Постанова 4851 № 440/2242/20

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 червня 2021 р.Справа № 440/2242/20 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Подобайло З.Г., Суддів: Чалого І.С. , Григорова А.М. , за участю секретаря судового засідання Щеглової Г.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 03.06.2020 року, головуючий суддя І інстанції: С.О. Удовіченко, м. Полтава, повний текст складено 03.06.20 року по справі № 440/2242/20 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, в якій просить суд: зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області провести ОСОБА_1 перерахунок пенсії в розмірі 82% суми грошового забезпечення з дати першочергового призначення пенсії з 16 липня 1998 року, з отриманими в період з 16 липня 1998 року підвищеннями та надбавками без обмеження у граничному розмірі, та провести виплату пенсії в належному розмірі з 16 липня 1998 року з урахуванням фактично виплачених сум з нарахованою сумою компенсації втрати доходів відповідно до статті 1, 2, 6 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" від 19 жовтня 2000 року № 2050-III, Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 159 від 21 лютого 2001 року, в подальшому щомісячно виплачувати належний розмір пенсії - 82% щомісячного грошового забезпечення; визнати дії Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області щодо проведення 09 квітня 2018 року перерахунку із 01 січня 2016 року пенсії ОСОБА_1 відповідно до довідки ліквідаційної комісії УМВС України в Полтавській області № 4/9048 від 23 березня 2018 року на підставі статті 63 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 діючого працівника в розмірі 70% щомісячного грошового забезпечення протиправними; зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області провести ОСОБА_1 з 01 січня 2016 року перерахунок пенсії в розмірі 82% суми грошового забезпечення визначеного довідкою ліквідаційної комісії УМВС України в Полтавській області № 4/9048 від 23 березня 2018 року з отримуваними станом на 01 січня 2016 року підвищеннями та надбавками без обмеження у граничному розмірі, та провести виплату пенсії в належному з 01 січня 2016 року розмірі із урахуванням фактично виплачених сум у порядку, встановленому постановою Кабінету Міністрів України "Про деякі питання виплати пенсії окремим категоріям громадян" № 1088 від 24 грудня 2019 року з нарахованою сумою компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" від 19 жовтня 2000 року № 2050-III, Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 159 від 21 лютого 2001 року; встановити судовий контроль виконання рішення суду, зобов`язати ГУ ПФУ в Полтавській області протягом десяти днів, з дня набрання судовим рішенням законної сили подати звіт про виконання рішення суду; стягнути на користь ОСОБА_1 з ГУ ПФУ в Полтавській області судові витрати, що складаються з витрат на професійну правничу допомогу та сплаченого судового збору. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 03.06.2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області по зменшенню ОСОБА_1 розміру пенсії з 77 % до 70 % грошового забезпечення з 01 січня 2016 року. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області здійснити перерахунок та виплату пенсії ОСОБА_1 з 01 січня 2016 року у розмірі 77 % грошового забезпечення, визначеного у довідці Ліквідаційної комісії УМВС України в Полтавській області № 4/9048 від 23 березня 2018 року з урахуванням проведених виплат без обмеження граничним розміром, з нарахованою сумою компенсації втрати доходів. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у розмірі 840,80 грн (вісімсот сорок гривень вісімдесят копійок). Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, просить скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 03.06.2020 року в частині задоволення позову та прийняти постанову, якою відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що позивачу проведено перерахунок пенсії з 01.01.2016 року та проведено доплату у квітні 2018 року за період, починаючи з січня 2018 року. Вказує, що спірні відносини стосуються правомірності реалізації Кабінетом Міністрів України управлінських функцій з приводу визначення порядку проведення пенсійних виплат. Оскільки положеннями Основного Закону Кабінет Міністрів України наділений такими повноваженнями, то дії держави в особі Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області не порушують прав позивача. Щодо задоволення вимоги про зобов`язання відповідача здійснити перерахунок пенсії без обмеження граничним розміром, стверджує, що в матеріалах пенсійної справи та серед наданих документів позивачем та пенсійним органом, відсутні докази того, що пенсія позивача після проведеного перерахунку буде перевищувати десять прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність (або встановлений ст.43 Закону №2262-ХІІ максимальний розмір пенсії - 10740 грн.) та внаслідок таких протиправних дій відповідача буде порушено право позивача на належний розмір пенсії. Щодо задоволення вимоги про проведення перерахунку пенсії з нарахуванням компенсації, зауважує, що судом першої інстанції передчасно задоволено вимогу щодо перерахунку пенсії з урахуванням компенсації втрати частини доходу, оскільки питання про правомірність та наявність підстав для перерахунку є предметом розгляду по даній справі. Посилається на правову позицію Верховного Суду, викладену в постановах від 05.03.2020 року у справі №140/1547/19, від 16.04.2020 року у справі №200/11292/19-а. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції при прийнятті оскарженого рішення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 03.06.2020 року в частині відмовлених позовних вимог та прийняти постанову, якою задовольнити позов у повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що при призначенні пенсії права позивача на належний розмір пенсії, що встановлений п.а ч.1 ст.13 Закону №2262-ХІІ було порушено, на час виходу на пенсію та першочергового її призначення, з 16.07.1998 року було призначено пенсію у розмірі меншому, ніж передбачено нормами Закону (82%), та визначено довічний розмір пенсії - 77 % від щомісячного грошового забезпечення (вислуга років 29). Вказує, що нормами п.1 ч.1 ст.22 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» визначено лише військове звання та граничний вік перебування на військовій службі особи. За умови набуття особою граничного віку перебування на військовій службі автоматично настає відставка. Граничний вік перебування на службі в органах внутрішніх справ та граничний термін перебування на військовій службі особа набуває в силу свого віку, і не залежить від рішень суб`єктів владних повноважень. Суд першої інстанції, на думку апелянта, не вірно зазначив, що визначальним критерієм для встановлення розміру пенсії (50% чи 55% відповідних сум грошового забезпечення) є підстава звільнення особи з військової служби, визначальним критерієм для встановлення пенсії 55% відповідних сум грошового забезпечення є набуття особою граничного віку перебування на військовій службі, відставка такої особи (зняття з військового обліку, відсутність обов`язку ставати на військовий облік у відповідних органах Збройних сил України тощо), та звільнення з відповідних правоохоронних органів, збройних сил України, інших установ, працівники яких мають право на пенсію відповідно норм Закону №2262-ХІІ. Стверджує, що на час призначення пенсії 1998 року позивач набув право на призначення пенсії за нормами Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" за вислугу років набув право в 1991 році (набагато раніше граничного терміну перебування на службі в органах внутрішніх справ) та за вислугу років за віком у зв`язку з відставкою, право на яку набув у зв`язку із набуттям віку, що є граничним для військової служби та служби в органах внутрішніх справ. Зауважує, що матеріалами справи повністю підтверджується, що позивач був фактично звільнений за віком у відставку з військової служби, в силу набутого граничного віку (45 років 9 місяців) служби в органах внутрішніх справ та граничного терміну перебування на військовій службі, встановленого п.1 ч.1 ст.2 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу». Вважає, що відповідач зобов`язаний був застосувати положення п.а ч.1 ст.13 Закону №2262-ХІІ, та визначити розмір пенсії - 82% від розміру щомісячного грошового забезпечення (55% в зв`язку із звільненням за віком та плюс 17% за вислугу понад 20 років). Зазначає, що відповідач зобов`язаний провести перерахунок розміру пенсії та компенсувати втрату частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати позивачу, набутого в силу граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ належного розміру пенсії. Вказує, що встановлення судового контролю за виконанням рішення є одним із елементів захисту порушених прав та інтересів, та забезпечує виконання останньої стадії судочинства - виконання рішення, та встановлює відповідальність посадових осіб з дотримання основних принципів судочинства - виконання рішення суду. Стверджує, що під час провадження адміністративної справи судом першої інстанції порушено процесуальні права позивача, він був обмежений у наданні додаткових доказів, пояснень, які спростовують відзив відповідача, зокрема. Зауважує, що позивач відзив відповідача не отримував, та не мав змоги скористатися правом, наданим йому статтею 163, 262 КАС України. Наголошує, що безпосередня участь позивача в судовому засіданні з розгляду його позовних вимог є гарантованим правом на доведення правомірності своїх вимог та протиправність дій відповідача у правовідносинах, що впливають на об`єм соціальних гарантій. Зазначає, що загальна сума витрат професійної правничої допомоги у судовому провадженні з розгляду позовних вимог із відновлення порушених відповідачем законних прав та інтересів позивача може складати суму до 15 000 грн., сума судових витрат буде уточнена та надано підтверджуючі документи на інших стадіях судового процесу, зокрема в судовому засіданні, так як надання правової допомоги під час судового розгляду справи триває. Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області подало до суду відзив на апеляційну скаргу позивача, вважає доводи та обґрунтування апеляційної скарги помилковими та безпідставними, рішення суду першої інстанції в частині відмовлених позовних вимог вважає законним та обґрунтованим, просить суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення. Зазначає, що згідно із наказом від 14.07.1998 року, позивача звільнено за віком у запас. Відповідно до п. «а» ст.13 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб» (в редакції від 17.02.1998 року, станом на момент виходу позивача на пенсію) особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, які мають вислугу 20 років і більше (пункт «а» статті 12): за вислугу 20 років 50 процентів, а звільненим у відставку за віком або за станом здоров`я 55 процентів відповідних сум грошового забезпечення (стаття 43); за кожний рік вислуги понад 20 років 3 проценти відповідних сум грошового забезпечення. Вказує, що норма пенсії за вислугу 20 років 55 % застосовується при звільненні «у відставку», з виключенням з військового обліку. Позивача по справі звільнено «у запас». Стверджує, що жодного перерахунку, виходячи з 82% грошового забезпечення, позивачу не здійснювалось, про що свідчать копії перерахунків, що містяться в матеріалах справи. Зауважує, що пенсійні органи не наділені повноваженнями змінювати підстави звільнення (запас/відставку), а тому вимоги позивача, на думку відповідача, є необґрунтованими. ОСОБА_1 подав до суду відповідь на відзив відповідача, в якому зазначає, що матеріалами справи підтверджується, що позивач фактично звільнений за віком у відставку з військової служби, в силу набутого граничного віку (45 років 9 місяців) служби в органах внутрішніх справ та граничного терміну перебування на військовій службі, встановленого п.1 ч.1 ст.2 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу». Стверджує, що продовжуючи службу в органах внутрішніх справ після набуття права на пенсію за вислугою років (1991р.), позивач розраховував на отримання при призначенні пенсії додаткових соціальних гарантій, наданих та гарантованих йому п. «а» ч.1 ст.13 Закону №2262-ХІІ у разі виходу на пенсію після набуття граничного строку перебування на службі в органах внутрішніх справ. Сторони про дату, час та місце апеляційного розгляду справи повідомлені належним чином. Представником позивача подано до суду клопотання про розгляд справи без участі позивача та його представника. Апеляційна скарга розглядається у судовому засіданні згідно приписів ст.229 КАС України. Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційних скарг, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга позивача не підлягає задоволенню, апеляційна скарга відповідача підлягає частковому задоволенню, з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що наказом Управління МВС України в Полтавській області від 14 липня 1198 року № 46о/с "По особовому складу" підполковника міліції ОСОБА_1 (К-14787) - начальника 2-го відділення спеціальних операцій відділу швидкого реагування "Сокіл" УБОЗ УМВС, звільнено з органів внутрішніх справ з 15 липня 1998 року за пунктом "а" статті 64 (за віком у запас) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України. Вислуга років станом на 15 липня 1998 року складає у календарному обчисленні 27 років 03 місяці 03 дні, у пільговому обчисленні 29 років 01 місяці 18 днів. Безперервний стаж служби в ОВС складає 25 років 09 місяців 14 днів (а.с. 10). Вказаний наказ є чинним, доказів скасування цього наказу до суду не надано. Пенсія ОСОБА_1 призначена у розмірі 77 відсотків грошового забезпечення, вислуга років - 29, що підтверджується матеріалами справи та не заперечується сторонами. 24 лютого 2020 року позивач звернувся до ГУ ПФУ в Полтавській області з заявою, в якій просив здійснити перерахунок пенсії, починаючи з 15 липня 1998 року, в тому числі, і перерахунок пенсії з 01 січня 2016 року в розмірі 82% від щомісячного грошового забезпечення діючого працівника поліції (а.с. 17). Листом Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 28 лютого 2020 року №913-984/Р-03/8-1600/20 (а.с. 18) позивача повідомлено, що при здійсненні перерахунку пенсії чинною є редакція статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", якою передбачено максимальний розмір пенсії за вислугу років у розмірі 70% від грошового забезпечення. Позивач не погодився з відмовою відповідача у нарахуванні та виплаті пенсії, виходячи з 82 відсотків відповідних сум грошового забезпечення, у зв`язку з чим звернувся до суду з даним позовом. Приймаючи рішення про часткове задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з протиправності дій Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області по зменшенню ОСОБА_1 розміру пенсії з 77 % до 70 % грошового забезпечення з 01 січня 2016 року та наявність підстав для зобов`язання відповідача здійснити перерахунок та виплату пенсії ОСОБА_1 з 01 січня 2016 року у розмірі 77 % грошового забезпечення, визначеного у довідці Ліквідаційної комісії УМВС України в Полтавській області № 4/9048 від 23 березня 2018 року з урахуванням проведених виплат без обмеження граничним розміром, з нарахованою сумою компенсації втрати доходів. Колегія суддів частково погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. За приписами п.6 ч.1 ст.92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України. Спеціальним законом, який визначає умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Національній поліції, Службі судової охорони, державній пожежній охороні, Державній службі спеціального зв`язку та захисту інформації України, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи Державній кримінально-виконавчій службі України, та деяких інших осіб, є Закон України від 09.04.1992 року №2262-ХІІ "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" (далі по тексту Закон України №2262-ХІІ). Вказаним Законом держава гарантує гідне пенсійне забезпечення осіб, які мають право на пенсію, шляхом встановлення їм пенсій не нижче прожиткового мінімуму, визначеного