Постанова 4818 № 614/578/20

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ Постанова Іменем України 09 червня 2021 року м. Харків Справа № 614/578/20 Провадження № 22-ц/818/3556/21 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Пилипчук Н.П. , суддів: Кругової С.С., Маміної О.В., за участю секретаря судового засідання : Плахотнікової І.О., Учасники справи: позивач ОСОБА_1 . відповідач Міжрайонний відділ державної виконавчої служби по Барвінківському, Борівському, Ізюмському районах та м. Ізюм Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків), Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Міжрайонного відділу державної виконавчої служби по Барвінківському, Борівському, Ізюмському районах та м. Ізюм Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків), Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про зняття арешту з нерухомого майна, за апеляційною скаргою Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» в особі представника Істамової Ірини Володимирівни, на рішення Борівського районного суду Харківської області від 24 лютого 2021 року, ухвалене суддею Гуляєвою Г.М., в залі суду в смт. Боорова, В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 звернулась до суду із вказаним позовом. В обґрунтування заявлених позовних вимог посилається на те, що заочним рішенням Борівського районного суду Харківської обл. по справі №614/715/15-ц від 05.08.2015 за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» з неї було стягнуто заборгованість по кредитному договору в розмірі 32 373 грн. 89 коп. Згідно вищевказаного рішення, Борівським районним судом Харківської області був виданий виконавчий лист, який був переданий на виконання до Борівського районного відділу ДВС ГТУЮ в Харківській обл. На підставі вищевказаного виконавчого листа державний виконавець виніс постанову ВП 50803211 від 19.04.2016 про накладення арешту на все майно, яке належить позивачу, а саме: земельну ділянку площею 0.0958 (кадастровий №1414100000:01:010:0549), яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ) та житловий будинок АДРЕСА_1 . 15.06.2020 позивач звернулась до Борівського РВ ДВС ГТУЮ у Харківській обл. із заявою про зняття арешту з нерухомого майна, яке належить їй, в зв`язку з тим, що строк пред`явлення виконавчого листа по справі №614/715/15-ц вже минув і кредитор не має права пред`явити вказаний виконавчий лист до виконання. 22.06.2020 вона отримала відповідь Борівського РВ ДВС ГТУЮ у Харківській обл. про те, що їй відмовлено у знятті арешту. Свою позицію державна виконавча служба мотивувала тим, що діючим законодавством передбачається зняття арешту лише в разі повного виконання рішення суду, а в разі повернення виконавчого листа без виконання, арешт державний виконавець не скасовує. Зазначає, що строк пред`явлення виконавчого листа по справі №614/715/15-ц сплив 15.06.2020, а тому немає ніяких законних підстав для арешту її майна. У зв`язку із чим просила зняти арешт та заборону на відчуження нерухомого майна, а саме: земельної ділянки площею 0.0958 (кадастровий №1414100000:01:010:0549), яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 та житловий будинок АДРЕСА_1 , накладений державним виконавцем Борівського районного відділу ДВС ГТУЮ в Харківській області на підставі Постанови №50803211 від 19.04.2016. Рішенням Борівського районного суду Харківської області від 24 лютого 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Знято арешт та заборону на відчуження нерухомого майна, а саме: земельної ділянки площею 0.0958 (кадастровий №1414100000:01:010:0549), яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 та житловий будинок АДРЕСА_1 , накладений державним виконавцем Борівського районного відділу ДВС ГТУЮ в Харківській області на підставі Постанови №50803211 від 19.04.2016. В апеляційній скарзі представник АТ КБ «Приватбанк» просить скасувати рішення суду першої інстанції, та закрити провадження у справі. Посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи. Апеляційна скарга мотивована тим, що заявлені ОСОБА_1 вимоги не можуть розглядатися у позовному провадженні, оскільки у такому випадку позивач одночасно має бути й відповідачем, так як її майно арештовано державним виконавцем і вона є боржником за виконавчим провадженням, що є неможливим відповідно до вимог статей 42, 48, 175, 447 ЦПК України. Тому такий позов ОСОБА_1 взагалі не підлягає розгляду в порядку позовного провадження, районний суд мав би відмовити у відкритті провадження у справі, а тому провадження у цій справі підлягає закриттю. Позивач пред`явила позов, зі змісту якого взагалі не вбачається спору між сторонами про право власності ( володіння чи користування, розпорядження) на майно, на яке накладено арешт, і таке право позивача ніким не оспорюється. Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судова колегія, заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що вказаний арешт перешкоджає позивачу в повному обсязі реалізувати свої права щодо користування та розпорядження своїм майном. Колегія суддів вважає, що такий висновок суду першої інстанції не узгоджується з вимогами матеріального та процесуального права, обставинами справи. Судом першої інстанції встановлено, що згідно копії постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 19.04.2016, накладено арешт на все майно в межах суми стягнення (35661,78 грн.), яке належить боржнику ОСОБА_1 (а.с.7), згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру права власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки кадастровий №1414100000:01:010:0549), яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; та житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.8-9), відповідно до повідомлення Міжрайонного відділу державної виконавчої служби по Барвінківському, Борівському, Ізюмському районах та м. Ізюм Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Гуманюк О.