Постанова КЦС ВС № 200/10506/16-ц

Постанова Іменем України 25 травня 2021 року м. Київ справа № 200/10506/16-ц провадження № 61-4049св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: Шевченківська районна у місті Дніпрі рада, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - ОСОБА_5 , провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 26 липня 2019 року у складі судді Лукінова К. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2020 року у складі колегії суддів: Городничої В. С., Варенко О. П., Лаченкової О. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У червні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Шевченківської районної у місті Дніпрі ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору дарування, посилаючись на те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є власниками квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 01 лютого 1997 року та свідоцтва про право власності від 28 жовтня 1996 року. Рішенням Виконавчого комітету Бабушкінської районної ради від 18 вересня 1998 року № 605 вказаним громадянам дозволено продаж підвального приміщення загальною площею 10 кв. м, яке входить до складу їхньої квартири; відновлено порядковий номер підвального приміщення - № НОМЕР_1 , вирішено вважати квартиру АДРЕСА_2 , яка складається з 5 кімнат, житловою площею 80,3 кв. м, загальною - 396,6 кв. м, приведеною до 400,8 кв. м, видати замовлення бюро технічної інвентаризації на проведення заміни правовстановлюючих документів на квартиру АДРЕСА_2 та підвального приміщення АДРЕСА_3 , внести відповідні зміни до технічної документації згідно з пунктами 2 та 3 цього рішення. 28 вересня 1998 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 видано свідоцтво про право власності на підвальне приміщення № НОМЕР_1 по АДРЕСА_4 . Згідно з договором дарування від 28 грудня 1998 року ОСОБА_4 придбала підвальне приміщення АДРЕСА_3 та 22 вересня 2006 року зареєструвала право власності на вказане приміщення. 18 березня 2013 року на підставі нотаріально посвідченого договору дарування ОСОБА_4 подарувала вказане приміщення ОСОБА_5 , яка в цей же день зареєструвала за собою право власності на нього. Згідно з договором купівлі-продажу квартири від 18 серпня 2011 року вона придбала квартиру АДРЕСА_5 . Їй як власниці квартири здійснюються перешкоди в користуванні підвальним приміщенням будинку, оскільки ОСОБА_5 проводить його переобладнання. Попередній власник належної їй квартири ОСОБА_6 , а також інші співвласники допоміжного підвального нежилого приміщення АДРЕСА_3 не надавали згоди на його відчуження. Враховуючи викладене, з урахуванням уточнених вимог, ОСОБА_1 просила: визнати незаконним та скасувати рішення Шевченківської (Бабушкінської) у місті Дніпрі (Дніпропетровську) ради від 18 вересня 1998 року № 605 про надання дозволу громадянам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 здійснити продаж підвального приміщення квартири АДРЕСА_1 ; визнати недійсним договір дарування підвального приміщення АДРЕСА_3 ) від 21 грудня 1998 року, укладений між ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений Першою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою та зареєстрований за № 4-14265. Рішенням Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 26 липня 2019 року в задоволенні позову відмовлено. Судові витрати покладено на ОСОБА_1 . Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 27 січня 2017 року. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що оскаржуване рішення від 18 вересня 1998 року № 605 про надання дозволу на продаж підвального приміщення квартири АДРЕСА_1 не наділяє відповідачів у справі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 правом власності на спірне підвальне приміщення, а лише виділяє з вже існуючої власності відповідачів - житлової квартири АДРЕСА_2 в цьому ж будинку - підвальне приміщення площею 100 кв. м і дозволяє наступний його продаж. При цьому в самому рішення зазначено про те, що вказане приміщення вже входить до складу квартири АДРЕСА_2 . Цим рішенням фактично проведено виділ підвального приміщення площею 100 кв. м із загального обсягу квартири АДРЕСА_2 і для його подальшого продажу присвоєно №