законом, перерахунок призначених пенсій у зв`язку із збільшенням рівня грошового забезпечення, надання передбачених законодавством державних соціальних гарантій, вжиття на державному рівні заходів, спрямованих на їх соціальний захист. Згідно з п. "а" ч.1 ст.13 Закону №2262-ХІІ (в редакції, станом на дату призначення позивачу пенсії) пенсії за вислугу років призначаються в таких розмірах: особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, які мають вислугу 20 років і більше (пункт "а" статті 12): за вислугу 20 років - 50 процентів, а звільненим у відставку за віком або за станом здоров`я - 55 процентів відповідних сум грошового забезпечення (стаття 43); за кожний рік вислуги понад 20 років - 3 проценти відповідних сум грошового забезпечення Отже, зазначена норма Закону №2262-ХІІ на час призначення позивачу пенсії передбачала, що особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, які звільнені зі служби і на день звільнення мали вислугу 20 календарних років і більше, пенсія за вислугу років призначається в розмірі 50 процентів відповідної суми грошового забезпечення. При цьому за кожний рік вислуги понад 20 років призначається 3 проценти відповідних сум грошового забезпечення. В свою чергу, при звільненні особи рядового і начальницького складу зі служби «у відставку» за віком або за станом здоров`я, пенсія за вислугу років призначається в розмірі 55 процентів відповідних сум грошового забезпечення. Відповідно до Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" №2232-XII від 22.03.1992 року звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється: а) у запас, якщо військовослужбовці не досягли граничного віку перебування в запасі і за станом здоров`я придатні до військової служби; б) у відставку, якщо військовослужбовці досягли граничного віку перебування в запасі або визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров`я до військової служби з виключенням з військового обліку. На час звільнення позивача зі служби в липні 1998 року порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов`язки визначався Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 року №114 (далі по тексту - Положення №114). За змістом вимог ст.62 Положення №114 звільнення осіб рядового і начальницького складу зі служби провадиться: а) у запас Збройних Сил (з постановкою на військовий облік), якщо звільнені особи не досягли граничного віку, встановленого Законом України "Про військовий обов`язок і військову службу" для перебування в запасі осіб, які мають військові звання і за станом здоров`я придатні до військової служби; б) у відставку, якщо звільнені особи досягли граничного віку, встановленого Законом України "Про військовий обов`язок і військову службу" для перебування в запасі осіб, які мають відповідні військові звання або визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров`я до військової служби (із зняттям з військового обліку). Відповідно до пункту 64 Положення №114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік): а) за віком - при досягненні віку, встановленого для них пунктом 7 цього Положення. Крім того, за віком можуть бути звільнені особи середнього начальницького складу, які мають вислугу 20 і більше років (у пільговому обчисленні), і яким до досягнення встановленого віку перебування на службі залишилося 3 роки і менше, а за їх бажанням при досягненні цього віку - незалежно від наявності вислуги років; б) через хворобу - у разі визнання їх непридатними до військової служби в мирний час (у військовий час - обмежено придатними 2-го ступеня) за рішенням військово-лікарської комісії; в) через обмежений стан здоров`я - у разі визнання їх придатними до військової служби поза строєм у мирний час (у військовий час обмежено придатними 1-го ступеня) за рішенням військово-лікарської комісії при неможливості використання їх на службі у зв`язку з відсутністю відповідних вакантних посад; г) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі; д) через службову невідповідність; є) за порушення дисципліни; ж) за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків; з) у зв`язку з переходом у встановленому порядку на роботу в інші міністерства і відомства (організації); и) через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України; і) у зв`язку з непроходженням випробування в період іспитового строку; ї) у зв`язку з прямим підпорядкуванням близькій особі; й) у разі набрання законної сили рішенням суду щодо притягнення до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, пов`язаного з корупцією, яким накладено стягнення у виді позбавлення права обіймати посади або займатися діяльністю, що пов`язані з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, чи кримінального правопорушення. Таким чином, станом на 16.07.1998 року Положення № 114 передбачало два різних види звільнення, а саме: в запас (з постановкою на військовий облік) і у відставку (із зняттям з військового обліку). За матеріалами справи, наказом Управління МВС України в Полтавській області від 14 липня 1198 року № 46о/с "По особовому складу" підполковника міліції ОСОБА_1 (К-14787) - начальника 2-го відділення спеціальних операцій відділу швидкого реагування "Сокіл" УБОЗ УМВС, звільнено з органів внутрішніх справ з 15 липня 1998 року за пунктом "а" статті 64 (за віком у запас) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України. При цьому, згідно з п.65 Положення №114, особи рядового і начальницького складу звільняються зі служби у відставку (із зняттям з військового обліку): а) за віком - при досягненні граничного віку, встановленого пунктом 7 цього Положення та Законом України "Про військовий обов`язок і військову службу" для перебування в запасі осіб, які мають відповідні військові звання; б) через хворобу - у разі визнання їх непридатними до військової служби за рішенням військово-лікарської комісії, винесеним до звільнення особи із служби. Отже, за наявності відповідних підстав і фактичних обставин, особи рядового і начальницького складу можуть бути звільнені зі служби за віком у запас (з постановкою на військовий облік) або у відставку (із зняттям з військового обліку). Натомість, п.