М., на виконанні у відділі перебував виконавчий лист №614/715/15-ц, виданий 25.03.2016 Борівським районним судом Харківської обл. про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованості по кредиту в сумі 32373,89 (№АСВП 50803211); виконавче провадження з виконання вищевказаного виконавчого документу завершено 17.01.2017 на підставі п.2 ч.1 ст.37 ЗУ «Про виконавче провадження» (а.с.10). Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Статтею 129-1 Конституції України визначено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. У пункті 9 частини другої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду. Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). з Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999року №606-XIV втратив чинність 05.01.2017року на підставі Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції від 02.06.2016 року № 1404-VIII). Відповідно до перехідних положень Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції від 02.06.2016 року № 1404-VIII) виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону. Згідно висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2018 року у справі № 553/1951/14-ц (провадження № 61-20552св18), тлумачення пункту 5 Розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження», щодо того, що виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред`являються до виконання у строки, встановлені цим Законом, дозволяє зробити висновок, що цей строк застосовується тільки до виконавчих документів, строк пред`явлення до виконання за якими не сплинув на час набрання чинності цим законом. Таким чином, до правовідносин про примусове виконання судового рішення у даній справі застосовується порядок, передбачений Законом України «Про виконавче провадження» в редакції закону від 02.06.2016 року № 1404-VIII, який набрав чинності 05.10.2016 та положеннями Інструкції з організації примусового виконання рішень, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5. Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. У ч. 1 ст. 18 цього Закону визначено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Частиною 3 цієї ж статті визначено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право, зокрема, з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну; викликати фізичних осіб, посадових осіб з приводу виконавчих документів, що перебувають у виконавчому провадженні. Під час виконання рішень виконавець має право на безпосередній доступ до інформації про боржників, їхнє майно, доходи та кошти, у тому числі конфіденційної, яка міститься в державних базах даних і реєстрах, у тому числі електронних (ч.5 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження»). В суді першої інстанції встановлено, що згідно інформації Міжрайонного відділу державної виконавчої служби по Барвінківському, Борівському, Ізюмському районах та м. Ізюм Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків), при перевірці даних, які знаходяться у спецрозділі Автоматизованої системи виконавчого провадження встановлено наступне: на виконанні у відділі перебувало виконавче провадження №50803521 (№АСВП) з примусового виконання виконавчого листа №2/614/202/15, виданого 25.03.2016 Борівським районним судом Харківської області про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» судового збору в сумі 323,74 грн. та виконавче провадження №50803211 (№АСВП) з примусового виконання виконавчого листа №614/715/15-ц, виданого 25.03.2016 Борівським районним судом Харківської обл. про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованості в сумі 32373,89 грн. Дані виконавчі провадження 17.01.2017 завершені у зв?язку з поверненням виконавчого документу стягувачу на підставі п.2 ч.1 ст.37 ЗУ «Про виконавче провадження». При перевірці даних Автоматизованої системи виконавчого провадження, вищезазначений виконавчий документ станом на 28.01.2021 на виконанні у відділі не перебуває. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ повертається стягувачу, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними. Разом з тим повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» не є підставою для зняття арешту з майна, оскільки відповідно до частини третьої статті 37 зазначеного Закону арешт з майна знімається у разі повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пунктів 1, 3, 11 частини першої статті 37 цього Закону. Розширеному тлумаченню такі підстави не підлягають. Такий механізм запроваджено законодавцем з метою захисту прав стягувачів, оскільки відповідно до частини п`ятої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону. Колегія суддів вважає, що закінчення виконавчого провадження та повернення виконавчого документа стягувачу - це складові завершення виконавчого провадження, проте вони мають різну правову підставу і відповідно різні правові наслідки. Так, правові підстави закінчення виконавчого провадження визначаються статтею 39 Закону України «Про виконавче провадження». При цьому закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених статтею 39 вказаного Закону виключало можливість розпочати його знову, крім випадків, передбачених цим Законом. Разом з тим, завершення виконавчого провадження з цих підстав п. 