Постанова Одеський апеляційний суд № 494/1218/19

Номер провадження: 22-ц/813/1504/21 Номер справи місцевого суду: 494/1218/19 Головуючий у першій інстанції Дєтков О. Я. Доповідач Громік Р. Д. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19.05.2021 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого Громіка Р.Д., суддів Драгомерецького М.М., Дришлюка А.І., за участю секретаря Сіваченко Д.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу прокуратури Одеської області в інтересах держави в особі Розквітівської об`єднаної територіальної громади Березівського району Одеської області на рішення Березівського районного суду Одеської області від 26 лютого 2020 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Розквітівської об`єднаної територіальної громади Березівського району Одеської області про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, ВСТАНОВИВ: 1.

ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог. ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом посилаючись на те, що добросовісно та безперервно володіє нерухомим майном, а саме виробничим будинком в АДРЕСА_1 , відкрито та безперешкодно користується ним з 1 червня 2007 року. Протягом вказаного періоду позивач обслуговує виробничий будинок, проводить у ньому поточні ремонти, використовує його як складське приміщення для зберігання сільськогосподарської продукції та інвентарю. ОСОБА_1 не може оформити право власності на спірний будинок, оскільки відсутні правовстановлюючі документи. У зв`язку з вищевказаним позивач просить суд визнати за ним право власності за набувальною давністю на виробничий будинок, що розташований в АДРЕСА_1 . Короткий зміст рішення суду першої інстанції. Рішенням Березівського районного суду Одеської області від 26 лютого 2020 року визнано за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , право власності за набувальною давністю на виробничий будинок, загальною площею 330.25 кв.м., що розташований в АДРЕСА_1 . Короткий зміст та доводи апеляційної скарги. В апеляційній скарзі прокуратура Одеської області в інтересах держави в особі Розквітівської ОТГ Березівського району Одеської області просить скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального права, а саме, ст.ст. 11, 328, 344 ЦК України, ст. 83 ЗК України, ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ч. 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та процесуального права, а саме, вимог ст.ст. 10, 12, 76-81, 263 ЦПК України Короткий зміст відзиву ОСОБА_1 на апеляційну скаргу. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 вказує на те, що ніякої шкоди державі не нанесено, тобто визнання права власності на спірну будівлю за ОСОБА_1 не порушує інтереси держави; спірною будівлею ОСОБА_1 володів без будь-яких правових підстав, без укладення відповідного договору з Розквітівською ОТГ, чи з іншими третіми особами. Таким чином, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду без змін. 2.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція апеляційного суду Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, рішення суду першої інстанції скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі. Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до ч. 1 п. 2 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно до ч. 1 п. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Так, задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції послався на те, що відповідно до ч. 1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим кодексом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно набувається за рішенням суду. Судом першої інстанції встановлено, що згідно технічного паспорту, виготовленого 24 грудня 2018 року, замовником технічної інвентаризації на виробничий будинок, розташований за адресою АДРЕСА_1 є ОСОБА_1 (а.с. 5-10). Позивач відкрито, безперервно володіє зазначеним нерухомим майном з 2007 року по сьогоднішній день. За договором зберігання сільськогосподарської продукції від 12 вересня 2010 року, укладеним з ТОВ «АГРО», позивач здійснює зберігання у спірному приміщенні зерно пшениці (а.с. 25). Довідкою, виданою АТ «Одесаобленерго» від 05 грудня 2019 року №1227 підтверджується, що ОСОБА_1 уклав договір на розроблення технічної документації для підключення до електричних мереж Березівського РЕМ об`єкту нерухомого майна, а саме виробничого будинку, розташованого за адресою АДРЕСА_1 (а.с.23). Згідно довідки, виданої фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 №370 від 22 грудня 2019 року, вбачається, що на підставі договору, укладеного з ОСОБА_1 , виконується замовлення по виготовленню технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки для обслуговування вищевказаного виробничого будинку (а.с. 24). Заперечуючи проти позову, представник відповідача зазначив, що позивач дійсно добросовісно, відкрито та безперервно користується та володіє спірним нерухомим майном, однак, при цьому, заперечує проти задоволення позову. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду. При вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: - володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; - володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна; - володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. Можливість пред`явлення до суду позову про визнання права власності за набувальною давністю випливає з положень ст.