«а» ч.1 ст.13 Закону № 2262-ХІІ не передбачає призначення пенсії особам, звільненим у запас за віком, в розмірі 55 процентів відповідних сум грошового забезпечення. Доводи апеляційної скарги позивача про те, що визначальним критерієм для встановлення пенсії 55% відповідних сум грошового забезпечення є набуття особою граничного віку перебування на військовій службі, відставка такої особи (зняття з військового обліку, відсутність обов`язку ставати на військовий облік у відповідних органах Збройних сил України тощо), та звільнення з відповідних правоохоронних органів, збройних сил України, інших установ, відхиляються колегією суддів, оскільки вищенаведені норми права беззаперечно підтверджують, що визначальним критерієм для встановлення розміру пенсії (50% чи 55% відповідних сум грошового забезпечення) є підстава звільнення особи з військової служби. Зокрема, пенсія в розмірі 55% встановлюється звільненим військовослужбовцям виключно у двох випадках: звільнення у відставку за віком або звільнення у відставку за станом здоров`я. При цьому, така підстава звільнення повинна бути зазначена у наказі про звільнення. Оскільки позивач був звільнений у запас, тобто з постановкою на військовий облік, а не у відставку із зняттям з військового обліку, то колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що підстави для призначення йому пенсії в розмірі 55% відповідних сум грошового забезпечення були відсутні, тому дії відповідача в цій частині відповідають вимогам чинного законодавства. Що стосується вимоги позивача про зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області провести ОСОБА_1 з 01 січня 2016 року перерахунок пенсії в розмірі 82% суми грошового забезпечення, визначеного довідкою ліквідаційної комісії УМВС України в Полтавській області № 4/9048 від 23 березня 2018 року з отримуваними станом на 01 січня 2016 року підвищеннями та надбавками, колегія суддів зазначає наступне. Судом встановлено, що ОСОБА_1 встановлено основний розмір пенсії на рівні 77 % грошового забезпечення. 09 квітня 2018 року пенсійним органом здійснено перерахунок пенсії ОСОБА_1 з 01 січня 2016 року на підставі довідки Ліквідаційної комісії УМВС України в Полтавській області № 4/9048 від 23 березня 2018 року у розмірі 70% грошового забезпечення (а.с. 78). Відповідно до п.8 розд. ІІ Закону України "Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи" від 08.07.2011 року №3668-VI (далі по тексту - Закон №3668-VІ), який набрав чинності з 01.10.2011 року, та п.23 розд. II Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27.03.2014 року №1166-VII (далі по тексту - Закон №1166-VII), який набрав чинності з 01.05.2014 року, до ч.2 ст.13 Закону №2262-ХІІ було внесено зміни та цифри "90" замінено цифрами "80" та цифри "80" замінено цифрами "70" відповідно. Згідно з п.2 розд. ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №3668-VІ обмеження пенсії максимальним розміром, встановленим цим Законом, не поширюється на пенсіонерів, яким пенсія призначена до набрання чинності цим Законом. Тобто, вищевказаний Закон №3668-VI набрав чинності після призначення у 1998 році пенсії ОСОБА_1 з розрахунку 77% розміру грошового забезпечення військовослужбовця. Отже, зміна встановленого Законом максимального розміру пенсії (з 90% до 70% сум грошового забезпечення) відбулася вже після призначення позивачу пенсії. У постанові у справі №240/5401/18 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що призначення та перерахунок пенсії є різними за змістом та механізмом процедурами їх проведення, внесені зміни до частини другої статті 13 Закону №2262-ХІІ щодо встановлення граничного розміру пенсії за вислугу років у розмірі 80 відсотків, а потім 70 відсотків грошового забезпечення не стосуються перерахунку вже призначеної пенсії, отже при перерахунку пенсії відповідним категоріям осіб має застосовуватися норма, що визначає розмір грошового забезпечення у відсотках, яка діяла на момент призначення пенсії. Колегія суддів зауважує, що застосування іншого показника (70%) до перерахунку пенсії стосується призначення нових пенсій, а не перерахунку раніше призначених, з огляду і на те, що законодавчо діє принцип незворотності нормативно-правових актів у часі в силу прямих приписів статті 58 Конституції України. Отже, при перерахунку пенсії позивача відповідно до ч.4 ст.63 Закону №2262-ХІІ, п.3 Постанови Кабінету Міністрів України №103 та Постанови Кабінету Міністрів України від 11.11.2015 року №988 з 01.01.2016 року у відповідача по справі були відсутні правові підстави для зменшення відсоткового значення розміру основної пенсії з 77% до 70% грошового забезпечення. Щодо доводів