Постанова 4824 № 761/48581/18

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа №761/48581/2018 Головуючий у І інстанції - Макаренко І.О. апеляційне провадження №22-ц/824/5035/2021 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 червня 2021 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Приходька К.П., суддів Писаної Т.О., Журби С.О., за участю секретаря Немудрої Ю.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 грудня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Акціонерного товариства «ВТБ Банк», ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання кредитного договору недійсним, встановив: В грудні 2018 року ОСОБА_4 звернулася до Шевченківського районного суду м. Києва із позовом до АТ «ВТБ Банк», ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання кредитного договору недійсним, мотивуючи свої вимоги тим, що 10 серпня 2010 року між ОСОБА_5 та АТ «ВТБ Банк» був укладений договір про відкриття кредитної лінії №16П згідно умов якого, враховуючи положення Договору про внесення змін №1 до кредитного договору від 26 жовтня 2010 року, Договору про внесення змін до кредитного договору №2 від 04 березня 2011 року, позичальнику було надано кредит у розмірі 25000000 грн. з оплатою 16% річних та датою повернення у строк до 04 березня 2012 року. Позивач вважає, що умови кредитного договору є такими, що суперечать вимогам чинного законодавства України, оскільки позичальнику не було надано інформацію про умови кредитування у формі передбаченій законодавством, також не надано детальний опис сукупної вартості кредиту та обмежено право дострокового повернення кредиту. Окрім того позивачка не надавала згоду на передачу її персональних даних банку у частині передачі інформації щодо її власних доходів, а також не надавала згоди на підписання її чоловіком кредитного договору. За вказаних обставин, враховуючи відсутність згоди позивача на укладення кредитного договору, а також посилаючись на те, що кошти на оплату заборгованості за кредитним договором отримуються з сімейного бюджету, позивачка, як дружина позичальника за кредитним договором, звернулась до суду з цим позовом, оскільки вважає, що оспорюваний правочин порушує права та охоронювані законом інтереси її та спільних з позичальником дітей. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 29 січня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 27 серпня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 відмовлено. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2020 року, касаційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 29 січня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 серпня 2019 року скасовано, а справа передана на новий розгляд до суду першої інстанції. При новому розгляді справи з урахуванням вказівок, що містяться в постанові Верховного Суду від 18 березня 2020 року та які є обов`язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду, судом в якості співвідповідача у справі залучено ОСОБА_6 . Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 10 грудня 2020 року, позов ОСОБА_4 залишено без задоволення. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржуване рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, без повного та всебічного з`ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. В обґрунтування доводів апеляційної скарги, посилалася на те, що у позивача, як заінтересованої особи та не сторони правочину - є право заперечувати дійсність правочину на підставі суперечності змісту правочину актам цивільного законодавства, при цьому, розповсюдження дії таких актів на позивача чинним законодавством України та положеннями інших джерел права не вимагається і не є необхідною передумовою для заперечення дійсності правочину. Вважає, що судом першої інстанції підлягали застосуванню положення ч. 3 ст. 215 ЦК України, норма якої встановлює можливість заперечувати дійсність правочину не тільки сторонами правочину (на яких прямо розповсюджується дія відповідного законодавства), але й надає таку можливість іншій заінтересованій особі (якою є позивач), на підставах, встановлених законом. Крім цього, звертає увагу, що нею не було заявлено у якості обґрунтування позовних вимог порушення її прав внаслідок створення обов`язків для неї (на підставі факту використання одержаного за договором майна в інтересах сім'ї). Тому судом першої інстанції надано оцінку аргументам, які не наводились позивачем. Зазначає, що саме оспорюваний кредитний договір, укладений відповідачами, текст якого знаходиться в матеріалах справи - очевидно передбачає розпорядження майном позичальника - грошовими коштами на транзитному рахунку, що зазначений у п. 3.9 Кредитного договору, шляхом сплати таких коштів Банку у якості процентів за користування кредитом. Такі суми сплачуються додатково до повернення кредитних коштів, отриманих позичальником, за рахунок його доходів. Висновок суду щодо відсутності стосунку кредитного договору до спільного майна подружжя та розпорядження належним подружжю майном відповідно до умов оспорюваного кредитного договору - є помилковим