Постанова 4813 № 523/7290/16-ц

Номер провадження: 22-ц/813/1943/21 Номер справи місцевого суду: 523/7290/16-ц Головуючий у першій інстанції Шепітко І. Г. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19.05.2021 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів колегії: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І., при секретарі: Павлючук Ю.В., за участю: представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 , переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 квітня 2019 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , треті особи без самостійних вимог: ОСОБА_7 , Одеська міська рада та Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення самовільної прибудови, - В С Т А Н О В И В: 25 травня 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , треті особи без самостійних вимог: ОСОБА_7 , Одеська міська рада та Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення самовільної прибудови. В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначає, що вона є власником земельної ділянки загальною площею 0,0707 гектарів, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується Державним актом на право приватної власності на землю серії IV - ОД №019596 від 28.03.1999р., зареєстрованим у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю №2089, при зведенні сходів на другий поверх будинку АДРЕСА_2 , який належить відповідачам на праві спільної часткової власності, була самовільно зайнята належна позивачу земельна ділянка площею 0,0009 га. Жодних договорів про надання права користування даною земельною ділянкою з відповідачами позивач не укладала та дозволу на будівництво сходів не надавала, тому ОСОБА_1 звернулась до суду та просила: зобов`язати відповідачів звільнити та привести до стану, придатного для користування за цільовим призначенням, земельну ділянку площею 0,0009 га., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та належить на праві власності ОСОБА_1 ; зобов`язати відповідачів за власний рахунок знести самовільну прибудову сходи на другий поверх будинку АДРЕСА_2 , що знаходяться на земельній ділянці, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та належить на праві власності ОСОБА_1 .. Заочним рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 10 квітня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Зобов`язано ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 звільнити та привести до стану, придатного для користування за цільовим призначенням, земельну ділянку площею 0,0009 га., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та належить на праві власності ОСОБА_1 .. Зобов`язано ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 за власний рахунок знести самовільну прибудову сходи на другий поверх будинку АДРЕСА_2 , що знаходяться на земельній ділянці, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та належить на праві власності ОСОБА_1 .. Стягнути з ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 понесені нею та документально підтверджені судові витрати у розмірі 551,40 грн. - у рівних частках з кожного. В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 квітня 2019 року та прийняти нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Зобов`язати ОСОБА_3 звільнити та привести до стану, придатного для користування за цільовим призначенням, земельну ділянку, що розташована за адресою АДРЕСА_1 , шляхом зменшення ширини сходів на другий поверх будинку АДРЕСА_2 , в межах земельної ділянки по АДРЕСА_2 (62 см від стіни будинку АДРЕСА_2 , який належить ОСОБА_3 та ОСОБА_8 ). Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги. Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. При цьому, явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов`язковою. Відповідачам ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та третій особі без самостійних вимог ОСОБА_7 судові повістки, надсилались на усі відомі суду адреси, однак судова кореспонденція повернулась до суду із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою». Судова повістка про виклик до суду також направлялась на поштову адресу третьої особи без самостійних вимог Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, однак судова кореспонденція повернулась до суду із відміткою «адресат відмовився». Згідно із ч. 1 ст. 130 ЦПК України у випадку відсутності в адресата офіційної електронної адреси судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам - відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки. Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день особами, які її вручали, повертається до суду. У разі відсутності адресата (будь-кого з повнолітніх членів його сім`ї) особа, яка доставляє судову повістку, негайно повертає її до суду з поміткою про причини невручення. У разі відмови адресата одержати судову повістку особа, яка її доставляє, робить відповідну помітку на повістці і повертає її до суду. Особа, яка відмовилася одержати судову повістку, вважається повідомленою. Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місце знаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. Згідно зі ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки. Таким чином, оскільки ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 не надали відомостей про зміну свого місця проживання або місцезнаходження під час провадження справи, а представник Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області відмовився від отримання поштової кореспонденції суду, тому направлені судові повістки вважаються доставленими. У судове засідання до суду апеляційної інстанції ОСОБА_3 та представник Одеської міської ради не з`явилися, про розгляд справи сповіщались належним чином та завчасно, про що свідчать рекомендовані поштові повідомлення про отримання ними судових повісток. 17 травня 2021 року від ОСОБА_3 надійшла заява про перенесення розгляду справи у зв`язку із хворобою, однак розглянувши клопотання, колегія суддів дійшла до висновку про залишення вказаного клопотання без задоволення, оскільки на його підтвердження не надано жодного доказу. Крім того, Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належно сповіщених її учасників. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, за наступних підстав. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України). Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Згідно зі ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За змістом статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю та мирно володіти своїм майном; право приватної власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Відповідно до частини першої статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини перша та друга статті 319 Цивільного кодексу України). Згідно із частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Частиною другою статті 373ЦК Українипередбачено, що право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону. Відповідно до частин першої та другої статті 78ЗК Україниправо власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Згідно зі статтею 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов`язані: а) забезпечувати використання їх за цільовим призначенням; б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок; г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов`язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем; ж) за свій рахунок привести земельну ділянку у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком здійснення такої зміни не власником земельної ділянки, коли приведення у попередній стан здійснюється за рахунок особи, яка незаконно змінила рельєф. Законом можуть бути встановлені інші обов`язки власників земельних ділянок. Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Згідно статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється зокрема шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; відшкодування заподіяних збитків. Згідно зі статтею 90 ЗК порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Відповідно до частин першої та третьої статті 158 ЗК України земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Статтею 211 ЗК України визначено, що самовільне зайняття земельних ділянок віднесено до порушень земельного законодавства, за яке громадяни та юридичні особи несуть відповідальність відповідно до закону. Згідно із положеннями статті 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» самовільне зайняття земельної ділянки будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними. Відповідно до статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду. У пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року №7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» судам роз`яснено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту (стаття 16 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно із частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Відповідно до частини першої-другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Звертаючись до суду із позовом ОСОБА_1 стверджувала, що при зведенні прибудови, а саме сходів на другий поверх будинку АДРЕСА_2 відповідачами було самовільно зайнято земельну ділянку площею 0,0009 га, яка належить їй на праві власності. Матеріалами справи встановлено, що згідно Державного акту на право приватної власності на землю серії IV-ОД №019596 від 28 березня 1999 року, зареєстрованим у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №2089, та свідоцтва про право власності від 01.12.2004р. ОСОБА_1 є власником земельної ділянки загальною площею 0,0707 гектарів, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 6-8). Суміжними власниками земельних ділянок розташованих за адресою: АДРЕСА_2 , є відповідачі ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , які набули право власності відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_9 , яка була власником земельної ділянки та будинку АДРЕСА_2 (т. 1 а.с. 9-10, 40-43, 117-292). Відповідно до заповіту ОСОБА_9 розпорядилася своїм майном наступним чином: земельну ділянку, площею 0,0222 га, кадастровий номер 5110137600:73:015:0016 та земельну ділянку площею 0,0067 га, кадастровий номер 5110137600:73:015:0009, а також 87/100 часток домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 ОСОБА_9 заповідала ОСОБА_8 та ОСОБА_3 в рівних частках по 1/2 частці кожному, про що 21.09.2016р. були видані свідоцтва про право на спадщину; земельну ділянку, площею 0,0430 га, кадастровий номер 5110137600:73:015:0017, а також 9/100 часток домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 ОСОБА_9 заповідала ОСОБА_10 та ОСОБА_4 в рівних частках по 1/2 частці кожному, про що 24.02.2017р. були видані свідоцтва про право на спадщину; земельну ділянку, площею 0,0135 га, кадастровий номер 5110137600:73:015:0014 та земельну ділянку площею 0,0213 га, кадастровий номер 5110137600:73:015:0015, а також 4/100 часток домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 ОСОБА_9 заповідала ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в рівних частках по 1/2 частці кожному, про що 24.02.2017р. були видані свідоцтва про право на спадщину (т. 1 а.