апеляційної скарги відповідача про те, що відповідно ч.2 ст.13 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" (в редакції Закону №1166 від 27.03.2014 року, що діє на час виникнення права на перерахунок) максимальний розмір пенсії, обчислений відповідно до цієї статті, не повинен перевищувати 70% відповідних сум грошового забезпечення, у зазначеній редакції положення Закону №2262-ХІІ були застосовані відповідачем при обчисленні розміру пенсії позивачу при її перерахунку з 01.01.2016 року, то колегія суддів вважає необґрунтованими, з урахуванням вже вказаного вище, та зазначає, що застосування в даному випадку показника 70 % відповідних сум грошового забезпечення максимального розміру пенсії до перерахунку пенсії позивача є протиправним, оскільки стосується призначення нових пенсій, а не перерахунку раніше призначених. Посилання відповідача на те, що розмір пенсії позивача після проведених перерахунків збільшився, а тому умови його пенсійного забезпечення не погіршилися, а відповідачем не було вчинено дій, спрямованих на зменшення його розміру пенсії у порівнянні з попереднім розміром, колегія суддів вважає такими, що не впливають на наведені вище норми права та висновки суду. На підставі викладеного вище та висновків Великої Палати Верховного Суду у справі №240/5401/18, враховуючи, що позивачу була призначена пенсія у розмірі 77% грошового забезпечення, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо протиправності дій Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області по зменшенню ОСОБА_1 розміру пенсії з 77% до 70% грошового забезпечення з 01 січня 2016 року, та зобов`язанння відповідача здійснити перерахунок та виплату пенсії ОСОБА_1 з 01 січня 2016 року у розмірі 77 % грошового забезпечення, визначеного у довідці Ліквідаційної комісії УМВС України в Полтавській області № 4/9048 від 23 березня 2018 року, з урахуванням проведених виплат. Щодо позовної вимоги про зобов`язання відповідача провести перерахунок пенсії без обмеження її максимальним розміром, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з ч.2 ст.55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси (ч.1 ст.5 КАС України). Згідно з вимогами ч.1 ст.9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Виходячи з системного тлумачення зазначених положень законодавства вбачається, що особа має право звернутись до адміністративного суду з позовом у разі, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача (суб`єкта владних повноважень) порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач. Задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин. Тобто, в розумінні КАС України захист прав, свобод та інтересів осіб завжди є наступним за встановленням судом факту їх порушення. Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд має пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Аналогічний висновок щодо застосування норм права наведений у постанові Верховного Суду від 16.04.2020 року у справі №825/1549/17, який в силу вимог ч.5 ст.242 КАС України має бути врахований судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин. Таким чином, обов`язковою умовою задоволення позову є доведеність позивачем порушення саме його прав та охоронюваних законом інтересів з боку відповідача, зокрема, наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов. Так, фактично спірним питанням по даній справі є право позивача на здійснення перерахунку його пенсії в розмірі 82% суми грошового забезпечення з дати першочергового призначення пенсії з 16 липня 1998 року; здійснення перерахунку пенсії з 01 січня 2016 року в розмірі 82% суми грошового забезпечення, визначеного довідкою ліквідаційної комісії УМВС України в Полтавській області № 4/9048 від 23 березня 2018 року. При цьому, питання обмеження пенсії максимальним розміром є похідними і повинні вирішуватись після вирішення питання про наявність відповідного права на перерахунок. Оцінка розміру щомісячних виплат пенсії позивачу може бути зроблена лише після проведення пенсійним органом перерахунку пенсії. Колегія суддів зазначає, що передчасне задоволення вимог про здійснення перерахунку пенсії без обмеження її максимального розміру фактично суперечить основним засадам адміністративного судочинства, оскільки судове рішення не може ставитись в залежність від настання або ненастання обставин, що можуть виникнути в майбутньому. Також, у разі незгоди позивача з подальшими діями відповідача, останній не позбавлений права звернутися з захистом порушених прав з відповідним позовом до суду. З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що позовна вимога про проведення перерахунку пенсії без обмеження її максимальним розміром заявлена позивачем передчасно, адже перерахунок пенсійної виплати наразі не виконано, та не погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позову в цій частині. Таким чином, колегія суддів приймає доводи апеляційної скарги відповідача в цій частині та зазначає, що доводи позивача про незаконність проведення перерахунку пенсії з обмеженням її максимальним розміром, є необгрунтованими, оскільки відповідне право позивача не порушено та перерахунок пенсійних виплат не проведено. Доводи позивача в цій частині вимог є помилковими та безпідставними. Щодо позовної вимоги про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходу за несвоєчасну виплату пенсії, колегія суддів зазначає наступне. Згідно зі