враховуючи наявність в тексті такого кредитного договору зобов`язань позичальника щодо сплати належних подружжю грошових коштів, як процентів та інших платежів за кредитом Банку в сумі, яка значною мірою виходить за межі дрібного побутового правочину. Судом помилково не застосовано положення ч.2 ст.65 СК України які підлягали застосуванню та надають підставу для звернення до суду з позовом про визнання кредитного договору, укладеного без згоди позивача, недійсним. Також, на думку апелянта, судом першої інстанції неповно з`ясовано та не встановлено обставини, що мають значення для справи, а саме: - наявність в укладеному відповідачами оспорюваному кредитному договорі зобов`язання з відчуження грошових коштів позичальника на користь Банку, у якості сплати процентів та інших платежів за кредитом, в загальній сумі, яка виходить за межі дрібного побутового правочину; - фактичного виконання позичальником таких зобов`язань зі сплати процентів за кредитом в сумі, яка значною мірою виходить за межі дрібного побутового правочину, а саме факт сплати позичальником ОСОБА_5 на користь відповідача ПАТ «ВТБ Банк» 4977789,99 грн. процентів за користування кредитом протягом строку дії Кредитного договору; - належність сплачених грошових коштів, в загальній сумі, яка виходить за межі дрібного побутового правочину, до складу об`єктів права спільної сумісної власності подружжя. Умови кредитного договору про сплату Позичальником процентів за рахунок своїх доходів, грошових коштів, які отримані ним у шлюбі та є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, без згоди позивача (дружини позичальника та співвласника таких грошових коштів) на укладення Кредитного договору, що передбачає такі умови, як і фактична сплата (відчуження, розпорядження) Позичальником таких грошових коштів, в сумі, що значно перевищує розмір дрібного побутового правочину, без згоди позивача співвласника таких коштів - порушують права позивача, як дружини позичальника та співвласника майна. Окрім всього, вважає незаконною ухвалу суду першої інстанції від 10 грудня 2020 року про задоволення клопотання третьої особи ОСОБА_6 , про залучення його до справи у якості відповідача. Відповідно до ч.2 ст.353 ЦПК України, заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду. Зазначає, що всупереч вимог ст.51 ЦПК України, оскаржувану ухвалу постановлено після початку судового засідання 10 грудня 2020 року (до якого було проведено судові засідання 21 вересня 2020 року та 29 жовтня 2020 року. Також, клопотання про залучення співвідповідача заявлено не позивачем, а самим співвідповідачем, тоді як позивач заперечувала проти задоволення клопотання. Судом першої інстанції не були враховані заперечення щодо залучення ОСОБА_6 у якості співвідповідача, які вказують на відсутність у ОСОБА_6 прав сторони кредитного договору. Просила скасувати ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 10 грудня 2020 року про залучення ОСОБА_6 у якості співвідповідача по справі. Скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 грудня 2020 року та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити та визнати договір про відкриття кредитної лінії №16П, підписаний представником ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_5 10 серпня 2010 року недійсним в цілому. На апеляційну скаргу ОСОБА_6 подав відзив, обґрунтовуючи його тим, що ОСОБА_4 знала про існування кредитного договору, проте у 2018 році у позивача виник намір про скасування кредитного договору з надуманих підстав або допомогти своєму чоловіку позбавитись боргових зобов`язань, що підтверджується: - справою №757/31170/15 за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5 та ОСОБА_4 про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, яка наразі перебуває на виконанні у приватного виконавця; - справою №757/31348/15 за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_4 про стягнення суми боргу в порядку регресу, яка наразі направлена Верховним Судом до суду першої інстанції на новий розгляд; - касаційною скаргою самої ОСОБА_4 , звертаючи з якою, вона просила у 2016 році скасувати судові рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 листопада 2014 року та Апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2015 року по справі №757/17997/14, якими її чоловіка ОСОБА_5 зобов`язано сплатити ОСОБА_6 суму боргу в порядку регресу, адже ОСОБА_6 цими судовими рішеннями був визнаний таким, що набув прав нового кредитора. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив ОСОБА_4 у задоволенні її касаційної скарги. На думку ОСОБА_6 , звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_4 при визначенні складу учасників, свідомо не вказала нового кредитора у якості відповідача, а саме ОСОБА_6 , який набув статусу нового кредитора. Переглядаючи справу за касаційною скаргою ОСОБА_4 , Верховний Суд у своїй постанові від 18 березня 2020 року дав вказівку нижчестоящому суду при новому розгляді даної справи, належним чином дослідити та оцінити всі докази у справі, об`єктивно встановити фактичні обставини, а також залучити до участі у справі нового кредитора за спірним договором - ОСОБА_6 Шевченківський районний суд м. Києва виконуючи вказівки закону (а саме ст.55 ЦПК України, згідно якої суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу) та Верховного Суду, залучив до участі у справі у якості відповідача ОСОБА_6 . Вважає, що рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 грудня 2020 року цілком відповідає принципам законності та справедливості, адже виходячи з підстав позову, суд всебічно розглянув справу та встановив всі обставини, які стосуються предмету позову, а також навів аргументи та мотивування, якими суд керувався при ухваленні судового рішення. Оскаржуваним судовим рішенням встановлено, що позивачем не надано належних та допустимих доказів порушення її прав та прав малолітніх та неповнолітніх дітей укладеним кредитним договором, який вона намагається визнати недійсним, а твердження позивача про її необізнаність щодо кредитного договору є хибним та таким, що вводить суд в оману, адже, як свідчить наявне в матеріалах справи рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 жовтня 2016 року по справі №757/31170/15 та на яке позивач посилалась в тому числі, як на підставу своїх вимог, позивач та її представники знали і не могли не знати про існування кредитного договору №16П від 10 серпня 2010 року ще у період його дії. Просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_4 . Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено, що 10 серпня 2010 року між ПАТ «ВТБ Банк» (в подальшому АТ «ВТБ Банк») та ОСОБА_5 укладено кредитний договір №16П, за умовами якого, враховуючи положення договору про внесення змін №1 до кредитного договору від 26 жовтня 2010 року та договору про внесення змін до кредитного договору №2 від 04 березня 2011 року, позичальнику ( ОСОБА_5 ) було надано кредит в розмірі 25000000 грн. з цільовим призначенням - на споживчі потреби, зі сплатою 16% річних та з кінцевим терміном повернення до 04 березня 2012 року. Як вбачається з наявної в матеріалах справи копії Свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 від 14 грудня 1990 року, на момент укладення зазначеного кредитного договору відповідач ОСОБА_5 перебував у шлюбі за позивачкою ОСОБА_4 10 серпня 2010 року між ПАТ «ВТБ Банк» (заставодержатель), ОСОБА_6 (заставодавець) та відповідачем ОСОБА_5 (позичальник) було укладено договір застави майнових прав по договору банківського вкладу (депозиту) №16П, яким заставодавець передав заставодержателю в заставу майнові права по договору банківського вкладу в сумі 4000000 доларів США, й договором забезпечується виконання позичальником в повному обсязі зобов`язань щодо кредитного договору №16П від 10 серпня 2010 року. 11 березня 2011 року між тими ж сторонами було укладено договір про внесення змін №1 до договору застави майнових прав, яким заставодавець передав заставодержателю в заставу майнові права по договору банківського вкладу в сумі 3200000 доларів США. 10 серпня 2010 року між ПАТ «ВТБ Банк» (банк), ОСОБА_6 (поручитель) та відповідачем ОСОБА_5 (позичальник) було укладено договір поруки, яким поручитель прийняв на себе зобов`язання солідарно відповідати за своєчасне та повне виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором №16П від 10 серпня 2010 року. 26 жовтня 2010 року та 04 березня 2011 року між тими ж сторонами було укладено договір про внесення змін №1 до договору поруки №16П від 10 серпня 2010 року, договір про внесення змін №2 до договору поруки №16П від 10 серпня 2010 року, якими поручитель прийняв на себе зобов`язання солідарно відповідати за своєчасне та повне виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором. 11 березня 2011 року між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_6 (вкладник) було укладено договір банківського вкладу №016-08/158786, яким вкладник передав, а банк прийняв на вкладний депозитний рахунок грошові кошти у сумі 3 200000 доларів США на строк до 12 березня 2012 року. 11 березня 2011 року між тими ж сторонами було укладено додатковий договір №1 до договору банківського вкладу №016-08/158786 від 11 березня 2011 року, за яким майнові права по договору, які полягають у праві вимоги повернення/виплати вкладу у сумі 3 200000 доларів США, є предметом застави згідно з договором про внесення змін до договору застави майнових прав по договору банківського вкладу (депозиту) №16П від 10 серпня 2010 року, укладеним між вкладником та банком в забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_5 за кредитним договором №16П від 10 серпня 2010 року. Внаслідок невиконання ОСОБА_5 своїх зобов`язань за кредитним договором №16П від 10 серпня 2010 року, такі зобов`язання були виконані в повному обсязі поручителем ОСОБА_6 за рахунок заставленого майна - майнових прав за договором банківського вкладу в сумі 3 200000 доларів США. Наслідком цього стало припинення зобов`язання його виконанням на підставі ст. 599 ЦК України та набуття усіх прав кредитора у цьому зобов`язанні, в тому числі і тих, що забезпечували його виконання (ст.556 ЦК України). Зазначене встановлено та підтверджується судовими