Постанова 4811 № 450/2222/15-ц

Справа № 450/2222/15-ц Головуючий у 1 інстанції: Данилів Є.О. Провадження № 22-ц/811/1140/20 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М. Категорія:21 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 травня 2021 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі: головуючої - судді Копняк С.М., суддів - Бойко С.М., Ніткевича А.В., секретаря Юзефович Ю.І. з участю представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Курилець Х.З., представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Децика В.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові, в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 31 січня 2020 року, постановлене в складі головуючого судді Даниліва Є.О., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Семенівська сільська рада Пустомитівського району Львівської області, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні проїздом та відновлення межових знаків земельної ділянки, - В С Т А Н О В И Л А: у вересні 2015 року позивач ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом, який заявою від 20.09.2016 року уточнив, та просив: - зобов`язати ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні проїздом між земельними ділянками, що знаходяться по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 ; - зобов`язати ОСОБА_2 відновити межові знаки земельної ділянки ОСОБА_2 , що знаходиться АДРЕСА_1 , до розмірів, які встановлені відповідно Державного акту на право приватної власності на землю, зареєстрованого в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 275 від 11вересня 1996 року. В обґрунтування позову покликався на те, що на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку, серія ЯК №903322 він є власником земельної ділянки, цільове призначення якої - для будівництва та обслуговування будинку, господарських будівель таспоруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Згідно плану меж його земельної ділянки на межі від В до Г знаходиться проїзд (землі загального користування), на межі із даним проїздом знаходиться земельна ділянка для обслуговування житлового будинку і господарської будівлі, яка належить відповідачу ОСОБА_2 та належить їй на підставі Державного Акту на право приватної власності на землю, зареєстрованого в книзі записів державних актів на право приватної власності на землюза №275 від 11 вересня 1996 року. Навесні 2015 року ОСОБА_2 розпочала процес щодо присвоєння кадастрового номера земельній ділянці, однак, в порушення чинного законодавства України здійснила незаконне захоплення частини земельної ділянки у сторону її збільшення за рахунок ширини проїзду між його, позивачем, та її земельними ділянками. Даний факт унеможливлює будь-який проїзд та заїзд на його господарство. На його звернення до Семенівської сільської ради, він отримав відповідь у вигляді листа за №183 від 17.08.2015 року про те, Семенівською сільською радою не приймалось рішення щодо зміни площі земельної ділянки ОСОБА_2 . Згідно п.2.3 ДБН В.2.2-15-2005 від 01.01.2006 року при проектуванні протяжних окремо розташованих будинків і периметральної забудови кварталу в них повинні бути передбачені наскрізні проїзди для автотранспорту відповідно до вимог ДБН

360. Ширина проїзду повинна бути не менша 3,5 м. Однак, згідно розмірів, знятих власноручно ширина проїзду становить 3 м. з півночі та 2 м. з півдня. До самовільного збільшення розмірів земельної ділянки ОСОБА_2 , ширина проїзду становила 3,60м. Просив позов задовольнити. Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 31 січня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Зобов`язано ОСОБА_2 привести огорожу земельної ділянки ОСОБА_2 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 на проміжку, від точки «А» до точки «В», зі сторони дороги по АДРЕСА_1 згідно Державного акту на право приватної власності на землю, зареєстрованого книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 275 від 11 вересня 1996 року до розмірів, які встановлені Державним актом на право приватної власності на землю, зареєстрованого книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 275 від 11вересня 1996 року. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , в іншій їх частині, відмовлено. У стягненні з ОСОБА_2 в користь ОСОБА_1 понесених позивачем витрат: 243,60 грн. на оплату судового збору; 8928,00 грн. за проведення судової експертизи відмовлено. Рішення суду, в частині незадоволених позовних вимог, оскаржив позивач ОСОБА_5 , а в частині задоволених вимог ОСОБА_2 . Вважають його незаконним та таким, що порушує правовий порядок, встановлений законодавством України. Апеляційну скаргу ОСОБА_5 обґрунтовує тим, що відповідач ОСОБА_2 розпочала будівництво бетонної огорожі навколо своєї земельної ділянки та в порушення чинного законодавство України здійснила незаконне захоплення частини земельної ділянки за рахунок ширини проїзду між його та її земельними ділянками. Даний факт унеможливлює будь-який проїзд та заїзд на його господарство. Судом першої інстанції не надано жодної правової оцінки фактам, викладеним у позовній заяві. Не враховано п.2.3 ДБН В.2.2-15-2005 від 01.01.2006 року, яким передбачено, що при проектуванні протяжних окремо розташованих будинків і периметральної забудови кварталу в них повинні бути передбачені наскрізні проїзди для автотранспорту відповідно до вимог ДБН

