Постанова 4816 № 581/489/20

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 червня 2021 року м.Суми Справа №581/489/20 Номер провадження 22-ц/816/879/21 Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Кононенко О. Ю. (суддя-доповідач), суддів - Рунова В. Ю. , Ткачук С. С. з участю секретаря судового засідання -Назарової О.М., сторони: позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 , розглянув у відкритому судовому засіданні в приміщенні Сумського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Липоводолинського районного суду Сумської області від 05 листопада 2020 року, ухваленого у складі судді Кузьмінського О.В., у приміщенні Липоводолинського районного суду Сумської області, повний текст якого складено 10 листопада 2020 року, В С Т А Н О В И В: У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом примусового виселення. Свої вимоги мотивував тим, що 21 жовтня 2000 року між ним та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб. Позивач вказував, що відповідачка була зареєстрована та проживала разом з ним у будинку АДРЕСА_1 , що належав його матері. Після смерті матері у 2016 році він успадкував зазначений будинок і став його єдиним власником. Рішенням Липоводолинського районного суду Сумської області від 20 червня 2019 року у справі № 581/617/18 шлюб між сторонами розірвано. ОСОБА_1 наголошував на тому, що маючи власне житло, змушений проживати у будинку дружини ОСОБА_3 у с. Русанівка Липоводолинського району Сумської області. Посилався на неможливість розпорядитися житловим будинком, оскільки в ньому проживає його колишня дружина ОСОБА_2 . Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд примусово виселити відповідачку з належного йому будинку АДРЕСА_1 . Рішенням Липоводолинського районного суду Сумської області від 05 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Виселено ОСОБА_2 з будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 840 грн 80 судового збору. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Апеляційна скарга мотивована тим, що розірвання шлюбу з власником будинку не позбавляє її права користуватися займаним приміщення та не є підставою для виселення її з будинку АДРЕСА_1 . Вказує, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що вона майже 20 років проживала з відповідачем у вказаному будинку, іншого житла немає, а тому вважає, що втрата житла є порушенням чинного законодавства та Конституції України. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 з доводами апеляційної скарги не погодився, вважає рішення законним, обгрунтованим та таким, що прийняте з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Постановою Сумського апеляційного суду від 12 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Скасовано рішення Липоводолинського районного суду Сумської області від 05 листопада 2020 року та прийнято нову постанову. Відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом примусового виселення. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені судові витрати за розгляд справи в суді апеляційної інстанції у розмірі 1261 грн 20 коп. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 квітня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Сумського апеляційного суду від 12 січня 2021 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою I розділу V ЦПК України. 21 травня 2021 року ОСОБА_4 направила поштою до апеляційного суду заяву, в якій просить судове засідання проводити без її участі, оскільки у зв`язку із скрутним матеріальним становищем не має змоги з`явитися до суду. Просить при ухваленні рішення врахувати, що позивач вже звертався до суду з майже аналогічним позовом, в якому просив виселити її із будинку. В ході розгляду справи № 581/810/19 судом першої інстанції вимоги ОСОБА_5 були задоволені, проте, Сумським апеляційним судом вказане рішення було скасоване, а у подальшому, постановою Верховного Суду від 02 квітня 2021 року залишено без змін постанову Сумського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року у цій справі. Вважає, що в ході розгляду справи № 582/810/19 в суді першої, апеляційної та касаційної інстанції було досліджено всі істотні обставини та дотримання балансу інтересів учасників справи, про які зазначено у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року по справі № 581/489/20. Отже, враховуючи положення ст. 82 ЦПК України, вважає, що повторне дослідження зазначених обставин справи є непотрібним. 02 червня 2021 року ОСОБА_5 та його представник адвокат Заєць В.П. подали до апеляційного суду заяви, в яких просять судове засідання проводити без їх участі, вважають рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим. Просять врахувати те, що ОСОБА_1 та його дружина ОСОБА_3 іншого житла, крім спірного будинку, не мають. Крім того, ОСОБА_1 має намір продати своє помешкання у зв`язку із зміною сімейного стану і місця роботи. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вимог та підстав позову, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого державним нотаріусом Липоводолинської районної державної нотаріальної контори Мельником В.О. 14 березня 2017 року, ОСОБА_1 , після смерті матері ОСОБА_1 , успадкував житловий будинок з господарськими будівлями по АДРЕСА_1 (а.с. 11). Із довідки Липоводолинської селищної ради Сумської області від 02 липня 2019 року та копії будинкової книги вбачається, що у будинку АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1 (із 27 березня 1992 року та його колишня дружина ОСОБА_2 (із 09 листопада 2000 року) (а.