41. При цьому позивачем не оспорювалися та не ставилися під сумнів правомірність прийнятих первинних рішень та договорів дарування, які власне і передували оформленню прав власності за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_2 в цілому. Враховуючи, що станом на 18 вересня 1998 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 були власниками спірного підвального приміщення на достатніх правових підставах, право власності та підстави його набуття ніким оспорені не були, суд дійшов висновку про правомірність набуття відповідачами права власності на підвальне приміщення № НОМЕР_1 . Відповідачами доведений факт того, що спірний підвал не був допоміжним приміщенням та не використовувався з метою технічного обслуговування будинку, а посилання позивача на те, що у спірному підвалі розташовується технічне обладнання та засоби забезпечення будинку, без доступу до якого його експлуатація є неможливою, та вказане приміщення використовувалося нею до 2016 року як кладова, не підтверджуються жодним належним та допустимим доказом. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору дарування, суд виходив з того, що позивачем не доведено, які саме вимоги правочину не були дотримані під час його укладення і які підстави недійсності такого договору. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 26 липня 2019 року - без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Позивачем не доведено в належний спосіб, в чому ж саме полягає порушення її прав користування спірним підвалом і у зв`язку з чим суд мав порушити право власності відповідачів, з огляду на те, що спірне підвальне приміщення мало статус нежитлового, а тому могло бути самостійним об`єктом цивільно-правових відносин і в результаті приватизації квартир в будинку АДРЕСА_4 власники приватизованих квартир не набули права спільної сумісної власності на спірні приміщення. Також позивачем не доведено, які саме вимоги щодо договору дарування підвального приміщення від 21 грудня 1998 року не були дотримані під час його укладення і які дійсні підстави його недійсності. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи. 27 лютого 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 26 липня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову. На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказала, що суди не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 18 липня 2018 року у справі № 916/2069/17, від 22 листопада 2018 року у справі № 904/1040/18, від 15 травня 2019 року у справі № 906/1169/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц, в також - встановили обставини на підставі неналежних доказів. У травні 2020 року ОСОБА_4 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 19 березня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська. 01 вересня 2020 року справа № 200/10506/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, третьої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо: 1) справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду; 2) в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави про відвід обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою; 3) судове рішення не підписано будь-яким із суддів або підписано не тими суддями, що зазначені в судовому рішенні; 4) судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглянула справу; 5) справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою; 6) судове рішення ухвалено судом з порушенням правил інстанційної або територіальної юрисдикції; 8) суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Судами встановлено, що предметом спору є підвальне приміщення АДРЕСА_3 . Рішення Виконавчого комітету Бабушкінської районної ради народних депутатів від 25 січня 1990 року № 68 проведена реєстрація будинків, в тому числі будинку АДРЕСА_4 . Рішенням Виконавчого комітету Бабушкінської районної ради народних депутатів від 17 червня 1994 року № 626 у зв`язку з необхідністю підсилення фундаменту в будинку АДРЕСА_4 і згодою ОСОБА_7 провести цей ремонт за свій рахунок вирішено приєднати підвальне приміщення загальною площею 194,7 кв. м, що знаходиться безпосередньо під квартирою АДРЕСА_2 та поруч з нею в будинку АДРЕСА_4 до загальної площі квартири АДРЕСА_2 , де мешкає ОСОБА_7 . Виробничо-житловому експлуатаційному районному об`єднанню необхідно укласти договір з ОСОБА_7 з обліком збільшення загальної площі квартири за рахунок приєднання підсобного приміщення. Експлуатацію підвального приміщення дозволити після виконання ремонту, виключивши аварійність приміщення, висновок пожежної, газової служб та санепідемстанції району. Рішенням Виконавчого комітету Бабушкінської районної Ради народних депутатів міста Дніпропетровська від 29 липня 1994 року № 695/1 вирішено дозволити громадянці ОСОБА_7 провести перебудову квартир АДРЕСА_2 , АДРЕСА_6 , АДРЕСА_7 та сходового маршу в будинку АДРЕСА_4 згідно з погодженим проектом. Рішенням Виконавчого комітету Бабушкінської районної ради народних депутатів від 20 вересня 1996 року № 492 затверджені акти приймання переобладнання квартир АДРЕСА_2 , АДРЕСА_6 , АДРЕСА_8 . Об`єднаним квартирам присвоєно поштову адресу: квартира АДРЕСА_2 та вирішено вважати квартиру АДРЕСА_2 , яка складається з шести житлових кімнат, житловою площею 80,3 кв. м, загальною площею 496,5 кв. м. Визнано право особистої власності на квартиру АДРЕСА_1 в долях за громадянами: ОСОБА_2 - 1/3 частина; ОСОБА_3 - 1/3 частина; ОСОБА_8 - 1/6 частина; ОСОБА_9 - 1/6 частина. Актом прийняття в експлуатацію від 19 вересня 1996 року підтверджується, що квартири АДРЕСА_2 , АДРЕСА_6 , АДРЕСА_7 відповідають санітарним технічним вимогам та мають загальну площу 396,5 кв. м. Згідно зі свідоцтвами про право власності на квартиру АДРЕСА_1 станом на 28 жовтня 1996 року власниками вказаної квартири були: ОСОБА_2 - 1/3 частина; ОСОБА_3 - 1/3 частина; ОСОБА_8 - 1/6 частина; ОСОБА_9 - 1/6 частина. 