360. Ширина проїзду повинна бути не менша 3,5 м. Судом не досліджено того факту, при якому відбулось явне порушення відповідачем прав позивача. Зобов`язуючи ОСОБА_2 привести огорожу земельної ділянки на проміжку від точки А до точки В зі сторони дороги по АДРЕСА_1 , суд першої інстанції не врахував, що на жодному картографічному документів, що знаходиться в матеріалах справи та який належить ОСОБА_2 не існує точок «А» та «В» зі сторони дороги по АДРЕСА_1 . Фактичне захоплення ОСОБА_2 земельної ділянки за рахунок проїзду відбулось вздовж усього проїзду між його та її земельними ділянками, а не в точках, про які зазначив суд. Окрім того, суд незаконно відмовив у стягненні на користь позивача судових витрат, зокрема судовий збір та інші судові витрати покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Просить скасувати рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 31 січня 2020 року частково та прийняти нове, яким зобов`язати відповідача ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні проїздом між земельними ділянками, що знаходяться за адресою АДРЕСА_2 , а також зобов`язати ОСОБА_2 відновити межові знаки земельної ділянки ОСОБА_2 , що знаходиться за адресою АДРЕСА_3 до розмірів, які встановлені відповідно до Державного акту на право приватної власності на землю, зареєстрованого в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №275 від 11 вересня 1996 року. Стягнути судові витрати. В апеляційній скарзі ОСОБА_2 зазначає, що позивач не довів, а суд не здобув жодних доказів в підтвердження того, що відповідач захопила частину проїзду між ділянками і створила перешкоди у його використанні, внаслідок чого порушилися, не визнавалися або оспорювалися права, свободи чи інтереси позивача. Відповідно до заявлених вимог, доступ до земельної ділянки позивача відбувається через належні йому ворота і згідно висновку експерта ширина проїзду у вказаному місці становить 3 м 91 см, позивач не просив відновлювати розміри меж земельної ділянки зі сторони АДРЕСА_3 , а її розмір жодним чином не порушує прав позивача і не обмежує його доступ до належних йому ділянки та будинку. Просить скасувати рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 31 січня 2020 року в частині задоволених позовних вимог. Відзиви на апеляційні скарги не надходили, що згідно з ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. 15 грудня 2017 року набрала чинності нова редакція ЦПК України, відповідно до п.9 ст.1 Перехідних положень вказаного Кодексу, справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Таким чином, дана справа розглядається за правилами ЦПК України в редакції Закону №2147-У111 від 03.10.2017 року, яка набрала чинності з 15.12.2017 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явились в судове засідання суду апеляційної інстанції, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд. Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. В силу положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно п.п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданнюцивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторонни посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржуване рішення зазначеним вимогам відповідає частково. Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Пленум Верховного Суд України у п. 11 Постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 11 роз`яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів. Суд першої інстанції зазначених вимог закону дотримався лише частково. За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимоги апеляційної скарги. Частиною 2 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Судом встановлено, що позивачу ОСОБА_1 на праві приватної власності належить земельна ділянка площею 0,1485 га з кадастровим номером 4623685900:01:003:0104, з цільовим призначенням: будівництво і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що стверджується Державним актом серії ЯК №903322. Відповідачу ОСОБА_2 згідно Державного акту на право приватної власності на землю від 11 вересня 1996 року належить земельна ділянка, площею 0,1231 га. Згідно витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 4623685900:01:003:0119. Земельні ділянки між собою не межують. Сторони по справі не є суміжними землекористувачами. Висновком експерта № 2313 за