру з сертифікації дорожніх транспортних засобів з проханням на виконання протоколу від 29 грудня 2014 року №1 провести аналіз електронних копій протоколів випробовувань (додаються), на підставі яких органами із сертифікації були видані сертифікати відповідності ДТЗ і зареєстровані в Реєстрі державної системи сертифікації у лютому-березні 2015 року. Листом від 01 липня 2015 року №1.04-11/1353 ДП «ДержавтотрансНДІпроект» надіслано до Мінекономрозвитку результати аналізування наданих електронних копій протоколів сертифікаційних випробовувань ДТЗ, що були у користуванні, проведених у лютому та березні 2015 року. Крім того, листом від 17 серпня 2015 року вих. №3433-06/27220-07, адресованим органам із сертифікації, Мінекономрозвитку повідомило, що за результатами вибіркового аналізу протоколів випробовувань, на підставі яких органами із сертифікації у лютому-березні 2015 року були видані сертифікати відповідності на ДТЗ, виявлено, зокрема фактичну невідповідність ДТЗ екологічним нормам «ЄВРО-0» та «ЄВРО-6», вказаним у цих протоколах, а також інші невідповідності, які наведені в додатку. Зазначені дії, на думку відповідача, ставлять під сумнів сам факт проведення випробовувань, а також свідчать про недотримання органами із сертифікації вимог щодо аналізування протоколів, на підставі яких видано сертифікати відповідності на ДТЗ, тому орган із сертифікації має невідкладно скасувати дію сертифікатів відповідності, про що проінформувати Мінекономрозвитку і заявника і одноденний термін. У разі неприйняття органом із сертифікації відповідного рішення необхідно надати обґрунтовані пояснення по суті наданих зауважень та невідповідностей для прийняття Мінекономрозвитку рішення щодо подальшої реєстрації в Реєстрі державної системи сертифікації сертифікатів відповідності на ДТЗ, виданих такими органами із сертифікації. Листом від 27 серпня 2015 року вих. №100/1 позивачем надано пояснення у відповідь на запит стосовно зауважень та невідповідностей, описаних у додатку до запиту. Вважаючи дії відповідача щодо передачі електронних копій протоколів випробовувань протиправними та такими, що порушують права та інтереси позивача, останній звернувся з цим позовом до суду. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки матеріали справи не містять жодних доводів, підтверджених доказами стосовно того, що спірні дії відповідача призвели до спричинення для позивача юридичних наслідків, зокрема прийняття рішення, яким би порушувалися права та законні інтереси позивача в межах спірних відносин, тому у задоволенні позовних вимог слід відмовити. Колегія суддів погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції з огляду на таке. У силу вимог частини другої ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У відповідності до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Згідно частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. У той час, колегія суддів звертає увагу на те, що відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. Так, відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Відтак, реалізуючи передбачене статтею 55 Основного Закону право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. Право на захист - це самостійне суб`єктивне право, яке з`являється в його володільця у момент порушення чи оспорення останнього. З системного аналізу положень наведених норм вбачається, що завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах. Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в рішенні від 14.12.2011 №19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Утвердження правової держави, відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України, полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту. Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України. У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 дав визначенню поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» має один і той же зміст. Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. При цьому, право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб не є абсолютним. Людина має таке право за умови, якщо вважає, що рішення, дія чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб порушують або ущемляють її права і свободи чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді. Таким чином, суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб`єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод позивача. Крім того, Верховний Суд України, розглядаючи справу №21-438а12, у своїй постанові від 26 березня 2013 року прийшов до правового висновку про те, що відповідно до частини першої статті 2, підпунктів 6, 8 частини першої статті 3, частини першої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, предметом захисту в адміністративному судочинстві є саме порушені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або їхніх посадових чи службових осіб права та інтереси позивачів. Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають начебто певні положення норм законодавства впливають на їх правове становище. З матеріалів позовної заяви вбачається, що дії відповідача є протиправними з огляду на передачу Міністерством економічного розвитку і торгівлі України електронних копій протоколів випробовувань, на підставі яких органами сертифікації у лютому-березні 2015 року були видані сертифікати відповідності на ДТЗ третій особі для проведення аналізу, що призвело до поширення конфіденційної інформації про результат робіт з сертифікації. Зазначаючи про протиправність вказаних дій, позивач вказує, що копії протоколів випробовувань серед інших даних містять також інформацію про фізичних або юридичних осіб (заявників), такі як ім`я замовника, їх адреса та інші персональні дані, тобто, інформацію, яка є конфіденційною. Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про інформацію» інформація - будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді. Частиною другою статті 6 вказаного Закону визначено, що право на інформацію може бути обмежене законом, зокрема для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно. Згідно статті 11 Закону України «Про інформацію» інформація про фізичну особу (персональні дані) - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована. Не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, а також адреса, дата і місце народження. Частинами першою, другою статті 21 Закону України «Про інформацію» визначено, що інформацією з обмеженим доступом є, зокрема конфіденційна інформація. Конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб`єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом. Відносини, пов`язані з правовим режимом конфіденційної інформації, регулюються законом. З наведених положень законодавства вбачається, що конфіденційною є інформація, яка стосується фізичної або юридичної особи та вона може поширюватися лише за бажанням (згодою) відповідних осіб. Втім, позивачем не надано жодного доказу, який міг би підтвердити, що оскаржуваними діями щодо передачі електронних копій протоколів випробовувань, на підставі яких органами сертифікації у лютому-березні 2015 року були видані сертифікати відповідності на ДТЗ третій особі для проведення аналізу, які, на думку позивача призвели до поширення конфіденційної інформації про результат робіт з сертифікації, порушено права та законні інтереси саме ТОВ «ДП «Житомирстандарт». Окрім того, судом першої інстанції вірно відзначено, що матеріали справи не містять жодних доказів, якими б підтверджувалося уповноваження позивача на вчинення дій щодо оскарження дій з поширення конфіденційної інформації особами, зазначеними у протоколах випробовувань, на підставі яких органами сертифікації у лютому-березні 2015 року були видані сертифікати відповідності на ДТЗ третій особі для проведення аналізу, що у свою чергу свідчить про відсутність порушеного права позивача в межах заявленого ТОВ «ДП «Житомирстандарт» предмета спору. При цьому, позивачем не наведено жодних доводів, підтверджених доказами стосовно того, що спірні дії відповідача призвели до спричинення для позивача юридичних наслідків, зокрема прийняття рішення, яким би порушувалися права та законні інтереси позивача в межах спірних відносин. Крім того, Верховний Суд у постанові від 29.04.2020 у справі №8/84 вказав, що при з`ясуванні статусу позивача як «потерпілого», Суд має керується практикою, напрацьованою Європейським судом з прав людини. Поняття «потерпілий» має автономне значення (не залежить від національного законодавства) і має значення лише для цілей застосування Конвенції. Водночас, підходи ЄСПЛ мають важливе методологічне значення для розвитку практики національних судів. Таким чином, право особи на звернення до ЄСПЛ пов`язане з наявністю у неї статусу жертви (потерпілого). Слово «жертва» в контексті статті 34 Конвенції означає особу або осіб, яких прямо або опосередковано торкнулося стверджуване порушення. Отже, стаття 34 стосується не тільки безпосередньої жертви або жертви стверджуваного порушення, але також непрямих жертв, яким порушення заподіяло б шкоду або які б мали дійсну і особисту зацікавленість в тому, щоб воно припинилося (Валліанатос та інші проти Греції [ВП], №№ 29381/09 та 32684/09, п. 47, від 7 листопада 2011). Щоб мати можливість подати скаргу відповідно до статті 34, заявник повинен бути здатним довести, що оскаржуваний захід «зачіпає його безпосередньо» (Тенасє проти Молдови [ВП], № 7/08, п. 104, від 27 квітня 2010, Берден проти Сполученого Королівства [ВП], №. 13378/05, п. 33, від 29 квітня 2008). Посилання апелянта щодо зацікавленості третьої особи у результатах проведеного аналізу протоколів як органу із сертифікації колегія суддів не приймає до уваги, оскільки Мінекономрозвитку звернулося до директора ДП «ДержавтотрансНДІпроект» саме як до керівника науково-методичного центру з сертифікації дорожніх транспортних засобів з проханням на виконання протоколу від 29 грудня 2014 року №1 провести аналіз електронних копій протоколів випробовувань (додаються), на підставі яких органами із сертифікації були видані сертифікати відповідності ДТЗ і зареєстровані в Реєстрі державної системи сертифікації у лютому-березні 2015 року. Твердження апелянта стосовно перевищення відповідачем повноважень у зв`язку з відсутністю у нормативно-правових актах, якими регулюється порядок державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності такого заходу, як аналіз електронних копій документів, колегія суддів оцінює критично, так як процедура здійснення відповідачем аналізу протоколів із залученням третьої особи не є предметом адміністративного позову в межах заявлених позовних вимог, а отже не розглядається судом відповідно до частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України. Отже, колегія суддів приходить до висновку, що оскільки позивач не надав дійсного (фактичного) порушення або реальної можливості порушення його прав внаслідок оскаржуваних дій відповідача, тому підстави для задоволення даного позову - відсутні. Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обгрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі. Інші доводи апеляційної скарги не спростовують докази, досліджені та перевірені в суді першої інстанції та не впливають на висновки суду, викладені в оскаржуваному рішенні. За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, і доводи апелянта, викладені у скарзі, не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи. Отже при ухваленні оскаржуваної постанови судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування. За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 242, 250, 308, 310, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ДП Житомирстандарт» - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 березня 2021 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 329-331 КАС України. Головуючий суддя О.М. Оксененко Судді І.О. Лічевецький В.П. Мельничук