Постанова 4801 № 149/1962/20

Справа № 149/1962/20 Провадження № 22-ц/801/1408/2021 Категорія: 31 Головуючий у суді 1-ї інстанції Олійник І. В. Доповідач:Сопрун В. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 червня 2021 рокуСправа № 149/1962/20м. Вінниця Вінницький апеляційний суд в складі: головуючого Сопруна В.В., суддів Войтка Ю.Б., Міхасішина І.В., за участю секретаря судового засідання Кузьменка Б.І., за участю сторін: позивача ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2, відповідача ОСОБА_3 та його представника ОСОБА_4 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу №149/1962/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання недійсними правочинів, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 15 квітня 2021 року, яке ухвалене суддею Олійник І.В. в Хмільницькому міськрайонному суді Вінницької області, повний текст складено 23 квітня 2021 року, в с т а н о в и в : В вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_3 про визнання недійсними правочинів, мотивуючи позовні вимоги тим, що сторони з 14 лютого 2007 року по 09 січня 2019 року перебували в зареєстрованому шлюбі. У шлюбі народились двоє доньок. До 2012 року проживали спільно з батьками позивача, які мали у власності нежитлові будівлі та споруди, земельну ділянку, де здійснювали підприємницьку діяльність. Відповідач на пропозицію батька позивача почав допомагати у підприємницькій діяльності. У вересні 2012 у позивача було виявлено пухлину. В подальшому проведено операцію та призначено курс хіміотерапії. Лікування проходило важко, хвороба прогресувала, почалася депресія, з`явився пригнічений стан, організм був виснажений. В ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача, який для неї був дуже близькою людиною, надавав значну підтримку. В цей час відповідач почав демонструвати, що може замістити батька в підприємницькій діяльності, був уважний до неї та до дітей, почав проявляти активність щодо оформлення спадщини лише на позивача, без урахування частки матері, для чого самостійно збирав документи. Оскільки мати також важко переживала втрату чоловіка, позивач погодилася з відповідачем та в грудні 2015 все майно, що входило до складу спадщини переоформила на себе. Навесні 2016 року відповідач почав стверджувати, що на роботі йому важко вести справи, оскільки він не є власником бізнесу, це не дозволяє йому швидко вирішувати поточні питання, в нього немає гарантій, що ця справа залишиться йому. Після сварки, відповідач в листопаді 2016 року зібрав речі та пішов, зазначивши, що йому потрібні гарантії, або йому переписують половину майна або він покидає дружину. Розуміючи, що їй буде важко самостійно з двома дітьми, до того ж враховуючи необхідність продовження лікування, позивач погодилася на пропозицію відповідача. Тривалий час відповідач здійснював підготовку документів для укладення договорів дарування та в вересні 2017 року ці договори дарування були укладені. Проте, чоловік не виконав свою обіцянку та не повертався в сім`ю, лише приїздив і допомагав з дітьми. Коли захворіла старша донька і потрапила до лікарні, чоловік подав до суду позов про розірвання шлюбу, і рішенням суду від 09 січня 2019 року шлюб було розірвано. Позивач зазначає, що договори дарування від 19 вересня 2017 року були укладені під впливом тяжких обставин - тяжкого захворювання позивача, і на вкрай невигідних умовах - майно безоплатно відчужене, тобто їх укладення не відповідає вимогам ст. 203 ЦК України, відповідно до яких волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, без будь-яких примусів (життєвих обставин або впливу сторонніх осіб). Таким чином, позивач просила визнати недійсними нотаріально посвідчені: договір дарування частини нерухомого майна від 19 вересня 2017 року, за яким вона подарувала відповідачеві 53/100 часток з належного дарувальнику 987/1000 часток нежитлових будівель та споруд, що знаходяться по АДРЕСА_1 ; договір дарування земельної ділянки від 19 вересня 2017 року, площею 0,2237 га, кадастровий номер 0510900000:00:001:1439, розташовану по АДРЕСА_1 . Стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати. Рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 15 квітня 2021 року в задоволені позову відмовлено. Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, оскільки вважає, що судом першої інстанції не в повному обсязі з`ясовано обставини справи, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушено норми процесуального права та неправильно застосовано норми матеріального права. Просила рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги та стягнути судові витрати. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що укладення договорів дарування не відповідало внутрішній волі ОСОБА_1 і були вчиненні під впливом тяжких обставин на вкрай невигідних умовах. Зазначене, на переконання скаржника, вказує на можливість визнання оспорюваних договорів недійсними на підставі положень статті 233 ЦК України. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, заслухавши осіб, які з`явилися в судове засідання, прийшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення за таких підстав. Згідно ч.1-3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Статтею 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам судове рішення відповідає. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не довела наявність передбачених ч.3 ст. 203, ч.1 ст. 215, ст. 233 ЦК України підстав для визнання оспорюваних правочинів недійсними. Колегія суддів, погоджується з такими висновками суду першої інстанції. Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 та ОСОБА_3 14 лютого 2007 року зареєстрували шлюб (а.с.22), у них ІНФОРМАЦІЯ_2 народилася донька ОСОБА_6 (а.с.23), ІНФОРМАЦІЯ_3 - донька ОСОБА_5 (а.с.24). Батько позивача - ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с.19, 20), він був зареєстрований разом з членами своєї сім`ї по АДРЕСА_2 (а.с.18), наявне у нього майно заповів своїй доньці позивачу ОСОБА_1 (а.с.21). Договором дарування частки нерухомого майна від 19 вересня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Хмільницького районного нотаріального округу Милещенко О.Л., зареєстрованого в реєстрі за №1023, ОСОБА_1 передає безоплатно (дарує), а ОСОБА_3 прийняв дарунок - 53/100 часток з належних дарувальнику 987/1000 часток нежитлових будівель та споруд, що розташовані по АДРЕСА_1 . (а.с.12 - 13). Зазначене нерухоме майно на момент укладення договору належало позивачеві відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 15 грудня 2015 року (а.с.16). Договором дарування нерухомого майна від 19 вересня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Хмільницького районного нотаріального округу Милещенко О.Л., зареєстрованого в реєстрі за №1026, ОСОБА_1 передає безоплатно, а ОСОБА_3 прийняв у власність земельну ділянку площею 0,2237 га, кадастровий номер 0510900000:00:001:1439, розташовану по АДРЕСА_1 (а.с.14 - 15). Зазначене нерухоме майно на момент укладення договору належало позивачеві відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 15 грудня 2015 року (а.с.17). Рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 09 січня 2019 року, яке набуло законної сили 07 лютого 2019 року шлюб між сторонами розірвано (а.с.25, 26). Витягами з медичної картки стаціонарного хворого ОСОБА_1 підтверджено, що вона з 06 вересня 2012 року по 10 вересня 2012 року знаходилася на стаціонарному лікуванні в хірургічному відділенні ВОКЕД, 07 вересня 2012 року була прооперована, з 10 жовтня 2012 року по 16 жовтня 2012 року, з 08 січня 2013 року - 12 січня 2013 року, з 08 лютого 2013 року - 14 лютого 2013 року, з 05 червня 2013 року - 11 червня 2013 року, з 06 листопада 2013 року - 12 листопада 2013 року, з 03 червня 2015 року - 09 червня 2015 року знаходилася на лікуванні (а.с.27 - 34). 01 серпня 2017 року ОСОБА_1 придбала квартиру по АДРЕСА_3 (а.с.55 - 57). Позивач звертаючись до суду з даним позовом як підставу для визнання недійсними обох договорів дарування зазначає тяжкі обставини та вкрай невигідні умови для неї (ст.233 ЦК України). За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування (стаття 717 ЦК України). Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним. За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18). Відповідно до частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. Правочин, який оспорюється на підставі статті 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Підставами визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України та предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах. Тобто для визнання правочину недійсним, на підставі частини першої статті 233 ЦК України, необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника «і», за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів - відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої статті 233 ЦК України. Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах. Виходячи із системного аналізу наведених норм, визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України пов`язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин. Аналогічні правові висновки щодо тлумачення і застосування статті 233 ЦК України викладено також, зокрема, у постановах Верховного Суду від 12 січня 2021 року у справі № 640/7901/17, від 25 січня 2021 року у справі № 550/4245/18 та від 18 лютого 2021 року у справі № 484/4041/18. Як вбачається з матеріалів справи, позивачем дійсно доведено її лікування від тяжкої хвороби, при цьому таке лікування тривало з 06 вересня 2012 року по 10 вересня 2012 року, з 10 жовтня 2012 року по 16 жовтня 2012 року, з 08 січня 2013 року - 12 січня 2013 року, з 08 лютого 2013 року - 14 лютого 2013 року, з 05 червня 2013 року - 11 червня 2013 року, з 06 листопада 2013 року - 12листопада 2013 року, з 03 червня 2015 року - 09 червня 2015 року (а.