с. 8-10, 17). Рішенням Липоводолинського районного суду Сумської області від 20 червня 2019 року розірвано шлюб, зареєстрований 21 жовтня 2000 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а.с. 12-15). Згідно з довідкою Русанівської сільської ради Липоводолинського району Сумської області № 424/02/39 від 27 серпня 2019 року, з травня 2018 року ОСОБА_1 фактично проживає без реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 18). 17 жовтня 2019 року ОСОБА_1 надіслано ОСОБА_2 листа за адресою: АДРЕСА_1 , у якому просив її звільнити будинок за вказаною адресою у зв`язку з втратою нею права користування будинком (а.с. 16). Задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що відповідач проживала у спірному будинку як член сім`ї власника, користувалася будинком під час дії сервітуту, на час розгляду справи шлюб між сторонами розірвано, спільне господарство не ведеться. Суд першої інстанції вважав, що обставини, які були підставою для встановлення сервітуту припинилися, тому право відповідачки на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника майна на підставі ч. 2 ст. 406 ЦК України. З огляду на зазначене, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що ОСОБА_2 підлягає виселенню із будинку АДРЕСА_1 , оскільки позивач позбавлений можливості вільно володіти, користуватися та розпоряджатися спірним будинком. Проте, погодитись з такими висновками суду першої інстанції не можна, оскільки суд дійшов їх з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, та неправильним застосуванням норм матеріального права. Судом першої інстанції не враховано положення статті 156 ЖК України, відповідно до яких члени сім`ї власника житлового будинку, які проживають разом з ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку. Припинення сімейних відносин з власником будинку не позбавляє їх права користуватися займаним приміщенням. Таке право вони втрачають лише в разі вибуття на інше постійне місце проживання і припинення внаслідок цього сімейних стосунків з власником. Положеннями статті 405 ЦК України передбачено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Вищевказані норми свідчать про те, що при розгляді справи про виселення члена сім`ї власника житла, суди мають встановлювати наступні факти: чи є спірне приміщення житлом, чи є воно власністю позивача, чи відсутній відповідач у спірному приміщені понад один рік, чи є причини відсутності поважними та чи не було між власником та відповідачем будь якої іншої домовленості щодо користування житлом або збереження права на користування житлом на час відсутності. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 набула право користування спірним будинком як член сім`ї власника, після припинення сімейних відносин з ОСОБА_1 спірний будинок не залишала, навпаки, продовжує там проживати, оскільки іншого житла на праві власності чи праві користування не має, тому підстави для припинення права користування будинком з огляду на вказані норми матеріального права відсутні. Колегія суддів вважає помилковим посилання суду першої інстанції на ч. 2 ст. 406 ЦК України як на підставу задоволення позову, оскільки одна та обставина, що позивач розірвав шлюб з відповідачкою та уклав шлюб з іншою жінкою, за встановлених обставин справи, та з врахуванням наведених норм матеріального права, не є підставою для припинення її права користування спірним житлом на підставі ч. 2 ст. 406 ЦК України. Судом першої інстанції при вирішенні справи також не враховано наступне. За змістом статей 383 ЦК України, 150 ЖК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання в права власника можливе лише з підстав, передбачених законом. Згідно з частиною 1 статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (стаття 15 ЦК України). Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права. Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло. Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50). У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63). Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Суд першої інстанції не надав оцінки тій обставині, що ОСОБА_2 проживає у спірному будинку вже понад двадцять років. Належних доказів на підтвердження наявності у неї іншого житла, земельних ділянок, рухомого майна на праві власності, чи праві користування позивачем суду не надано, як і не надано доказів, що відповідач має фінансову можливість придбати собі чи винаймати інше житло. Виселення відповідача з будинку за адресою: АДРЕСА_1 фактично позбавить її житла і покладе на неї надмірний тягар. У своїй позовній заяві та у відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 посилався на те, що він має намір продати належний йому на праві власності будинок АДРЕСА_1 для придбання нерухомості в іншому населеному пункту з метою забезпечення умов для проживання своєї нової сім`ї. Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) сформувала висновки про основні принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 першого Протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, у справах з приводу користування житловими приміщеннями. Так, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умови, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою. Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. У справі, що переглядається, суд першої інстанції не дослідив, чи буде ухвалене ним рішення належним чином збалансовувати інтереси ОСОБА_1 як власника та ОСОБА_2 , у якої єдиним житлом є спірний будинок, в якому вона зареєстрована та проживає. Судом першої інстанції не надано оцінку тим обставинам, що відповідачка тривалий час проживає у будинку (понад двадцять років), тобто ОСОБА_2 має тривалий зв`язок із спірним будинком як із житлом у розумінні статті 8 Конвенції. Іншого житла, земельних ділянок, рухомого майна на праві власності чи праві користування вона не має. Будинок має чотири житлові кімнати та його загальна площа складає 112,8 кв. м. Разом з тим, позивач в спірному будинку не має наміру проживати, а хоче його продати. Отже, в даному випадку, право позивача на майно, яке він набув у спадок, не може бути захищено шляхом виселення ОСОБА_2 , яка внаслідок цього стане безхатченком, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи. До аналогічного висновку дійшов і Сумський апеляційний суд під час розгляду справи № 581/810/19 у постанові від 07 квітня 2020 року, якою відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, і яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 02 квітня 2021 року. Верховний суд погодився з висновком апеляційного суду про те, що у справі, яка переглядається, необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивача на житловий будинок та право користування цим будинком відповідачкою, яка вже не є членом його сім`ї, проте зареєстрована у цьому будинку, проживає в ньому майже 20 років та іншого житла не має. Крім цього, позивачем не було доведено факт відсутності відповідачки у спірному житловому приміщенні більше одного року та без поважних причин. Скасовуючи постанову Сумського апеляційного суду від 12 січня 2021 року, Верховний Суд вказав, що апеляційний суд не надав оцінки об`єкту нерухомого майна, не встановив майновий стан відповідачки, наявність або відсутність у відповідачки іншого житла, земельних ділянок, рухомого майна, розмір доходів сторін, можливості відповідачки винаймати інше житло для проживання та дійшов передчасного висновку відносно дотримання балансу між захистом права власності та реалізацією права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком, а отже і відсутність підстав для задоволення позову. При цьому судом апеляційної інстанції не було надано оцінки правам та інтересам позивача, як особи, яка звернулась до суду з вимогою про захист права власності на житловий будинок, створенню позивачем нової сім`ї, можливості спільного проживання позивача з дружиною та його колишньої дружини в одному будинку. Проте, слід зазначити, що під час розгляду справи № 581/810/19 Сумським апеляційним судом вже було предметом розгляду і апеляційний суд надав оцінку спірному житловому будинку, а саме, що він має чотири житлові кімнати та його загальна площа складає 112,8 кв.м, встановлено відсутність у відповідачки іншого житла, земельних ділянок, рухомого майна. Крім того, судом з`ясовано, що відповідачка не заперечує проти того, щоб ОСОБА_1 разом зі своєю новою дружиною також проживали у спірному будинку. Відповідно до приписів ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Отже, обставини, встановлені постановою Сумського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року, яка набрала законної сили, не підлягають доказуванню при розгляді цієї справи. Доказів майнового стану відповідачки на підтвердження її спроможності купити або винаймати собі житло позивач, всупереч вимогам ст. ст. 12, 81 ЦПК України, суду апеляційної інстанції не надав. Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що у справі, яка переглядається, апеляційним судом враховано всі істотні обставини, що мають значення для правильного вирішення цієї справи. Рішення про виселення відповідачки з спірного житлового будинку не збалансовує належним чином інтереси ОСОБА_1 як власника та ОСОБА_2 , у якої єдиним житлом є спірний будинок, в якому вона зареєстрована та проживає. Виселення її з житла без надання іншого житлового приміщення за встановлених судами обставин, а саме: відсутності у неї іншого житла, земельних ділянок, рухомого майна на праві власності, чи праві користування, неможливе, оскільки таке втручання у право відповідачки на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, не переслідуватиме легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та не є необхідним у демократичному суспільстві. Крім того, колегія суддів також враховує, що позивачем не було доведено факт відсутності відповідачки у спірному житловому приміщенні більше одного року та без поважних причин, що виключає законність її виселення із будинку з підстав, заявлених ним у позовній заяві. З урахуванням наведеного, рішення суду першої інстанції не може вважатися законним та обґрунтованим, таким, що відповідає цивільному законодавству України, принципам верховенства права та справедливості, а отже підлягає скасуванню на підставі п. п. 1, 4 ст. 376 ЦПК України з ухваленням нового судового рішення про відмову позивачу у задоволенні позову. Відповідно до положень ст. 141 ЦПК України, підлягають стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені нею судові витрати за розгляд справи в суді апеляційної інстанції у розмірі 1261 грн 20 коп. Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. п. 1, 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Липоводолинського районного суду Сумської області від 05 листопада 2020 року скасувати. Прийняти постанову. Відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом примусового виселення. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені судові витрати за розгляд справи в суді апеляційної інстанції у розмірі 1261 грн 20 коп. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий - О.Ю. Кононенко Судді: В.Ю. Рунов С.С. Ткачук