с. 117-292). Відповідно до інформації Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» Одеська регіональна філії, земельна ділянка ОСОБА_9 фактично накладається на земельну ділянку ОСОБА_1 площею 0,0009 га. (т. 1 а.с. 9-10). Згідно протоколу засідання комісії з розгляду земельних спорів Одеської міської ради від 06.10.2015р., вирішення питання за зверненням ОСОБА_1 щодо вирішення спору про відновлення кордонів земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , між суміжними земельними ділянками, виходить за межі повноважень Комісії. ОСОБА_1 рекомендовано звернутись до суду (т. 1 а.с. 11-13). Листом Управління архітектури та містобудування ОМР №01-11/4406 від 01.11.2018р. повідомлено, що станом на день надання відповіді дозвільних документів на проведення будівельних робіт за адресою: АДРЕСА_2 згідно інформації архіву управлінням не надавалось (т. 2 а.с. 152). Згідно листа Управління державного архітектурно-будівельного контролю ОМР №01-8/789вх від 09.11.2018р. інформація щодо одержання права на виконання будівельних робіт або прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, розташованих за адресою: АДРЕСА_2 , - відсутня (т. 2 а.с. 151). У відповіді Департаменту комунальної власності ОМР №01-18/2102-09-04 від 28.11.2018р. зазначено, що по земельній ділянці, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , рішенням ОМР №1313-VІ від 20.09.2011р. надано дозвіл гр. ОСОБА_9 на розробку проекту землеустрою для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (т. 2 а.с. 149-150). Таким чином, колегія суддів вважає, що задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції на підставі доказів, наявних в матеріалах справи, дійшов правильного висновку, що відповідачі, як власники суміжної земельної ділянки, самовільно збудували прибудову сходи на другий поверх будинку АДРЕСА_2 на земельній ділянці, яка належить позивачці, чим порушують її права як власника земельної ділянки, на самостійне володіння, користування та розпорядження нею. Статтями 263-264 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим , тобто ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права , на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, тощо. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 квітня 2019 року відповідає. Апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги відносно того, що в даному випадку будівництво прибудови до будинку АДРЕСА_2 , а саме сходів на другий поверх будинку, не є самочинним будівництвом, тому що зведення таких сходів не потребує виготовлення проектної документації та отримання від відповідної ради чи її виконавчого органу дозволу на будівництво, з огляду на наступне. Дійсно, згідно із п. 6 Переліку будівельних робіт, які не потребують документів, що дають право на їх виконання, та після закінчення яких об`єкт не підлягає прийняттю в експлуатацію, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.06.2017р. №406 (далі Перелік), зведення на земельній ділянці тимчасових будівель та споруд без влаштування фундаментів, зокрема навісів, альтанок, наметів, накриття, сходів, естакад, літніх душових, теплиць, гаражів, а також свердловин, криниць, люфт-клозетів, вбиралень, вигрібних ям, замощень, парканів, відкритих басейнів та басейнів із накриттям, погребів, входів до погребів, воріт, хвірток, приямків, терас, ґанків - щодо індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків. Статтею 152 ЖК Української РСР визначено, що виконання власниками робіт з переобладнання та перепланування жилого будинку і жилого приміщення приватного житлового фонду, які не передбачають втручання в несучі конструкції та/або інженерні системи загального користування, не потребує отримання документів, що дають право на їх виконання. Після завершення зазначених робіт введення об`єкта в експлуатацію не потребується. Однак, судова колегія не може погодитися з доводами апеляційної скарги про те, що в даному випадку до спірних відносин щодо будівництва прибудови до будинку АДРЕСА_2 , а саме сходів на другий поверх будинку, застосовуються вимоги постанови КМУ від 07.06.2017р. №406 та ст. 152 ЖК Української РСР, а саме здійснення будівельних робіт, які не потребують документів, що дають право на їх виконання та після закінчення яких об`єкт не підлягає прийняттю в експлуатацію. Оскільки, статтею 79 ЗК України визначено, що земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об`єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Відповідно до вимог ст. 373 ЦК України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону. Право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (грунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об`єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення. Власник земельної ділянки може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб. Згідно зі ст. 375 ЦК України, власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельній ділянці, встановлюються статтею 376 цього Кодексу. Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦК України самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані (будуються) на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил. Під самочинним будівництвом слід розуміти як нове будівництво, так і реконструкцію, реставрацію або капітальний ремонт вже існуючих об`єктів нерухомості (ст. 9 Закону України від 20 травня 1999 року «Про архітектурну діяльність»). Згідно із ч. 1 ст. 376 ЦК самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об`єкт нерухомості вважається самочинним, тобто якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об`єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об`єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у ч. 1 ст. 376 ЦК ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним. Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Відповідно до ч. 4 ст. 376 ЦК України, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. Таким чином, за наявних в матеріалах справи доказів вбачається, що прибудова до будинку АДРЕСА_2 , а саме сходи на другий поверх будинку є самочинним будівництвом, оскільки таке будівництво було здійснено на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, а саме здійснено на земельній ділянці без набуття права власності чи права користування земельною ділянкою у встановленому законом порядку. Спірні сходи на другий поверх будинку АДРЕСА_2 , було збудовано на земельній ділянці площею 0,0009 га, яка належить на праві власності позивачці ОСОБА_1 , яка визначає і порядок її використання. Відносно вимог ОСОБА_3 в апеляційній скарзі про часткове визнання вимог ОСОБА_1 та зобов`язання ОСОБА_3 звільнити та привести до стану, придатного для користування за цільовим призначенням, земельну ділянку, що розташована за адресою АДРЕСА_1 , шляхом зменшення ширини сходів на другий поверх будинку АДРЕСА_2 , в межах земельної ділянки по АДРЕСА_2 (62 см від стіни будинку АДРЕСА_2 , який належить ОСОБА_3 та ОСОБА_8 ), апеляційний суд вважає за необхідне зазначити наступне. Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Крім того, справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Перегляд судового рішення у суді апеляційної інстанції забезпечує виконання головного завдання арреllatio - дати новим судовим розглядом додаткову гарантію справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Ця гарантія полягає в тому, що сам факт другого розгляду дозволяє уникнути помилки, що могла виникнути при першому розгляді. Апеляція по суті є надання новим судовим розглядом додаткової гарантії справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, суд апеляційної інстанції в межах своїх повноважень повинен з`ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права. Також, відповідно до ст. 193 ЦПК України відповідач має право пред`явити зустрічний позов у строк для подання відзиву. Зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов`язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Вимоги за зустрічним позовом ухвалою суду об`єднуються в одне провадження з первісним позовом. Таким чином, вимоги ОСОБА_3 в апеляційній скарзі про «зобов`язання ОСОБА_3 звільнити та привести до стану, придатного для користування за цільовим призначенням, земельну ділянку, що розташована за адресою АДРЕСА_1 , шляхом зменшення ширини сходів на другий поверх будинку АДРЕСА_2 , в межах земельної ділянки по АДРЕСА_2 (62 см від стіни будинку АДРЕСА_2 , який належить ОСОБА_3 та ОСОБА_8 )», апеляційним судом не приймаються і не розглядаються, оскільки вони не були предметом розгляду в суді першої інстанції. На підставі викладеного, судова колегія приходить до висновку, що наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення спору, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права. Крім того, слід зазначити, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та приймаючи до уваги ратифікацію Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997р. Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7, 11 до Конвенції та прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV від 23.02.2006р., суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права. У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010р., остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)». З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дотримавшись вимог норм матеріального та процесуального права, повно і всебічно з`ясував всі дійсні обставини спору, який виник між сторонами, вирішив дану справу згідно із законом, тому підстав для скасування ухваленого у справі судового рішення та задоволення апеляційної скарги, виходячи з меж її доводів, немає. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374 ч. 1 п. 1, 375, 382384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 квітня 2019 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст судового рішення складено: 03 червня 2021 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький А.І. Дришлюк Р.Д. Громік