11 лютого 1997 року на підставі договорів дарування ОСОБА_10 подарував ОСОБА_2 належну йому 1/6 частину вищевказаної квартири; а ОСОБА_11 належну їй 1/6 частину квартири подарувала ОСОБА_3 . При цьому в обох договорах загальна площа квартири зазначена - 496,5 кв. м. На підставі свідоцтв про право власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 стали власниками квартири АДРЕСА_2 площею 396,5 кв. м по 1/2 частині кожний, в тому числі підвального приміщення АДРЕСА_9 . Рішенням Виконавчого комітету Бабушкінської районної ради від 18 вересня 1998 року № 605 громадянам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 надано дозвіл на продаж підвального приміщення загальною площею 100 кв. м, яке входить до складу квартири АДРЕСА_1 . Відновлено порядковий номер підвального приміщення - «номер 41». Вирішено вважати квартиру АДРЕСА_2 , яка складається з 5 кімнат житловою площею 80,3 кв. м, загальною - 396,5 кв. м, приведеною до 400,8 кв. м та видати замовлення бюро технічної інвентаризації: провести заміну правовстановлюючих документів на квартиру АДРЕСА_2 та підвальне приміщення АДРЕСА_3 , а також внести відповідні зміни до технічної документації згідно з пунктами 2, 3 цього рішення. 28 грудня 1998 року на підставі договору дарування ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подарували ОСОБА_4 підвальне приміщення № НОМЕР_1 , що складається з позицій 1-3, загальною площею 100 кв. м, в житловому будинку АДРЕСА_4 . Договором купівлі-продажу квартири від 18 серпня 2011 року підтверджується, що ОСОБА_1 придбала квартиру АДРЕСА_5 загальною площею 137,7 кв. м і зареєструвала своє право власності на неї. За Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 19 квітня 2016 року № 57685674 власником нежитлового приміщення, підвального приміщення № 41 загальною площею 100 кв. м, розташованого по АДРЕСА_4 , з 18 березня 2013 року є ОСОБА_5 . Згідно з листом комунального підприємства «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» від 29 квітня 2016 року № 5742 адвокату Скибі В. В. не було надано інформації щодо спірного підвального приміщення через те, що станом на 31 грудня 2012 року в інвентаризаційній справі були відсутні відомості щодо реєстрації права власності за ОСОБА_1 (містяться відомості про право власності за іншими фізичними особами). Листом комунального підприємства «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» від 23 листопада 2016 року № 16550, технічною документацією, поверховими планами підвалу та І поверху з інвентаризаційної справи на будинок АДРЕСА_4 , технічним паспортом на квартиру АДРЕСА_2 та приміщення АДРЕСА_10 , виготовленими органом приватизації, копією листа управління житлового господарства № 3/833 підтверджується, що над підвальним приміщенням АДРЕСА_11 . Згідно з обліковою книгою та інвентаризаційною справою будинок АДРЕСА_12 » зареєстрований 17 вересня 1990 року за місцевою радою на підставі рішення Виконавчого комітету Бабушкінської районної ради народних депутатів від 25 січня 1990 року №

68. Згідно із вказаними документами підвальне приміщення площею 100 кв. м було приєднано до квартири АДРЕСА_1 і передано у власність родині ОСОБА_11 та ОСОБА_10 21 березня 1995 року. Будинок АДРЕСА_13 ) знаходиться на балансі комунального підприємства «Жилсервіс-2» ДМР, проте не обслуговується з 01 січня 2018 року, про що свідчить відповідь вказаного підприємства від 14 січня 2019 року № 3/62. Згідно з технічним висновком від 12 лютого 2019 року щодо обстеження технічного стану будівельних конструкцій нежилого приміщення № 41 в підвальному поверсі жилого будинку АДРЕСА_13 ) в досліджуваному блоці розташовані квартири АДРЕСА_14 , АДРЕСА_15 - власник ОСОБА_13 , квартира АДРЕСА_16 (з окремим входом, без входу до під`їзду) та нежитлове приміщення № 41 - власник ОСОБА_5 . На момент обстеження нежитлового приміщення № 41 дефекти та пошкодження в стінах, перекриттях, що впливають на нормальну експлуатацію, - не виявлені. Технічний стан будівельних конструкцій нежитлового приміщення № 41 на момент обстеження оцінюється як нормальний - категорія стану «1». Відсутні дефекти та пошкодження, які впливають на нормальну експлуатацію будинку. Будівельні конструкції на момент обстеження є придатними до експлуатації. На момент дослідження блок, в якому розташоване нежиле приміщення АДРЕСА_10 , забезпечений централізованими інженерними мережами водопроводу, каналізації, електропостачання, газопроводу (1-й та 3-й поверхи). Внутрішні стояки водопроводу та каналізації розміщені в шахті в торці блоку. Внутрішньо квартирні мережі водопроводу та каналізації розташовані в межах міжповерхових перекриттів. У блоці над приміщенням АДРЕСА_17 жилих квартири з індивідуальними автономними системами опалення в кожній з квартир. Елементи центральної системи опалення повністю демонтовані в межах жилих квартир, а також в нежитловому приміщенні №