рішеннями, копії яких містяться в матеріалах справи, а саме: заочним рішенням Печерського районного суду м. Києва від 24 листопада 2014 року у справі №757/17997/14, рішенням Апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2015 року у тій же справі. Як встановлено зазначеними судовими рішеннями, ОСОБА_6 , як новий кредитор, 28 липня 2014 року повідомив боржника ОСОБА_5 про набуття усіх прав кредитора за кредитним договором №16П від 10 серпня 2010 року. На виконання рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 листопада 2014 року та рішення апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2015 року виданий виконавчий лист від 11 листопада 2015 року №757/17997/14-ц про стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 25174863,39 грн. суми боргу та 3654,01 грн. судових витрат. Державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України 19 листопада 2015 року винесено постанову про відкриття виконавчого провадження. Через невиконання ОСОБА_5 зобов`язань, покладених на нього вищевказаними судовими рішеннями, ОСОБА_6 звернувся до Печерського районного суду м. Києва у серпні 2015 року з позовом про стягнення заборгованості в порядку регресу з ОСОБА_4 , як солідарного боржника (провадження у справі №757/31348/15-ц було відкрите 09 жовтня 2015 року). За результатами розгляду цього позову, 21 жовтня 2016 року було ухвалено рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 відмовлено з підстав недоведеності витрачання кредитних коштів в інтересах сім`ї через відсутність доказів придбання нерухомого майна подружжям ОСОБА_7 у період дії кредитного договору. 10 липня 2019 року у справі №757/31348/15-ц Печерським районним судом м. Києва було ухвалено рішення, яким рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 жовтня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_6 про стягнення з ОСОБА_4 , як солідарного боржника боргу в порядку регресу - задоволено в повному обсязі. Суд першої інстанції, аналізуючи зазначені судові рішення у взаємозв`язку з мотивувальною частиною позову та листуванням між представниками відповідача ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , які є подружжям і шлюб між ними не розірвано, критично поставився до того, що позивачу про укладення ОСОБА_3 кредитного договору стало відомо лише у грудні 2018 року. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходи з того, що позивачем не спростовано того, що про кредитний договір вона знала з часу його укладення. Відхиляючи доводи позивача про те, що кредитний договір не відповідає вимогам ЗУ «Про захист прав споживачів» та підлягає визнанню недійсним в судовому порядку, суд першої інстанції виходив з того, що вони не ґрунтуються на вимогах закону, оскільки позивач не є стороною договору, вона, разом зі своїми неповнолітніми дітьми, інтереси яких вона представляє, не є споживачами в розумінні ЗУ «Про захист прав споживачів», а відтак дія зазначеного Закону на них не розповсюджується. Відхиляючи доводи позивача щодо порушення її права на особисте життя та його таємницю і порушення законодавства про захист персональних даних, суд першої інстанції виходив з того, що зобов`язання ОСОБА_5 надавати інформацію про доходи в тому числі і позивача, як це передбачено п.5.3.2 спірного договору, не вказує на те, що інформація буде надаватись без згоди ОСОБА_4 . Більше того, ЗУ «Про захист персональних даних», на який посилається у своїй позовній заяві ОСОБА_4 , набрав законної сили після укладення спірного кредитного договору. Крім цього, позивачем не доведено належними та допустимими доказами того, що погашення кредиту відбувалося за спільні кошти подружжя. Матеріали справи не містять доказів і того, що кошти, отримані відповідачем ОСОБА_5 за договором кредиту, використані в інтересах сім`ї. З висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне. Відповідно до ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести і обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваними судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно з вимогами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Відповідно до ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Згідно зі ст.79 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до ст.79 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За правилами ч.4 ст.82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, дійшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову. Так, належними та допустимими доказами підтверджується той факт, що ОСОБА_4 про спірний кредитний договір знала з часу його укладення. Протилежного позивач не довела. Висновки викладені у рішенні суду не спростувала. Суд першої інстанції обґрунтовано не прийняв до уваги доводи позивача про відсутність її згоди на укладення кредитного договору. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені у статті 203 ЦК України. Згідно з частиною першою цієї статті, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, є підставою вважати правочин недійсним (стаття 215 ЦК України). Відповідно до частин першої-третьої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Положення цієї статті визначає правила розпорядження подружжям майном, що є об`єктом права їх спільної сумісної власності. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з`ясована окремо. Приписи статті 65 СК України регулюють правовідносини щодо розпорядження майном, яке є спільною сумісною власністю подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання кредиту, оскільки кредитний договір за своєю правовою природою є правочином щодо отримання у власність грошових коштів, а не правочином щодо розпорядження належним подружжю майном. Такий договір створює обов`язки для другого з подружжя лише у разі, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частина четверта ст. 65 СК України). Для укладення кредитного договору (за яким позичальником виступає один із подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя, а той з подружжя, хто позичає кошти, не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов`язальних правовідносин. Аналогічні висновки містяться в постанові Верховного Суду від 05 листопада 2020 року (справа №619/761/18). Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Викладені в апеляційній скарзі доводи є непереконливими, такими що не спростовують висновків суду першої інстанції. Не заслуговують на увагу і доводи заперечення на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 10 грудня 2020 року про залучення ОСОБА_6 в якості відповідача у даній справі, які включені були апелянтом до апеляційної скарги на рішення суду у відповідності до ч.2 ст.353 ЦПК України. З матеріалів справи вбачається, що переглядаючи справу за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 29 січня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 серпня 2019 року, Верховний Суд, у своїй постанові від 18 березня 2020 року дав вказівку суду нижчої інстанції, при новому розгляді справи, належним чином дослідити та оцінити всі докази у справі, об`єктивно встановити фактичні обставини, а також залучити до участі у справі нового кредитора за спірним договором - ОСОБА_6 , як це встановлено вимогами ст. 55 ЦПК України. У відповідності до вимог ч.1 ст.417 ЦПК України, вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи. Згідно з ч.1 ст.55 ЦПК України, у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміна кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу. Відтак, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку, залучивши до участі у справі у якості відповідача ОСОБА_6 , який набув статусу нового кредитора за спірним кредитним договором. Також, колегія суддів не приймає до уваги нові докази, надані апелянтом, які на її думку обґрунтовують заперечення щодо протизаконного та безпідставного залучення ОСОБА_6 у якості співвідповідача у справі, а саме: - копію адвокатського запиту представника апелянта від 18 січня 2021 року та відповідь на адвокатський запит відповідача ОСОБА_5 від 22 січня 2021 року про відсутність факту покладення позичальником своїх обов`язків за кредитним договором на іншу особу; - відповідь на адвокатський запит відповідача ОСОБА_5 від 23 січня 2021 року разом із доданими документами: копією договору застави майнових прав по договору банківського вкладу (депозиту) №16П від 10 серпня 2010 року, укладений ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_6 (разом із договором про внесення змін №1 до цього договору від 11 березня 2011 року) та копією договору поруки №16П від 10 серпня 2010 року (разом із договором про внесення змін №1 до цього договору від 26 жовтня 2010 року). Зазначені докази позивачем до суду першої інстанції не подавались, вони не були предметом дослідження у суді першої інстанції, і створені представником позивача після ухвалення судового рішення, та завершення розгляду справи судом першої інстанції. За змістом ч.3 ст.367 ЦПК України, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. До апеляційної скарги ОСОБА_4 не додала доказів неможливості подання до суду першої інстанції нових доказів, як і не зазначила у самій скарзі, яким чином такі докази відносяться до предмету та підстав позову. З урахуванням наведеного колегія суддів, приходить до висновку, що вищезазначені докази не стосуються предмету розгляду, а також подані з порушенням процедури їх подачі. З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що розглядаючи спір, суд першої інстанції в межах доводів позову повно та всебічно дослідив обставини спору, дав належну оцінку зібраним по справі доказам, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює і у відповідності з вимогами закону прийшов до правильного висновку про відмову в задоволенні позову, про що ухвалив відповідне рішення. Рішення суду ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За вказаних обставин, колегія суддів приходить до висновку про залишення рішення суду без змін, а скарги без задоволення. Керуючись ст.ст.367,374,375,381-384, ЦПК України, суд, - постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови виготовлений 09 червня 2021 року. Суддя-доповідач К.П. Приходько Судді Т.О. Писана С.О. Журба