результатами проведення земельно-технічної експертизи по цивільній справі № 450/2222/15-ц від 19.02.2018 року встановлено таке: Площа (0,1227га), розміри та конфігурація земельної ділянки, кадастровий номер 4623685900:01:003:0119, яка розташована по АДРЕСА_1 якою фактично користується гр. ОСОБА_2 по фактичному порядку користування не відповідає площі (0,1231га), розмірам та конфігурації, які зазначені в державному акті від 11 вересня 1996року. Має місце порушення меж земельної ділянки, кадастровий номер 4623685900:01:003:0119, яка розташована по АДРЕСА_3 та якою фактично користується гр. ОСОБА_2 , що полягає у невідповідності її фактичної конфігурації (розмірам, площі (в сторону зменшення) та кутам повороту) тій, що зазначена в державному акті від 11 вересня 1996року. Фактична площа проїзду, між земельними ділянками № НОМЕР_1 (кадастровий номер 4623685900:01:003:0119) та № НОМЕР_2 (кадастровий номер 4623685900:01:003:0104) по АДРЕСА_3 , становить 0,0366га, а його фактична конфігурація та геометричні розміри від точки 1 (за рухом годинникової стрілки), наступні: ОСОБА_6 , 29,35м.п., 11,89м.п., 15,23м.п., 15,20м.п., ОСОБА_6 , ОСОБА_6 , 64м.п., ОСОБА_6 , ОСОБА_6 , ОСОБА_6 , ОСОБА_6 , ОСОБА_6 , 20,95м.п., 27,68м.п., 3,41м.п., 9, 31 м.п., ОСОБА_6 , 5,85м.п., ОСОБА_6 , ОСОБА_6 та 35,80м.п. За результатами проведення земельно-технічної експертизи по цивільній справі № 450/2222/15-ц від 19.02.2018 року (частина дослідження) слідує, що як вбачається з даних планів та схем, існуючий проїзд між земельними ділянками № НОМЕР_1 (кадастровий номер 4623685900:01:003:0119) та №176 (кадастровий номер 4623685900:01:003:0104) по АДРЕСА_3 , має звуження зі сторони земельної ділянки гр. ОСОБА_1 в місці розташування житлового будинку, який відсутній на викопіюванні, що міститься в матеріалах справи (а.с.7) (згідно даного викопіювання ширина проїзду є візуально однаковою). Встановлені обставини вказують на те, що дійсно має місце звуження проїзду між земельними ділянками № НОМЕР_1 (кадастровий номер 4623685900:01:003:0119) та № НОМЕР_2 (кадастровий номер 4623685900:01:003:0104) по АДРЕСА_3 . Проте, таке звуження має місце із сторони позивача та обумовлене розташуванням житлового будинку на його земельній ділянці. Розглядаючи спір та задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що огорожу земельної ділянки ОСОБА_2 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 на проміжку, від точки «А» до точки «В» зі сторони дороги по АДРЕСА_3 слід привести до розмірів, які встановлені Державним актом на право приватної власності на землю, зареєстрованого в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 275 від 11вересня 1996 року, а саме до 9, 7 м, з підстав п. г) ч. 1 ст. 96 ЗК України. В іншій частині заявлені позивачем позовні вимоги не підлягають задоволенню. З правильністю та обґрунтованістю висновків суду першої інстанції колегія суддів в частині задоволених позовних вимог не погоджується. Разом з тим, погоджується з висновками суду про відмову в задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 . Частиною 1 ст. 15, ст. 16 ЦК України визначено право кожної особи право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цього, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак, суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Відповідно до ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. При цьому використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. У ст.13 Конституції України закріплено, що власність зобов`язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14 Конституції України). Згідно з частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Частиною першою статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно ст. 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Згідно ч.3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ст. 76 ЦПК України). Предметом позову у цій справі є вимога позивача про зобов`язання усунути перешкоди у користуванні проїздом загального користування шляхом відновлення межових знаків земельної ділянки ОСОБА_2 до розмірів, які встановлені відповідно до Державного акту на право приватної власності на землю, зареєстрованого в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 275 від 11 вересня 1996 року. Позов заявлено з тих підстав, що відповідач самовільно захопила частину проїзду загального користування, внаслідок чого існують перешкоди позивачу користуватися проїздом до свого домоволодіння. Згідно із статтею 39 ЗК України використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови. Відповідно до частини третьої статті 71 ЗК України земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об`єкти комунальної власності. До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо) (стаття 83 ЗК України). Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Згідно з пунктом «б» частини третьої статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав. Землекористувачі зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, дотримуватися правил добросусідства (стаття 96 ЗК України). Згідно з частиною першою статті 103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей. Відповідно до положень статті 391 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню незалежно від того, на своїй чи на чужій земельній ділянці або іншому об`єкті нерухомості відповідач вчиняє дії (бездіяльність), що порушують право позивача. Відповідно до пункту 15.3.1 ДБН Б2.2-12:2018 «Планування та забудова територій» під час проектування проїздів і пішохідних маршрутів необхідно забезпечувати можливість проїзду пожежних автомобілів до житлових і громадських будинків. Для пожежних автомобілів слід передбачати проїзди завширшки не менше ніж 3,5 метра, які повинні бути розраховані на відповідні навантаження від пожежного автомобіля. Таким чином, судом першої інстанції встановлено, що звуження проїзду загального користування, який є землею комунальної власності, що створює перешкоди позивачу у користуванні його власністю, шляхом обмеження доступу єдиного нормального під`їзду до будинку, дійсно має місце. Разом з тим, колегія суддів, вважає, що такий висновок суду першої інстанції є помилковим в частині того, що звуження відбулось за рахунок збільшення розміру земельної ділянки відповідачки. Адже, позивач, звертаючись до суду з означеним позовом не надав належних та допустимих доказів, які б підтверджували, що у нього існують перешкоди щодо користування проїздом загального користування, внаслідок самовільного захоплення відповідачкою частини цього проїзду. При цьому судом не враховано, що тягар доказування обставин, викладених у позові, покладений на позивача, яким не надано жодних доказів про те, яка саме довжина самозахопленої земельної ділянки перешкоджає йому користуватись загальним проїздом, оскільки згідно додатку №1, таб. №1 до висновку експерта №2313 від 19.02.2018 року загальна площа земельної ділянки відповідачки ОСОБА_2 , яка перебуває у її фактичному користуванні є навіть меншою від загальної площі згідно державного акту від 11 вересня 1996 р. на 0,0004 га. Цим же висновком встановлено, що візуально земельна ділянка гр. ОСОБА_2 згідно фактичного користування і згідно державного акту від 11 вересня 1996 р. є однаковими. Крім того, земельна ділянка, що перебуває у власності ОСОБА_2 та у фактичному користуванні згідно додатку №1, таб. №1 до висновку експерта №2313 від 19.02.2018 року, є меншою, ніж передбачено на схематичному зображенні, що на а.с. 6 зворот, тобто згідно державного акту. Зобов`язуючи відповідачку ОСОБА_2 привести у відповідність огорожу земельної ділянки на проміжку від точки А до точки В зі сторони дороги по АДРЕСА_3 , суд в достатній мірі не врахував, по-перше, що така позовна вимога позивачем не заявлялась, по-друге не врахував, що в жодному картографічному документі, що знаходиться в матеріалах справи та який належить ОСОБА_2 не існує точок «А» та «В» зі сторони дороги по АДРЕСА_3 , по-третє не врахував, що розмір земельної ділянки відповідачки не збільшився за рахунок (вздовж усього) проїзду між її та позивачами земельними ділянками. При цьому із схеми № 1 додатку № 1, таб. № 1 до висновку експерта № 2313 від 19.02.2018 року вбачається, що ОСОБА_2 побудувала паркан на своїй земельній ділянці, і на земельну ділянку, яка перебуває у комунальній власності, не заступала. Таким чином, позивач не довів, що відповідачка порушує його право на користування проїздом загального користування, який веде до його будинковолодіння, та дійшов передчасного висновку про часткову обґрунтованість заявлених вимог позивачем. Тому у суду не було жодних підстав для задоволення позову і покладення обов`язку на відповідачку привести огорожу земельної ділянки ОСОБА_2 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 на проміжку, від точки «А» до точки «В», зі сторони дороги по АДРЕСА_3 згідно Державного акту на право приватної власності на землю, зареєстрованого книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 275 від 11вересня 1996 року до розмірів, які встановлені Державним актом на право приватної власності на землю, зареєстрованого книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 275 від 11 вересня 1996 року. Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду в частині щодо усунення перешкод в користуванні проїздом між земельними ділянками сторін у справі, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про безпідставність заявлених позовних вимог та правильність врахування судом першої інстанції висновків Верховного СудуУкраїни у постанові від 18 травня 2016 року у справі № 6-658цс15, де суд висловив наступну обов`язкову для всіх судів України правову позицію: «Суд повинен установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цієї особи; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від установленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні». До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд України у постанові від 9 грудня 2015 року по справі № 6-849цс15, де висловив наступну правову позицію:з урахуванням частини першої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України в редакції до 15.12. 