ст.1 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати", підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Статтею 2 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" визначено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші. Отже, з урахуванням викладеного, колегія суддів зауважує, що нарахування та виплата суми пенсії ставить первинною подією щодо компенсації втрати частини пенсії, яка нараховується та виплачується, відповідно, після та за результатом нарахування та виплати основної суми пенсії, а тому в даному випадку вимоги про зобов`язання відповідача про нарахування та виплату позивачу компенсації за несвоєчасну виплату пенсії (у зв`язку з порушенням строків їх виплати) є передчасними. Наведений вище висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постановах від 10.07.2018 року у справі № 404/6317/16-а, від 25.10.2018 року у справі № 420/1410/17, від 10.02.2020 року у справі № 134/87/16-а. Окрім того, колегія суддів зазначає, що відповідно до приписів чинного законодавства, зокрема приписів ст. 129-1 Конституції України, ст. 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим до виконання та повинно виконуватися в повному обсязі і саме приписами Закону України "Про виконавче провадження". Щодо питання застосування чи незастосування постанов Кабінету Міністрів України чи інших нормативно-правових актів, які надають боржнику можливість для відстрочення виплат, колегія суддів зазначає, що дане питання стосується безпосереднього виконання судового рішення, і оскарження відповідних дій чи бездіяльності вже цієї стадії, а тому такі вимоги є передчасними. Таким чином, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги відповідача в цій частині та вважає, що суд першої інстанції дійшов передчасного та необґрунтованого висновку про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходу за несвоєчасну виплату пенсії. Щодо вимог позивача про встановлення судового контролю шляхом зобов`язання відповідача подати протягом десяти днів з дня набрання рішенням суду законної сили звіту про виконання судового рішення, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ст.370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. З наведеного слідує, що рішення суду, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи. Загальний судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому ст. 287 КАС України. В свою чергу, спеціальні способи судового контролю за виконанням судових рішень закріплені статтею 382 КАС України. Так, відповідно до ч.1 ст.382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення. Тобто, встановлення судового контролю за виконанням судового рішення є правом суду, а не його обов`язком, яке реалізується виключно під час прийняття постанови по суті. Мета здійснення судового контролю полягає у необхідності пересвідчитись, що суб`єктом владних повноважень рішення буде виконане. Разом з тим, колегією суддів не встановлено обставин, що могли б свідчити про невиконання відповідачем рішення суду, що набрало законної сили та підлягає обов`язковому виконанню. Крім того, позивачем в апеляційній скарзі не аргументовано підстави застосування судового контролю у цій справі. На підставі викладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення вказаної частини позовних вимог. Що стосується стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів зазначає наступне. Стаття 59 Конституції України гарантує кожному право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст.16 КАС України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи (ч.1ст. 132 КАС України). Згідно з ч.1 ст. 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката (ч.2 ст.134 КАС України). Згідно з п.п. 1, 2 ч.3 ст.134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підстав доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч.4 ст.134 КАС України). Згідно з п.п. 6, 7 ст.134 КАС України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. З аналізу положень статті 134 КАС України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі. Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частині п`ятій статті 134 КАС України. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. При цьому розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Отже, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження). Положення частин першої та другої статті 134 КАС України кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам Щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя № R (81) 7 передбачено, що за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв`язку з розглядом. Згідно з п.4 ч.1 ст.1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Статтею 19 цього Закону визначено такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Таким чином, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності. Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п.9 ч.1 ст.1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п.6 ч.1 ст.1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Статтею 19 Закону № 5076-VI визначено такі види адвокатської діяльності, як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Згідно зі ст.30 Закону № 5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Відповідно до ч.7 ст.139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Згідно з ч.9 ст.139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що на підтвердження надання правової допомоги необхідно долучати, у тому числі, розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, якщо він передбачений договором про надання правової допомоги, та може міститися в акті приймання-передачі послуг за договором. Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постанові від 01.10.2018 року у справі №569/17904/17. Аналіз вищенаведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 № 23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015 у справі «Баришевський проти України», від 10.12.2009 у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12.10.2006 у справі «Двойних проти України», від 30.03.2004 у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим. Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму. В тексті позовної заяви позивач зазначає, що загальна сума витрат на професійну правничу допомогу складає до 15000,00 грн, однак доказів понесених позивачем витрат до суду не надано. Крім того, в апеляційній скарзі позивач вказує, що загальна сума витрат професійної правничої допомоги у судовому провадженні з розгляду позовних вимог із відновлення порушених відповідачем законних прав та інтересів позивача може складати суму до 15 000 грн., сума судових витрат буде уточнена та надано підтверджуючі документи на інших стадіях судового процесу, зокрема в судовому засіданні, так як надання правової допомоги під час судового розгляду справи триває. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача витрат, пов`язаних з правничою допомогою адвоката. Стосовно посилань позивача в апеляційній скарзі на те, що при винесенні судом першої інстанції рішення в частині відмовлених позовних вимог порушено норми процесуального права та не в повному обсязі з`ясовано обставини, що мають значення для справи, а саме, суд першої інстанції обмежив право позивача на надання додаткових доказів, пояснень, які спростовують відзив відповідача, а також право на безпосередню участь позивача в судовому засіданні з розгляду його позовних вимог, то колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до абз.2 ч.2 ст.317 КАС України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. В цьому випадку, суд першої інстанції в частині відмовлених позовних вимог, на її посилається позивач в апеляційній скарзі, дійшов правомірних висновків. Колегія суддів вказує, що зазначена обставина не може бути підставою для прийняття рішення про задоволення позову. Крім того, згідно з ч.2 ст.257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті. Відповідно до положень ч.4 ст. 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Оскільки дана справа не належить до категорій справ, визначених ч.4 ст. 257 КАС України, а також враховуючи відсутність клопотань про розгляд справи за правилами загального позовного провадження із зазначенням обставин, які відповідно до приписів ч.3 ст.257 КАС України свідчили б про наявність підстав для розгляду даної справи за правилами загального позовного провадження, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про можливість розгляду даної справи в порядку спрощеного позовного провадження відповідно до ухвали Полтавського окружного адміністративного суду від 05.05.2020 року. Окрім того, наведений вище висновок суду першої інстанції про можливість розгляду даної справи в порядку спрощеного позовного провадження також узгоджується з правовою позицією Верховного Суду в схожих правовідносинах у справі №340/1916/20. Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Згідно із ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Відповідно до ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29). Відповідно до ч.1 ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Згідно з ч.2 ст.317 КАС України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до частково неправильного вирішення справи, а тому апеляційну скаргу відповідача слід задовольнити частково. Рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в частині здійснення виплати пенсії позивача без обмеження граничним розміром з нарахованою сумою компенсації втрати доходів, з прийняттям в цій частині нового рішення, яким в задоволенні позову відмовити. В іншій частині рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін. Апеляційна скарга позивача не підлягає задоволенню. Оскільки, відповідно до п.3 ч.6 ст.12 КАС України справами незначної складності є справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг, і дана справа відноситься до справ незначної складності, а також враховуючи те, що дана справа розглянута за правилами спрощеного позовного провадження, відповідно вказане рішення (постанова) суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України. Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області задовольнити частково . Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 03.06.2020 по справі № 440/2242/20 скасувати в частині здійснення виплати пенсії ОСОБА_1 без обмеження граничним розміром з нарахованою сумою компенсації втрати доходів. В цій частині прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити. В іншій частині рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 03.06.2020 № 440/2242/20 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України. Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло Судді(підпис) (підпис) І.С. Чалий А.М. Григоров Повний текст постанови складено 07.06.2021 року