Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/20141/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/20141/19 Суддя (судді) першої інстанції: Чудак О.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 червня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача: Собківа Я.М., суддів: Глущенко Я.Б., Степанюка А.Г., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації на Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 грудня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації про визнання бездіяльності протиправною, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації про визнання бездіяльності НКРЗІ по виплаті заробітної плати за час вимушеного прогулу - протиправною та стягнення з НКРЗІ на користь позивача 787 638,72 грн. заробітної плати за час вимушеного прогулу. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 грудня 2020 року позов задоволено. В апеляційній скарзі Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації, посилаючись на порушення окружним адміністративним судом норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання. Предметом апеляційного оскарження є судове рішення, яке прийняте судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, у зв`язку з чим колегія суддів вважає за можливе розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження). Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що Указом Президента України від 17.05.2014 року №478/2014, на підставі частини першої статті 20 Закону України "Про телекомунікації" та статті 112 Конституції України, із займаних посад в НКРЗІ звільнено, у тому числі позивача. Рішенням Верховного Суду від 30.01.2018 року, залишеним без змін Великою Палатою Верховного Суду від 22.05.2018, у справі №П/9901/101/18 (800/609/16, 800/308/14) визнано протиправним та скасовано Указ Президента України від 17.05.2014 №478/2014 "Про звільнення Голови та членів Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації" в частині звільнення ОСОБА_1 , а також поновлено її на посаді члена НКРЗІ з 20.05.2014 року. В межах розгляду вказаної справи встановлено, що фактично позивача звільнено з посади 20.05.2014 року. Указом Президента України від 22.06.2018 №179/2018 "Питання ОСОБА_1 " поновлено позивача на посаді члена НКРЗІ. 22.06.2018 року відповідачем, на підставі вказаного Указу Президента України, підпункту 5 пункту 10 Положення про НКРЗІ, прийнято наказ №203/к, яким скасовано пункт 1 наказу голови НКРЗІ від 20.05.2014 №109/к "Про дату припинення роботи ОСОБА_1 на посаді члена НКРЗІ". 22.06.2018 року Указом Президента України №180/2018 звільнено ОСОБА_1 з посади члена НКРЗІ з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади". 22.06.2018 року наказом голови НКРЗІ №204/к визначено 22.06.2018 року датою припинення робота ОСОБА_1 на посаді члена НКРЗІ з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади". Вважаючи невиплату заробітної плати за час вимушеного прогулу протиправною бездіяльністю відповідача, а свої права порушеними, позивач звернулась до суду з відповідним позовом. Колегія суддів, розглядаючи справу в межах доводів апеляційної скарги, дійшла висновку про обґрунтованість та правомірність висновків суду першої інстанції з огляду на наступне. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з частиною 2 статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком і місячний строк для звернення до суду не застосовується. Наведене свідчить про те, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат. Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці "Про захист заробітної плати" №95, ратифікованої Україною 30.06.1961, термін "заробітна плата" означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у частині першій статті 94 Кодексу і частині першій статті 1 Закону, як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу. Аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення, Конституційний Суд України виходив з того, що поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків. Праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник, у разі порушення законодавства про оплату праці, має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Таким чином, під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. Підстави для застосування статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), на які посилається представник відповідача, відсутні, оскільки приписи частини 2 статті 233 КЗпП України є спеціальними, прямо встановлюють предмет (заробітна плата) судового захисту, а тому вони мають пріоритет над приписами статті 122 КАС України. При цьому, оскільки позовна вимога про визнання протиправною бездіяльності відповідача по виплаті заробітної плати за час вимушеного прогулу безпосередньо заявлена в межах вказаного предмету судового захисту, то норми статті 122 КАС України в цій частині застосуванню за висновком суду також не підлягають. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду, зокрема, від 13.11.2019 у справі №592/4332/17 (провадження №К/9901/34563/18), від 19.12.2019 у справі №591/772/17 (адміністративне провадження №К/9901/29608/18), від 13.02.2020 у справі №818/1095/16 (адміністративне провадження №К/9901/23405/18). Право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу є невід`ємним правом позивача, захист якого гарантований частиною 1 статті 1 Першого протоколу до Європейської конвенції з прав людини та основних свобод, яка відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства. Неправомірна бездіяльність щодо виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу порушує право позивача на законне сподівання мати можливість користуватися своєю власністю, своєчасно і в повному обсязі і в порядку, визначеному законом, отримати належні йому кошти. Також, колегія суддів зауважує, що за своєю сутністю стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є не тільки засобом відновлення права особи, порушеного незаконним звільненням, а й також і певного роду санкцією для роботодавця, який допустив незаконне звільнення особи. При цьому, право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат, а також від того, чи вирішувалось питання щодо стягнення заробітку за час вимушеного прогулу в межах відповідного спору, оскільки сам по собі факт незаконного звільнення та, відповідно, необхідність поновлення особи, що у свою чергу призвело до невиплати заробітку за відповідний період, є достатньою підставою для твердження про порушення законодавства про оплату праці і визнання бездіяльності протиправною, у разі нездійснення відповідних виплат. За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність по виплаті позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу. В свою чергу, середній заробіток працівника, згідно з частиною 1 статті 27 Закону України "Про оплату праці" визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100). Згідно з абзацами 3 та 4 пункту 2 Порядку №100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку. Пунктом 5 Порядку №100 передбачено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Відповідно до абзацу 1 пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. З огляду на те, що позивача звільнено у травні 2014 року, останніми двома місяцями роботи є березень та квітень 2014 року, які мають враховуватися для визначення середнього заробітку. Як вбачається з наявної в матеріалах справи довідки, середньоденна заробітна плата позивача складає 781,93 грн. (16 029,53 грн. за березень 2014 року + 16 029,53 грн. за квітень 2014 року = 32 059,06 / 41 робочий день). Разом з тим, позивач посилається на те, що у березні 2014 року її заробітна плата складала 16 042,93 грн., на підтвердження чого надала довідку з Пенсійного фонду України (т. 1 а.с. 48-49), в якій зазначено, що у березні 2014 страхувальником з кодом 37994258 (НКРЗІ) дійсно виплачена сума заробітку у розмірі 16 042,93 грн., чого відповідачем, всупереч вимогам частини 2 статті 77 КАС України не спростовано. Що стосується суми за квітень 2014 року, то вона співпадає, як у довідці відповідача, так і у даних Пенсійного фонду України. Отже, середньоденна заробітна плата позивача складає 782,26 грн. (16 042,93 грн. за березень 2014 року + 16 029,53 грн. за квітень 2014 року = 32 072,46 / 41 робочий день). Таким чином, весь час вимушеного прогулу за період з 21.05.2014 (наступний день за днем звільнення) по 22.06.2018 (день поновлення позивача на роботі) становить 1 025 робочих днів. За таких обставин, стягненню з НКРЗІ за весь час вимушеного прогулу на користь позивача підлягає заробіток у розмірі 801 816,50 грн. З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню шляхом визнання протиправної бездіяльності НКРЗІ по виплаті позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення з НКРЗІ на користь позивача 801 816,50 грн. заробітної плати за час вимушеного прогулу. Згідно з ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Всі наведені апелянтом доводи не спростовують вірних висновків суду першої інстанції. Положеннями ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Суддя-доповідач Собків Я.М. Суддя Глущенко Я.Б. Суддя Степанюк А.Г.