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» не позбавляло стягувача його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених цим Законом. Відповідно до статті 59 Закону України від 02 червня 2016 року «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. Під час вирішення такого спору з`ясуванню підлягають обставини щодо підстав набуття права власності на спірне майно. Відповідачами у справах за позовами про звільнення з-під арешту майна є стягувач і боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних відносин щодо такого майна, що узгоджується з правовими висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 905/386/18 (провадження № 12-85гс19). В свою чергу, позивачка ОСОБА_1 не є відмінною від боржника у виконавчому провадженні особою та звернулася до суду не з позовом про визнання права власності на майно, яке перебуває під арештом, а про зняття арешту. Так, статтею 59 Закону України «Про виконавче провадження» врегульовано питання зняття арешту з майна, де у ч. 4 цієї статті визначено вичерпний перелік підстав для зняття арешту виконавцем з усього майна (коштів) боржника або його частини, у всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду (ч. 5 ст. 59 Закону). Матеріали справи не містять даних про те, що держаним виконавцем виносилася постанова про закінчення виконавчого провадження. Іншими словами, оскільки повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених статтею 37 ЗУ «Про виконавче провадження», не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених цим Законом, державний виконавець підставно не знімав арешту, який був накладений з метою виконання рішення. Доводи позивача те, що строк пред`явлення виконавчого документу до виконання сплив та стягувач повторно не пред`явив виконавчий документ до виконання є безпідставними, з огляду на те, що ПАТ КБ «Приватбанк» має право в порядку, передбаченому статтею 433 ЦПК України, заявити про поновлення пропущеного строку пред`явлення виконавчих листів до виконання. Отже, належним чином дослідивши та давши оцінку поданим сторонами доказам, колегія суддів вважає, що висновок суду про обґрунтованість вимог є помилковим, оскільки рішення суду боржником виконано не було, виконавче провадження завершено на підставі статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» та виконавчий лист було повернуто стягувачу, що не позбавляє його права повторно пред`явити у визначені законодавством строки виконавчий лист до виконання. При цьому завершення виконавчого провадження з цих підстав не передбачає можливості зняття арешту з майна боржника, оскільки рішення суду не виконано. Доводи позивача щодо відсутності на цей час відкритих виконавчих проваджень щодо неї відхиляються, оскільки постанова про арешт майна боржника було винесена в межах відкритого на той час виконавчого провадження. Виконавчий документ був повернутий на підставі пункту 2 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» у зв`язку з відсутністю у боржника майна, на яке можливо звернути стягнення. Виконавче провадження закінчене не було, а чинність арешту зберігалася відповідно до частини першої статті 40 Закону України «Про виконавче провадження». Також є безпідставним посилання позивача на порушення її прав, як власника, захист яких передбачено статтею 41 Конституції України та статтями 317, 319, 321, 391 ЦК України, оскільки спір про право власності (користування) на майно, на яке накладено арешт відсутній і таке право заявника ніким не оспорюється. Апелянт посилається на те, що заявлені ОСОБА_1 вимоги не можуть розглядатися у позовному провадженні, оскільки у такому випадку позивач одночасно має бути й відповідачем, так як її майно арештовано державним виконавцем і вона є боржником за виконавчим провадженням, що є неможливим відповідно до вимог статей 42, 48, 175, 447 ЦПК України, а отже позов ОСОБА_1 взагалі не підлягає розгляду в порядку позовного провадження, а тому провадження у цій справі підлягає закриттю. Однак колегія суддів не приймає вказані доводи виходячи з такого. У пункті 24 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» судам роз`яснено, що вимоги сторони виконавчого провадження про зняття арешту з майна розглядаються не у позовному провадженні, а як оскарження рішення державного виконавця про оцінку майна в процесуальному порядку, передбаченому розділом VII ЦПКУкраїни, оскільки є процесуальною дією державного виконавця незалежно від того, яка конкретно особа (сам державний виконавець, залучений ним суб`єкт оціночної діяльності чи особа, яка рецензувала звіт про оцінку майна) здійснювала відповідні дії, так як виконавчо-процесуальні відносини виникли між сторонами виконавчого провадження та державним виконавцем і між державним виконавцем та суб`єктом оціночної діяльності. Однак, судом встановлено, що виконавчий лист №2/614/202/15, виданий 25.03.2016 Борівським районним судом Харківської обл. про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» судового збору в сумі 323,74 грн. станом на 28.01.2021 на виконанні у відділі не перебуває. Позивач про визнання неправомірними дій держаного виконавця не просить та не заявляє. У зв`язку із чим, колегія суддів вважає, що підстави для закриття провадження відсутні. Доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду першої інстанції є частково обґрунтованими. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). За таких обставин, рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до п. 4 ч.1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно ч.1., п.2 ч.2, ч.13 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Керуючись ст. ст. 371, 374, п. 4 ч. 3 ст. 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» в особі представника Істамової Ірини Володимирівни задовольнити частково. Рішення Борівського районного суду Харківської області від 24 лютого 2021 року скасувати, ухвалити нове. У задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» судові витрати, понесені апелянтом за подачу апеляційної скарги у розмірі 1261, 20 грн. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку тільки в випадках передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий Н.П.Пилипчук Судді С.С. Кругова О.В. Маміна