2017 року (позивач звернувся до суду в 2015 році), яка аналогічна за змістом із ч. 1 ст. 4 ЦПК України, частини першої статті 15 Цивільного кодексу України правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.Також, ця ж сама позиція висловлена у постанові ВСУ у справі № 6-84цс14:«З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні». Таким чином, доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 спростовують висновки суду першої інстанції, рішення суду першої інстанції в оскаржуваній відповідачкою частині не можна вважати законним та обґрунтованим в розумінні ст.263 ЦПК України, у зв`язку з чим колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення вимог апеляційної скарги ОСОБА_2 , шляхом скасування оскаржуваного рішення в частині зобов`язання відповідачки привести огорожу до розмірів, встановлених Державним актом на право приватної власності на землю за №275 від 11 вересня 1996 року, з ухваленням нового рішення в цій частині про відмову в задоволенні цих позовних вимог. За вказаних вище обставин справи та підстав позову, колегія суддів приходить до висновку про безпідставність апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 , а відтак і про те, що у її задоволенні слід відмовити. Обґрунтовуючи своє рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. В рішеннях у справах «РуїсТоріха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, SERYAVINANDOTHERSv. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов`язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35). В контексті вказаної практики колегія суддів вважає обґрунтування цієї постанови достатнім. Пунктами першим та другим частини першої ст. 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин, колегія суддів доходить висновку, що рішення суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , постановлено судом з дотриманням норм матеріального та процесуального права, при повному і всебічному з`ясуванні всіх дійсних обставини спору сторін. Суд у цій частині вирішив дану справу згідно із законом і підстави для скасування ухваленого у справі судового рішення в цій частині та задоволення поданої позивачем апеляційної скарги, виходячи з меж її доводів, відсутні. Відповідно до ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Колегія суддіввважає, що оскільки висновки, викладені в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції в частині часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Семенівська сільська рада Пустомитівського району Львівської області, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про зобов`язання ОСОБА_2 відновити межові знаки земельної ділянки, що знаходиться по АДРЕСА_3 , до розмірів, які встановлені відповідно Державного акту на право приватної власності на землю, зареєстрованого в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 275 від 11вересня 1996 року, не відповідають фактичним обставинам справи, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права, то у цій частині таке слід скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні цієї позовної вимоги. Відповідно до частини 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповіднодо ст. 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Згідно ч.1, п.п.1,2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача. Оскільки позовні вимоги задоволенню не підлягають, то понесені витрати на судовий збір, пов`язані з розглядом апеляційної скарги слід покласти на ОСОБА_1 . Керуючись ст. ст. 258, 259, 268, 367-369, 374 ч. 1 п. 2, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів,- П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 31 січня 2020 року в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Семенівська сільська рада Пустомитівського району Львівської області, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про зобов`язання ОСОБА_2 відновити межові знаки земельної ділянки, що знаходиться по АДРЕСА_3 , до розмірів, які встановлені відповідно Державного акту на право приватної власності на землю, зареєстрованого в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 275 від 11вересня 1996 року відмовити. В решті рішення суду залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1260 грн. 60 коп. судового збору за подання апеляційної скарги. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 07 червня 2021 року. Головуюча Копняк С.М. Судді: Бойко С.М. Ніткевич А.В.