с.27 - 34), при цьому під час чергового обстеження 29 жовтня 2014 року СКТ шиї ОГК: патологій не виявлено. Хвороба позивача знаходиться в стані ремісії, що нею не заперечується. Крім того, встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла близька їй людина - батько ОСОБА_7 . Проте, позивачем не доведено причинно-наслідковий зв`язок між тяжкими обставинами та укладеними правочинами, їх укладання саме з метою усунення та/або зменшення тяжких обставин. При цьому, з моменту виявлення захворювання у позивача, проведення інтенсивного лікування (2012-2015 роки), смерті батька (2015 рік) до моменту укладення договорів дарування пройшло близько двох років (19 вересня 2017 року). Позивач подарувала майно своєму чоловікові, з яким, на момент укладення договорів дарування перебувала в зареєстрованому шлюбі, з яким в серпні 2017 року придбали квартиру, і як зазначала на той момент довіряла йому. Колегія суддів, погоджується з висновками суду першої інстанції, який на підставі зібраних у справі доказів, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсними договорів дарування на підставі статі 233 ЦК України, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що оспорювані договори дарування укладенні під впливом тяжкої для неї обставини, у цій справі під час хвороби, але на вкрай невигідних для неї умовах. Позивач, яка оспорює правочин, мала довести, що за відсутності тяжкої обставини (хвороби) правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Відповідно до п. 7 договору дарування частки нерухомого майна від 19 вересня 2017 року зазначено, що дарувальник ( ОСОБА_1 ) стверджує, що дарування здійснюється нею без будь-яких погроз, примусу, насильства, як фізичного так і морального, а відповідно до п. 10 цього договору, п. 14 договору дарування земельної ділянки від 19 вересня 2017 року нотаріус роз`яснив сторонам цих правочинів вимоги законодавства що ставляться до цих договорів. Апеляційний суд звертає увагу, що за договором дарування обдарований безвідплатно набуває у власність майно і цим правочином не встановлюється обов`язок обдарованого вчинити або не вчиняти на користь дарувальника або іншої особи будь-яку дію, а отже цей правочин не може вчинятися на вкрай невигідних умовах з огляду на те, що цей правочин не є оплатним. Під час укладення оспорюваних договорів дарування позивачу роз`яснено нотаріусом права та обов`язки сторін і вона розуміла значення своїх дій. Одним з основних принципів цивільного судочинства є змагальність сторін (стаття 12 ЦПК України). Статтею 81 ЦПК України на сторін покладено обов`язок довести ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Апеляційним судом також враховано, що переважна більшість доводів як позовної заяви, так і апеляційної скарги становлять міркування стосовно того, що після укладення договорів дарування відповідач ОСОБА_3 змінив своє ставлення до позивача, що не може бути правовою підставою для визнання недійсними договорів дарування з підстав з цих підстав. Крім того, зміна думки позивача щодо правильності рішення про укладення договорів дарування у подальшому (майже через два роки) не може бути достатньою та обґрунтованою підставою для визнання таких договорів недійсними. Обравши способом захисту своїх прав визнання договорів дарування недійсними, позивач в силу положень ЦПК України щодо змагальності сторін зобов`язана була довести правову та фактичну підстави своїх позовних вимог. Отже, апеляційний суд приходить до висновку, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що укладення оспорюваних договорів дарування відбулося всупереч її внутрішній волі, у зв`язку з чим відсутні правові підстави для визнання таких договорів недійсними на підставі статті 233 ЦК України, а тому доводи апеляційної скарги є необґрунтованими. Судом першої інстанції було повно та всебічно встановлено обставини справи, надано вірну оцінку зібраним доказам, відповідно до спірних правовідносин правильно застосовано норми матеріального права при дотриманні норм процесуального права, доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду не спростовують, а тому рішення скасуванню не підлягає. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. За змістом ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 15 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів до Верховного Суду з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складено 09 червня 2021 року. Головуючий Сопрун В.В. Судді Войтко Ю.Б. Міхасішин І.В.