ст. 15,16 ЦК України, а також ч.4 ст.344 ЦК України, згідно з якими захист цивільних прав здійснюється судом шляхом визнання права. У зв`язку з цим особа, яка заявляє про давність володіння і вважає, що у неї є всі законні підстави бути визнаною власником майна за набувальною давністю, має право звернутися до суду з позовом про визнання за нею права власності. Виходячи зі змісту ч. 1 ст. 344 ЦК України, відсутність державної реєстрації права власності на нерухоме майно не є перешкодою для визнання права власності на це майно у зв`язку зі спливом строку набувальної давності, оскільки така державна реєстрація може бути здійснена після визнання права власності за набувальною давністю. Отже, враховуючи, що позивач добросовісно володіє чужим майном і понад 10 років продовжує відкрито, безперервно користуватися будинком в АДРЕСА_1 , відповідачем по справі спростувань вказаних обставин не надано, тому суд першої інстанції вважав, що позовні вимоги обґрунтовані, підтверджені матеріалами справи, а тому були підстави для визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю за позивачем. Однак з такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може погодитись з огляду на наступне. Щодо участі прокуратури в інтересах держави в особі Розквітівської об`єднаної територіальної громади Березівського району Одеської області. Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України на прокуратуру покладено функції представництва інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Конституційний Суд України у своєму рішенні від 05.06.2019 у справі № 3-234/2018(3058/18) підкреслив те, що орган законодавчої влади відповідно до ч. 2 ст. 131, п. 14 ч. 1 ст. 92 Конституції України визначив лише організацію та порядок діяльності прокуратури, а тому повноваження прокуратури, у тому числі щодо представництва інтересів держави в суді, встановлені Основним Законом, не можуть бути передані законом будь-яким іншим державним органам. Так, згідно зі ст. 5 Закону України «Про прокуратуру» функції прокуратури України здійснюються виключно прокурорами, делегування функцій прокуратури, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Конституційний Суд України також зазначив, що стосовно повноваження прокуратури щодо представництва інтересів держави в суді в Основному Законі міститься застереження: «у виключних випадках і в порядку, що визначені законом». Про такі випадки йдеться, зокрема, у ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», згідно з якою прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (абзац перший). Отже, Конституційний Суд України дійшов висновку про те, що органи прокуратури є конституційно визначеним державним органом, який має конституційні повноваження щодо представництва інтересів держави в суді. Конституційний Суд України у своєму рішенні від 08.04.1999 № 3-рп/99 наголосив, що інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств. Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. При цьому, пунктом 3 ч. 6 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що під час здійснення представництва інтересів держави у суді прокурор має право в порядку, передбаченому процесуальним законом ініціювати перегляд судових рішень, у тому числі у справі, порушеній за позовом (заявою, поданням) іншої особи. Таким чином, наведені вище норми законів та рішення Конституційного Суду України, надають прокуророві право з метою захисту інтересів порушених держави, що залишилися незахищеними унаслідок бездіяльності компетентних органів, ініціювати перегляд судових рішень у справах за позовами інших осіб, розглянутих без участі прокурора. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019р. у справі № 587/430/16-ц також виклала правовий висновок, згідно якого прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган, а також у разі його відсутності. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»). Отже, нормами діючого законодавства передбачена можливість представництва прокурором інтересів держави у виключних випадках, а саме, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; а також у разі відсутності такого органу. Не здійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду. У даному випадку, приймаючи до уваги наявні порушення інтересів держави, які полягають в тому, що визнання за відсутності законних підстав у судовому порядку права власності на нерухоме майно порушує встановлений державою порядок набуття права власності на нього, а також майнові й земельні інтереси держави в особі Розквітівської сільської ради об`єднаної територіальної громади Березівського району Одеської області, якою не вживаються заходи щодо захисту державних інтересів, у тому числі, направлених на оскарження незаконного судового рішення, тобто допущено бездіяльність, є підстави для представництва прокуратурою інтересів держави у справі № 494/1218/19. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/ 2385/18 виклала правовий висновок про те, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. В свою чергу, бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо. Як вбачається з листа Розквітівської сільської ради об`єднаної територіальної громади Березівського району Одеської області від 14.07.2020 №408/02-15 про наявність справи № 494/1218/19 за позовом ОСОБА_1 про визнання права власності на нерухоме майно органу місцевого самоврядування було відомо, однак незважаючи на те, що спірний об`єкт виробничий будинок, який передано на баланс територіальної громади, та який знаходиться на земельній ділянці, що перебуває у комунальній власності та у користування позивачу не надавалася, заходів щодо оскарження рішення Березівського районного суду Одеської області від 26.02.2020 сільською радою не вжито. Більш того, сільською радою поінформовано, що спірний виробничий будинок, відповідно до Переліку об`єктів, які належали до майнового пайового фонду КСП ім. Посмітного знаходиться під номером №56 «Електроподстанція». (копії інформаційної довідки від 28.07.2020 №432/02-15 та Переліку основних фондів соціальної та інженерної інфраструктури колишнього КСП Агромірма ім. М.А. Посмітного надаються). Відповідно до положень ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, житловий і нежитловий фонд, тощо. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності. При цьому, ч. 8 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом. Згідно зі ст. 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об`єкти комунальної власності. Утім, сільською радою, всупереч наведених вимог законодавства, не вжито заходів щодо отримання правовстановлюючих документів на майно, яке було передано їй на баланс, та у подальшому не вирішено питання щодо оскарження судового рішення у справі № 494/1218/19. Отже, така позиція Розквітівської сільської ради об`єднаної територіальної громади Березівського району Одеської області свідчить про неналежне здійснення нею, як компетентним органом, захисту інтересів держави, що підтверджує обґрунтованість представництва держави та вступу до участі у справі прокурора шляхом подання апеляційної скарги. Щодо позовних вимог ОСОБА_1 . Згідно з ч. 2 ст. 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Відповідно до вимог статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Водночас, судове рішення за загальним правилом не є підставою виникнення права власності. Так, за приписами ч. 5 ст. 11 ЦК України цивільні права можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Зокрема, у відповідності до ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність). Таким чином, для набуття права власності за давністю володіння необхідно дотримання таких умов: володіння є добросовісним, тобто особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності, володіння є відкритим, тобто особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні, та безперервним, тобто якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. Зі змісту ст. 344 ЦК України випливає, що позивач як володілець майна протягом всього часу володіння ним має бути впевнений, що на це майно не претендують інші особи, що він отримав це майно з підстав, достатніх для того, щоб мати право власності на нього. За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, що не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, або на майно, що придбано добросовісним набувачем і у витребуванні якого власнику було відмовлено. Таким чином, добросовісність свідчить про те, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном. Проте, судом першої інстанції наведені норми цивільного законодавства залишено поза увагою, через що визнано право власності за набувальною давністю на нерухоме майно без законних на те підстав. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , посилаючись на положення ст. 344 ЦК України, звернувся до суду позовом про визнання права власності на нерухоме майно, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що він з 01.06.2007р. безперервно володіє нерухомим майном, здійснює поточний ремонт, та за договором зберігання сільськогосподарської продукції від 12.09.2010р., укладеного з ТОВ «АГРО», здійснює зберігання у спірному приміщенні зерна пшениці. При цьому, посилається на технічний паспорт від 24.12.2018р., довідку АТ «Одесаобленерго» від 05.12.2019р. №1227 щодо укладення договору на розроблення технічної документації для підключення до електричних мереж Березівського РЕМ, а також на довідку від 22.12.2019р. №370, з якої вбачається, що на підставі укладеного з позивачем договору виконується замовлення по виготовленню технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки для обслуговування спірного виробничого будинку. Отже, позивачу було відомо про те, що він заволодів чужим майном, яке йому не належало, а також про відсутність підстав для набуття права власності на нього, що виключає добросовісність володіння. Утім, судом першої інстанції наведені обставини залишено поза увагою та надано невірно правову оцінку виниклим правовідносинам. Так, Верховний Суд у своїх постановах неодноразово вказував на те, що при вирішенні спорів про визнання права власності на майно за набувальною давністю має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього (справи № 910/17274/17, №465/6560/15-ц, тощо). Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном. Отже, користування майном на підставі договору зберігання, серед іншого, виключає добросовісне заволодіння майном, та можливість його набуття за набувальною давністю. Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14.05.2019 у справі № 910/17274/17 викладено висновок про те, що відсутність добросовісності в позивача під час заволодіння ним спірним майном звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 ЦК України. Крім того, позивачем не доведено у відповідності до ст. ст. 76-81 ЦПК України відкритість та безперервність володіння будівлею, оскільки технічний паспорт від 24.12.2018, договір зберігання від 12.09.2010, довідку АТ «Одесаобленерго» від 05.12.2019 №1227 не є достатніми доказами у даній справі. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги. Таким чином, судова колегія дійшла до висновку, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, не довів обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, висновки районного суду не відповідають обставинам справи, у зв`язку з чим є підстави для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу прокуратури Одеської області в інтересах держави в особі Розквітівської об`єднаної територіальної громади Березівського району Одеської області задовольнити частково. Рішення Березівського районного суду Одеської області від 26 лютого 2020 року скасувати. В задоволенні позову ОСОБА_1 до Розквітівської об`єднаної територіальної громади Березівського району Одеської області про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю відмовити. Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складено 03 червня 2021 року. Головуючий Р.Д. Громік Судді: М.М. Драгомерецький А.І. Дришлюк