41. Встановлено відсутність загальних внутрішньобудинкових та транзитних мереж з нежитлового приміщення №

41. Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол) закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном, а також право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Непорушність права власності закріплено і у статті 321 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), відповідно до частини першої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно з частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Частиною другою статті 382 ЦК України передбачено, що усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав. Отже, частина друга статті 382 ЦК України визначає правовий режим допоміжних приміщень і приміщень загального користування житлового будинку у дво- або багатоквартирному будинку. Зокрема, за власниками квартир у таких будинках на праві спільної сумісної власності закріплюються приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше ніж одну квартиру. Ця норма спрямована на встановлення порядку користування мешканцями квартир зазначеними приміщеннями та обладнанням. Усі вказані об`єкти становлять єдине ціле з квартирами і житловим будинком, призначені вони для постійного обслуговування і забезпечення відповідної експлуатації всього будинку. В той же час законодавство розділяє поняття допоміжного приміщення та нежитлового приміщення. Згідно зі статтею 1 Закон України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» багатоквартирний будинок - житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об`єктами нерухомого майна. Допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення). Нежитлове приміщення - ізольоване приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об`єктом нерухомого майна. Спільне майно багатоквартирного будинку - приміщення загального користування (в тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія. Згідно з частинами першою, другою статті 5 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників. Спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку. Конституційний Суд України в Рішенні від 02 березня 2004 року у справі № 4-рп/2004 за конституційним зверненням ОСОБА_14 та інших громадян про офіційне тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень статей 1, 10 цього Закону (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків) зазначив, що, аналізуючи порушені у конституційному зверненні і конституційному поданні питання щодо права власників приватизованих і неприватизованих квартир багатоквартирних будинків та органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій розпоряджатися допоміжними приміщеннями, а також конструктивними елементами таких будинків (фундамент, несучі стіни, міжповерхові перекриття, сходові марші, тощо), необхідно виходити з правової характеристики спільного майна власників квартир, конкретизованої у Законі України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку». Також у Рішенні від 09 листопада 2011 року у справі № 14-рп/2011 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_15 щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» Конституційний Суд України вказав, що за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Під поняттям «мешканці» треба розуміти власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку, які проживають у будинку і становлять визначене коло суб`єктів, які реалізують право спільної власності на окремий її об`єкт - допоміжні приміщення. Крім того, таке функціональне призначення‚ як обслуговування дво- або багатоквартирного будинку‚ має і прибудинкова територія навколо нього, визначена актом на право власності чи користування земельною ділянкою. З цього випливає, що допоміжне приміщення може бути розташоване і поза межами дво- або багатоквартирного будинку. Нежилі приміщення, призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять (частина третя статті 4 Житлового кодексу Української РСР) і в результаті приватизації квартир такого будинку їх мешканцями право власності в останніх на ці приміщення не виникає. Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання. Зазначений правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19). Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову з огляду на те, що спірне підвальне приміщення № 41 загальною площею 100 кв. м, що знаходиться в будинку АДРЕСА_18 , має статус нежитлового приміщення в багатоквартирному будинку, а тому воно не належить до житлового фонду, є самостійним об`єктом нерухомого майна, а власники інших квартир в цьому будинку, в тому числі й позивач, не набули право спільної сумісної власності на нього. Оскаржуване рішення Шевченківської у місті Дніпропетровську ради від 18 вересня 1998 року № 605 про надання дозволу на продаж підвального приміщення квартири АДРЕСА_1 не наділяє відповідачів у справі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 правом власності на спірне підвальне приміщення, а лише виділяє з вже існуючої власності відповідачів - житлової квартири АДРЕСА_2 в цьому ж будинку - підвальне приміщення площею 100 кв. м і дозволяє наступний його продаж. При цьому в самому рішенні зазначено про те, що вказане приміщення вже входить до складу квартири АДРЕСА_2 . Цим самим рішенням фактично проведено виділ підвального приміщення площею 100 кв. м із загального обсягу квартири АДРЕСА_2 і для його подальшого продажу присвоєно йому АДРЕСА_10 . Позивачем не оспорювалися та не ставилися під сумнів первинні рішення та договори дарування, які передували оформленню права власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_2 в цілому загальною площею 496,5 кв. м. Крім того, позивач, яка лише в серпні 2011 року набула право власності на квартиру в будинку АДРЕСА_5 , не зазначила, в чому полягає порушення її прав на користування спірним підвалом та не надала належних та допустимих доказів на підтвердження недійсності договору дарування приміщення № 41, укладеного 28 грудня 1998 року між ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Розглядаючи спір, який виник між сторонами в цій справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-81, 89 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги про неврахування судами правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 916/2069/17, від 22 листопада 2018 року у справі № 904/1040/18, від 15 травня 2019 року у справі № 906/1169/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц, не заслуговують на увагу з огляду на таке. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18 липня 2018 року у справі № 916/2069/17 зазначено, що під час нового розгляду справи для правильного вирішення спору суду необхідно з`ясувати, з якою метою будувалося спірне приміщення (як допоміжне, чи використання його з самого початку мало інше призначення), і за наслідками визначення на підставі належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів правового статусу спірного приміщення відповідно до вимог закону, що регулює спірні правовідносини, вирішити спір. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22 листопада 2018 року у справі № 904/1040/18 вказано, що судами прийнято законні рішення, оскільки обґрунтовано та правомірно встановлено статус спірних приміщень підвалу як допоміжних у розумінні Законів України «Про приватизацію державного житлового фонду», «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» та «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15 травня 2019 року у справі № 906/1169/17 суд погодився з висновком суду першої інстанції про визначення статусу спірного приміщення як допоміжного, оскільки воно первинно планувалося саме як допоміжне з метою забезпечення доступу до підвальних приміщень будинку, а отже не було ізольованим. У постанові від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19), скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що суди не встановили, чи є спірне приміщення нежитловим або допоміжним. З урахуванням викладеного висновки судів першої та апеляційної інстанцій в цій справі не суперечать правовим висновкам суду касаційної інстанції, викладеним у вищезазначених постановах Верховного Суду, оскільки у справі, яка переглядається, на підставі належних та допустимих доказів судами встановлено, що спірне приміщення має статус нежитлового, а переоцінка доказів в силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Посилання заявника на те, що суди встановили обставини, які мають суттєве значення, на підставі неналежних доказів, є неспроможними, оскільки заперечуючи проти встановлених судами обставин, позивач не довела, що спірне підвальне приміщення є допоміжним та оспорюваними нею документами порушені її права як співвласника вказаного майна. Відповідно до статті 78 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Обставини справи встановлені судами першої та апеляційної інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін. Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування. Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 26 липня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко